Борис Гуменюк: Блокпост

У віршах, новелах і публіцистичних одкровеннях цієї книжки — пережиті автором події під час Майдану і війни на Сході України.

Борис Гуменюк відомий загалу і як письменник, і як боєць АТО - зараз він обіймає посаду заступника командира добровольчого батальйону ОУН. Свою книжку "Блокпост" він охарактеризував як "суб'єктивну картинку" подій на Донбасі.

"Я не знаю, який там із мене вояка, скоріш за все — "так собі", але свій суб'єктивний кут війни намагаюся тримати усіма доступними мені засобами", - описав він задум.

Пропонуємо вам ознайомитися з уривком із книжки, виданої ВЦ Академія.

***

1 травня 2014 р.

Oстаннє бажання

— Заледве до вас дістався, хлопці, — на порозі хати постав чоловік з паличкою якраз в той момент, коли дід Микола провадив тактичні заняття, і я на прохання присутніх вдруге розповідав про Захара Беркута, про те, як він заманив ворога у пастку і як віддав на заклання двох своїх синів.

— Усі навколишні села гудуть, про що ви тут змовляєтеся, — тяжко дихав чоловік, присів скраєчку на лаву, — так от. Часу в мене немає. Так от. Я, хлопці, вмираю. В мене, хлопці, рак, — в кімнаті запала така тиша, що, здавалось, зараз потріскають у вікнах шибки.

— Так от. Коли прийдуть душогуби, я піду їх зустрічати з короваєм, 
а ви в той коровай динаміту напхаєте, і я себе підірву, ну і тих, — 
як про якісь буденні речі, говорив чоловік про ймовірні обставини власної смерті, так щоб і в смерті прислужитися своїй країні, 
з нехитрою військовою вигадкою, на яку був здатний звичайний сільський чоловік.

— Чи посадіть мене на бензовоза, а коли я до тих наближуся, ви 
по мені стрельніть, і най то всьо горить, — стояла така напруга, 
що в мене заскимів зуб.

— Шкода — часу немає. Не забудьте. Виявіть повагу. Це моє останнє бажання. Всьо.

Чоловік пішов, залишивши відчиненими двері, а ми ще довго мовчки слухали постукування його палички і неквапливі кроки, 
які злегка віддзвонювали від землі.

 

17 червня 2014 р.

І діди — на фронт

Нема права з хати вийти. В саду у діда Миколи постелилися 
на травичці і гріються в холодочку мої діди. Пускають дим носом і дожидаються, коли я вийду. Ходоки.

— Їдеш на схід?

— Ну як ви дізналися? Я ж нікому про це не говорив.

— Розвідка.

— Що, коли стаєш отаким старим пеньком, тоді вмієш читати чужі думки?

— Якби ж то! Моя онука дружить з тобою на ФСБ. Читає, що ти там строчиш.

Я зробив квадратні очі:

— Діду, по-перше, не ФСБ, а ФБ, по-друге, строчить твоя 
баба латку на твої штани, а я скромно пишу геніальні дописи, 
а по-третє, де та онука? Ану виходь, обіцяю, бити не буду (подивитись хочу).

— Ну так їдеш чи нє?

— Збираюся.

— Ми з тобою.

Я спопелив старого поглядом. Дід додав:

— Хочемо.

— Діди, ви думаєте це так просто? Пам'ятаєте ту історію, коли я зо два, зо три місяці тому їздив у воєнкомат? Що мені сказав воєнком? До сорока років ми пишемо тих, хто має нужниє професії, до сорока п'яти — пишемо всіх, після сорока п'яти — це партизани, створюйте собі партизанський загін, ми не пишемо нікого, раптом комп'ютер потрапить в руки ворога.

— Ну? — нукають діди. — Най собі буде партизанський загін, 
ми не проти. Тільки не тут, а там. На своєму довольствії, зі своєю зброєю.

— Ех, діди. Я уже всіх об'їздив-обдзвонив: у вас є досвід бойових дій, а скільки вам років?

— Ну, нема в мене досвіду бойових дій, ну більше мені, аніж 45, так що тепер? Грітися на печі, сидіти вдома?

— У мене є бойовий досвід!

— Діду, який? Ви воювали за царя Гороха. Їм треба, щоб з досвідом і молоді хлопці.

— Молоді хлопці кажеш? А то, що потім ті молоді хлопці гинуть і на них обривається їхній рід, це як? Це добре? А те, що на Запорозьку Січ не брали чоловіка, якщо він вдома не залишив дорослого сина, щоб продовжувався рід, це вам як? Забули?

— Ти не стій стовпом, а бери неси свою диявольську книжку (це діди так про мій планшет) і пиши на своєму ФСБ (най буде ФСБ, я не став уточнювати): "Хочемо, щоб молоді неодружені хлопці повернулися додому, будувати країну, народжувати дітей, а замість них в зону бойових дій пішли дорослі чоловіки, 45+, добровольці, які знають, що треба робити з ворогом".

І підпиши:

"Дід Микола,

дід Василь,

дід Клим".

А я подумав і додав:

"Вуйко Борис".

 

21 червня 2014 р.

Краще сам повертайся

Мої діди щойно сьогодні ввечері довідалися, що я збираюся 
в дорогу.

Я тримав це у страшній тайні, інакше жити б не дали.

Хочемо на війну — і все. Що ти їм не роби.

Мовляв, стрельнемо по москалику і додому. Вдома теж робота є.

Складаю усе в машину, аж ось одна фляга випала мені з рук 
і викотилася з гаража на вулицю. Я за нею доганяти, а діди тут 
як тут біля тину, стовбичать стовпами: дід Микола, дід Василь 
і дід Клим.

— Здоров, діди. Чого мовчите? Ну не дивіться на мене, як Путін на Крим. Ну не міг я вас з собою взяти. Бачте — у мене мікроавтобус. Вантажний, зауважте. Одне місце для водія, друге — для пасажира, 
і воно вже зайняте.

— А в будку? — ковтаючи образу, мовив дід Василь.

— Ну яка будка, діди? Там повно всякої-всячини, до того ж — спека, до того ж — далека дорога і менти.

— Плювати я хотів, — відвуркнув дід Василь, який сьогодні виявився найбільш говіркий.

— На кого? На ментів плювати?

— На них в першу чергу.

— А як же ваша грижа, ваш радикуліт?

— Йди ти знаєш куда з цією самою грижею!

— Не ображайтеся, діди. Давайте я з Азова привезу вам в'ялених бичків, — кажу що-небудь, аби розрядити обстановку.

— Ах ти сучий син! — спалахує дід Клим.

— Ну добре, добре, давайте привезу вам сепаратиста.

— Живого?

— Як скажете.

— Не треба нам сепаратиста. Ти краще сам повертайся, — нарешті заговорив дід Микола, — здоровим. І живим.

Що буде далі — не знаю. Я побіг оце поділитися з вами новиною, 
а діди накривають в саду під вишнями стіл.

26 червня 2014 р. 

Коли юна дівчина Ліна Костенко...

 

Коли юна дівчина Ліна Костенко

Писала свої перші вірші про кохання

Мала клопіт з римою

Вона мимоволі потрапляла в пастку

Яку для кожного молодого поета

Приготували рідна мова і серце

Коли любов римується з кров

 

Юнак із містечка Чортків що на Тернопільщині

(У нього немає імені — тим паче літературного —

І з питань безпеки ми не можемо назвати навіть його псевдо)

Не дбає про риму

Коли пише смс-повідомлення своїй дівчині

Натомість він має клопіт з автоматом

Який потребує його уваги і обидвох рук

 

Автомат ревнує юнака до дівчини

Хлопець ще не навчився розуміти складну мову

Мовчазних автоматів

Однак загадкова мова кохання йому теж незнайома

(Він ще не пробував нею говорити)

На саму лише згадку про любов

У нього червоніють вуха

...Слово кров тут не вимовляється

 

Тут поранених називають трьохсоті

Тут загиблих називають двохсоті

Юнак здригається коли чує як його товаришів позначають цифрами

(Хто плаче за цифрами?)

І йому хочеться плакати від того що не можна плакати

А мовчазний набундючений автомат тихо як меч самурая

Щоразу глибше заходить йому в душу

І тільки дівчина розуміє як сильно він її кохає

Хоча юнак ні разу не обмовився про любов

Азов

Азов

Азов

27 червня 2014 р.

"Чорні чоловічки"

Покидали сьогодні Бердянськ, де батальйон "Азов" проходив вишкіл. Вздовж дороги стояли люди, проводжали колону, вітали бійців флаксонами, вигуками, літні жінки хрестили на дорогу кожну машину. Тривожно стало в Бердянську. Місто осиротіло.

Ніч застала в Урзуфі, а це вже Донецька область. Кухня, як завжди, відстала, а треба чимось годувати бійців. Вирішили зробити вилазку в місцевий супермаркет. Чотовий "Сивий" і ваш покірний слуга поскидали камуфляжі, повдягали шорти, майки, тапки, позапихали за пояси пістолети (бо диверсійні групи ватників і тут полюють на наших людей), сіли на стареньке "рено" і попхалися в самий центр того самого курортного Урзуфу на закупки.

А місто — гуде. Всі бачили, як ми їхали.

"Дайте, — кажемо, — 10 буханок хліба, 10 пачок масла, 
40 плавлених сирків, 4 метри сердельок і 40 пачок прими".

А продавщиці одна до одної так, щоб ми не чули: "Зєльониє чєлавєчкі". Інша хитає головою. "Нє, чорниє чєлавєчкі. Ето — 
наши", — і обоє полегшено зітхають. Приємно, звичайно, 
що ми "наші". Але маскуватись треба краще.

28 червня 2014 р.

Стара шовковиця

 

Стара шовковиця під Маріуполем

За свій більш ніж столітній вік

Ще не бачила стількох хлопчиків

Які галасливою ватагою обступили її з усіх боків

Жадібно пригорщами обривали її стиглі ягоди

Нагинали додолу гілля закрутили стару в танці

А якесь найменше хлопча видряпалося аж на вершечок

 

РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети

Лежали акуратно складені в траві під деревом

Хлопчаки реготали вилазили одне одному на плечі

Вимащували соком перестиглих ягід руки і обличчя

Іноді зумисне

Щоб бути схожими на героїв голлівудських фільмів

 

РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети

Лежали акуратно складені в траві під деревом

 

Десь за обрієм запрацювали чотири міномети

Кумедно так "раз-два-три" "раз"

Наче юнак стукає умовним сигналом у вікно до дівчини

(Якби то були не міномети було б справді кумедно)

Зграя чорних круків (з боку сонця — скривавлених) з криком здійнялася в небо

Хоча можливо то так кричало ошмаття зораної вибухами землі

 

Хлопчаки в одну мить облишили стару шовковицю

Покинули її саму ні в сих ні в тих кружляти в танці

Щоб уже в наступну мить перетворитися на суворих чоловіків

(Від блиску їхньої зброї і обладунків стару заболіли очі)

Щоб уже третьої миті розчинитися там де до неба кричала земля

І небо здригалось за обрієм

 

Залишилась стара шовковиця сама

Стоїть край битого шляху виглядає свої хлопчиків

Ніхто до неї не приходить

Ніхто не рве її перестиглих ягід які осипаються додолу

І розтікаються наче криваві сльози

 

Там де лежали РПГ кулемет автомати СВД каски бронежилети

Поволі почала підніматися приталована трава

Тільки гілля пам'ятає їхні руки

Тільки стара порепана кора пам'ятає їхні босі ноги

 

А коли на небі сходить місяць

Стара шовковиця стає навшпиньки наче дівчина

Тягнеться до неба головою

Намагається заглянути за небокрай

Чомусь так самотньо і тривожно їй

Де ви хлопці?

1 липня 2014 р.

Наш чотовий — чоловік з химерами...

 

Наш чотовий — чоловік з химерами

Коли над полем бою сходить сонце

Він каже що це на дальньому блокпосту запалили шину

Місяць у нього це горло крупнокаліберної гармати

А море — це розплавлене олово

Чому воно солоне?

Тому що у ньому наші сльози піт сеча і кров —

Воно протікає крізь нас

 

Химерний чоловік погодьтеся

Але сьогодні він сам себе перевершив

Коли рано-вранці зайшов до нашого намету і сказав

Усе — сьогодні війни не буде —

Так сказали по телевізору

На цілих три доби зупиняється війна

 

Ми тут давно помітили

Що люди діляться на людей і людей з телевізора

Ми не любимо дивитися на людей з телевізора

Вони якісь несправжні з них дуже погані актори

Зрештою — у нас немає телевізора

А якби й був то ми дивилися б мультфільми (вони правдивіші)

Чи "У світі тварин" (там більше добра і життя)

 

Ми саме приводили до ладу свою зброю і амуніцію

Коли химерний чотовий ошелешив нас не менш химерною новиною

Кулеметна стрічка завмерла в руках у кулеметника Василя 
з Кременця

І його другого номера Сашка з Боярки

А потім наїжачилась як спина доісторичної істоти

Чотири ручних гранати які крадькома визирали з підсумка

Гранатометника Макса з Луганська

Коли почули таке поховалися в підсумок наче злякані кошенята

 

Ви пробували зупинити швидкісний потяг

Поклавши на рейки монету?

Ви казали сонцю: постій отут не рухайся

У мене сьогодні ще так багато справ?

Ви благали жінку яка зібралася народжувати:

Дорогу замело повитуха запізнюється почекай ще три дні?

 

Дитина мусить народитися

Потяг повинен доїхати до своєї кінцевої зупинки

Сонце має догоріти наче палаюча шина

А на зміну дню небо викотить на позицію

Крупнокаліберну гармату місяця

І попелом осиплеться ніч

 

…У день коли не було війни

Ми втратили другого номера

Кулеметника Сашка з Боярки

І гранатометника Макса з Луганська

Кулі прилетіли з потойбіч війни

Наче злі шершні

Вжалили Сашка в шию

А Макса в серце

Мабуть на тому боці не знайшлося химерного чотового

Який розносить химерні новини що війни немає

Або ж вони дивляться інші програми

Чи у них просто зламався телевізор

 

 

 

За Володимиром Висоцьким

 

Не люблю, коли ціляться в груди,

Не люблю, коли в масці лице,

Не люблю, коли зраджують люди,

Не люблю, коли хвалять за це.

Не люблю, коли кривдять дитину,

Не люблю, коли в серці війна,

Не люблю, хто стріляє у спину,

Не люблю, коли мати сумна.

Не люблю, коли зв'язані руки,

Не люблю, коли довгий язик,

Не люблю кругової поруки

І вклонятись вельможам не звик.

Не люблю цю фальшиву манірність,

Коли в почестях ходять кати,

Коли зрадників хвалять за вірність,

Коли я серед них, коли ти.

День і ніч кровоточать стигмати,

Зманекенений усміх в облич,

Почорніла від сліз Божа мати,

Розпинають когось — день і ніч.

Що за користь з глухим розмовляти,

Чи сліпому казати про шлях,

Наче світло у пітьмі шукати,

Наче маки на мінних полях.

 

 

Смс-повідомлення зі Слов'янська

 

…Бачу сон …Ромашкове поле

У ромашках — квіткою ти

А у нас тут поле бою

А у нас тут блокпости…

 

Слова візерунки долі

Слід хреста на моїм плечі

Три самотні зозулі в полі

Кують не роки а мечі

 

Ті мечі що кують зозулі

Значать долю мою навхрест

Нащо тіло — ловити кулі

Нащо вмер — щоб знову воскрес

 

Ніч ввійшла крізь броню в БеТееРі

Ніч гірка як причасне вино

Ніч розлилась як кров на папері

Але в кожної ночі є дно

 

Всесвіт цей народжений риком

Щоб піднятись — мусиш впасти

Ангели плачуть тихо

Щоб його не проклясти

 

…Наш блокпост чимось схожий на церкву

А окоп — мабуть на вівтар

"Хочу сина твого у жертву" —

Знову просить Старий Вівчар…

 

2 липня 2014 р.

На березі моря

Сиджу на березі моря, поряд стоїть автоматник, вдивляється в далечінь. Не можна бійцю скупатися в морі без того, щоб автоматник не стояв поруч. Завше пам'ятаємо, що інший берег — це берег ворога, до того ж — спільні води, а там всяка кацапська нечисть водиться. Вата у воді не тоне.

Спиною чую — наближається чота. З полігону. Втомлені. В морі скупатися — і знову на вишкіл, хоча цього разу, може, і в бій. 
Тут усім у бій хочеться.

Зупинилися біля мене. Дехто вперше побачив ФБ, дехто вперше побачив планшет, дехто у мене в друзях. "Привіт, письменнику! Пишемо?" — "Авжеж, пишемо". — "Що пишемо?" — "Листа". — 
"Кому?" — "Турецькому султану! Папі Римському! Путіну!" — 
"Путін — нах. То кому ж?" — "Порошенку! Верховній Раді!" — 
"Нах Верховну раду!" — "Українському народу!" — "Українському народу? Цікаво". — "Від кого?" — "Від усіх нас!" — "Від кого "нас"? Вася, Петя, Макс, Тарас!" — "Від нашого батальйону! Від нашої чоти!" — "Ага! "І мертвим, і живим, і ненародженим..."" — "Ні, тільки живим. Відкритий лист". — "Добре".

І так. Лист. Від нас — українському народу.

— Ну? Чого стишилися, титани війни?

— Та страшнувато якось. Це ж нас почують наші близькі, батьки.

— Ну то не матюкайтеся.

— Моя перша вчителька.

— Ну то говори грамотно.

— Як це — грамотно?

— Моя перша любов.

— Ну то говори нєжно.

— Моя ти кохана.

— Закрий пащу.

— Моя босота, з якими я тягнув перший строк за той ларьок 
(на хера він був нужен!).

— Шо то я очкую, парні.

— Стаять! Іді сюда! Как хадіть в развєдку в логово сепаратаров, 
он нє ачкуєт, а как сказать добрає слово людям, он абдєлался.

— Нє, пацани, в натурє, давайтє лучше завалю ватніка.

— Ватника й дурень завалити може. Кожен може бути злим — 
ти спробуй бути добрим.

— Во папалі. Блін.

— Короче, давай так: ми вас любимо. Да, ми вас любимо, 
усіх-усіх-усіх. І все буде добре.

— Да, всьо будєт харашо. Ми скора вєрньомся.

— Я хочу пацанам передати привіт. В Житомир. Можна?

— Передавай.

— Привіт, пацани. У мене все клас. Зустрінемося вдома.

І я хочу! Одногрупникам! І декану! Я від Нового року, як на Майдан поїхав. Вже, мабуть, відрахували. Мати порося і корову продали, щоб дурень вчився. А дурень дурнем — замість на правника вчитися і сидіти потім все життя в теплому охвісі — 
з автоматом на війні.

— Слушайтє сюда. Я шо хочу сказать. Ми больше нє крадьом. Так ложится масть, братва. Ми тєпєрь одна сємья. А как в своєй сємьє 
ти будєш красть? Ти ж нє криса, тваю мать? Ну і слава Богу, шалом 
і аллах акбар, пацелуємся, братья мої, бившиє лохі.

— Марічко, це Андрій. Пам'ятаєш, останнього разу я казав тобі, що хочу сина? Так от, я згоден на доню. Шо ги-ги? Шо ги-ги?

— Я тут хочу повинитися перед своєю Оксаною за те, що покинув її з дітьми. Якщо буду живий-здоровий, повернуся до вас, як приймете назад дурного хлопа.

— Слиш, малая, ти там хату нє пєрєварачівай. Та бєда в ванной комнатє, за вєнтєляціонной рєшоткой. Да, полкіло. Да, много. 
Ти дастань, разарві кульок і смой ета гамно в унітаз. То, что била — нєправільно. Я тут многоє понял. Так нє должно бить. Так больше нє будєт. Да, малая, єслі нє вєрнусь к пєрвому сєнтября, іді в школу.

— Слава Ісусу Христу! Пробачте, отче Василю, що підвів вас, покинув семінарію і пішов на війну. Ми тут теж викупляємо гріхи. Як можемо.

— Да, ви прастітє нас.

— За ту угнаную машину.

— За той розбитий ніс. І за цю війну.

— Ми такіє, как єсть.

— Ми багато чого зрозуміли. Пробачте.

— Ми вас любім всєх.

— Батальйооооон!!!

— Ну все, побігли. Наші грузяться на камаз. В слєдующій раз.

— Може, якось іншим разом…

3 липня 2014 р.

Ми лежали в холодній землі

Я цього не бачив. Ніхто цього не бачив. Їхній підрозділ ніс 
бойове чергування на околиці Маріуполя. Надійшла інформація, що з боку ватників рухається велика колона вантажівок, бронетехніки без розпізнавальних знаків. Армійці передали по рації. Попросили підсилити і прикрити їхній фланг з боку моря — 
в разі чого.

Вони саме патрулювали приватний сектор, коли пролунав постріл. Власне, не було ніякого пострілу. Бійця повело у різні боки, 
і він тихо приліг на землю, наче перепочити. Мабуть, тварюка працювала з глушником.

Пораненого бійця евакуювали. Тварюка поцілила йому збоку, 
в місце, яке не захищене бронежилетом. Зараз в одній з лікарень Запорізької області лікарі борються за його життя.

У кишенях заплямованого кров'ю одягу, який довелося розрізати ножем, щоб швидко добратися до рани і зупинити кровотечу, поряд з дрібними грошима, пластмасовою вервицею і пластмасовим Ісусом знайшли оцей списаний аркуш.

Я не знаю імені цього чоловіка, навіть не знаю, скільки йому 
років.

Цей списаний аркуш з кишені пораненого бійця — можливо, його перша літературна спроба, можливо, у майбутньому великого поета (тільки б залишився живий!) — розірвав мені душу.

То нехай і вам розірве.

 

Ми лежали в холодній землі

Ми сто років сиділи у схроні

Я пропав би в цій повній імлі

Якби не твої долоні

 

Ми забули свої голоси

Ми ставали схожі на тишу

Я щоночі у Бога просив

Щоб мене не залишив

 

Ми були глухі і німі

Якби не твої губи

Які у цій повній пітьмі

Шепотіли мені "любий"

 

Я дивився в очі землі

В її чорне люстерце

Я вже бачив там свою смерть

Якби не твоє серце

Ми лежали на вогкому дні

Нас їли наші могили

Ти крізь ніч озивалась мені

Говорила мені "милий"

 

Ми довго сиділи в землі

Ми втратили очі

Ми спали на битому склі

Вічного дня як ночі

 

Ми вийшли зі своїх могил

Ми розправили крила (плечі)

Ми потужним помахом крил

Залишили свої могили (повертаємось в гнізда лелечі)

 

Ми вийшли зі своїх темниць

Ми хочемо сонця і волі

Ми кажемо вам усім:

Доволі доволі доволі!

4 липня 2014 р.

Коли чистиш зброю...

 

Коли чистиш зброю

Коли щодня чистиш зброю

Розтираєш її духмяними оліями

Затуляєш її собою а сам мокнеш на дощі

Пеленаєш її як малу дитину

Хоча досі ти не пеленав дитину

Тобі лише 19 і ані дитини ані дружини у тебе немає

Ти ріднишся з нею зі своєю зброєю і стаєте ви суть одно

 

Коли копаєш землю

Коли щодня копаєш окоп чи траншею

Пригорщами вигрібаєш цю дорогу й ненависну землю

Кожна друга пригорща засипається тобі в душу

Вона скрипить у тебе на зубах

Ти ламаєш до неї нігті

Зрештою — у тебе немає і ніколи не буде іншої

Ти залазиш у неї як в лоно матері

Тобі в ній тепло й затишно

Ти раніше ніколи не відчував її так близько як зараз

І стаєте ви суть одно

 

Коли стріляєш

Навіть якщо це нічний бій і ти не бачиш обличчя ворога

Навіть якщо ніч ховає його від тебе так само як тебе від нього

І кожного з вас пригортає як свого

Ти пахнеш порохом

Твої руки обличчя волосся одяг взуття

Скільки не вмивай не пери — пахнуть порохом

Вони пахнуть війною

Ти пахнеш війною

І стаєте ви з війною суть одно

 

Марійка

Її направду звати Марійка

Вони разом ходили до школи

Коли восени він сказав їй що їде з чоловіками на Майдан

А за тиждень повернеться

Вона йому повірила бо він її ніколи не обманював

А коли за від'їжджаючою автівкою здійнялася курява

Зомліла коло воріт

 

Потім минула вічність

А коли почали гинути хлопці на Майдані

Вона перед іконами синці на колінах простояла

І таки відмолила його

 

А потім він сказав — почекай ще одну вічність

Ти жінка ти зможеш

І записався в батальйон

 

Минає ще одна вічність

Кожної неділі перед тим як іти до церкви

Мати заплітає Марійці косу і дивується

Що в її 19 у неї так багато сивого волосся

А цього разу нащось згадує бабусину сестру тітку Теклю

Яка ще на ту війну провела хлопця

А він не повернувся

На все життя залишилася самою

Хоч би дитину була він нього народила

А так — що ж

 

У дорогу Марійку проводжало все село

Найняли автівку з водієм за бензину

(Чоловік категорично відмовився взяти бодай якісь гроші)

І два дні зносили

Сало крупу борошно цукор мед олію

Натільні хрестики з Почаєва (щоб кожному)

Проскурки із Зарваниці

Білизну чай каву

І все що Бог послав у селі людям

Всього 5 тон

 

Андрійко

Назвемо його Андрійко

Хоча бійцю не можна мати імені

У нього лише позивний і псевдо

Від самого ранку відмивав руки

І обличчя і волосся і взуття і одяг

Від порохових газів від землі яка пов'їдалася в шкіру

Від мастил якими чистив зброю

І від війни яка в'їлася в серце

Особливо від війни

 

Милом пральним порошком піском шампунем

Лимонним соком і бозна-чим

Ви пробували колись у душі відмитися від війни?

 

Найбільше він хвилювався за свої руки

Посічені з обламаними нігтями з болючими занозами з мозолями

Які від зброї з'являються не там де це буває зазвичай

Від лопати чи граблів

 

Він був занадто юний щоб розуміти

Що його руки мріє виліпити кожен скульптор

Його руки мріє оспівати кожен поет

У таких руках мріє опинитися кожна жінка

Тому що у нього руки чоловіка-воїна

Бога війни

 

Коли Марійка з'явилася в розташуванні батальйону

Її зустріли радісними вигуками і свистом

Наче олімпійську чемпіонку з гімнастики

Яка зібрала все золото

Наче кінозірку яка отримала Оскар і що там ще

 

Коли проводжали зніяковілого Андрійка

На побачення з Марійкою

Кожен намагався доторкнутися до нього поплескати по плечу

Мовляв давай мужик ми у тебе віримо покажи себе

Будемо тримати за тебе кулаки

 

Андрійко повернувся рано-вранці

Навшпиньках пройшов до свого спальника

Щоб нікого не потривожити

Склав у кутку зброю

Бо бійцю навіть на побачення не можна без зброї

А коли побачив що я не сплю

Самими губами прошепотів одну-єдину фразу

 

Вона цілувала мої руки

Уявляєте?

Блаженно посміхнувся вдихнув на повні груди

І за мить пірнув на саме дно глибокого короткого сну

5 липня 2014 р.

Ці чайки над полем бою...

 

Ці чайки над полем бою — вони такі недоречні

Я ще можу зрозуміти круків

Вони здавна живляться плоттю загиблих воїнів.

Причому крукам байдуже —

Це плоть наших героїв чи наших ворогів

Не знаю чи варто за це ображатися на круків

Як би не було боляче

 

Я ще можу зрозуміти голубів

Вони звикли порпатися у людському смітті.

Навіть якщо вони будуть висмикувати волосся

Що злиплося від крові з простелених навиліт голів

І вистелять ним свої гнізда

Я зрозумію їх

 

Я розумію горобців

Ці просто хочуть їсти

Вони з радісним цвіріньканням

Видзьобують із кишень і речмішків загиблих

(Лише випадково торкаючись очниць)

Залишки хліба печива цукру кави

І всього того що дісталося горобцям

Як військові трофеї

І вже ніколи не буде потрібне загиблим

 

Горобців я можу зрозуміти

А чайок — ні

 

Вони кружляють над полем бою

Над полем де лежать мертві

У променях сонця що сходить і заходить — рожеві

Я переконую себе що це вони в променях сонця

Не у крові

Що це тільки фламінго бувають рожеві

Від кількості спожитих креветок

Що чайки не можуть так швидко порожевіти

Від спожитої плоті загиблих з обидвох боків

(Принаймні щоб досягти такого орнітологічного ефекту

Війна повинна була б тривати не один рік)

Вони кружляють над полем бою

Над полем яке тепер не знати як орати

Як будувати на ньому житло

Як сіяти хліб

Як народжувати дітей

 

Вони кружляють над полем бою

Падають униз

Хапають здобич

І через наші позиції летять до моря

Зчиняють бійки

І трапляється впускають здобич

Шматки людської плоті падають нам до ніг

(Найприкріше що ми не знаємо —

Це шматки плоті наших друзів чи наших ворогів)

 

Так дивно коли з неба

Просто тобі під ноги

Падає чийсь палець

Чиєсь вухо

 

Іноді здається

Що якби зібрати всі шматки докупи

Можна було б скласти людину —

Друга чи недруга —

От якби ще знайти когось хто б її воскресив

 

Рожеві чайки —

Волів би ніколи їх не бачити —

Найбільше жахіття цієї війни

І шматки людської плоті

Які падають тобі до ніг просто з неба

З якими ти просто не знаєш що робити —

Адже ти не будеш копати могилу для одного

Відірваного вибухом чи чайками пальця? —

Тим паче ти не знаєш — чий він

6 липня 2014 р.

Під Слов'янськом бої

Під Слов'янськом бої. А у нас під Маріуполем напруга така, що 
в бійців суглоби вискакують зі своїх місць і кришаться зуби.

Тримаємо фронт, тримаємо за наших побратимів зброю — не кулаки; немолодий "Афганець" тримається за серце і крадькома, щоб не побачили і не відрахували з батальйону, ковтає валідол; "Семінарист" однією рукою теребить вервицю і самими губами мовить "Богородице Діво" і "Отче наш", а іншою до хрускоту пальців стискає зброю; "Студент" з Могилянки раз за разом протирає запітнілі окуляри і нервово клацає затвором; 
я теж хочу чи то кави, чи то гранчак спирту, чи то обернутись 
і завити вовком.

Нараз сигнал тривоги. Бойовий виїзд. Перша рота.

Нелюди прийшли з боку моря, з нелюдської сторони, й обстріляли з міномета наших прикордонників. Наших було дев'ятеро, ті напали на них втридцятьох, одного вбили, ще двох тяжко поранили.

Пацани такі вмотивовані, такі злі, жадають помститися за своїх братів — це нормально на війні для воїна. Кажуть: піймаємо — 
в полон не візьмемо жодного. От тільки ті дурнуваті камази 
так повільно їдуть, що хоч вистрибуй за борт і біжи піхотинцем 
на місце бою.

А Маріуполь з околицями потроху звикає, що тут базується батальйон, як перед тим звик Бердянськ — день за днем усе частіше звучить "Слава Україні — Героям Слава", більшає синьо-жовтих прапорців, гудків клаксонів і дівочих усмішок. Особливо — дівочих усмішок.

Із власних спостережень: переважна більшість місцевих мешканців за нас; та вони власне — ті самі "ми", усі ми — одна сім'я, просто дехто щось не так зрозумів чи просто заплутався.

Ми — це місцеві рибалки, які під обстрілом, ризикуючи власним життям, винесли з поля бою загиблого і двох поранених прикордонників;

ми — це один з керівників Донецької міліції, який вивів доручений йому особовий склад на допомогу нашим бійцям, а тим, які не з'явилися, тому що бояться чи симпатизують ватникам, обіцяв начистити пику і натягнути "глаз на жопу";

ми — це літні жіночки, які приносять бійцям сир, сметану, 
абрикоси, скрушно зітхають і без кінця "Бєрєґі вас Ґасподь, роднєнькіє".

Ватники розділилися. Двома групами — 17 і 13 осіб — відходять суходолом у бік грьобаного Таганрогу.

Велика територія для зачистки — а "ловушки", а міни, а розтяжки, 
а всяка інша хрєнь, а снайпери — наші викликають на підмогу 
другу роту.

Поле за полем, балка за балкою, яр за яром, двір за двором — 
і так добу — без їжі, без води, без сну, без сходити до вітру.

Знайшли місце, де стояв міномет й обстрілювали наших прикордонників. Залишки зброї вражають наших спеців. Нові технології. Ще не бачили такого. Працювали вишколені профі.

Місцеві допомагають. Селяни, рибалки — та всі — показують, де ховаються ватники, контрабандисти, видають цілі арсенали зброї.

Убивць на цей раз не піймали. На цей раз. Вони встигли добігти 
до кордону і заскочити на свій бік.

Наші бійці постояли на кордоні з кацапією, подивилися ворогам очі в очі — чи, точніше, бінокль у бінокль, — а потім показали їм те, що зазвичай показували ворогам козаки, приспустивши штани, і сказали, щоб чекали на нас у гості в Таганрозі.

9 липня 2014 р.

Війни стають все безсовіснішими, все злішими, в кожній наступній війні все більше неврозу і фобій, хоча, якщо говорити про війни і тих, хто їх розв'язує, то не знаю, чи варто взагалі згадувати такі речі, як психічне здоров'я.

Усі війни — як під кальку. Почавши з невротика Каїна, якому, бачте, забракло батьківської любові, і закінчуючи тяжкохворим Х@йлом, якому вочевидь бракує всього.

Комусь бракує нафти й газу, комусь — Гробу Господнього, ще комусь — імені в історії, останньому "завойовнику" просто бракує клепки, але на те воно й Х@йло.

Сміх-сміхом, але ви собі навіть не можете уявити, як може ненавидіти світ, власних батьків і все людство чоловічок метр п'ятдесят зростом з пенісом 12 сантиметрів, знаючи (бачачи!), 
що є чоловіки під 2 метри зросту з пенісом під 25см.

Як він буде намагатися помститися світу, матінці природі і всьому живому, що так його обділили, можна навіть сказати, поглумилися над ним.

Тому який нахер рускій мір, рускоє єдінство і рускій Крим, ідіоти? Просто злий, обділений природою і Богом карлик ненавидить всіх чоловіків, які вищі за нього зростом, — а всі чоловіки вищі за нього, — і всіх чоловіків, у кого більший пеніс, — а у всіх більший пеніс, — і допомогти йому вже ніхто не може, окрім консиліуму лікарів.

Доктор Зигмунд Фройд (Борис Гуменюк по-нашому) готовий прийняти пацієнта.

Тут у діда Миколи навіть відповідний підвал, перепрошую, палата для цього діла є.

Дід Микола каже, що ладен ніколи не вмирати, аби лишень утримувати пацієнта довічно, а вода і помиї (ну, те, що свиням варять), та ще прадідівські канчуки і налигачі у нього для цього знайдуться.

9 липня 2014 р.

У мене є земляк...

 

У мене є земляк

Я бачу його в бінокль

Він дивиться на мене через оптику

Дивно якось так

Раніше як?

Спершу ви обстрілюєте одне одного здалеку

З катапульти з гармат круглими як диня ядрами з гаубиць

З луків з мушкетів із крем'яними запалами з рушниць

Потім сходилися лава на лаву чи лізли на мур

Билися на сокирах на мечах на шаблях

Йшли в атаку примкнувши штики

Навіть якщо ти не бачив обличчя свого ворога

В шоломі прикрите захисними латами

Ти бачив його очі

Чув його крики і сморід

Бачив як він пітніє під вагою обладунків зброї

І важкої роботи воїна-вбивці

Як він падає поранений

Як кров і життя витікають з його рани

Як він конає

Ти міг підійти до нього запитати:

Привіт чувак як справи

Ти звідки такий красивий тут узявся

У тебе часом немає мобільного додому зателефонувати

А то я свій десь посіяв у розпалі бою

Що кажеш Покриття немає Жаль

Закуримо чи що земляк?

Що там у вас палять Приму Мальборо

Ну ні фіґа собі

А в нас палять Парламент Шо га-га

Хочеш — сільвер хочеш — аква

Це тіпа верхня і нижня палата

А в тебе почуття гумору

Видно ти не повний засранець

Хочеш палити парламент

Ходи до нас

 

А зараз як?

А зараз у мене немає ворога

Тобто ворог доволі умовний

У мене є сектор обстрілу

Он та зєльонка

З якої якесь падло третій день намагається в мене поцілити

Тож я у відповідь веду інтенсивний вогонь

 

От якби відстань була трохи меншою

Як колись щоб я міг бачити його очі

Чи принаймні докричатися до нього

Я б йому сказав:

Слухай чудак

Тобі шо блін нема чим більше в цьому грьобаному житті зайнятися

Перепочинь хвильку

Встигнеш іще зі свого калаша потатакати

Дай спокійно півгодинки подрімати

Супу поїсти поголитися шкарпетки попрати

Нікуди від нас не дінеться ця курва війна

 

Молодець Гарний хлопчик Слухайся татка

Хочеш пива У нас тут Львівське

А що у вас там Дай вгадаю Балтика

Скоро ми будемо в ній купатися

Тобто ми — купатися а ви — на дні плавати

Ну ладно ладно шо ти блін чуть шо

Одразу почитаєш татакати

Ти можеш сам без перекладача порозмовляти

У мене теж такий перекладач знайдеться

Сказано я пожартував

 

Пауза Шо ти кажеш П'єш Сармат

Ну це в корні міняє діло

А то балтика біле море камчатка

Сармат донецький наш

Перекинь пляшку А я тобі Львівського

Та не сци не гранату

Разом на три-чотири

 

Пауза Відкорковуємо П'ємо Ну як Клас

Чуєш вата ви там футбол дивитеся

Рідко Нема часу за роботою Те саме у нас

А бачив як славні козаки алжирці натовкли вашим зад

Шо ти кажеш Вони рускім зад надерли

А ти вболіваєш за наших

Чекай-чекай-чекай Ти мене геть заплутав

А хто у тебе наші? Українська збірна?! Збірна України?!

Тимощук — твій улюблений футболіст?

Ти взяв у Тимощука автограф для сина?

Ще до того як почалася вся ця херня

У тебе син Він ходить в спортивну школу

І мріє грати в київському динамо і за українську збірну?!

То якого хрєна ти робиш в цій сраній зєльонці і по нас стріляєш

Тому що ми бандерівці і укропи зелені

Ну ти мудааааак

 

Та досить вже татакати оглухнути можна

Ти теж запихаєш стріляні гільзи у вуха

Ти можеш щось власним голосом сказати

Через тебе пиво пролив Вб'ю тебе бл@дь

Укроп — чоловіча рослина

Їж — і в тебе буде так стояти

А що таке вата У воді не тоне Сам знаєш що

Судячи з того як часто ти стріляєш і все мимо

 

Ти вболіваєш за Шахтар

Що кажеш Судячи з того як рідко я стріляю

У мене брак набоїв і я вболіваю за Карпати Га-га

Взагалі-то ти вболіваєш за Іллічівець

Бо ти з Маріуполя вата

Взагалі-то я вболіваю за Ниву бо я з Тернополя

Тільки не запитуй мене чи Тернопіль

Це часом не райцентр Закарпатської області

Бо стрельну з підствольника

Всі хто у мене таке запитує

Перші у списку на купання на дні Балтійського моря

 

Шо га-га шо га-га

Чи знаєш ти що таке Тернопіль вата

Тернопіль — це місце де людині добре Ось так

А чи знаєш ти вата що на Тернопільщині

Третина всіх українських замків

Так-так вато у давнину українці

Були лицарями і жили в замках

Уявляєш скільки треба було потратити зусиль

Щоб перетворити шляхетних лицарів

На тюхтіїв гречкосіїв і свинопасів

Кляті поети романтизуючи селян теж до цього доклалися

Але сталася біда — прийшла вата у нашу хату

Ми швидко вчимося ми швидко згадуємо

Тепер — без варіантів — ця війна закінчиться

Нашою абсолютною перемогою а вашою нищівною поразкою

Українці чи бандерівці як ви кажете

Пройдуть парадом перемоги на красній площі в москві

Ти головне доживи Побачиш сам

 

А ти певно думав що українці народжуються в шахтах

Живуть у шахтах від народження — чорні й вугілля гризуть

Пауза Чути як десь працюють міномети Перекур

Слухай вато як кажеш тебе там кличуть

Борисом мати назвала

Я не знаю про що думала моя мати

Щоб назвати мене так само як якусь вату але я теж Борис

А що це ми з тобою все перекрикуємося перегукуємося

Давай підходь ближче на нейтральну територію

Обіцяю з нашого боку ніхто не відкриє вогонь

Щоб я теж підходив Гаразд Підійду Чого ж

Даєш слово що з вашого боку стрілянини не буде

Ну а як на рахунок твоїх теперішніх землячків

Чеченів сибіряків

А — їх зараз тут немає Вони в другому ешелоні

Шашлики смажать Відібрали в дядька козу Тіпа заградотряди

Щоб ви не розбіглися додому

 

Можна я не буду матюкатися Можна

Не матюкатися — це така моя форма протесту

Як же ж ти дійшов до такого життя земляче

Гаразд Мовчу Бля

Двісті метрів від наших окопів до їхніх окопів

Сто кроків з мого боку сто кроків з його боку —

Сто найважчих кроків за цю столітню війну

Зійшлися Руки зайняті зброєю Руки не потиснули

Нічого Так — звичайний хлопець Трохи молодший за мене

Присіли на суху зрізану кулеметними чергами траву

Поговорили Про те про се Помовчали Подумали

Про одне й те саме помовчали

Про одне й те саме подумали

Про війну

Про війну

Про цю кляту війну

 

Перед тим як розійтися

Перед тим як відміряти спиною

Наступних сто олов'яних кроків

Він мені:

Наступного разу коли доведеться стріляти

Я буду брати трохи вище

Наскільки вище питаю

Щоб тебе не зачепити

А так щоб взагалі не стріляти Не можеш Поки що

Розумію Ага Тобі треба з мужиками порадитися

Як далі бути Ага

Тим часом поки ви будете радитися

Я теж буду брати трохи вище

Так що не ображайся якщо гілочки з дерев упадуть на голову

Шкода буде якщо залишиться без батька такий пацан —

Майбутній гравець збірної України

 

Завтра знову стріляємо

Завтра знову чуємо якісь крики

Може це кричать поранені

Може це живі кричать над тілами загиблих

Може це твій земляк з того боку

Запитує тебе який рахунок Бразилія — Німеччина

Це той випадок коли найкращий рахунок сьогодні

Нульова нічия

13 липня 2014 р.

Така вона — війна

Час на війні — це щось таке, що йде зовсім по-іншому. Він не вимірюється ані годинником, ані календарем. Бодай тому, що вимірюється життям твоїх товаришів. Оцих матюкливих, іноді 
трохи зляканих, але таких, таких, таких пацанів, що кожного 
з них хочеться собою прикрити.

Зрештою, чорт забирай, він вимірюється твоїм власним життям.

Та що там час — мить усе вирішує в цій столітній війні. Мить вирішує, хто стріляє першим, хто житиме.

Вирушаємо з Києва до Артемівська, бо війна, бо там наші побратими з батальйону "Донбас" кожен день під обстрілом, тримають передову, бо так треба.

Збираємося виїжджати зранку, але то те, то се. То делегації, то волонтери, то добровольці, "коли нас візьмете з собою на передову, коли дасте нам зброю, ви не дивіться, що я старий, малий, кривий, я не буду вам обузою, а якщо доведеться загинути, то не одного кацапа візьму з собою", то священики, то матері — й усім мусиш вкраяти свого часу, наче нарізати смужку життя; легше врізати і віддати пальця.

Тактично неправильно, час не любить такого легковажного поводження з ним. Вирушаємо коло полудня.

Полтаву, Харків пройшли за сонця, в Ізюмі сонце стало 
червоним, скільки не підживлюй його світлом фар; у Слов'янськ — наче висадилися на невідомій планеті — зайшли глибокої ночі.

Марсіанські пейзажі, декорації для "Зоряних війн", усюди відчувається, що тут побували чужі, Стівену Спілберґу це сподобалось би. Моторошно. Моторошно. Моторошно. Невже 
це наша планета, наш час, невже це з людьми зробили люди?

Між Ізюмом і Слов'янськом п'ять блокпостів. Наші. А покажіть документи, вийдіть з машини, відкрийте багажник, а тримайте руки так, щоб я їх бачив, мета поїздки, зброя є, немає зброї, а якщо я пошукаю, спробуй, поїдеш далі з нами, в багажнику. Це на першому блокпості з боку Харкова. А сам весь такий чистенький, випрасуваний, відгодований, з шевроном із зображенням птаха 
і ненависним для кожного майданівця написом. А зброя — ми від заздрості дар мови втратили. Мрія натівця. От би нашим пацанам таку на передову, а не цим бикам у тилу нею красуватися. Ледве стрималися від спокуси здійснити захват. Просто нас троє, а їх десяток.

Що ближче до передової, то ближчі люди. То більше наші. Наші.

П'ятий блокпост, околиця Слов'янська.

— Не партеся, хлопці, своїх впізнаємо на дух, у нас вата не розмовляє українською, тим паче з галицьким акцентом.

— От блін, а що, так помітно, 25 років у Києві.

— У мене слух. Як у снайпера. Як у вчителя української мови 
і літератури з двадцятилітнім стажем.

— Та ну.

— Ти звідки, брате?

— З Борислава.

— А я з Тернополя. Обнімемося, брате.

— А він теж має стосунок до мови і літератури. Письменник — 
каже, якщо не бреше.

— Хлопці, ану бігом сюди, подивіться, хто до нас приїхав.

— Блін, досить приколюватись.

— Ви куди зараз?

— В Артемівськ.

— До Семена?

— Ага.

— Бля. У них там жорстко. Щодня м'ясорубка. Я б на ніч не радив.

— Треба.

— А що по зброї?

— Три коротких стволи.

— Херня. Були у нас трофейні. Дали б вам 2—3 калаші. Вчора повіддавали. Тут від Слов'янська до Артемівська реально нікого нема. Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка — нічийна земля. Особливо вночі різні групи шаряться. За півгодини перед вашим приїздом була пальба — з калашів і кулемета, якраз із того боку, куди ви збираєтеся. Бл@дство.

Патрон у патронник, кожної секунди будьте готові до того, що вас можуть обстріляти, швидкість 200, педаль до поляка — і газу, газу. Рації у вас нема. Ви з Маріуполя. Ви тут типу чужі. Йо@ане керівництво, про що воно думає. Пиши телефон. Якщо приймете бій — дзвони, поможемо.

Ну що, обнімемося, брате. Бережіть себе. І ви себе бережіть. З Богом.

Легко сказати "200 — і газу". Бетонні блоки впоперек дороги, шини, повалені дерева, обірвані дроти, вирви, залишки блокпостів, напівзруйновані кулеметні гнізда, бліндажі, спалена техніка, швидкість руху почасти нульова, загальна — 40 кілометрів.

Раз мало не злетіли у воду, прогледіли, що попереду підірваний міст. Раз нас обстріляли — на виїзді зі Слов'янська, здається, свої, у місцині, яку тутешні називають "на каналі". Таке буває. Це нормально. Залишили серед поля, серед лісу десяток другий срочників-пацанів, насипали пару відер набоїв і — як хочете, так до ранку відбивайтеся. Вранці поміняємо. А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів, усіх жирних пацюків, які окопалися в тилу і судять про те, як погано воюють наша пацанва, наші батальйони і наша армія. Чуєте? Я вас проклинаю, підарасти обох статей.

У Слов'янську не зустріли жодної людини, жодного авта, жодного світла у вікні. Страшно. Страшно. Заледве вирулили з цього цвинтаря розстріляних ілюзій. Заледве знайшли іншу дорогу на Артемівськ. Заправка. Десь на півдорозі між Слов'янськом і Краматорськом. Дивина. Працює. Пошарпана, потрощена, пограбована, попалена, але — працює! Заправник сам-один біля своєї заправки, як біля своїх вулканів Маленький принц. Вступає в розмову, до болю рідний, милий вуху суржик, радіє, що бачить людей, ще більше радіє, що, заправившись, платимо гроші. "Бо ті заправлялися за "будь здаров"". — "Хто ті?" — "Ну ті, — 
озирається, — чужі погані люди".

У центрі Краматорська дорогу перегородила жінка. Точніше — людина, скажімо так, не дуже твереза і не дуже жінка. "Рєбята, подвєзіте". — "Куда?" — "Здєсь нєдалєко. Три кеме". Розмова не заладилася. Окрім неї, нікого більше не цікавив інтим, підвезли, довезли, висадили, повідкривали вікна, щоб вивітрився перегар, та й що там тих три кілометри. Тішить те, що й тут живуть люди. Якось живуть. Якось люди.

В Артемівськ, на базу батальйону "Донбас", дісталися за опівніч. Майже у воротях зіткнулися з розвідувальною групою, яка поверталася із завдання. Половина облич знайомі, всі пройшли Майдан, з другою половиною спільні знайомі, друзі.

Обнялися. Обмінялися новинами з фронтів.

— Ну, що у вас тут?

— А що у нас тут? Війна. Воюємо. П'ять днів тут стоїмо. Жодної ночі спокійної. Щоночі обстрілюють наш гуртожиток. Тільки в'їхали, тільки вклалися спати, нараз — бабах! — постріл із "джмеля". Добре, що в стіну попав, а не у вікно, всі вікна посипались із першого по п'ятий поверх. Потім другий постріл — бабах! — потім третій. Позалягали біля вікон, повибігали в коридор, зайняли кругову оборону, відкрили вогонь, відбилися. На ранок пішли прочісувати місцевість, знайшли місця, звідки вівся вогонь; якщо й поклали когось, то вони забрали своїх двохсотих. Люди повиходили на вулиці, відкрилися магазини, їздять автівки, жінки з колясками, кажуть, уперше за багато тижнів. Наступної ночі — снайпер. Тільки бах-бах, бах-бах — то в одне вікно, то в інше. Засікли його в тепловізор, вальнули, а він, гад, поміняв позицію, і знову бах-бах і бах-бах. І так цілу ніч — він на нас полює, а ми на нього, профі. А вчора під'їжджає "беха", зупиняється он там, водій не глушить, сидить за кермом, а пасажир з гранатомета — бабах! — розкурочив дах, зняв шифер. Пацани на посту давай поливати його з калашів, 
а тут дерева, мандраж, відстань, а наш старий афганець, той, 
в якого радикуліт, приліг за бруствер і одиночними з калаша бах, бах, бах — і посипалися в бесі вікна. А тут таксист приїхав, якраз за "бехою", сам бачиш, через ці гори щебеню там вузький проїзд, перекрив нашим зону обстрілу. Довелося припинити, щоб не покласти цивільного. "Беха" рвонула з місця, водій може поранений, може ні, а пасажиру-стрільцю, здається, кришка. А де ти його будеш шукати? Без номерів. Місцеві приходять, приносять їсти, розказують — той був, той був, той колорад, але лише окопи рив, подивитися на нас, доторкнутися рукою, свої ж бо. А таксист учора приходив, каже: "Дякую, хлопці, що врятували мені життя, дякую, що не стріляли, хоча мали на це повне право, бо так, як воно вчора виглядало все, ви мали право подумати, що я з ними заодно і прикриваю їхній відхід". Була така думка.

Сьогодні один із наших блокпостів отут, за містом, кілометрів два-три, атакувало дві групи. Перерізали їх вогнем. Просто нам пощастило, що вони закидали гранати нам за спину. Більше десятка гранат — і все перельот, ні разу не влучили. А ми їх накосили. Коли все закінчилося, ми оглянули місце, де вони стояли, покидали РПГ, СВД, інше залізо, всюди кров, бачу — рукавиця, о, думаю, зараз, якщо іншу знайду, буду мав, а там в рукавиці кисть руки, ще тепла, прикинь? Закопали, а що робити? Якщо вночі буде виїзд, візьмете нас з собою.

—Візьмемо. Чого ж. Але краще най не буде.

Пару днів тому ще не те було. Стоять пацани на посту, чують — 
лазить хтось, мінує чи розтяжки ставить. "Стой, хто ідьот?" Ні звуку. 
Ну, влупили чергу. А зранку знаходимо чеченця. Розтяжки ставив. Що робити? Ворог. А ворог — він живий, а це — мертвий, а з мертвими ми не воюємо. Нехай Бог з ним розбирається, чи хто в них там. Закрили очі, викопали могилу тут-таки в полі, поклали йому в могилу його зброю, засипали, прочитали "Отче наш". Все. Спочивай з миром.

Вкладаємося спати.

— Ось вам кімната, ось вам матраци, світло не вмикайте, у вікнах не маячте, хочете жити — у вікнах не куріть, зброю напоготові, що ще? Може, ви приїхали нам на фарт і хоч би цю ніч буде спокій. Ага. Якщо почнеться обстріл, якщо буде кіпіш, ви краще сидіть в кімнаті і в коридор не йдіть, наші пацани вас не знають, ще хтось подумає, що ворог вдерся на поверхи, і влупить чергу.

— Суттєве зауваження. Головне — розумне.

— Добраніч, хлопці.

— Добраніч, хлопці.

Уранці розбудило сонце і горобці, які, здається, нічого не знають про війну, у яких на дереві за нашим вікном якісь там свої гороб'ячі клопоти.

Вийшли у двір, бійці збираються на патрулювання, на блокпости, обступили, купа знайомих, а що там у Маріуполі, а що там у Києві, а доки це все. Зав'язалася розмова, обмінялися телефонами, пофоткалися.

— Їдете?

— Їдемо. А що у вас?

— Два пееми і тете.

— Мало.

— Та мало, а попробуй проїдь пів-України з калашом і доведи кожному мусору, що ти не ворог.

— Візьміть трійко гранат, негусто, та все ж, що можемо…

15 липня 2014 р.

"Жодного сну за всю війну"...

 

"Жодного сну за всю війну"

Хотілося написати з пафосом заримувати

Але хто тобі повірить солдате

Якщо ти в риму з пафосом

Говоритимеш про війну

 

Для пафосу потрібне підвищення

Трибуна чи табуретка

Бо не скажеш своєму товаришу

Який після нічного бою

Ледве волочить ноги і кулемета

Обвішаний кулеметними стрічками

Розгрузкою бронежилетом

Дай вилізу тобі на плечі

Мені треба прочитати вірша

 

(Поети найкраще пишуть вірші

Стоячи на могилах поетів

Якщо під ногою немає підходящої могили поета

Згодиться могила батька могила матері

Розрита могила)

 

Те що можуть собі дозволити поети

Добровольцю не до лиця

 

Як ти напишеш з пафосом про вчорашнього беркутівця

Який добровольцем прийшов у ваш батальйон

І каже: хлопці я усе розумію ви мене ненавидите і є за що

Не женіть мене хочу бути вам братом

Хочу кров'ю змити свою ганьбу

Коли їхній підрозділ потрапив у засідку

Закінчилися набої і усі довкола вже були мертві

Залишився лише він і майданівець Павло

Вони подивилися один одному в очі обнялися

Пробач мені брате

І ти пробач мені брате

Один затиснув в руці гранату

Інший висмикнув чеку

 

В риму працюють автомати кулемети і гранатомети

Тутутуууу тататаааах бах!

Але в цьому немає поезії

Немає поезії коли один гине інший вбиває

Нема пафосу в простріленій голові

Бачу навіть Канстантін Сімонов

Ні чорта не розумів про війну

Куди вже мені

 

Як писати про хлопця

Якому осколком пропороло живіт

Надвоє як скальпелем рівненько

Він біг і кишки просто вивалилися на землю

Намоталися на ноги на берці

Він сів ще живий в агонії до стіни приперся

Запихає кишки назад в черевну порожнину

"Допоможіть хлопці"

А як ти йому допоможеш

А писати — як

 

Але я хотів про сон

Я не хотів про війну

 

Сьогодні сталося щось незвичне

Принаймні зі мною — вперше

Я заснув за кермом

Проспав відрізок дороги

Між Биківнею і Броварами

Не пам'ятаю як проїхав

І вперше за усю війну

Приснився сон

 

Приходить до мене хлопець

Той якого тяжко поранили на околиці Маріуполя

Юний поет-воїн

Який жодного разу не встиг вистрілити у бік ворога

І написав одного-єдиного вірша

Про землю схрон і любов

Вірша який — так сталося —

Поповнив мій рукописний архів

Я не вижив — каже — така доля

Але у мене все гаразд.

Оце — моя дівчина

Правда гарна

Її вбили у лютому в Маріїнському парку

Перев'язувала пораненого

А потім щоб приховати втопили в Дніпрі.

Батьки досі не знають що вона була на Майдані

Батьки досі думають що вона поїхала вчитися до Польщі

Не знаємо як їм повідомити

Єдиний шлях — сон і ви

 

Одружуємося

Так — одружуємося

Вона погодилася вийти за мене заміж

Не дивуйтеся

У нас тут усе так само як у вас

Ну — майже так

Юрій Вербицький буде їй за посадженого батька

Михайло Жизневський буде моїм дружбою

Устим Голоднюк у нас тут ангел

Старий Андрей Шептицький як сина його полюбив

 

Ви там надрукували мого вірша

Дякую

Не дивуйтеся ми вас бачимо

Вірш так собі

У мене тут ще є зо два десятки

Ці — кращі

Написалися коли лежав без свідомості в лікарні

Деякі з'явилися вже тут

І протягує мені зошита

Скриплять гальма

Я не встиг прочитати жодного рядка

З того тонкого учнівського зошита

Сон відлітає

Броварський світлофор

 

Повернися хлопчику

Прийди в мій сон

Прошу кожного разу коли лягаю спати

Що ти хотів нам усім сказати

Що там було

В тому тоненькому учнівському зошиті

Що

19 липня 2014 р.

Цей вірш починався як білий...

 

Цей вірш починався як білий

Як мій батальйонний побратим позивний "Білий"

Як убієнний Сашко Білий

Як ризи мучеників 18—20 лютого

Білий як щоки того чоловіка з Львівщини

Який 19 лютого вимкнув телевізора

Спересердя вирвав шнура з розетки —

Все не можу більше на це дивитися —

Сказав сполотнілій дружині

Обняв домашніх поцілував діток

Найменшу взяв на руки

Довго гладив по голівці

Пішов на вокзал

За три ціни придбав квиток на потяг

Щоб хоч якось дістатися до Києва

Двадцятого о восьмій був на вокзалі

О дев'ятій — на Майдані

О десятій — на Інститутській

А об одинадцятій вже стояв перед Господом

У білих ризах

Бо простилися йому всі гріхи його

Свідомі і не свідомі

Бо відкупив він своєю жертвою

Не одне місто і не одне село

І сидітиме він довіку

Праворуч від Сина Отця нашого

Бо за народ свій життя віддав

 

Скам'яніла від горя жінка

Дивиться тепер на нього

Витесаного з каменю

А старенька ледь жива мати

Ходить по добрих людях

Б'ється головою до високих порогів

Добрим людям клямки обціловує

Дайте хоч яку копійку родині

Та ж лишив трійко малесеньких діток

Ай!

 

А добрі люди сидять за дубовими дверима

З написом обід з 9 до 18

Зиркають на неї спідлоба недобрими очима

Чого вона ходить

Вона хіба не бачить — зайняті

Їмо

 

Поступово мій білий вірш міняється на лиці

Рядки беруться чорним від люті

Від образи наливається кров'ю

Вірш стає мокрим і солоним

Як кінці хустки згорьованої матері

 

А потім побратими виряджають тебе до Києва

Кажуть їдь до міністра

Візьми собі в підтримку народного депутата

Запитай доки ми тут будемо кидати бруківку

І коктейлями Молотова палити танки

Може нам нарешті видадуть зброю

Якщо не можуть просто видати

Нехай продадуть

Так і скажи: щоб захищати країну

Ми готові купити в країни зброю

Чого ж

І от ти біжиш до верховної ради

А там одна сотня самооборони майдану

Тибзить іншу сотню самооборони майдану

Під телекамери

Завтра за бажанням інвестора

Вони поміняються ролями

Ви взимку билися? Билися!

То чому нам влітку не можна.

Обидві сотні виглядають

Як армія військовополонених

Нікому з них і на гадку не спало би

Що можна підірватися на гранаті

Тільки б не потрапити в полон

 

І тобі стає соромно

І твій білий вірш червоніє від сорому

І ти похапцем скидаєш із себе камуфляж

Свій маскувальний однострій

Тільки б ніхто не подумав що ти з ними

Скидаєш з себе одяг просто на тротуарі

І йдеш до ВР в самих трусах.

А там тобі кажуть: куди ви

Сюди в трусах не можна

Вас може побачити ганна герман інна богословська

Інші поважні пані та панове

Що вони подумають побачивши вас в самих трусах.

Плювати мені кажу

Я можу зняти решту одягу

І тоді всі подумають про мене добре

В першу чергу ганна герман та інна богословська

Але я не маю на це часу

Мене побратими з передової відрядили

Мені потрібен такий і такий-то народний депутат

А вони давай реготати і одна до одної

Люся подивися ще один придурок

Який вірить що насправді існує такий-то депутат

Послухайте шановний

Не знаю як вас там

Бачу що мандата у вас немає

Такого депутата як оце ви кажете зроду не було

Ми найняли безробітного актора п'яничку

Запропонували йому роль другого плану

Сторгувалися за їжу

І як бачите він непогано справляється

Ну де ми за цими дверима бачили

Не те що народного депутата —

Живу людину

 

А на табличку на дверях ви уваги не звертайте

Тут так заведено: якщо на дверях написано

Народний депутат

То за дверима нуль нуль.

 

І ти біжиш до міністра

Не до того — до іншого

Свого давнього знайомого

Якось чота зібралася перед телевізором

Новини подивитися

А тут його показують

Рожевощокий поголений

Через екран дорогим одеколоном тягне

Попався б він мені на зоні

Це наш "Одеса" каже

Я б його в карти виграв

А потім програв

 

А до нього не пропхатися

В коридорі в приймальні в кабінеті барикади

Барикади з грошей

Пачками складені банкноти

У нього стілець з грошей стіл з грошей

Мобільний телефон з грошей

І сам він як помічена купюра.

