Андрій Тужиков: Ще одна цегла в стіні

Видання для підлітків про їхніх ровесників - що шукають самих себе, свої перші кохання й таланти.

У центрі книжки від арт-видавництва "Чорні вівці" - троє підлітків, які входять до нового періоду життя - там панують правила й закони, створені не надто розумними та зовсім не креативними дорослими.

Це історія не про те, як вони побороли цю систему,  розповідь про те, як вони шукали серед прямокутних, наче цеглини, голів однолітків, відшліфованих телебаченням та школою, самих себе, свої перші кохання та приховані таланти. Із фрагментом книжки можн ознайомитися на нашому сайті.

***

Вперше я зрозумів, що люди різняться, окрім статі, рівня інтелекту та кольору шкіри, ще й за майновим станом, у п'ятому класі, коли розквасив пику однокласнику, сину дрібного бізнесмена нашого міста, цьому товстому виродку, чиє величезне черево уособлювало весь голод і злидні середини 90-х. Його тато тоді займався реалізацією турецьких кросівок, які носив весь мій район у школу, ПТУ, церкву і навіть на весілля.

Усі сиділи, протираючи штани, на зарубіжній літературі і мали глибоко в дупі дітей капітана Гранта і, власне кажучи, самого капітана. Навряд чи когось цікавило його зникнення. Проте вчительку – Галину Семенівну, колишню радянську інтелігентку, – це дуже цікавило, про що вона теревенила вже близько двадцяти хвилин. Було чути, як в коридорі прибиральниці миють підлогу: хлюпіт води, стукіт швабр об металеве відро. Розмовляти в неї на уроці боялися. Підлабузники не хотіли зіпсувати собі репутацію, а інші просто воліли не зачіпатися з нею, аби потім не вислухувати моралі.

Бідна жінка бальзаківського віку намагалася щось втовкти в наші голови, але у п'ятому класі це зарано. Зрештою, завжди зарано, допоки не стає запізно. Всі очікували дзвінка на перерву. Окрім Галини Семенівни, зрозуміло. Щойно він продзвенів, усі одразу нервово захитались на стільцях, потроху почали тягнути руки до шкільного приладдя і закидати його до ранців.

– Дзвінок для вчителя! – загорлала Семенівна, і кілька дівчат аж підстрибнули на стільцях.

Учні демонстративно витягли щоденники і записали якісь там завдання. Не пам'ятаю вже які. Давно було. Ні, цього точно не згадаю. Так ось. Одразу на початку перерви зграя хлопців з'юрмилась довкола парти Бориса, того самого, якому я згодом розквасив пику. Там його сусід по парті демонстрував усім касетний плеєр і касети з записами якихось огидних для вуха гуртів. Певно, він місяць економив на шкільних обідах, аби купити такий крутий на той час девайс. Зараз таке на барахолках навіть даром не беруть. Він переставляє касети, тримає його у долоні так, аби збільшити акустичний ефект. Я підходжу до них і спостерігаю за цим дійством. Потім він демонструє диктофон. Вони по черзі записують свої голоси, кажуть безглузді фрази типу "Вася, ти дурень" чи "лох", а потім слухають і сміються. До кінця перерви ще п'ять хвилин. Дехто вже починає розходитись, аби підготуватись до наступного уроку. Здавалося би, вистава завершилась, але Боря, оцей самий виродок, що від'їв пузо на турецьких кросівках, які потім рвались на ногах гопників, коли вони тікали від міліції, раптом витяг з кишені щось на кшталт рації і, піднявши догори, немов смолоскип у печері, вигукнув: "Дивіться, що я маю, пацани". І тут запала мертва тиша. Це був один з перших разів, коли я побачив мобільний телефон на власні очі. Тобто не взагалі перший раз. До того я бачив їх у бритоголових биків на вокзальному ринку, але то було здалеку.

Отож всі ми кидаємо свої портфелі, ранці та інший непотріб і підходимо до Борі, до цього мудака. Він перекидає телефон у руках, немов показуючи, що йому байдуже до нього, немов у нього таких телефонів цілий склад і якщо цей розіб'ється, – немає проблем. Ми жадібно поїдаємо очима телефон. Зараз я розумію, що дивитись там особливо не було на що – чорно-білий дисплей, монофонія, всі смутки й радощі побутової електроніки того часу. Я прошу в нього подивитись телефон, хочу потримати його у руках, на що він каже: "Не дам, а раптом зламаєш".

– Дай телефона, що шкода? – прошу його я, але він впирається.

– Ти ж ним користуватись не вмієш. В тебе дома хоч телевізор є, босота? – каже він, і однокласники сміються, особливо Вітьок Мельник, який дійсно не має вдома телевізора, бо живе лише з матір'ю. Його тато повісився минулого Різдва.

– Взагалі-то є. Та пішов ти зі своїм телефоном, Боря! – кажу я і закипаю від зневаги до нього. Він кліпає своїми оченятами.

– Сам пішов, злидень. Зміни светра, бо ходиш у ньому вже третій тиждень, а ще …

Однокласники знову засміялися, навіть дівчата. Для них це просто шоу. Хліба й видовищ. Я не дослухав його репліки, хоча зараз мені цікаво, що ще він міг придумати. Коли я накинувся на нього, він одразу заверещав, причому російською: "Мой папа тєбя парвьот!". Я дав йому кулаком у живіт, і він завалився на парту, зачепивши мене за собою. Ніхто з присутніх навіть не поворухнувся. Він гепнув мені своєю масивною рукою у вухо і, сам злякавшись власного удару, почав сповзати по парті далі. Користуючись тимчасовою капітуляцією, я вгатив йому в ніс, потім ще раз і ще раз. З нього потекла юшка. Він, певно, відчув, як щось гаряче тече його обличчям, і схопився за ніс. Подивився на долоню – вона вся червона від крові. І тут до класу залетів наш учитель праці і почав нібито розбороняти нас, хоча ми вже не билися. Боря ще раз подивився на долоню, потім на свою сорочку, заляпану кров'ю, і заревів з гнівним криком: "Мой папа тєбя точно парвьот!". Аякже. До речі, зараз його тато працює в міській раді. Вчитель праці повів його до медпункту, а всі вчителі збіглись до нас. На тлі цієї феєрії пролунав дзвоник на урок. Мене ж повели до завуча, аби звідти подзвонити батькам.

Учні розходяться по класах, але деякі затримуються подивитись на це видовище, як мене конвоюють до кабінету завуча школи. Коридори потроху пустіють, останні двері до класів позаду нас зачиняються, залишаючи мене наодинці з учителькою історії. На диво ми йдемо мовчки, хоча я сподівався на нелюдські крики, або, принаймні, на вичитування моралі. Здається, їй байдуже, що я розбив йому обличчя, її хвилює лише адміністративний аспект цього випадку.

– Світлано Григорівно, в нас НП! – зімітувала істерику історичка.

Вона заводить мене досередини кабінету, обклеєного світлинами випусків попередніх років. Також на стінах висять грамоти, які управління культури періодично видає працівникам освіти, аби їх не ображати і показувати, що пам'ятає про них. В кабінеті пахне зеленим чаєм. Завучка кволо встає зі свого офісного стільця (посиділа б на тих, що стоять у класах) і вислуховує історичку, що спокійним тоном, немов слідчий чи якийсь інший працівник правоохоронних органів, розповідає про мій проступок. Завучка каже, що будуть проблеми з батьками Борі, бо його тато купив м'ячі у спортзал і принтер в кабінет інформатики, а мій, мовляв, вчинок, знижує шанси школи отримати спонсорську допомогу від заможної родини. Ну а те, що бійка була, це, ясна річ, теж погано, але нічого не вдієш, – всі хлопці в цьому віці б'ються. Але батьків все одно повідомлять.

Історичка пішла в учительську, бо там знаходився один з двох телефонних апаратів, з яких можна подзвонити, а мене лишила у завучки, яка вже сіла заповнювати інструктажі з техніки безпеки заднім числом і перестала звертати на мене увагу. Від нудьги я оглядав кабінет, що виглядав досить обшарпано. На тлі совдепівського ремонту і старих книжкових шаф деякі деталі виглядали геть комічно. Вчорашня комсомолка й комуністка підперла томами вождя ніжки стола, аби той не хитався. На стосі книжок родом із соціалістичного минулого прилаштувались кип'ятильник та склянка з залишками чаю. Де-не-де можна знайти якісь предмети європейського побуту, подаровані батьками чи учнями на день вчителя. Загалом добра нажито чимало: сервізи, статуетки, кілька репродукцій сумнівної якості, магнітофон.

– Зараз по тебе батьки прийдуть. Сиди тут, – каже захекана історичка, увірвавшись до кабінету, і сідає на стілець навпроти завучки.

Вмостившись, починає пошепки їй розказувати, як вона телефонувала батькам Борі, як вибачалася і принижувалась (натякала, певно, на премію), як запевнила їх, що я буду суворо покараний, а з Борею вже все гаразд і він живий-здоровий чекає на них у школі.

По мене приходить тато, неголений, у джинсовій сорочці. Історичка вітає його і починає теж пошепки втирати йому, що все нормально. Всі хлопці б'ються, але все ж я потребую особливої педагогічної уваги. Хоча її шепіт мав забезпечити секретність інформації, я все одно все почув. Батькові байдуже, що вона говорить, він забирає мене з того жахливого кабінету. Ми виходимо на подвір'я школи, гарне й залите сонцем. Моя школа збудована 150 років тому і, мабуть, становить якусь архітектурну цінність, проте стіни облуплені, а ті місця, що пофарбовані, відрізняються за кольорами між собою. Додому ми йдемо пішки, бо в нас немає машини. Коли ми вже заходили за ріг, я озирнувся на шкільні ворота і побачив, як до них під'їхав чорний джип, з якого вийшов товстий чоловік у костюмі. Його обличчя нагадувало баранячий писок, яким він досліджував нові ворота школи, поставлені за його кошти кілька років тому. Нахабною ходою він рушив досередини і зник з поля мого зору. Я хотів сказати татові, але вирішив, що це буде недоречним.

– Ну і на чорта ти побив того крутелика? – спитав з усмішкою тато. Певно, він пишався, що його син набив комусь пику.

– Він сказав, що ми бідні, сказав, що я ношу один і той самий светр.

– Розумієш синку, є речі, на які не варто ображатися. Частота зміни светрів зовсім не визначає твоїх людський якостей. Ти можеш ходити в одному светрі все життя і бути доброю людиною, а можеш щодня міняти дорогі прикиди, але всередині бути порожнім. Розумієш? Це дуже важливо. Не женись у цьому житті за грошима, бо то все лише папір. Не повторюй помилки інших.

– Які помилки?

– Ну от дивися. Людина працює, аби заробити гроші, аби було що їсти, пити, іноді ще й вистачає грошей сходити в нічний клуб чи кінотеатр. Але щоб далі жити, треба далі працювати. Працюєш на унітаз та низькосортні розваги. Це дуже вбоге життя, проте більшість людей змушені так жити, бо альтернатив немає. Усі беруть участь у погоні за грошима та напханим черевом. Той, хто досяг у цьому успіхів, не обов'язково зробив це чесним шляхом. Тобто, майже завжди нечесним, тому я тебе дуже прошу, якщо тобі випаде якась альтернатива, зроби все можливе, аби не опинитись у капіталістичній клітці.

Він глянув на мене і зрозумів, що я нічогісінько не второпав. Зараз я розумію всю глибину його слів, але тоді для мене це взагалі нічого не означало. Хоча ні, означало: треба не стати таким, як тато Борі, коли подорослішаю. Ми зайшли до крамниці з одягом, де на початку вересня батьки купили мені нові штанці до школи. Підійшли до ряду зі светрами, і тато сказав, що я можу вибрати будь-який. Я передивився всі светри, що були, і обрав сірий светр зі знаком Бетмена на грудях. Поклавши обновку до сумки, ми рушили додому.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: