Айн Ренд: Джерело

Цей роман  — світовий бестселер, вперше опублікований 1943 року в США.

На сьогодні ця книжка вважається одним із найвідоміших творів американської літератури. За романом 1949-го року був знятий однойменний фільм, сценарій до якого написала сама Ренд, а головну роль зіграв Гарі Купер. Видавництво "Наш формат" пропонує його в українському перекладі.

Уявіть, що ви народилися у першій половині ХХ століття в США і раптом виявили, що люди, маючи радіо, газети, кораблі та літаки, досі живуть у будинках, зведених у грецькому стилі. Вони не сприймають нічого, крім фронтонів, химерних статуеток, карнизів та колон… Відмовляються бачити прогрес. Саме в такій ситуації опиняється головний герой роману — талановитий архітектор Говард Рорк. Він навіть не намагається відкрити оточенню очі на абсурдність ситуації, а просто виконує свою роботу. Таких як він — тих, хто має власну думку — суспільство кличе егоїстами, вважає "хворими" і неправильними. Перед ним зачиняють двері і всіляко намагаються виштовхнути подалі від епіцентру архітектурного життя. Що ж вчинить герой та чи справді бути егоїстом погано? 

Пропонуємо ознайомитися з уривком із роману.

***

"Це прецедент. Наше ставлення покаже нашу суть. В особі Говарда Рорка ми повинні розчавити сили егоїзму й антисоціального індивідуалізму — прокляття сучасного світу — бо вони наочно явили нам свої наслідки. Як уже згадувалося на початку цієї статті, окружний прокурор уже має докази — поки що ми не можемо їх оприлюднити, — що безперечно підтверджують провину Рорка. Ми, громада, вимагаємо справедливого покарання".

Це з'явилося в колонці "Один маленький голос" наприкінці травня. Ґейл Вайненд прочитав це в машині, їдучи з аеропорту додому. Він літав до Чикаґо, сподіваючись відновити контракт на 3 млн доларів, що його відмовилася продовжувати провідна рекламна агенція країни. Два дні відчайдушних зусиль виявилися марними; Вайненд втратив рекламодавця. Вийшовши з літака в Нью-Йорку, він купив нью-йоркські газети. Автомобіль, що мав відвезти його до заміського будинку, вже чекав на нього. А потім він прочитав "Один маленький голос".

На мить Вайненд навіть засумнівався, яку газету тримає в руках, і глянув на назву. Але це було "Знамено", і статтю було надруковано однією колонкою, на першій шпальті.

Він нахилився до водія і наказав їхати в редакцію. Він тримав розгорнуту газету на колінах, аж поки автомобіль зупинився біля "Знамена".

Щойно увійшовши, він одразу дещо помітив. У очах двох журналістів, які вийшли з ліфта у вестибюлі; в позі ліфтера, який насилу поборов бажання обернутися і витріщитися на нього; у раптовому закам'янінні людей у його приймальні, в зупинці тріскотіння друкарської машинки на столі однієї із секретарок, у здійнятій і застиглій в повітрі руці другої — він зауважив очікування. Він зрозумів, що наслідки неймовірної події розуміє кожна людина в редакції.

Він уперше відчув невиразне сум'яття; тому що це очікування містило також сумнів стосовно результатів сутички між ним та Еллсвортом Тухі.

Але він не мав часу аналізувати власну реакцію. Він не міг дозволити собі звертати увагу на щось, окрім відчуття напруги, тиску на кістки обличчя, зуби, щоки та хрящі носа, — і він знав, що повинен стримати цю напругу, полегшити її, втамувати.

Ні з ким не привітавшись, він увійшов до свого кабінету. На стільці перед його столом сидів Алва Скаррет. Він мав брудну білу пов'язку на горлі, а його щоки пашіли. Вайненд зупинився посеред кімнати. Люди у приймальні полегшено зітхнули. Вайненд видавався спокійним, але Алва Скаррет знав, що це не так.

— Ґейле, мене тут не було, — витиснув він із себе надтріснутим шепотом, що й голосом було важко назвати. — Мене не було тут два дні. У мене ларингіт, Ґейле. Запитай у мого лікаря. Я щойно встав із ліжка, поглянь на мене, у мене температура під сорок, лихоманка, лікар мені забороняв, але я... підвівся, тобто, Ґейле, мене тут не було, мене не було!

Він не був упевненим, чи Вайненд його чує. Але Вайненд дозволив йому закінчити, потім вдав, що слухає, наче звуки долітали до нього із запізненням. Після паузи Вайненд запитав:

— Хто відповідав за випуск?

— Це... це були Ейлієн і Фалк.

— Звільни Гардінґа, Ейлієна, Фалка і Тухі. Дай відкупного Гардінґові за порушення контракту. Але не Тухі. Щоб за п'ятнадцять хвилин їх тут не було.

Гардінґ був відповідальним редактором, Фалк — коректором, Ейлієн відповідав за реалізацію і верстку; всі працювали в "Знамені" більше десяти років. Скаррет наче почув повідомлення про імпічмент президента, знищення Нью-Йорка метеоритом і затоплення Каліфорнії Тихим океаном.

— Ґейле! — закричав він. — Ми не можемо!

— Іди геть!

Скаррет вийшов.

Вайненд натиснув кнопку селектора і сказав у відповідь на тремтячий голос секретарки:

— Нікого до мене не впускати.

— Так, містере Вайненде.

Він натиснув іншу кнопку і наказав відповідальному за продаж:

— Вилучи із продажу весь наклад.

— Містере Вайненде, занадто пізно! Більша частина вже...

— Вилучи!

— Так, містере Вайненд.

Він хотів покласти голову на стіл, полежати нерухомо і відпочити, ось лише потрібного йому відпочинку не існувало — він потребував відпочинку більшого за сон, більшого за смерть, відпочинку людини, яка ніколи не жила. Це бажання відпочити суперечило його природі, тому що він знав: напруга, що розпирала його череп означала інше, це був заклик до дії, такий потужний, аж його паралізувало. Він понишпорив у столі, шукаючи аркуші чистого паперу, забувши, де вони зазвичай лежать. Він мусив написати передовицю, що пояснить і спростує попередню. Він мусив поспішати. Він відчував, що не має права зволікати жодної хвилини.

Напруга щезла з першими написаними словами. Він думав — поки його рука квапливо писала — про силу, приховану в словах; потім про тих, хто ці слова прочитає, але спершу про тих, хто ці слова знайшов; про цілющу силу, рішення як подолання перешкод. Він думав: можливо, головну таємницю світу, першоджерело життя, науковці ще не розкрили, але саме це відбувається, коли думка набуває форми слів.

Він відчував гуркіт, вібрацію в стінах свого кабінету, в підлозі. Друкарські машини готували обідній випуск його маленької бульварної газети "Ріжок". Він усміхнувся цим звукам. Його рука почала писати швидше, наче цей звук помпував енергію в його пальці. Він відмовився від свого звичайного редакторського "ми". Він написав: "...і якщо мої читачі або мої вороги захочуть висміяти мене через цей інцидент, я це сприйму і вважатиму сплатою старих боргів. Я на це заслужив".

Він подумав: "Це б'ється серце будівлі — котра година? — я і справді його чую чи це моє власне серце? — якось лікар приклав мені до вуха стетоскоп і дав послухати власне серцебиття — воно лунало так само — і він сказав, що я здорова тварина і проживу чимало років — чимало... років".

"Я завинив перед моїми читачами через цього мерзенного негідника, що його духовне зростання є моїм єдиним виправданням. Я не відчуваю до суспільства такого рівня зневаги, що дозволила б мені вважати його небезпечним. Я досі відчуваю до моїх співгромадян достатньо поваги, яка дозволяє мені сказати, що Еллсворт Тухі не може становити для них загрози".

"Кажуть, звук ніколи не зникне повністю, він мандрує у просторі — а що відбувається з людським серцебиттям? — так багато ударів зробило серце за п'ятдесят шість років — чи можна зібрати їх знову, до якогось накопичувача, і вжити ще раз? Якщо вони ретранслюються, то чи не могли вони перетворитися на стукіт цих друкарських машин?".

"Але я взяв його до своєї газети, і якщо публічне каяття — це дивний, принизливий акт у нашу епоху, то саме таке покарання я понесу".

Не п'ятдесят шість років цих ледь чутних ударів, кожен з яких відокремлений та остаточний, схожий не на кому, а на крапку — багато крапок на сторінці, зібраних докупи, щоб оживити ці друкарські машини — не п'ятдесят шість, а тридцять один, решту двадцять п'ять років пішли на підготовку — мені було двадцять п'ять, коли я прибив над входом табличку — видавці не змінюють назви газети — я змінив — нью-йоркське "Знамено" — "Знамено" Ґейла Вайненда...

"Я прошу вибачення у кожної людини, яка бодай колись читала цю газету".

Здорова тварина — і те, що я роблю, є свідченням мого здоров'я — я мушу запросити сюди того лікаря, щоб він послухав ці друкарські машини — він усміхнеться доброю вдоволеною усмішкою — лікарі інколи, наче еталони досконалого здоров'я, одначе, це доволі рідкісне явище — я повинен подарувати йому це задоволення — найздоровіший ритм, що він будь-коли чув — і він скаже, що "Знамено" проживе чимало років...

Двері його кабінету відчинилися, й увійшов Еллсворт Тухі.

Вайненд без жодного заперечення дозволив йому перетнути кімнату і підійти до столу. Вайненд подумав, що він відчуває лише цікавість — якщо цікавість може розбухати до розміру безодні — мов оті карикатурні жуки завбільшки з будинок, які насуваються на людей на сторінках недільного додатку до "Знамена" — цікавість, тому що Еллсворт Тухі досі перебував у цій будівлі, тому що Тухі прорвався до нього попри наказ нікого не впускати і тому що Тухі сміявся.

— Я прийшов повідомити вам про те, що я йду, містере Вайненде, — сказав Тухі. Його обличчя було стримане; на ньому не було зловтіхи; це було обличчя актора, який знав, що перегравати не варто і що найсильнішого враження можна досягти, залишаючись спокійним. — І сказати вам, що я повернуся. На це ж місце, у цьому ж будинку. Тимчасом ви побачите результати своєї помилки. Вже пробачте мені, я знаю, що це вияв поганого смаку, але я чекав на це тринадцять років і можу дозволити собі як нагороду цих п'ять хвилин. Отже, ви були власником, містере Вайненде, і любили відчуття володарювання? А ви коли-небудь замислювалися, що лежить в основі цього? Ви подбали про зміцнення фундаменту? Ні, тому що ви були людиною діла. Люди діла мають справу з банківськими рахунками, нерухомістю, рекламними контрактами та цінними паперами із золотим тисненням. Вони залишають для непрактичних інтелектуалів, таких як я, право розважатися, вивчаючи хімічний склад позолоти, щоб дослідити природу і джерело багатства. Вони зберігають вірність контрактам із "Крем-Ах-пудинг" і залишають нам такі банальності, як театр, кіно, радіо, школи, рецензії на книжки й критику архітектури. Кидають нам кусник, щоб ми сиділи тихо, марнуючи час на несуттєві забави, поки самі заробляють гроші. Гроші — це влада. Так, містере Вайненде? Отже, вам потрібна була влада, містере Вайненде? Влада над людством? Ви нікчемний аматор! Ви ніколи не розуміли природи ваших власних амбіцій або ж знали, що не здатні досягти бажаного. Ви не вміли застосувати необхідні методи і не хотіли б таких результатів. Ви ніколи не були цілковитим негідником. Я розповідаю вам про це без вагань, бо не знаю, що гірше: бути великим негідником чи цілковитим бовдуром. Ось чому я повернуся. І коли це станеться, я керуватиму цією газетою.

Вайненд спокійно відповів:

— Якщо повернетеся. А зараз — геть звідси.

 

Працівники "Знамена" оголосили страйк.

Члени профспілки корпорації Вайненда припинили працювати. До них приєдналися чимало інших, хто не належав до профспілки. Працівники типографії залишилися на робочих місцях.

Вайненд ніколи не зважав на профспілку. Він платив більше, ніж будь-який інший видавець, і до нього не висували економічних вимог. Якщо його працівники хотіли порозважатися, слухаючи промови, він не бачив причин непокоїтися. Домінік якось спробувала попередити його:

— Ґейле, коли працівники об'єднуються заради збільшення заробітної платні, скорочення робочих годин або задля інших практичних вимог, це їхнє право. Але коли видимої мети немає, краще стеж за ними уважніше.

— Люба, скільки разів я просив тебе? Не втручайся в справи "Знамена".

Він ніколи не цікавився, хто саме належить до профспілки. Зараз він дізнався, що членів небагато — але всі вони були важливі; всі його ключові працівники входили туди, не великі керівники, а рангом нижче, майстерно підібрані, активні, маленькі, незамінні свічки запалювання: меткі репортери, журналісти загального профілю, редактори, заступники редакторів. Він переглянув записи: більшість із них узяли на роботу протягом останніх восьми років за рекомендацією Тухі.

Не-члени профспілки почали страйкувати з різних причин: дехто тому, що ненавиділи Вайненда; інші тому, що боялися залишитися осторонь і це здавалося їм легше, ніж самостійно аналізувати справу. Один боязкий, маленький чоловічок, зустрів Вайненда у вестибюлі й залементував: "Ми повернемося, серденько, і все буде інакше". Дехто звільнявся, уникаючи зустрічі з Вайнендом. Інші підстраховувалися: "Містере Вайненде, я не хочу це робити, збіса не хочу, я не маю нічого спільного з профспілкою, але страйк — це страйк, і я не можу собі дозволити стати штрейкбрехером"; "Чесно, містере Вайненд, я не знаю, хто має рацію, а хто ні, й думаю, що Еллсворт Тухі провернув брудну махінацію, а Гардінґ не повинен був цього допустити, але в чому можна бути впевненим у наш час? Єдине, чого я не робитиму, — я не піду проти всіх. Ні, містере. Незалежно від того, на чиєму боці правда".

Страйкарі висунули дві вимоги: відновити чотирьох звільнених і змінити позицію "Знамена" у справі Кортландту.

Гардінґ, головний редактор, написав статтю, пояснюючи свою позицію; її надрукував журнал "Нові кордони": "Я справді проігнорував наказ містера Вайненда, можливо, вчинивши безпрецедентний для головного редактора акт. Я зробив це, цілком усвідомлюючи наслідки такого вчинку. Тухі, Ейлієн, Фалк і я хотіли врятувати "Знамено" заради його ж персоналу, акціонерів і читачів. У нас на меті було уговтати містера Вайненда мирними засобами. Ми сподівалися, що він шляхетно поступиться, побачивши, що "Знамено" поділяє думку більшості видань країни. Ми знаємо свавільний, непередбачуваний і неделікатний характер нашого працедавця, але ми ризикнули, жертвуючи собою заради професійного обов'язку. Визнаючи право власника диктувати політику газети щодо політичних, соціальних або економічних питань, ми вважаємо, що ця ситуація виходить за межі порядності, оскільки працедавець вимагає, щоб люди, які себе поважають, підтримували звичайного кримінального злочинця. Ми хочемо, щоб містер Вайненд зрозумів, що дні одноосібної диктатури відійшли у минуле. Ми маємо право висловлюватися у газеті, що є нашим життям. Це боротьба за свободу преси".

Містеру Гардінґу виповнилося шістдесят, він володів нерухомістю на Лонґ-Айленді та розподіляв свій вільний час між стрільбою по тарілках і відгодуванням фазанів. Його бездітна дружина входила до складу ради директорів Центру соціальних досліджень. Тухі, провідний лектор цієї установи, ввів її до Ради. Це вона написала статтю замість чоловіка.

Ейлієн і Фалк не були членами профспілки Тухі. Дочка Ейлієна, вродлива молода акторка, брала участь в усіх виставах Айка. Брат Фалка був секретарем Ланселота Клоукі.

Ґейл Вайненд сидів за столом у своєму кабінеті та переглядав стоси документів. У нього було чимало справ, але в його пам'яті зринала одна картинка, що він ніяк не міг її викинути з голови і яка підштовхувала його до дій, — образ хлопчини в поношеному одязі, який стоїть перед столом редактора: "Ви можете вимовити по літерах слово "кіт"?" — "А ви можете вимовити по літерах слово "антропоморфологія"?". Дві особистості ламалися і зливалися в одну, йому здавалося, що той хлопчик стоїть тут, перед його столом, очікуючи, і він навіть сказав уголос: "Забирайся геть!". А потім люто себе зупинив і подумав: "Гей, дурню, ти не зламаєшся, не зараз". Він більше не озвучував думок, але внутрішній голос тихенько продовжував нашіптувати, поки він читав, перевіряв і підписував папери: "Іди собі! У нас немає роботи для тебе". — "Я буду поруч. Якщо знадоблюся, покличте. Ви не мусите мені платити".

"Вони тобі платять, хіба не розумієш, маленький телепню? Вони тобі платять". Уголос він сказав телефоном: "Скажи Меннінґу, що ми повинні друкувати з матриць... Якнайшвидше пришліть коректуру... Пришліть мені сандвіч. Будь-який".

Декілька осіб залишилися з ним — старі працівники і кур'єри. Вони приходили зранку, часто з подряпинами на обличчях і слідами крові на комірцях; один прийшов, спотикаючись, із розбитою головою, довелося викликати швидку допомогу. Річ була не в мужності чи відданості; вони приходили за звичкою; вони надто довго жили з думкою, що світ завалиться, якщо вони втратять роботу в "Знамені". Старі не розуміли. Молоді не турбувалися.

Кур'єрів послали виконувати завдання репортерів. Більшість матеріалу, з яким вони повернулися, було такої якості, що Вайненд попри розпач нестямно розреготався: він іще ніколи не бачив такої пишномовності; він міг уявити гордість амбітних хлопчаків, які нарешті стали журналістами. Він не сміявся, коли статті з'являлися в "Знамені" без вичитки; редакторів бракувало.

Він намагався знайти нових людей. Пропонував неймовірні зарплатні. Але люди, які були йому необхідні, відмовлялися. Кілька осіб відгукнулися на його пропозицію, і він одразу ж про це пошкодував, одначе взяв їх на роботу. Це були люди, які по десять років не працювали у пристойних газетах, такого ґатунку, що місяць тому він не впустив би їх навіть до вестибюля. Декого з них довелося викинути за два дні; інші залишилися. Більшу частину дня вони були п'яні. Ще декотрі поводилися так, наче зробили Вайнендові велику послугу. "Що, Ґейле, притиснуло тебе, старий", — сказав один і пролетів через два сходових майданчика донизу. Він зламав щиколотку і сидів на підлозі, ошелешено вирячившись на Вайненда. Інші були делікатніші; вони тинялися навколо і хитро поглядали на Вайненда, майже підморгуючи, наче були кримінальними спільниками, пов'язаними участю в брудній оборудці.

Він звертався на факультети журналістики. Ніхто не відгукнувся. Студенти одного коледжу надіслали йому спільну резолюцію: "...Починаючи наш робочий шлях зі свідомістю професійної гідності, присягнувши собі підтримувати честь професії, ми заявляємо, що ніхто з-поміж нас не поступиться самоповагою і не погодиться на пропозицію від вас".

Редактор відділу новин залишився на робочому місці; редактор міських новин пішов. Вайненд виконував обов'язки редактора відділу міської хроніки, випускового редактора, телеграфіста, літературного редактора і кур'єра. Він не виходив із будівлі та спав на дивані в кабінеті, як у перші роки існування "Знамена". Без піджака і краватки, у розхристаній сорочці, він бігав сходами вниз-угору, і його кроки торохкотіли, наче кулеметна черга. Залишилося лише два ліфтери, решта зникли, і ніхто не міг сказати, коли і чому — з симпатії до страйкарів, зі страху чи зневіри.

Алва Скаррет не міг зрозуміти незворушності Вайненда. Бездоганний механізм — а саме це слово, здавалося Скаррету, найбільше личить Вайнендові — ніколи не працював краще. Його слова були стислі, команди — швидкі, рішення — миттєві. В гармидері друкарських верстатів, свинцю, бруду, чорнила, зіпсованого паперу, неприбраних кабінетів, спорожнілих столів, уламків скла з раптово розбитої кинутою з вулиці цеглиною шиби, Вайненд метався, наче мав двійника, що діяв поза часом і простором. "Він не із цього світу, — думав Скаррет, — бо не схожий на сучасну людину — ось воно що — він не схожий на сучасну людину, і байдуже, які штани він носить, — він нагадує постать із готичного собору. Голова патриція, скинута вгору, сухе обличчя, обтягнене шкірою. Капітан корабля, про який усі, крім самого капітана, знають, що судно йде на дно".

Алва Скаррет залишився. Він не міг второпати, що все це відбувається насправді, він тинявся довкола у цілковитому ступорі; щоранку, під'їжджаючи до редакції та побачивши пікети, він дивувався. Він жодного разу не постраждав, якщо не зважати на кілька гнилих помідорів, пожбурених у вітрове скло автомобіля. Він намагався допомогти Вайнендові; намагався виконувати власні обов'язки та обов'язки ще п'ятьох працівників, але не міг впоратися з поточними щоденними справами. Потроху він розвалювався на шматки, розповзався по швах, неспроможний знайти відповіді. Він усім заважав, перериваючи їх запитаннями: "Але чому? Чому? Так зненацька?".

Він звернув увагу на медсестру в білому халаті, яка розташувалася у фойє, — на першому поверсі влаштували пункт невідкладної допомоги. Він побачив, що вона несе до сміттєспалювальної пічки кошик, напханий закривавленими бинтами і ватою. Він відвернувся; його знудило. Не від самого вигляду, а від страхітливого, інстинктивного відчуття: ця мирна будівля — така безпечна, з охайно начищеними підлогами, респектабельне й доглянуте місце, де виконували такі раціональні справи — писали статті, укладали угоди, узгоджували рекламу дитячої білизни і розмовляли про гольф — лише за кілька днів стала місцем, що його коридорами носять закривавлені ганчірки. "Чому?" — запитував у себе Алва Скаррет.

— Я не можу зрозуміти, — монотонно дзижчав він до всіх навколо, — як Еллсворт отримав таку владу... І це Еллсворт, така культурна людина, ідеаліст, не якийсь там брудний, немитий радикал, такий товариський і дотепний, а який ерудований! — людина, яка весь час жартує, не може мати схильності до насильства — Еллсворт цього не хотів, він не знав, до чого це призведе, він любить людей, я готовий закластися на останню сорочку щодо Еллсворта Тухі.

Одного разу він наважився запитати у Вайненда:

— Ґейле, чому ти не розпочнеш перемовини? Чому принаймні не зустрінешся з ними?

— Стули пельку.

— Але ж, Ґейле, можливо, в дечому вони мають рацію. Вони журналісти. Ти знаєш, що вони боряться про свободу преси...

І він побачив вибух гніву, що останні дні очікував на нього, та якого, здавалося, безпечно уникнув — побілілі блакитні зіниці: сліпі блискучі очні яблука на обличчі, риси якого раптом загострилися, тремтячі руки. А ще за мить він побачив те, чого не бачив ніколи досі: Вайненд придушив цей спалах, без жодного звуку і без полегшення. Він побачив, як від зусиль опанувати себе на Вайнендових виличних западинах виступив піт, а його руки на краю столу стиснулися в кулаки.

— Алво... якби я не просидів тиждень на сходах "Газети"... де була б та преса, свободи якої вони так жадають?

Поліцейські чергували назовні й усередині будівлі. Це допомагало, але не надто. Однієї ночі хтось кинув у двері головного входу пляшку з кислотою. Рідина випалила скляну шибу на першому поверсі й залишила потворні плями на стінах. Пісок у двигуні вивів із ладу один із друкарських верстатів. Крамницю делікатесів, що її власник рекламувався у "Знамені", розгромили. Чимало дрібних рекламодавців перестали подавати оголошення в газеті. Вантажівки Вайненда розбивали. Одного водія вбили. Але страйкарі з профспілки концерну Вайненда виступили проти насильства; профспілка їх не ініціювала; більшість її членів не знали, хто до цього причетний. "Нові кордони" побіжно згадали про прикрі ексцеси, але приписали їх "спонтанним вибухам праведного народного гніву".

Гомер Слоттерн, від імені групи, що називала себе ліберальними бізнесменами, надіслав Вайненду листа про розірвання рекламних договорів. "Ви можете позиватися на нас до суду, якщо бажаєте. Але ми вважаємо, що маємо законне право скасувати угоди. Ми підписувалися на розміщення реклами в газеті з визнаною репутацією, а не в осудженому суспільством засобі інформації, що привів до наших дверей пікети, руйнує наш бізнес і який ніхто не читає". До цієї групи увійшла більшість заможних рекламодавців "Знамена".

Ґейл Вайненд стояв біля вікна свого кабінету і дивився на місто.

"Я підтримував страйки, коли це було небезпечно робити. Усе своє життя я боровся з Ґейлом Вайнендом. Я ніколи не очікував дожити до такого дня чи такого повороту подій, що мені доведеться сказати — як кажу це зараз — що я на боці Ґейла Вайненда", — написав у "Хроніці" Остін Геллер.

Вайненд прислав йому записку: "Чорт вас забирай, я не просив мене захищати. Ґ. В."

"Нові кордони" назвали Остіна Геллера "реакціонером, який продався великому бізнесу". Леді з інтелектуального товариства називали Остіна Геллера старомодним.

Ґейл Вайненд стояв за столом у відділі міських новин і, як завжди, писав передовиці. Уцілілий персонал не помічав у ньому змін: жодного поспіху, жодних спалахів гніву. Ніхто не зауважив, що в нього з'явилися нові звички: він почав заходити до друкарні й довго дивився на білу пару, що її вивергали гуркітливі гіганти, і прислухався до їхнього брязкоту. Він підбирав свинцеві матриці з підлоги набірного цеху і неуважно крутив їх у пальцях, як коштовний метал, а потім акуратно клав на стіл, наче не хотів їх загубити. Він став ощадним ще в дечому, не зауважуючи цього: заточував олівці, витратив півгодини, незважаючи на дзеленчання телефонів, слухавки яких ніхто не брав, ремонтуючи зламану друкарську машинку. Та йшлося не про економність; він підписував чеки, не звертаючи уваги на суми; Скаррет боявся навіть подумати про те, скільки коштував йому кожен день. Ішлося про речі, що належали цьому будинку, в якому він любив кожну ручку на дверях, речі, власність газети, що належала йому.

Наприкінці кожного дня він телефонував Домінік. "Усе чудово. Все під контролем. Не слухай панікерів... Ні, під три чорти їх, ти ж знаєш, я не хочу говорити про цю бісову газету. Краще скажи мені, що там зараз у саду... Ти сьогодні плавала?.. Розкажи мені про озеро... Яка на тобі сукня?.. Ввімкни сьогодні о восьмій радіо — транслюватимуть твій улюблений другий концерт Рахманінова... Звісно, у мене є час, щоб бути в курсі всього... Ну, добре, бачу, колишню журналістку не надурити, я прочитав програму радіопередач... Звісно, у нас достатньо співробітників, але я не можу покластися на декого з нових хлопців, а зараз у мене з'явилася вільна хвилина... Нізащо не приїжджай до міста. Ти мені це обіцяла... Добраніч, кохана".

Він клав слухавку, але й далі усміхнено дивився на телефон. Заміський будинок здавався йому недосяжним континентом за океаном; будинок здавався йому неприступним, наче оточена захисними валами фортеця, і йому це подобалося — не сам факт, а це відчуття. Його обличчя нагадувало обличчя далеких предків, які воювали на стінах замку.

Одного вечора він пішов до ресторану через дорогу; він уже кілька днів не їв нормальної їжі. Коли повертався, на вулицях, огорнутих брунатним серпанком літа, досі було світло — неначе потьмяніле проміння з комфортом витягнулося в теплому повітрі, щоб затриматись якнайдовше, хоча сонце вже давно сховалося за обрієм; небо здавалося свіжим, а вулиці — брудними; коричневі та тьмяно-оранжеві плями виднілися на кутах будинків. Перед входом до редакції снували пікетники. Їх було восьмеро, і вони невтомно крокували видовженим колом. Він упізнав одного хлопця — репортера кримінальної хроніки, решту він ніколи не бачив. Вони несли плакати: "Тухі, Гардінґ Ейлієн, Фалк..", "Свобода преси...", "Ґейл Вайненд топче права людини...".

Його увагу привернула одна жінка. Її стегна починалися від щиколоток, випираючи з тісних черевиків; у неї були квадратні плечі, а квадратне тіло напинало довге пальто з дешевого коричневого твіду. У неї були маленькі білі руки, того ґатунку, що з них усе валиться на кухні. Вона мала беззубий рот і тупцяла перевальцем, але пересувалася напрочуд енергійно. Хода демонструвала, що весь світ намагається її скривдити, але вона лише на це й чекала з єхидним лукавством, бо цей світ, намагаючись її образити, дуже прорахувався: спробуй лишень, і побачиш; спробуй лишень зачепи! Вайненд знав, що вона ніколи не працювала в "Знамені"; це було неможливо; не вірилося, що її взагалі можна навчити читати. Її кроки, здавалося, додавали: вона тішиться, що не мусить цього робити. Жінка несла плакат: "Ми вимагаємо...".

Він згадав ночі, коли йому доводилося спати на дивані в старому будинку "Знамена" протягом перших років, тому що було потрібно заплатити за нові друкарські верстати, і "Знамено" мало з'являтися на вулицях раніше за видання конкурентів; згадав, як однієї ночі почав кашляти кров'ю, але відмовився звернутися до лікаря — врешті-решт виявилося, що нічого страшного не було, просто виснаження.

Він поквапився до будівлі. Верстати працювали. Постояв трохи, прислухаючись.

Уночі в редакції було тихо. Будинок здавався більшим, наче звук покинув це місце, спорожнивши його; за відчиненими дверима, на перехрестях довгих тьмяних коридорів горіло світло. Десь клацала самотня друкарська машинка, наче краплі води з-під крана. Вайненд крокував коридорами. Думав: люди охоче працювали для нього, коли він проштовхував на муніципальних виборах відомих шахраїв, коли рекламував квартали червоних ліхтарів, руйнував репутації скандальними наклепами, плакався над долею матінок гангстерів. Талановиті, шановані люди жадали працювати для нього. Зараз він був чесним, уперше в своїй кар'єрі. Він очолив свій найбільший "хрестовий похід" — став на чолі донощиків, волоцюг, пияків, жалюгідних рабів, надто пасивних, щоб звільнитися. Можливо, думав він, ті, хто відмовилися працювати для нього, не такі вже й винні.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції