Перемога над собою

© instagram.com/roco_runs
Біг - це подорож. А ще - перемога. Над собою, власними лінощами і постійними "не хочу".

Позаду - Тель-Авів. Хмарочоси, що конкурують за висотою із п'ятою авеню Манхеттена. Офіси, що дзеркальними стінами ловлять сонце і відправляють його промені у вікна навпроти. Автомобілі і велосипеди, яким заважають вічно неповороткі пішоходи. Аромати фалафелю, що просочуються з кухонь прибережних ресторанів на їхні тераси і блукають тель-авівськими вуличками. Це все позаду, за твоєю спиною. А попереду - відблиски вранішнього сонця на поверхні води. Їх так багато, що хочеш не хочеш, а примружуєшся і шкодуєш, що не одягла темні окуляри. Через ці відблиски не можеш побачити колір моря - блакитне воно чи смарагдове, прозоре чи густе - і робиш кілька кроків вперед. Щоби як не побачити, то відчути. І здригаєшся. Здригаєшся від несподіваної зустрічі: до пальців ніг, без попередження, торкаються прохолодні середземноморські хвилі. Торкаються, фліртуючи, і втікають назад. А ти опускаєшся на коліна, шукаєш поглядом якусь паличку, не знаходиш, і просто пальцем пишеш на вологому піску три слова: моя подорож починається. І ставиш хештег.

Реут Ревені, для блогу_1
instagram.com/roco_runs

Із цих трьох слів на піску - my journey begins - почалася історія Реут Ревені (Reut Reuveni). Білосніжна усмішка, довге, кучеряве, вигоріле на сонці волосся, заразливий сміх і енергія, яка відчувається навіть тоді, коли вона мовчить - це Реут. Реут, з якою я познайомилася на ізраїльському тріатлоні в Герцлії. Пафосно і ефектно було б написати, що ми обидві брали участь у змаганні, і що здолали дистанцію з хорошим результатом, і що пішли святкувати перемогу в кращий герцлійський прибережний ресторанчик, але історія буде без пафосу... І я, і Реут були не учасницями тріатлону, а його глядачками, змагатися нам ні з ким не довелося, а тому ми одягли купальники, темні окуляри і зустрілися на тель-авівському пляжі.

Реут Ревені, для блогу
Фото: Мирослава Ульяніна

Їй 37, вона народилася і живе в Ізраїлі. І Реут нічим би не відрізнялася від інших ізраїльських жінок, якби не її колишня ненависть, а теперішня любов – до бігу. З якою вона "добігалася" до 86,8 тисяч (!) підписників в Instagram. А саме така цифра у проекту з назвою Roco_runs. І що мені найбільше подобається в цій історії: її простий, а хтось скаже - банальний, початок. Не казка, не щасливий випадок, а реальне життя.

Реут спочатку народила одну дитину, потім – другу. І крім материнського щастя, замилування пухкенькими рученятами і бажання не відпускати немовля з обіймів додалися аж ніяк не бажані 10 кілограмів і стільки ж сантиметрів на талії. Не так, щоб катастрофа, але… Вона дивилася на своє відображення у дзеркалі, і їй воно не подобалося.

"Я маю почати з малого, почати хоча би бігати!" – говорила собі Реут щоночі, стискаючи кулаками подушку. А щоранку… відкладала пробіжку "на завтра". Коли вона нарешті одягла кросівки, вийшла з дому і пробігла перші метри - ненавиділа себе і весь світ. 10 хвилин бігу (а саме стільки вона змогла тоді здолати) здавалися пеклом. Нецікавим. Нудним. Беззмістовним. Покинути б під три чорти! Але тут заговорила впертість: "Біг має стати таким же ритуалом, як чищення зубів, вранішній душ, заварювання кави. Хочу я того чи ні, а буду щодня взувати ці дурні кросівки і бігти".

Реут Ревені, для блогу_6
instagram.com/roco_runs

Через кілька днів Реут знайшла величезний плюс таких пробіжок: ці 10, 15, потім 30 хвилин - це був її час для себе. Послухати улюблену музику, подумати про омріяну подорож, не відповідати на дзвінки, не наглядати за дітьми. Просто бути наодинці з собою. Сам на сам. І це підкуповувало. Вже за кілька місяців 36-річна працююча мама двох дітей досягла відмітки 6 кілометрів. І захотіла рухатися далі.

"Півмарафон. Тель-Авівський півмарафон. 21 кілометр. Я маю його здолати". Із цим рішенням Реут прийшла в місцевий біговий клуб. "Чорт забирай, що я тут забула?" - у неї затремтіли коліна і пересохло в горлі, коли виявилося: у клубі поряд із аматорами тренуються марафонці, бігуни на довгі дистанції та айронмени (Ironman – змагання, яке складається з трьох етапів: 4 км плавання, 180 км велосипедної гонки і 42 км марафонського забігу).

Читайте також: Біжи, Сюзі, біжи!

Але знаєте що? Реут лишилася. Тоді це здавалося їй найбезглуздішим вчинком, але вона лишилася. Вставала о 5 годині ранку, щоб о 6-ій уже бути на тренуванні. Приїздила сонна, бо вночі у дітей піднімалася температура і вона везла їх до лікарні. Але пропустити тренування собі не дозволяла. Бо знала: її чекає тренер і ще десяток таких же божевільних.

Там, в ізраїльському біговому клубі, вона познайомилася із трьома дівчатами – Анат, Ефрат і її сестрою-близнючкою Роніт. Перші дві в класифікації Реут - героїні: вони уже тоді мали медалі фінішерів марафону! Не "половинок", а повних марафонських 42,2 км. Третя, Роніт – тоді ще була бігуном-аматором, але профі-фотографом. Вони подружилися і на наступних тренуваннях вже бігли разом.

Реут Ревені, для блогу_5
instagram.com/roco_runs

Субота. 9 ранку. Чотири свіжеспечені подруги на тель-авівській набережній. "RUN FOR FUN" (біг заради задоволення) – саме так вони вирішили називати свої пробіжки. Зробили фото, запостили в Instagram і побігли. Назустріч сонцю, вздовж скляних хмарочосів і повз прибережні відблиски на воді. Назустріч подорожі, яка починалася. Подорожі, яка не про кілометри і не про швидкість, а про задоволення. Моментом, життям і дружбою. Хоча насправді ця подорож – про щоденне подолання власних лінощів, обставин і втоми.

Реут Ревені, для блогу_3
instagram.com/roco_runs

"Коли комусь із нас важко, ми згадуємо, скільки радості ми отримуємо під час бігу. Згадуємо, як зупиняємося біля красивого краєвиду і робимо фото. Згадуємо, як по-дитячому стрибаємо у свої 37. Згадуємо, як влітку добігаємо до води і просто в шортах, майці і кросівках стрімголов забігаємо в воду", - зізналася мені Реут, коли ми сиділи на пірсі і бовтали ногами воду Середземного моря, яке біля берегів Тель-Авіва завжди тепле. Ми гортали на моєму телефоні сторінку Roco_runs. Ще у грудні 2013-го у них було лише 4 підписники: Реут і її три подруги. Зараз - це 86,8 тисячі. І більшість - не з Ізраїлю: США, Італія, Бразилія, Франція... "Follow" натиснула і я – тож тепер і Україна.

"Чоловікам нас не зрозуміти, - заливається сміхом Реут. - Для них біг - це щоб довго і важко, щоб краплі поту - градом, щоб в ногах - біль... А для нас біг - це щоб весело, легко і з яскравими фото!"

Реут Ревені, для блогу_7
instagram.com/roco_runs

Зараз Реут уже не треба змушувати одягати кросівки і виходити на пробіжку. Щоранку – чи то дощ, чи то спека, чи діти в школі, чи сплять, - а вона біжить. Десяткою (10 км) уже навіть не хизується. Але смішно було би думати, що в неї не було днів, коли хотілося все припинити, викинути кросівки і замість пробіжки перед сном піти в бар і взяти величезну піту з фалафелем, щедро полити її хумусом і смачно з'їсти, запиваючи холодним вином. Але в такі моменти вона згадує свій перший марафон. Паризький. У квітні 2014-го.

Реут Ревені, для блогу_2
instagram.com/roco_runs

Реут погодилася на нього заради подруг. Цей марафон мав бути незвичайним. Це мала бути дистанція, де кожен із 42 кілометрів – вони учотирьох сміються, фотографуються і отримують насолоду не від результату, а від процесу. Пізніше вони назвуть це "Марафоном Дружби". Але це потім. Поки що – регулярні тренування. На сторінці Roco_runs, у якої на той момент вже було кілька тисяч фоловерів, майбутніх фінішерів підбадьорюють, кажуть, що прийдуть на забіг з плакатами їх підтримувати.

Реут - на пікові форми. І фізичної, і моральної. Вона уже уявляла картинку, як вони, чотири Roco-girls, стоять на фінішній прямій і усміхаються в камери. І в цей момент, коли Реут здавалося, вона контролює все, у неї - перша спортивна травма. Ноги. За місяць до марафону. Не те що бігати, - ходити боляче. Кожен крок – на межі можливостей.

"Коли йшла – боліла нога. Коли стояла – боліла душа. Я поставила під загрозу всю нашу поїздку. Подорож, яка мала стати найяскравішою в історії нашої дружби", - пригадує Реут. Лікарі заборонили їй бігати. Але дозволили стати на лижний тренажер у спортзалі. Вранці Roco-girls виходили на пробіжку і долали 38 кілометрів, а Реут, стиснувши зуби, по три години не сходила з тренажера.

У Париж дівчата полетіли таки всі разом. Із Реут, яку ніякий біль уже не міг зупинити. Замість ейфорії на старті – єдина думка: "Як? Як я здолаю ці кляті 42,2 км?"

Три. Два. Один. Старт. Змагання почалося. Для Реут – змагання із собою.

"Біль з'явився на 20-му кілометрі. Я не могла бігти далі. Зупинилася. Зупинилися і дівчата. Ми сиділи просто під Ейфелевою вежею. Дідько! Я так мріяла зробити фото зі стартовим номером на її фоні. Натомість – корчуся від болю. І в той момент я зрозуміла: мій справжній марафон починається саме зараз. І я встала".

Коли дівчата перетнули позначку 42,2 км, вони взялися за руки і що було сили прокричали: "Ми зробили це!"

Заради дружби. Заради одна одної. Заради того, щоби ніколи не зупинятися. Бо біг на довгу дистанцію – це перемога виключно над собою. Бо немає сильнішого суперника і підступнішого конкурента, ніж ти сам.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції