Як моя родина поверталася до Криму

© УНІАН
Кримські татари поверталися і повертаються на Батьківщину, незважаючи на те, чи були вони там народжені, чи ні.

Я не пам'ятаю, коли і за яких умов мені розповіли про депортацію. Але перед очима оживає, як в 2001 році за декілька днів до роковин депортації мене викликають до себе моя вчителька кримськотатарської мови Ельвіра Альбертівна і завуч Роза Ісмаїлівна (яку насправді звуть Ремзіє, але ніхто і ніколи в школі чи на вулиці так її не називає) і кажуть, що 18 травня я буду супроводжувати очевидицю депортації екскурсією школою і буду з нею підчас її зустрічей з учнями старших класів. Мені дають стару книгу, рядки в якій набрані ще на друкованій машинці, і просять вивчити вірш. Мабуть, це була Ліля Буджурова, не скажу вже точно. І я точно знаю, що я не здивувалась, чому мені це запропонували, і не питала, що таке депортація.

І ось, в цей день я, першокласниця, зустрічаю з червоними гвоздиками Шефіку Консул. Ми проводимо відкриті уроки в 11-их класах: вона ділиться своїми спогадами, я розказую вірш. Від цих спогадів стає страшно, але я витримую. Тільки потім я дізналася, що Шефіка Консул – ветеран національного руху та громадський діяч, що вона брала участь в багатьох зібраннях, мітингах ще за часів Радянського Союзу. Що в 1987 роцы вона була активною учасницею демонстрацій у Москві, де зі співвітчизниками домагалася повернення на Батьківщину.

Читайте також: Моя історія депортації

Історія моєї родини нічим не відрізняється від історії тисяч інших кримських татар. Мої бабусі і дідусі були депортовані з Криму, хоча бабусі по маминій лінії Мербан на той час ще не виповнилося й 3 років. Але і її, як і весь кримськотатарський народ, оголосили зрадницею і вислали з Криму. Бабуся з іншого боку Моснє походить з роду Калафатових, її батько Амет Калафатов у першій половині 20 століття був відомим в Криму митцем, художником-зброярем, що робив і прикрашав рушниці, клинки тощо. В похилому віці розробляв кримськотатарські орнаменти.

Галімова_історія депортації
ТСН.ua
Амет Калафатов, прадідусь Ельзари Галімової, відомий художник-зброяр

Галімова_історія депортації
ТСН.ua
Родина Ельзари Галімової, початок 20 століття

Прадід помер в 1942-му, а в 1944-му його синів та дітей вислали з Криму. Наскільки я знаю, більшість з них померла чи під час дороги чи в перші роки депортації. Потім моя бабуся одружилася в спецпоселенні в Узбекистані (перед тим, як їм з дідом могли видати свідоцтво про шлюб, вони мали показати довідку від коменданта про те, що є спецпереселенцями). За сімейною легендою, вона назвала своїх дітей на честь померлих братів і сестер. У родині мого тата їх було семеро. Дідусь Енвер помер, коли моєму татові було 6 років, далі жінка виховувала всіх дітей сама, працюючи на трьох роботах.

Галімова_історія депортації
ТСН.ua
Дозвіл коменданта на одруження дідуся й бабусі Ельзари Галімової

Для мене історія депортації нерозривно пов'язана з історією повернення кримських татар на Батьківщину. Мені було два роки, коли ми з мамою летіли в літаку з Ташкента в Сімферополь. Я досі пам'ятаю, як випросила у дяді-сусіда смачні тістечка, що нам роздавали. Деякий час ми жили з кількома сім'ями в двокімнатній квартирі. Квартирі в спільному дворі на шість чи більше квартир. Виявляється, там в якісь роки жив з родиною мій прадід Амет Калафатов, але належало йому очевидно більше, ніж дві кімнати. Доволі швидко в нас з'явився власний дім. Тато вертався додому дуже пізно, він багато працював – виготовляв і лагодив ключі. Коли мене в дитинстві питали, хто мій тато, я казала, що він Рефат-"ключник". Я не знала, що в Ташкенті він працював в інституті на кафедрі електротехнічних машин (якось так, я не спеціаліст в цьому), викладав і був завлабораторією. А коли кримські татари отримали дозвіл на повернення до Криму, він вирішив, що має повернутися в місце, де ніколи не був, але про яке чув змалечку.

Галімова_історія депортації
ТСН.ua
Батьки Ельзари Улькер і Рефат Галімові, Крим, 2015 рік

Взагалі у кримських татар нерозривний зв'язок з Кримом, до нього всі поверталися і повертаються, незважаючи на те, чи були вони там народжені, чи ні. Так само і мій батько, маючи влаштоване життя в Ташкенті, кинув його заради химерного майбутнього в чарівному Криму. У тому чарівному Криму, де в 1990-х було шалено складно влаштуватися на роботу, якщо ти кримський татарин. Після тверджень під час прийняття на роботу "коли в нас, щось зникне, ми будемо знати, що це ти", тато вирішив працювати руками, які його і досі, слава Богу, не підводять. Для мене мій baba (кримськотатарською "тато") – це приклад того, якою має бути справжня людина: заради Криму і родини він пожертвував кар'єрою викладача і став робити те, що в суспільстві не вважається престижною роботою, аби його діти не жили у скруті. Він каже, що абсолютно не шкодує, адже саме тут, в Криму, він у себе вдома, на рідній землі його предків.

Події останніх двох років аніскільки не зменшили його любові до Криму, адже все "приходящее и уходящее", а поверталися вони саме в Крим: тут підтримує дух пращурів і багата історія. Кожного року 18 травня він був на мітингу в Сімферополі, в останні рази – незважаючи на вертольоти над головами, металошукачі і проведення акції у віддаленому районі. Цього року зібрання в День пам'яті жертв депортації кримських татар були заборонені. Але в народу не забереш пам'ять, ніякі заборони цьому не допоможуть.

Читайте також: І знову депортація

Ми маємо рости і розвиватися, здобувати освіту, досягати вершин і робити все для благоустрою нашого маленького народу. Ми маємо робити нашу культуру впізнаваною для українців та іноземців. Я дуже щаслива, що з 2006 року мені випала нагода стати частиною міжнаціонального дитячого табору "Джерела толерантності", де протягом багатьох років ми знайомимо одне одного зі своїми національними символами, тим, що важливо, що є радісним і що болить. Саме там в 2013-му підлітки з різних міст України дивилися фільм "Хайтарма" Ахтема Сейтаблаєва, там ми всім табором танцюємо хайтарму чи хоран, співаємо "Ey, Güzel Kırım" ("Чарівний Крим" - знакова народна пісня кримських татар), п'ємо кримськотатарську каву з кураб'є. Але найголовніше, ми проводимо дискусії на важливі теми, розмовляємо, слухаємо і є почутими. І коли мої діти з табору, мої друзі і колеги-українці кажуть мені "selâm aleyküm" ("добрий день"), "sağ ol" ("дякую"), "aş tatlı olsun" ("смачного") і дійсно розуміють, що це означає, знають, що таке "депортація" і "повернення", моє серце радіє, я розумію, що наші зусилля не марні, що ми є добрими сусідами одне одного.

Галімова_історія депортації
ТСН.ua
Ельзара Галімова в таборі "Джерела толерантності", 2015 рік

Галімова_історія депортації
ТСН.ua
Ельзара Галімова в таборі "Джерела толерантності", 2015 рік

Події 1944 року не мають повторитися знову, нам треба докласти всіх зусиль, щоб нам світило тепле вільне сонце, а у повітрі відчувався запах і дух Чорного моря. Кримські татари ще будуть жити і процвітати там, в себе на Батьківщині.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції