У потрібному місці в потрібний час

У потрібному місці в потрібний час

Фото: projects.platfor.ma

Махно став уроком наступному поколінню: якщо немає адекватного управління державою — приходить такий, як він.  

Із точки зору дослідників української державності Нестор Махно ніколи не належав до числа позитивних героїв. Із точки зору української державності цьому є пояснення — армія Махна у 1918-1920 роках була фактично одним з противників Дієвої Армії УНР, та й союз з більшовиками навряд чи можна вважати свідченням прихильності до ідеї єдиної Української держави. Узимку 1919 року ареною тяжких боїв між махновцями і армією УНР стала Полтавщина, а восени того ж року від махновців довелося відбиватися Українській Галицькій армії. Не виключено, що саме махновці стали тією соломинкою, яка врешті-решт зламала горб українському верблюдові. Бо якби "батько" хоча б не шарпав тили української армії... А що було б, якби махновська армія приєдналася до армії УНР?  Більшовики завдяки махновцям прорвалися у Крим. На що була б здатна українська армія, отримавши підкріплення у вигляді ста тисяч "махновців"? Історія не любить умовного способу, але, можливо, незалежність таки відстояли б...

Може видатися, що Махно був послідовним противником української державності і мало не всього українського. Але він добре розрізняв Росію і Україну — що видно бодай  з назв трьох книг його спогадів: "Російська революція на Україні", "Контрреволюція" та "Українська революція". Уже на еміграції, пишучи передмову до своїх спогадів, відкритим текстом шкодував, що ці спогади не з'являються в Україні. А на початку 1930-их років відмовився від пропозиції російських анархістів очолити черговий рух. Хоча справжня причина відмови могла бути цілком прозаїчною — на той час уже розпочалася фінальна стадія боротьби отамана з туберкульозом. Останній переміг...

Але скільки б слів не написав на еміграції Махно, ситуації це не міняло — протистояння з махновцями стало одним з тих чинників, який додатково знекровив армію УНР. Хоч останню кулю в спину українській державності 1917-1920 років всадив таки не він.

Попри прихильність до анархістських поглядів, у своїх методах і фактичних цілях Махно не надто відрізнявся від десятків більш-менш відомих та впливових "отаманів". І на відміну від класичного анархізму, Махна як явище породили не соціальні проблеми міських низів, а насущні потреби села. А тим, чим він став, його зробили особливості цього ж самого села.

На практиці анархізм по-махновськи виглядав, як явне бажання селян бути самому собі господарем, не маючи над собою нічого подібного до державного апарату. Горизонт планування в такій ситуації обмежувався кількома найближчими селами і періодом до наступного врожаю. Це було наслідком двох важливих властивостей українського селянина: недовіри до будь-якого державного апарату в принципі і вкрай низького рівня модернізації. Чимало селян засвоїло початки грамоти і побачило трохи світу тільки потрапивши на фронти Першої Світової війни у ролі солдатів російської армії. Селянин зберігав свою недовірливість до зовнішнього світу, недовірливість до міста і підсвідоме переконання , що "пани" не несуть йому нічого доброго. Останнє було наслідком не тільки пам'яті про кріпацтво, а й земельної реформи 1861 року, яка скасовувала кріпацтво, однак на практиці зберегла економічну перевагу за власниками великих земельних володінь. Селяни ж були примушені викуповувати свою землю і в окремих випадках процес викупу розтягнувся до 1912 року – за два роки до вибуху Першої світової війни. Багатьом районам було знайоме поняття "земельного голоду", коли вирощеного на власній ниві селянській сім'ї не вистачало для того, щоб прогодувати саму себе.

У такій ситуації Махно зі своїми ідеями бездержавності і спільноти самоврядних громад виглядав не підривником суспільних устоїв, а автором притомного рішення проблеми стосунків з державою. Остання, з точки зору селянства, явно нехтувала потребами села і відверто переслідувала мету "побільше взяти, поменше дати": селяни сплачували податки, віддавали дітей до війська, виконували свої обов'язки, але від цього якість їхнього життя відчутно не кращала.