Уявляєш старий скільки грошей

А вони все несуть і несуть

Запропонував би тобі трохи взяти

Он їх у мене скільки

Але ж ти не зможеш.

Чому ж не зможу

Куплю хлопцям танка

Чи того як його джорджа буша

Не того який президент

А того який авіаносець

 

І тільки простягаю руку

До найближчої купи грошей

Як нараз звідти вистрибує вогненний пес

Із самого пекла

З вогненною жерстю вогненними очима

І вогненними зубами

І хапає мене за горло

Заледве встиг заховатися за хрест

 

Я казав тобі не зможеш

Каже міністр

Я дивлюся на нього

А він стоїть в оточенні усіх своїх родичів

До сьомого коліна назад

І до сьомого коліна вперед від нього

І кожну його бабусю

Кожного його онука

Через нього

Тримає за горло гризе догризає

Зграя пекельних псів

 

Тим часом мій білий вірш

Червоним-чорніє

Як повстанський прапор нашої боротьби

 

Але треба йти до міністра

Як хлопці веліли

Тільки-но я підійшов до будинку міністерства

Як назустріч мені виходить Череп.

Ви не знаєте хто такий Череп

Може ви не знаєте що таке ринок юність

Ну тоді запитайте у киян

Череп — знаний рекетир і вбивця

Свого часу кришував ринок юність

Поки його не завалили

А міністр кришував його

Череп кажу так дивно бачити тебе тут

На вулицях Києва

Ти років з 15 як мав би горіти в пеклі

А твої кістки вже мали б згнити

Сам дивуюся прікінь

Сижу я собі в пеклі на ніжнєй полкє

Кричу як потєрпєвший бо страшно

Кругом все горить дикий сушняк

І реально больно

А тут приходить чорт і каже

Череп собірайся с вєщами на виход

Переводишся в камеру з полегшеним режимом

А твоє місце звільняється для іншого

Ото заходив до нього в гості —

Відпустили мене на годинку

Щоб я особисто повідомив йому про це

 

І я стаю чорний з горя як Нельсон Мандела

І в мені кипить кров червона як у Нельсона Мандели

І я тікаю з цього поля бою

Тікаю як останній боягуз

Тікаю з цього сторозтерзаного Києва

Туди де моє серце віднайде мир і спокій

Туди де не так страшно

Туди де Маріуполь Артемівськ Луганськ

Ну чого ти мучишся

Рвеш собі й мені душу

Цілься правильно

Каже мені залізяка

Каже мені надвечір мій автомат

 

Чи ти думаєш якщо я автомат

То у мене немає серця

Це ти цілишся

Але я вирішую

Стріляти чи ні

Попадати чи не попадати в ціль

 

І я кидаю подалі в кут дурну залізяку

Наказую щоб замовк

І не спокушав мене дурними речами

Знімаю ріжок з набоями

Ставлю зброю на запобіжник

Все

Отбой

 

Поки дійшли до кінця

Мій білий вірш

Повністю став червоно-чорним

Поверх горя

Запеклася кров

20 липня 2014 р.

Коли працює установка "Град"...

 

Коли працює установка залпового вогню "Град"

По житлових кварталах —

Чи це ліванські сирійські грузинські житлові квартали

Чи житлові квартали Маріуполя Артемівська Антрацита —

В цьому є щось природне

Я навіть сказав би буденне звичне —

Звісно якщо є щось природне в тому

Що працює установка залпового вогню "Град"

 

Природно коли вогняні кулі

Випущені установкою залпового вогню "Град"

Потрапляють в дитячі кімнати

Де сплять маленькі діти

Природно коли вони залітають

У переповнені людьми супермаркети

На залізничні вокзали в аеропорти

Природно коли гинуть сотні і тисячі

Цивільних мешканців

Бо це природно коли цивільні мешканці

Гинуть на війні —

Звісно якщо природно що йде війна

Що працює установка залпового вогню "Град"

Що гинуть цивільні мешканці

 

Природно коли діти вибігають на дитячі майданчики

І знаходять іграшки заляпані кров'ю

Іграшки загиблих дітей

Яких напередодні просто з дитячого майданчика

Відвезли до моргу

Діти як то діти

Тулять до себе іграшки заляпані кров'ю

Іграшки мертвих дітей

Батьки намагаються відібрати в них іграшки

Діти плачуть

У них таких гарних іграшок немає

Іграшок заляпаних кров'ю

Їхніх однолітків

І це природно

І це природно

 

Природно коли немічні бабусі

Яких родини залишили охороняти квартири

А самі евакуювалися від війни подалі

А тут війна

На третій день перебування в підвалі

Без води і їжі

Вирішили обрати найдужчу наймолодшу з поміж себе

І відправити з двома десятилітровими пластиковими пляшками

До найближчої колонки

Мужня бабця вже верталася назад

Вони крізь щілину вже бачили її

Коли вибухнув снаряд і відірвав їй ногу

Тоді інша бабуся виповзла з підвалу

Підповзла до пораненої

Взяла з її рук пляшки з водою

Сказала "пробач Валю"

І поповзла назад у підвал

І це природно

І це природно

 

Природно коли лікар-акушер з двадцятилітнім стажем

Атеїстка без жодної сльозинки в оці

Мужньо прооперувала весь Майдан

Біжить до церкви ставити свічки Господу

Падає на коліна голосить

Господи буде війна

Другий місяць поспіль народжуються самі хлопчики

 

Це природно коли на війні гинуть люди —

Звісно якщо природно коли війна:

Війну неможливо оминути

Війну неможливо облетіти на "Боїнґу"

На надвисокій висоті

Війну неможливо пересидіти перечекати перебути

 

Природно коли снаряд залітає на цвинтар

І стирає з лиця землі могили наших батьків

Природно коли солдати риють на цвинтарі окопи

Копають траншеї зводять бліндажі

Бо цвинтар знаходиться в стратегічному місці

На панівній висоті

І ми вже ніколи не дізнаємося

Ці окопи — це могили наших коханих

Чи могили коханих інших людей

Це війна всіх проти всіх

І стосується всіх

Мертвих живих і ненароджених

 

Неприродно на війні те що снаряд

Випущений з установки залпового вогню "Град"

Залітає в поле

Це геть неприродно

Неможливо дивитися коли горить

Дозріле нескошене жито

Неможливо слухати як кричать

І згорають у вогні ховрашки

Як розбігаються у різні боки миші

А вогонь на пару з війною

Наздоганяє і зжирає їх

Бо вогонь і війна ненаситні

 

Неможливо дивитися

Як над своїми гніздами

Охопленими вогнем і війною

Кружляють перепели

Як кричать про допомогу пташенята

Як змовкають одні й інші

Як зрештою усі згорають безневинно

 

Перепелів по-справжньому шкода

Бо ця війна мала б стосуватися лише людей

Бо ця війна стосується лише людей

Бо перепели не винні в цій війні

Перепели ні в чому не винні

25 липня 2014 р.

Дивне це відчуття...

 

Дивне це відчуття коли відкриваєш рахунок

Другого дня другого місяця своєї персональної війни

Відкриваєш рахунок своїм убитим

 

На цю пору у тебе накопичилося чимало непогашених рахунків.

Кожного року ти сплачуєш по одному року власному життю

Поки життя не скаже: досить

Закриваємо рахунок

 

Ти вже давно відкрив рахунок втрат:

Дідусь бабуся батько ще до твого народження

Батько якого ти ніколи не знав

Друг дитинства улюблений собака

Ще один улюблений собака і ще один…

Улюблених собак

І жінок яких кохав ти втрачав найчастіше

(Відтоді ти не зважуєшся завести собаку

Хіба який приб'ється сам)

 

Колись давно ти відкрив рахунок своїм жінкам

Як її звали? Здається Марта

Скільки вам було? 7? 8? Десь так

У тому піонерському таборі в Білій Криниці

Вона навіть не здогадувалася що відкрила твій рахунок

 

Сьогоднішній рахунок

Це рахунок здобутків чи втрат?

 

Ти відкрив рахунок шлюбам

Ти відкрив рахунок дітям

Ти відкрив рахунок книжкам

Спершу — прочитаним

Потім — написаним

Ти відкрив рахунок безконечних помилок і розчарувань

Окремий рахунок ти відкрив для друзів

Яких важко знаходив

Які легко тебе зраджували

І нарешті ось цей останній рахунок

 

Цього разу ти зробив усе правильно

Як вчив інструктор

Як його вчили у французькому леґіоні

Бери і стріляй (англійською Бішут)

Ніколи не стріляй чергами

Якщо хочеш вбити людину

Стріляй одиночними

Вияви повагу до того

Кого маєш намір убити

Дай йому шанс

 

Якщо хочеш когось убити

Ніколи не стріляй у голову

Це — позерство

Ти ж не вбивця

Ти солдат

 

Ніколи не думай що перед тобою слабак

Як тільки ти так подумаєш

Кажи своїй мамі нехай починає тебе оплакувати

Ніколи не думай:

Чого ти прийшов на мою землю чужинцю?

Залиш плаксиву політику плаксивим політикам

Взагалі ні про що не думай під час бою

Просто вбивай

Вияв до нього повагу

Стався до нього як до чоловіка

Як до чоловіка який за мить буде мертвий

Адже саме для цього він сюди прийшов

Бийся з ним як з чоловіком

Як ти бився з ним і сто і тисячу років тому

На сокирах і мечах

 

І ось — усе

Бій закінчено

Він лежить біля твоїх ніг

Ніколи не думай що ти живий

Бо розчудовий українець

А він мертвий

Бо довбаний кацап

Якщо ти солдат

То не смій думати про загиблого солдата

Ворожої армії наче лайлива баба

Просто сьогодні Арей з Фортуною

Вирішили що буде так

 

Тепер — він твій

Твій трофей

Твоя здобич

Вияви йому повагу

Поводься з ним так

Як хочеш щоб з тобою вороги поводилися

Пам'ятай: ти — солдат лицар

Не мародер і не кат

Поводься з ним так

Як твій пращур

Який на полюванні перемагав звіра

Поводься як твій прадід

Який одним порухом шаблі

Розрубував ворога навпіл до сідла

 

Перед тим як зрізати з ворога скальп

Обчистити його кишені

Забрати у звіра шкуру і м'ясо

Прокажи над ним молитву

Скажи йому: пробач брате

Заберу собі у тебе те

Що тепер тобі не потрібне

Що по праву переможця тепер мені належить

Сьогодні ти а завтра я

 

Ти — солдат

Війна — твій хліб

Ти ж не збираєшся через рік

Орати землю сіяти хліб

Чи продавати сране ганчір'я

На тому сраному ринку

Ти ж не збираєшся дожити до сімдесяти

І здихати в ліжку від раку простати?

