Богдан Гаврилишин – Людина, вільна думкою та щира серцем

Богдан Гаврилишин – Людина, вільна думкою та щира серцем

Це була людина, про яку хочеться згадувати і писати лише з великої літери.

Будь вільною людиною, тобто будь сам суддею того, що є правда, а що ні, що є добре, а що зле. Водночас продовжуй випробовувати свій розум, щоб впевнитись, що він відповідає моральним та етичним принципам.

Богдан Гаврилишин

Портрет пам’яті Богдана Гаврилишина, автор Марат Мустафін / Фото: фото: Дар'я Мустафіна

Сьогодні у Києві попрощалися з Богданом Гаврилишиним. Це втрата, яку не оцінити. Богдан Дмитрович – Людина. Саме так, з великої літери. Про нього хочеться згадувати і писати лише з великої літери. Він змінював світогляд тих, кому траплявся на шляху. Поспілкувавшись з ним хоч раз, ніхто вже лишався таким, як раніше. Це була людина глибокої та змістовної думки.

Як каже мій батько: "Я дякую долі, оскільки завдяки своїм дітям мав унікальну можливість спілкуватись з Богданом Гаврилишиним. Він - величина світового рівня!". Батько завжди згадував Патона та Амосова, а тепер він розповідає про Гаврилишина. До цієї зустрічі найбільше враження на них з мамою справила бабця дуже літнього віку (у жінок, як відомо, вік не дізнаються), яка на милицях підіймалась на Везувій. Вони тоді вперше були за кордоном і були вражені, наскільки їхнє світосприйняття викривлена радянським минулим.

Богдан Гаврилишин з моїм батьком Віктором Кудрицьким, 6 червня 2014 року / Фото: фото: Олександр Калінченко

Богдан Дмитрович - рідна людина моїй родині. Він навчив мене мріяти, вірити, пробачати, любити людей, бути відкритою світові. Дуже любив життя, хоча й випадало на його долю багато болючих випробувань, які і волів би забути, та не міг.

Можна тільки уявити, як в далекому 1940 році маленький Богдан ховався в стозі сіна чи в сусідській стайні для худоби і чекав, чи знайдуть його або його батька - "куркуля" - агенти НКВД, чи депортують в Сибір його сім'ю як "ворогів народу". Однієї зимової ночі він спав коло сусідських корів і чув несамовиті плачі, розумів, що сусідів і його найкращого друга Міська прийшли депортувати.

Слова Богдана Гаврилишина про ті події мені ніколи не забути: "Я затуляв рота руками, щоб не скрикнути. Ця ніч закарбувалась у пам'яті як один з найболючіших моментів мого життя. Вранці повернувся додому, швидко поснідав, пішов до школи вже сам і в класі "радісно" співав одну з героїчних радянських пісень, хоча в душі плакав".

І так він жив зі страхом, що рано чи пізно прийде його черга. А потім дізнався, що його брата Славка заарештували разом з 58-ма іншими молодими людьми, і катували, і змушували зізнатись про речі, які ті не робили. "Радянські окупанти", як їх називав Гаврилишин, планували провести публічний судовий процес над заарештованою молоддю, щоб дати зрозуміти всьому населенню, що будь-яка організація, гурток чи просто окремі особи, які не були зразковими радянськими громадянами і могли захищати та відстоювати українську мову та культуру чи просто мріяти про незалежність України, будуть ліквідовані.

А в червні 1941-го вулицями Львова вже крокувала велика військова німецька машина. У своїй книзі "Залишаюсь Українцем" він згадував, що десь на третій день після прибуття до Львова гестапівці стали розшукувати євреїв різного віку, вишиковували їх в лінійку і змушували йти вулицею до центральної в'язниці. Німецькі солдати крокували з обох боків вулиці, аби жодний єврей не втік. Люди ж осторонь споглядали, як євреїв вели до в'язниці.

"Мета цих вистав була очевидна. Під час радянської окупації 1939-1941 рр. деякі євреї, хоч і не тільки вони, співпрацювали з НКВД, доносили на українських активістів як у містах, так і в селах. Німці хотіли викликати ненависть місцевого населення до євреїв. Коли я спостерігав за цим "парадом", стався неймовірний випадок: чоловік з протилежного тротуару підбіг до літнього єврея і почав бити його по голові своєю палицею. Звук ударів дерев'яною палицею по голові був вкрай моторошний. Один з німецьких офіцерів (не впевнений — був він офіцером СС чи Вермахту) підбіг до того чоловіка, вирвав з рук палицю, переламав її через коліно та відкинув вбік. У глядачів цього видовища вирвалося мимовільне "Ах!" Я не знаю, що сталося з тим офіцером опісля. Чи його ув'язнили, піддали трибуналу, розстріляли? Ця подія була однією з тих, які вплинули на мої ставлення та переконання: зрозуміло, що не всі німці були злими за своєю природою. Офіцер, який діяв інстинктивно, був порядною людиною. Цілковито ясно, що немає нації чи етнічної групи, в якій всі люди були б погані, як нема й таких, де всі були б добрими", - писав Богдан Гаврилишин.

Такі ж настанови я в дитинстві чула і від свого рідного дідуся Григорія Івановича, який був майже того самого віку, лиш на три роки старший Богдана Дмитровича, і в часи Другої світової війни також був вивезений гітлерівцями на примусові роботи до Німеччини. Він завжди нам з сестрою повторював, що усюди в світі є різні люди. Коли він пухнув з голоду в німецькому таборі для остарбайтерів, його підгодовувала жінка-німкеня, яка по-суті врятувала його. Дідусь завжди згадував про неї з великим теплом.

Картина-дарунок Богдану Гаврилишину на 90-річчя, Катерина Бондар, член Асоціації випускників «Молодь Змінить Україну»

Очі Богдана Дмитровича також світились, коли він розповідав про селянську жінку, яка в часи німецької окупації продала його сім'ї півлітра молока. До того він був дуже перебірливим в їжі, й серед того, що любив, молоко було на останньому місці. А тоді, скуштувавши чайну ложечку, його смак здався йому райським. З тих часів, каже Гаврилишин, повністю зникли всі антипатії в їжі, і він з великим апетитом їв усе, що було доступно. Часто в перервах між лекціями його можна було побачити з пляшкою води і звичайним бутербродом.

Та Богдан Дмитрович не дивився назад, не зосереджувався на болючих спогадах, а завше думав про майбутнє. А ще він був мрійником і вчив інших вірити в силу своїх мрій.

Сумно. Дуже важка втрата. Як тільки почула сумну звістку, одразу покотились сльози. Солоні та гіркі. І це одвічне запитання: "Чому?". Перед очима його образ, і що я бачу? Усміхнену людину! Сльози – це не про нього. Він був людиною великої сили духу.

Я завжди буду пам'ятати його енергійним, сміливим, дотепним, веселим, розумним, мудрим, життєрадісним. Я люблю Богдана Дмитровича та його дружину Леоніду Петрівну, як рідних. Щоразу, коли в мене поставали складні життєві запитання, коли шукала дружньої поради - я йшла у вівторок в філармонію і зустрічала там чудове подружжя Гаврилишиних. Я дякую Богдану Дмитровичу та Леоніді Петрівні за любов до нас з сестрою Сашею, за відкритість та мудрість.

Пам'ятаю, як на його день народження навколо нього зібралось багато поважних людей, щоб привітати. І тут Леоніда Петрівна помічає нас з сестрою з квітами, і з вигуками до ювіляра: "Диви, це ж наші малі!" - тягне його за руку до нас.

Богдан Дмитрович мав унікальну рису відчувати людей. І, мабуть, він відчував, що ми дуже його любили, поділяли цінності, мали схоже світосприйняття. Я пам'ятатиму його вигукуючим "Гірко!" на моєму весіллі, танцюючим танго, підтупуючим під хороший джаз.

Богдан Дмитрович танцює на моєму весіллі, 6 червня 2014 року

Богдан Гаврилишин любив життя і дуже любив Україну. Він лишив по собі добрий слід та надав поштовх до розвитку багатьом інституціям та країнам світу на усіх континентах планети. Він – Людина Світу. Він вчив нас бути толерантними та ставитися з повагою до всіх рас, етнічних груп, релігій, мов, звичаїв; вивчати мови та черпати надбання інших цивілізації; сприяти розумінню різних культур та цінностей.

Надзвичайно плідна праця доктора Богдана Гаврилишина в Україні високо цінується найширшими колами освітян, науковців та державних діячів. Та найголовніше - він запалив добру іскру, повагу та щиру любов в мільйонах молодих сердець.

Зустріч випускників програми «Молодь змінить Україну» з Богданом Гаврилишиним / Фото: фото: Костянтин Жицький

Він прожив 90 років, але його ідеї житимуть й надалі, надихаючи нове покоління на великі звершення та творчість. Він доклав багато зусиль, щоб створити програму "Молодь змінить Україну", це дійсно унікальна програма, яка породжує трансформацію не лише в країні, але й в головах та серцях людей.

Богдан Дмитрович вірив, що невдовзі патріотичні, порядні, професійні молоді люди займуть гідне місце в житті країни. І він разом з командою свтореного ним благодійного фонду зробив дуже багато на цьому нелегкому шляху. Маю велику надію, що програма його життя буде розвиватись, а уся країна навчиться цінувати своїх геніїв за життя, так, як їх цінує молодь.

Богдан Гаврилишин надихатиме ще не одне покоління.

Люблю і пам'ятаю!

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Повʼязані теми:

Наступна публікація