Андрій Любка: Кімната для печалі

Андрій Любка© УНІАН
Книжки 6 листопада, 12:59 1102
Додати до обраного
Книжка вийшла друком наприкінці серпня.

"Кімната для печалі" – нова збірка сюжетно не пов'язаних між собою оповідань Андрія Любки, видана Meridian Czernowitz. Однак ці розповіді можна вважати й романом, якщо прийняти тезу, що головним героєм є самотність. 

Покинуті, ревниві, зовсім юні й поглинуті спогадами про вже прожите життя – усі ці люди на межі відчаю знаходять власне місце для плекання туги, кімнату для печалі, захисну мушлю. Знаходять, бо знають: саме самотність – найприродніший стан людини.

Пропонуємо ознайомитися з одним із оповідань.

***

Втеча

Уже другу годину йому ніхто не зупинявся. За цей час можна було й пішки пройти добрячу третину шляху, але він далі стояв на узбіччі дороги, тримаючи в руках аркуш паперу з виведеними від руки словами Novi Sad. Заходилося на дощ.

Сергій витягнув із глибини величезного рюкзака, вага якого й була основною причиною не йти своїм ходом, поліетиленовий плащ, і ще раз із надією кинув погляд на дорогу, що змійкою вилася між пагорбів і дерев. Пустка. Блаженне місце умиротворення й спокою. Либонь, так було завжди, і саме через це майже вісімсот років тому тут оселилися перші відлюдники й монахи, тим самим перетворюючи Фрушку Ґору на одне з найсвятіших місць для сербів. Цей гірський кряж мовби був створений навмисно, бо височіє він посеред рівнини такої безкінечної, що її годилося б назвати степом. Колись тут шуміло хвилями Паннонське море, а Фрушка Ґора була островом посеред нього. Такі незвичайні місця завжди використовувалися для будівництва чогось особливого, переважно – фортець і замків. Серби ж на цьому хребті звели три десятки монастирів, які також у певному сенсі були цитаделями: коли турки наїздили сюди за ясиром і врешті зовсім підкорили собі ці краї, монастирі стали фортецями християнства і сербської культури.

У наші дні Фрушка Ґора славиться не лише духовними обителями, а й плантаціями винограду, що заполонили всі південні схили гірського масиву. Власне, кілька грон білого винограду, зірваних у саду поруч, Сергій і мав у торбі – і це був єдиний його харч. Якби мав ще бодай якусь їжу, то розбив би намет десь на узгір'ях і в спокої й тиші переночував, щоб зранку податися далі в дорогу. Але їжі не було, голод точив його вже другий день немилосердно, тому він і вирішив їхати в Новий Сад, найближче велике місто, де вже точно знайде собі в якомусь Карітасі чи Червоному хресті дах над головою й миску теплої юшки. Та й темнющі хмари, що клубочилися на виднокраї, не додавали бажання ночувати в наметі.

Можна було, звісно, спробувати напроситися до котрогось із монастирів, але Сергій не хотів принижуватися. Відверто кажучи, він був по-доброму зачарований красою й унікальністю Ґори, але розхвалені монастирі його роздратували. Ні, вони не були негарними чи банальними, якраз навпаки: середньовічна архітектура чудово збереглася, фрески милували око яскравістю, ніби не п'ять століть тому рука анонімного майстра малювала їх на холодних, грубо обтесаних каменях, а щойно вчора. Але не було, не залишилося в цих монастирях головного – святості, відчуття радості зустрічі з трансцендентним, можливості поговорити з Богом. Хоча, можливо, причиною його ворожості було ще й те, що він подорожував зі сміховинною сумою в кишені, тож коли бачив якісь туристичні місця, де все – від туалету до води в джерелі – платне, настрій його погіршувався. Коли в одному з монастирів його попросили купити вхідний квиток (бо ця обитель була ще й музеєм), чоловік обурився і розвернувся геть; коли в іншому храмі він бачив, як віряни платять за молитви, свічки і кидають дзвінкі монети в скриньки за кожне цілування ікони, його брали злість і огида. Ісуса також не впустили б у цей монастир, бо він не мав грошей, думав собі чоловік.

Тому вийшов на дорогу і намагався зловити попутну автівку до Нового Саду. Ось уже другий тиждень він мандрував автостопом, і переважно йому вдавалося досить швидко підсісти до якогось говіркого й радого зустрічі водія. Лише одного разу в Угорщині опецькуватий вусань намагався здерти з Сергія гроші за проїзд наприкінці поїздки, але чоловік вдав, ніби нічого не розуміє, широко усміхнувся, подякував англійською, взяв рюкзак і пішов своєю дорогою. А тепер він уже другу годину стовбичив безуспішно. Щоправда, й машин проїхало зовсім мало, максимум з дюжина: мабуть, через те, що сьогодні був робочий день, четвер, а найінтенсивніший рух палких вірників відбувається тут у вихідні.

Тим часом дощ із перспективи переріс у загрозу, що важкими чорними ковдрами закрила небо. Вітер розгулявся і шмагав усе довкола так нахабно, що сумнівів не залишалося: буде буря зі зливою, громом і блискавками. Погода змінилася швидко, і від сонячної погожої днини не залишилося нічого: стало студено, темно й незатишно. Початок жовтня майже скрізь відомий такими примхами. Змокнути Сергієві не хотілося, а ще більше він боявся за рюкзак, в якому знаходилися всі його речі: коли ще не знаєш, де спатимеш і чи спатимеш узагалі, краще дбати про сухість і тепло.

На шаленій швидкості повз Сергія промчала синя автівка, навіть не пригальмовуючи, а водій узагалі не глянув на подорожнього з аркушем. Навряд чи хтось зупиниться тепер, а небо може урватися зливою щохвилини, тому краще б десь завчасно сховатися, тривожно думав чоловік. Вибір у нього був невеликий, тож він закинув рюкзак за спину і втомлено почвалав до монастиря, який оглянув дві години тому. Там, у храмі, він бодай перечекає зливу, а потім знову вийде на шлях ловити транспорт.

Монастир називався Крушедол: можливо, найважливіший на Фрушкій Ґорі, оскільки там поховано кількох сербських королів і патріархів, а відтак – один із найтуристичніших, проте сьогодні подвір'я й околиці храму зяяли пусткою. Сергій увійшов у браму, розгледівся і, нікого навколо не зауваживши, вже певніший себе пішов до церкви. Змурована п'ятсот років тому, вона справляла враження позачасової, вічної; її природність вражала, годі було уявити ці камені розкиданими по різних місцях, усі вони немов створені були для того, щоб возз'єднатися в цьому втіленні архітектурної простоти й геніальності. Чоловік зайшов до храму, перехрестився і всівся на третю ззаду лаву, поклавши рюкзак поруч себе. Тут було порожньо, тихо й від цього навіть трохи тривожно. Тьмяне світло свічок розсіювалося хвилями, ніби пульсуючи; худі й видовжені лики святих із фресок були зосередженими й одухотвореними. Пахло звичною для старих кам'яних церков вологістю й цвіллю, що їх монахи намагалися перебити фіміамом і миртою.

Опинившись на самоті, Сергій почав нарешті відчувати щось сакральне, без гамору й монахів із простягненими для пожертвувань руками це місце відчувалося інакше, глибше. Чоловік підвів голову й глянув під купол, звідки на нього дивився своїми великими очима Бог – молодий і прекрасний; з носа Бога виснув здоровенний чорний ланцюг, що приблизно на висоті двох метрів над головою чоловіка розколювався в круглу люстру, оздоблену дванадцятьма підсвічниками. Сергієві подумалося, що ланцюг цей можна би вважати середньовічним пірсинґом Бога.

Погляд згори чомусь чоловікові не подобався; можливо, через те, що нагадував заглядання з-за плеча, підглядання. Сергій узяв рюкзак і пересів на першу лаву. Тепер можна було роздивлятися вівтар і прадавній дерев'яний іконостас. Минуло півгодини, а чоловік продовжував вдивлятися перед себе, переводячи погляд із однієї біблійної сцени на іншу, ніби дивився якийсь гостросюжетний трилер. Тепер, коли йому ніхто не заважав і не відволікав, сприйняття стало глибшим, суттєвішим. Раптом чоловік зрозумів, що він уперше в Крушедолі, хоч і був тут дві з половиною години тому. Бо по-справжньому побувати десь можна тільки відкинувши всі думки, сконцентрувавшись на власній присутності серед цих стін, відчувши їхні холод і міць. Дві з половиною години тому він був не тут, а в туристичному путівнику, бо забіг, роззирнувся, зауважив рекомендовані для відвідин плити з могил королів, глянув на старі фрески, цікаві тим, що не виблякли, зупинився перед майстерно вирізьбленим іконостасом, після чого в своїй свідомості поставив умовну "галочку", мовляв, був, бачив усе основне, маю фото і сувенір на пам'ять.

Недарма в музеях ставлять лави чи ослінчики перед картинами. Зненацька втомлений мандрівник збагнув: лавиці в церквах також не просто для сидіння літніх чи поважних людей, вони тут для споглядання, вони – як знак "стоп" на дорозі: скинь свою швидкість до нуля, зупинися, опинися нарешті тут, глянь на склепіння, мозаїки й ікони, адже протягом століть церква була не лише обителлю духовності, а й галереєю, виставковим залом, де простолюдин міг побачити твори мистецтва, краса і довершеність яких доводили б йому існування Бога.

Мав статися дощ, і порожня дорога, і дорожня втома, щоби все це збагнути. Дивовижно, подумав Сергій, мені сорок три роки, а я вперше зупинився і не біжу; вперше міркую, відчуваю, бачу глибинний сенс речей. Мабуть, це таки святе місце, і доля привела мене сюди геть не випадково. Чоловік із вдячністю поглянув на головну ікону, що стояла на старезному пюпітрі посеред амвона. Ісус на ній був спокійним і умиротвореним, а м'яке сяйво свічок надавало його обличчю живих, теплих відтінків. Щось жіночне було в його вроді, у видовженому обличчі, чутливих губах і довгому волоссі. Сергій згадав юнацькі роки, коли він хизувався своїм атеїзмом, кажучи, що не вірить у Всевишнього, бо – на його думку – справжній Бог мав би бути жінкою: це вона народжує, створює, дарує і захищає, тоді як чоловік – передусім руйнівник і агресор.

У цей момент йому було б важко відповісти на питання, віруючий він чи ні. Тобто відповісти легко, бо одразу ж сказав би щось про агностицизм, недовіру до інституту церкви й усвідомлення, що якась вища – ні, аж ніяк не сила, бо сила є  злом!  – логіка існує; так відказали б  десятки, якщо не сотні мільйонів людей на цій планеті. Сергія ж найбільше ятрила власна непослідовність. Бо в дитинстві він був (примусово, батьками і середовищем) віруючим, у юності й зрілості – показовим атеїстом; коли захворіла Леся – звернувся до Бога, релігія стала не просто вірою для нього – надією, якої не давали лікарі; а по смерті дружини – знову зневірився і навіть проклинав Бога. Бо ж хіба існує Господь, якщо навколо стільки страждання і зла? Чому він відпускає більше літ лиходіям і вбивцям, ніж смиренним і чесним людям?

Хвороба жінки також свого часу зупинила його. Від будування кар'єри, безглуздих занять і марнування часу. Саме їй він мав завдячувати можливість відчути себе чоловіком. Бо саме болячка, що роз'їдала його дружину зсередини, вперше дала Сергієві відчуття болю, що більший за його власний; і коли Леся тихо відходила у засвіти, він кусав губи і подумки молив Бога про одне: хай її біль передасться йому, хай його поїдає цей рак із всюдисущими клешнями; тоді він відчув, наскільки глибоким є християнство: дай мені свій біль, я страждатиму за тебе, бо люблю тебе.

Першою його реакцією на діагноз була розгубленість, її – беззахисність. Уже за кілька митей, про які годиться казати як про вічність, Сергій опанував себе і кинувся на поміч коханій жінці, намагаючись здолати її безпорадність власним бажанням боротися. Все буде добре, казав він їй, притиснувши до себе й дивлячись кудись уперед, хоча й не бачив нічого, все буде добре, повторював він, не надто вірячи у свої слова, все ще випогодиться, ось побачиш, ми знайдемо найкращих лікарів, найсучаснішу клініку, скоро ти знову будеш здоровою, не хвилюйся, все буде добре, моя Пташко. Обоє знали, що шанси радше примарні, бо недугу виявили на дуже пізній стадії; обом було втямки, що можливостей знайти хороших лікарів у них немає.

Втім, останнє Сергієві таки вдалося змінити. Він продав автомобіль, назичив грошей у всіх родичів і знайомих, на фірмі, де працювала Леся, також нашкрябали кілька тисяч на благодійний рахунок, тож на оплату першої операції гроші вони мали. Гірше було, коли почалася хіміотерапевтична боротьба з метастазами, що на сканах МРТ нагадували химерні корали. Тоді Сергій без вагань спочатку заклав квартиру, а потім – так, щоб дружина нічого не знала, тобто виторгувавши можливість ще півроку жити вдома – продав її. Тепер у нього не залишилося нічого власного, крім ноутбука і чотирьох спінінґів, що нічого не коштували, тому коли настав час платити за похорон, зробили це Лесині батьки. У труні вона лежала вимучена, маленька, ніби висохла яблуня; вірилося, що душа жінки злетіла в небо легко й невагомо – як пташка. Так він називав її ще з моменту знайомства.

Зоставшись сам і без нічого, Сергій нарешті переоцінив своє життя. На роботу так і не повернувся, натомість на кілька літніх тижнів зник із наметом і спінінґами десь на закрутах довколишніх річок. Зрештою, жити йому все одно було ніде. Ставши вимушеним відлюдником, чоловік найбільше жалкував за тим, що не відмовився від суєт життя раніше. Йому гірчило те, що він так і не встиг набутися з Лесею: ніби й жили разом, але водночас були відсутніми, кожне зайняте власною біганиною й справами. Скільки часу вони проводили разом, відкриваючись навзаєм, а не обговорюючи політичні новини чи колег із роботи? За втраченим часом буднів не вженешся, він швидкоплинний, а тоді Сергій опинився в часі зовсім інакшому, густішому і неповороткішому. Його час застиг і не рухався, висів на виднокраї життя, як жовта бляшанка місяця. Жалкувати стало запізно, а займатися чимось – безглуздо. Кілька разів йому спадало на гадку самогубство, але чоловік не поспішав із цим, знаючи, що знаходиться в стані пригнічення, больового шоку душі.

Балкани були однією з можливостей перемкнутися на щось інше, вирватися зі світу, де все йому нагадувало про Лесю. Він уже не міг ходити містом, не міг заходити в магазини чи автобуси, бо всі його думки зводилися до одного: чи була й вона тут, як тоді виглядала, про що думала, чому його не було – ніколи, ніколи! – поруч із нею, чому він дбав про процвітання несвоєї фірми, забуваючи про єдине цінне й рідне, що справді належало йому – Пташку. Та хіба ж належало? Він майже нічого про неї не знає, бо не завдав собі клопоту цікавитися, а тепер ставити запитання було вже нікому. Їхній спільний час було вичерпано і згаяно дарма, а його особистий, здавалося, чоловіка вже зовсім не обходить.

Так і вирушив у дорогу, не думаючи про те, що в усі часи мандрівка була передусім спробою втечі від себе, а не переміщенням тіла у просторі. Як і не здогадуючись, що десь на тому шляху втікання все одно наздожене сам себе і змушений буде глянути собі у вічі. Як дивиться кат на жертву. З докором і вироком. Подався в дорогу, ніби й сам не знав, що Балкани завжди приносять нещастя, а не загоюють рани. А підсвідомість кілька разів сигналізувала йому, що насправді він утікає, щоб знайти й свою смерть, помилково вважаючи, ніби смерть може бути покутою. Наче сумління перестане розпікатися після фізичної кончини. Дзуськи! Втікає, щоб накласти на себе руки десь далеко, подалі від знайомих людей і ландшафтів, ніби можна просто взяти й розчинитися, зникнути. Не можна.

Кілька разів він хотів звозити свою Лесю на Балкани, але ніяк не виходило. Спочатку її цікавили Франція й Італія, європейський Захід. Вона пояснювала це тим, що хоче опинитися десь далеко, у світі кращому й гарнішому за її власний, і хоч Балканський півострів теж має свій шарм, але там панує такий же розгардіяш, як у нашій країні, тож пощо туди їхати? Сергій погоджувався з дружиною або радше просто не хотів сперечатися. А  коли Тоскана й Прованс були вже їм знані, почався той етап у житті, що зв'язує руки й запроторює в рамці. Вони взяли кредит – спершу на машину, а потім і на квартиру; чоловік влаштувався на ще одну роботу, а Леся брала замовлення й додому. У намаганнях повернути позичені гроші й минули найкращі їхні роки. Так вона ніколи й не побачила Боснію. Хоча, може, й не дуже хотіла, бо колись під час чоловікової розповіді про цю дивовижну країну просто й безтурботно заснула. Він тоді навіть образився, що вона не хоче цікавитися його сокровенним і улюбленим. Колись у юності він мріяв повезти свою майбутню кохану саме туди, у своє улюблене місце на Землі. Це здавалося йому відвертістю, цілковитим оголенням душі. А вона просто заснула, хоч тепер це вже й не мало ніякого значення.

Ісус з ікони дивився на Сергія зовсім по-дружньому, очі Божого сина, здавалося, світяться приязню і співчуттям, ніби він схвалює терзання і каяття чоловіка. А той принишк і спохмурнів, наче це всередині нього, а не надворі, заходиться на холодний дощ. Об покрівлю вдарили перші важкі краплі, а далі злива полилася однорідним шумом загубленої радіохвилі. І тоді Сергій зауважив перед іконою виплетений з лози кошіль, що в нього відвідувачі кидали свої вдячні пожертви. Там було повно різнокольорових банкнот і важких монет, кілька тисяч сербських динарів лежали просто перед ним. Чоловік глянув на Ісуса, потім знову на кошіль, а тоді опустив погляд. Думка, що майнула в глибині його свідомості, була паскудною. Але ж ці гроші так стали б йому в пригоді зараз! Врешті-решт, сонми відвідувачів кидали сюди свої пожертви для доброго діла, а хіба не милою Богові справою буде допомога йому, чоловікові, який залишився без нічого, понівечений і внутрішньо плюгавий, закинутий на край світу без цілі й мети, самотній і полишений сам на себе? Сергій ще раз глянув на Ісуса і знову побачив в його очах схвалення. У голові шуміло так само гучно, як надворі; серце билося шалено, ніби з кожним ударом падаючи на дно і розбиваючись. Тоді чоловік побачив себе і всю картину збоку: ось він сидить перед іконою, і між ними – кошіль з грішми. Тільки тепер цей кошіль був не з боку Сергія, а з боку Ісуса – ніби це він простягнув його до людини, що опинилася в скруті. Людина встала і підійшла до ікони, несміливо і наче аж приречено.

Ударив грім – як тріск сухого дерева. Заохочений цим звуком, чоловік простягнув руку й  зачерпнув повну пригоршню грошей. Потім ще раз і ще раз, заштовхуючи хрусткі банкноти за розпірку сорочки. Коли зі справою було покінчено, він забрав свій рюкзак і швидкою ходою злодія подався до виходу. Й аж тоді зауважив священика, який із глибини храму віддавна спостерігав за цією німою сценою. Сергій кивнув і перехрестився, святий отець нахилив голову у відповідь, а коли постать мандрівника вже зникала у брамі, осінив її хрестом.

Злива вщухла, лише великі краплі все ще зривалися з даху церкви. Вони летіли, відбиваючи в собі, як у дзеркальній сфері, навколишній світ – і з губним плямканням розбивалися об холодні камені мощеної доріжки. А за ними наступні: зривалися, летіли, розбивалися.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Книжки 6 листопада, 12:59 1102
Додати до обраного
Всього коментарів: 0
Вибір редакції