Роман Шухевич: перемога над зрадою

© ТСН.ua
Або чому головний командир УПА заслуговує на те, щоб на його честь була названа вулиця в Києві.

Днями Комісія з питань найменувань при київському міському голові запропонувала Київраді назвати одну зі столичних вулиць на честь Романа Шухевича. Головний командир Української повстанської армії загинув 5 березня 1950 року в бою з чекістами. Десятиліттями ім'я Шухевича демонізували радянські, а згодом російські пропагандисти. Вони змальовували його жорстоким радикалом і колабораціоністом. Але їхні версії не пояснювали, яким чином Шухевич шість років боровся на окупованій радянською армією території й не втрапив до рук більшовиків.

Командир найбільшої української партизанської армії загинув під час бойової операції, встановивши рекорд тривалості перебування на посту серед керівників антинацистських та антикомуністичних визвольних рухів Центральної та Східної Європи свого часу. Йому пощастило більше, ніж, наприклад, керівникові польської Армії Крайової Стефану "Гроту" Ровецькому. В будь-якому підпіллі існує жорсткий закон: що вище ти піднімаєшся, то більшою є ймовірність бути зрадженим.

Зрадливість та схильність до внутрішніх чвар називають однією з головних причин хронічних поразок України протягом історії. Відомий жарт: "Троє українців – це партизанський загін зі зрадником". Запобіжником від зради, що допоміг Шухевичу зробити неможливе, стало його вміння добирати людей у команду, здобуте ціною болісного досвіду.

У 1930 році Роман Шухевич став бойовим референтом – керівником бойового штабу Організації українських націоналістів. Метою й сенсом існування ОУН було відновлення незалежності України всіма доступними методами, зокрема й збройними. До обов'язків Шухевича належало планування бойових операцій – замахів, саботажів, експропріацій і взагалі будь-яких акцій із застосуванням зброї та бойової підготовки, – а також продумування шляхів відступу та алібі для учасників. Часом треба було подбати навіть про одяг і взуття для підпільників. Як от для Миколи Лемика, вісімнадцятирічного студента, який учинив замах на секретаря радянського консульства у Львові, таємного емісара Сталіна Алєксєя Майлова – це було його розплата за Голодомор.

Читайте також: Перша Незалежність: символ чи реалії?

Невдовзі, у червні 1934-го, Романа Шухевича заарештували. Потрапив за ґрати й Богдан Підгайний, який був бойовим референтом ОУН із липня 1933-го. Ця посада, за спогадами самого Богдана, була чисто формальною — аби заплутати слід поліції, Богдан з'являвся всюди у ролі референта, але всю роботу і надалі виконував Роман. Слідство тривало кілька місяців; підозрюваних били, а часом тримали в камерах, де від холоду викручувало кістки. До Богдана застосували підступний метод: він був заручений із красунею Марією Рогожею, в яку був пристрасно закоханий. Слідчий дозволив хлопцеві бачитись із нареченою, однак після кожного побачення Богдана викликали на допит. Розрахунок слідчого виправдав себе – контраст між ніжною атмосферою побачення та жорстокістю допиту спрацював, і Богдан зламався. Він почав свідчити, даючи слідству докази причетності Шухевича до організації вбивства Майлова та інших замахів. Того, що розповів Підгайний, вистачало, щоб засудити Романа до розстрілу. Його врятувала лише майстерність адвоката – Степана Шухевича, що доводився Романові дядьком.

Однак для Шухевича найбільшим ударом була не перспектива смертної кари, а зрада одного з найближчих друзів, перед яким він не мав таємниць. Шок був настільки сильним, що Роман вирішив накласти на себе руки. Спосіб самогубства обрав нетривіальний – улягтися і проспати ніч на холодній кам'яній підлозі. Наслідком мало бути запалення легенів і смерть, адже антибіотики на той час були дороги й недоступні в'язням. Але Романа врятувало міцне здоров'я: він навіть не застудився. А згодом, з'ясувавши обставини провокації, помирився з Підгайним.

Уже будучи Головним командиром Української повстанської армії і Головою Секретаріату Української головної визвольної ради, Роман Шухевич запровадив режим суворої конспірації. Безпосередній доступ до нього мали тільки особисті охоронці та зв'язкові. Найбільше залежало від зв'язкових: вони знали, де перебуває Головний командир, знали дороги, якими можна туди дістатись, і гасла, щоб пройти вартових. Усі решта, зокрема й керівники визвольного руху, мусили контакувати з Шухевичем тільки через них. Часом високопоставлений командир довідувався, що йде на зустріч із генералом, тільки побачивши його самого.

Особисті зв'язкові Шухевича були виключно жінками й молодими дівчатами. Вони вдавались до всіх можливих вигадок, аби вберегти свого командира-підопічного: перевдягалися, вдавали кравчинь, молочарок та представниць інших професій. Восени 1944 року, коли криївка Шухевича опинилась у гущині радянських військ і ризик значно зріс, зв'язкова Галина Дидик особисто перевела командира в безпечніше місце біля села Рай на Бережанщині.

Дивіться фото: Сумний Святий Вечір...

Іншим разом, 1947 року, в хату, де перебував командир, почали ломитися п'яні сільські міліціянти. Катерина Зарицька не завагалася зчинити ґвалт і навіть покликати "на допомогу" НКВД. Хитрість спрацювала – ніхто не повірив, що в хаті, до якої кличуть чекістів, ховаються підпільники.

Завдяки відданості соратників Шухевич міг дозволити собі надзвичайно ризиковані ескапади, такі як поїздка на лікування до Одеси влітку 1949 року.

Чекісти полювали за охоронцями і зв'язковими Шухевича. Вони знали про ще одне правило, запроваджене генералом: протягом трьох днів від моменту арешту людини, яка належала до найближчого кола Шухевича, всі схованки й конспіративні квартири, які знала заарештована людина, мали бути назавжди покинуті, всі документи, які там були – знищені. Тому в перші доби після арешту підпільники, про яких було відомо, що вони належать до ближнього кола Шухевича, зазнавали особливо жорстоких тортур.

Охоронця генерала Любомира Полюгу допитували кілька діб поспіль. Катування чергувались із показовою доброзичливістю: "…казали, що пошлють до Москви закінчувати студії, влаштують батьків і сестру на хорошу роботу… Як багато обіцяли і яке "щастя" мені усміхалося, якщо...якщо...допоможу їм взяти от цього… І показували фотографію командира УПА. Якщо ж ні, моє життя пропало. Завтра будуть заарештовані батьки й сестра, вони отримають по двадцять п'ять років, тож я більше їх не побачу, стану їхнем убивцею". Любомир не видав нікого й заплатив довгими роками таборів.

Парадоксальним чином саме ця відданість спричинилась до загибелі Головного командира. Зв'язкова Дарія Гусак, заарештована 2 березня 1950 року, не зламалась на допиті. Вона знала, що ні від кого, крім неї, чекісти не можуть довідатись, де зараз генерал. І що не пізніше, ніж за три доби після її зникнення, всі підпільники зникнуть із квартири. Але не могла знати, чи відомо товаришам про її арешт. Тому зважилась передати записку сусідці по камері, Ромі Мединській, що мала, за її словами, змогу передавати звістки на волю. Одного тільки не знала: її співкамерниця була провокаторкою, "підсадною качкою"…

Документи про це мовчатимуть, але очевидно, що саме непересічний талант розбиратись у людях підказував Романові Шухевичу і організаційні механізми, і способи мотивації для людей, які в умовах підпілля не складали зброї перед однією з найбільших військових потуг у світі. 

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
Вибір редакції