Характерно, що майбутня "махновщина" почала формуватися у період Гетьманату, який прийнято вважати останнім відносно стабільним періодом перед "війною всіх проти всіх", під знаком якої пройшли 1919-1920 роки. Гетьман був класичним консерватором і, з його точки зору, відновлення майнових прав було необхідною умовою для належної стабілізації ситуації в державі. Проблема була в тому, що відновлювати фактичне володіння великими земельними наділами означало безпосередньо зачіпати інтереси селян. Адже саме вони, так і не діждавшись адекватного земельного законодавства у попередньому, 1917 році, вирішили проблему по-своєму, тобто займанщиною — селяни починали обробляти самовільно захоплені ділянки землі, як свої. Олії в вогонь долила присутність німецької армії. Німеччина мала безпосередній інтерес в Україні — хліб. Великі промислові міста Німеччини уже страждали від голоду і, щоб виграти війну, слід було десь роздобути продовольство. Тому  одною з умов Брестського миру 1918 року (украденого між УНР з одного боку та Німецькою, Автро-Угорською, Османською імперіями і Болгарським царством із другого) було постачання Україною хліба у Німеччину. Але на практиці, аби хліб відвезти в Німеччину, його треба було відібрати в українських селян. І тут Махно виявився на своєму місці.

На фоні офіційно "своєї" влади, яка разом з "чужими" відбирала зерно і повертала "панів", Махно виглядав мало не "робінгудом". Нічого дивного, що селяни називали його "батьком". Після зречення гетьмана Павла Скоропадського ситуація дуже швидко втратила останні ознаки стабільності. Селянину загрожували "червоні" з їхнім відвертим грабунком і "розвйорсткою", "білі" — з режимом фактичної військової диктатури, отамани та просто банди. У такій ситуації єдиним виходом, який дозволяв вижити самому і зберегти майно та врожай, було створення свого роду "загонів самооборони". І отут Махно виявився в потрібному місці, в потрібний час". У будь-якому випадку обдарований полководець, смілива людина — особисто ходив у атаку, популярний серед односельців, із задатками лідера, наповнений недовірою до державної влади в принципі — він стає командиром селянської партизанки.

Політичне кредо Махна вміщалося у його ж фразу: "Бити червоних, поки не побіліють, а білих, поки не почервоніють". На практиці це означало, що основним методом вирішення політичних проблем було застосування зброї, а союзники мінялися, як у цигана коні, причому єдиною підставою укладення союзів була насущна необхідність моменту.  Із "червоними" він домовлявся тричі. Восени 1919 року зумів домовитися зі, здавалося б, абсолютним противником — Українською Галицькою армією. Правда, дуже ненадовго. Спроба Махна домовитися з Матвієм Григор'євим закінчилася фатально для останнього — у якийсь момент Махно витягнув пістолет і застрелив свого контрагента.

Таке ставлення до решти гравців видавало невміння домовлятися і практично повну відсутність стратегічного бачення. Банальне твердження про те, що хоробрі вояки вкрай рідко стають добрими політиками, у випадку Махна підтвердилося абсолютно точно. Махнові бракувало не тільки договороздатності — він не надто розбирався у реальних політичних цілях і намірах, політичний прагматизм був йому чужий, як і політична передбачливість. У результаті він легко став жертвою значно сильніших і повністю безпринципних більшовиків.

Заради справедливості слід сказати, що ці ж "хвороби" переслідували всю решту отаманів, ще й були підсилені недовірою до інтелігентів. Враховуючи, що розбудовою держави у 1917-1920 роках займалися переважно люди з соціалістичними переконаннями, для яких пріоритетом було "щастя трудового народу", то маємо справу з абсолютно нелогічним парадоксом: ті, хто теоретично мав на меті полегшення життя народові, в результаті спровокували появу Махна, який абсолютно не сприймав уряд як явище.

Це перестає виглядати парадоксом, якщо згадати, що уряд Центральної Ради так і не зумів запровадити адекватного земельного законодавства, а саме земельна проблема була головною для селян, які були найбільшою кількісно частиною тогочасного українського суспільства. Уряд також не подбав, ідучи на поводу соціалістичних ілюзій, про належний захист державності — отже, і про захист селянина та його праці. Махно на фоні соціалістів типу Володимира Винниченка вигравав уже тим, що сприймав реальність такою, якою вона була і не виправдовував противника соціалістичними фразеологізмами. А заодно став уроком всім наступним поколінням охочих будувати українську державу: якщо немає адекватного управління і зрозумілих пояснень, чому і навіщо — приходить Махно.  

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Повʼязані теми:

Наступна публікація