Ти ж хочеш помити чоботи

В Білому морі і натягнути московитку?

Хіба я сказав у Чорному?

Я сказав у Білому синку!

 

Війна — твій пожиток:

Забирай зброю забирай набої

Забирай золоті цяцьки і готівку

Того ж самого дня ти залишиш їх шинкареві

У найближчому шинку

І тій безіменній жінці

На тій задроченій автозаправці

Яка слізьми змивала з тебе кров

 

І найголовніше солдате

Цього не напишуть у твоїх довбаних книжках

І не покажуть у твоїх довбаних фільмах:

Річ не в тому що ти забрав з кишень убитого ворога

Річ у тому що ти йому поклав

 

(Я зазвичай кладу стріляну гільзу

Щоб там бачили хто прийшов)

 

Цього разу я зробив усе правильно

Як учив інструктор

Влупив йому дві двійки

Як учитель геометрії

На уроці фізики

В незахищене місце

Під бронежилет

 

Я дав йому шанс

Я дав йому шанс вижити

Повернутися на свій Кавказ.

(Я потім довідався

Його звали Умар)

 

Одна двійка пройшла мимо

Друга двійка потрапила в ціль

Одна куля поцілила в бік

І пішла навиліт

А от друга

 

Друга зачепила низ бронежилету

Змінила траєкторію

Пройшла крізь печінку

І вийшла через живіт

 

Дивне це відчуття

Я цього не бачив але знав що влучив

З його сектору більше не вівся вогонь

У наш бік

 

Коли бій закінчився

Вони відійшли прихопивши свої трьохсотих

А двохсотих і важку зброю залишили нам

 

Я підійшов до того місця де він лежав

Де він мав би лежати

Де я його поклав

 

Він мене чекав

 

Так

Він чекав на мене

Він тримав широко розплющеними очі

І чекав

 

Я закрив йому очі

Забрав його зброю

Я не зміг торкнутися його кишень

 

Я пам'ятав чому вчив старий солдат-інструктор

Тож поклав йому на груди чотири стріляні гільзи

Які залишили після тих чотирьох пострілів

Яка з них його

Нехай вибере сам

 

Після усього таке відчуття

Наче вже не залишилося межі

Яку не було б перейдено

Дивне це відчуття...

27 липня 2014 р.

Позивний "Кармелюк"

"Сивий" — "Кармелюку"

— "Сивий" на дроті.

— Як справи, братику?

— Краще не питай. Їду до Бердянська. Хочу вбити суддю.

— Ти хочеш вбити їхню честь?

— Так. А заодно начальників міліції, СБУ і прокурора.

— Ну, начальника міліції і прокурора у цій країні мріє убити, либонь, чи не кожен громадянин, але їхню честь?

— Якби їхня честь мала честь, вона сама б застрелилася.

— Що, все так погано?

— Ще гірше, братику. Поки батальйон стояв у Бердянську, вони мали хоч якийсь страх, а коли "Азов" перебрався до Маріуполя, ці тварі знову за старе взялися. Знову заказні кримінальні справи, кришування наркоторгівлі і повій, узаконення рейдерства, хабарі 
і розгул злочинності в лавах правоохоронців. Ну, але це я як би 
ще розумію. Менти і заказухи, судді і хабарі — це як би синоніми. 
А зараз — просто державна зрада. Ми відловлюємо сепарів, 
іноді — ризикуючи життям, передаємо їх мусорам, а ті через суд 
чи якось там ще їх відпускають!

— Жартуєш?

— Які тут, на хер, жарти?! Бердянськ симпатизує нам відсотків на 95. Приходить жіночка, приносить фотографію. На фото її колишній в обнімку зі "Стрєлком" і ще п'ятеро мєсних мудаків, усі при стволах, так звана освободітєльная армія юга у складі стрєлковської банди. Через тиждень телефонують люди, кажуть: засікли трьох з цієї фотки, сидять на косі, бухають віскар і тьолок лапають. Ну, ми розвідгрупу з "Азова" — і по бікіцеру, на косу, ментам ні гу-гу, щоб не злили інформацію. Приїжджаємо, придивляємося — точно, вони. Беремо лагідно, щоб не зіпсувати нікому шкуру і відпочинок 
людям — люди ж бо довкола — у кожного за поясом по стволу, в кишені по гранаті. Вивозимо подалі, знімаємо інформацію про контрабанду морем зброї з Росії, куди підвозять бойовиків, дізнаємося графік, за яким причалюють ворожі катери, накриваємо два склади зі зброєю, а потім викликаємо СБУ і ментів, і з рук в руки передаємо офіційній владі усіх трьох цілих і неушкоджених, без жодної подряпинки. І що? Суд їх відпускає! Виявляється, ми порушили їхні права під час затримання! Усі троє на волі, знову сидять на косі, трахають тьолок, бухають віскар, нагло либляться і розказують, скільки вони наших пацанів під Слов'янськом поклали.

— Нахера ви взагалі віддавали їх мусорам? Вивезли б подалі 
в море, мішок на голову, камінь до ніг — і шубовсть.

— Відтепер тільки так і будемо робити.

— Дай прізвища судді і прокурора. Повісимо на сайт.

— Не поможе вішати на сайт. Їх, гадів, просто треба вішати.

 

 

"Тополя" — "Кармелюку"

— Алло!

— Бачу, тобі не дуже зручно розмовляти? У слухавці замість твого голосу суцільні вибухи і пальба.

— Та є трохи! Сепари пішли в атаку!

— Чув, ти зі своїми унсовцями зараз в "Айдарі"? Хотів запитати — як там?

— Як тут?! Тут — війна! Вчора з нашого боку 38 трьохсотих 
і 10 двохсотих! Скільки сьогодні — ще не знаю!

Пауза.

— Передзвони! Не зручно розмовляти! Просто на нас пре танк! Треба з РПГ його прибрати! А то подавить пацанів нахрен!

Того дня у них 30 трьохсотих і 8 двохсотих. Так наче легше, коли позначаєш цифрами наших загиблих пацанів. Чиїхось синів, чоловіків, батьків. Не можу це коментувати. Хочеться кричати.

 

 

"Малий" — "Кармелюку"

— Привіт, братику.

— Привіт.

— Але ж ти свиня. Був у "Донбасі" — нє, щоб провідати старого бойового товариша.

— Старий, по-перше, я не знав, що ти в "Донбасі", тоді не знав, 
а по-друге, ми були одна нога тут — друга там, так би мовити, стрельнули по москалику — і на базу.

— Та ладно. Що там у вас?

— У нас — гаряче. Але я зараз не там. Я — вдома. Під Артемівськом посікло трохи осколками.

— Сильно посікло?

— Та так. Пару подряпин. Ротний відправив додому на тиждень-два. Полікуватися. Полікуєшся тут. Аякже.

— Що сталося?

— Поїхали вчора в Зарваницю на прощу. Помолитися, сили набратися, Божої благодаті. А там сидить на інвалідному візочку в білій вишиванці мале дев'ятнадцятирічне хлопченя, напівпаралізоване, рука, нога і половина обличчя віднялися. Був у Добровольчому українському корпусі під Карлівкою, разом з Ярошем. Як поперли на них сепари, як вальнули по них з РПГ, його товаришу півчерепа знесло, а його так осколками посікло — півтіла паралізувало. Подивився я на нього — дитина, мамця з ложечки годує, обтирає слину, такий напав на мене туск! Соромно стало за свої подряпини. Повернувся додому, позривав свої бинти, жінка в крик, завтра назад повертаюся. А тут сусіди надвечір поприходили. Подивитися на долбойо@а-героя. Журяться. Бачте, забрали воріженьки у нас Крим, де ж ми тепер дітей оздоровимо перед новим навчальним роком, вибирають — Хорватія чи Болгарія. 
Я ненавиджу їх. І їхніх дітей теж ненавиджу.

 

 

"Мольфар" — "Кармелюку"

— Що у тебе з голосом, братику?

— Горе у нас, брате.

— Що сталося?

— Пригадуєш того пацана, був у нас в 24-й сотні, весь час ходив у навушниках, слухав музику і сам підспівував? Ну, того, якому ти тоді в лютому припер арбалета, бо він казав, що мріє стати снайпером?

— А, пригадую.

— Сьогодні ми його втратили. Він таки став снайпером. Чимало на його рахунку вати, чимало виграних дуелей у ворожих снайперів, 
а сьогодні і на нього знайшовся снайпер. Вальнув так, що хлопчина перелетів через мішки з піском і зробив у повітрі сальто. Але куля пройшла навиліт. Він лишився живий. Уявляєш? Уявляєш нашу радість? Ми під обстрілом — до нього, наші прикривають вогнем, відтягуємо його подалі. Ховаємося за БеТееРом, водій БеТееРа не бачить нас, люки задраяні, стукаємо по броні — впусти! А тут вата обходить з флангу, мабуть, здогадалися, що у нас снайпер, хочуть взяти його живим. Переповзаємо ззаду за БеТееР, а той як рване назад — і колесами просто на нашого снайпера. Ми навіть зойкнути не встигли.

Після цих слів "Мольфара" і в мені щось всередині голосно зойкнуло і обірвалося.

28 липня 2014 р.

Інші люди

— По виразу очей бачу — твоя душа досі переживає того, кого вбило твоє серце і твій розум?

— Є трохи.

— Звикай. Тепер ти будеш іншою людиною.

— Наскільки іншою?

— Геть іншою. Ось із цим виразом очей.

— Надовго?

— Та на все.

— Бл@дь, а якщо я не хочу буди геть іншою людиною? Якщо 
я такий собі подобаюся? Он, мій собака мене любить.

— То нєхєр було на війну пертися. Сидів би собі в "Купідоні", потягував пивко-кавусю, курив би собі траву, відбивався від надокучливих тьолок і дрочив лівою рукою в ноуті релаксивні тексти про нудоту і сплін.

— Слухай, ти, літературознавцю сраний, ти якого хрєна приперся сюди з гранатометом?

— Прикурити.

— Прикурив?

— Прикурив.

— Тоді на тобі ше запальничку на пам'ять, то мені цьоця з Аргентини прислала, і щоб до раня я тебе тут не бачив.

— Та добре, добре. Мені ше б з півпачки цигарок.

Пауза.

— Іван хоче мені книжку видати. Прийдеш до мене на презентацію?

— У такому прикиді? З гранатометом? Пацанів візьмемо. Заодно "Еней" відіб'ємо.

— А я про що.

— Ти це, старий, не парся. Як там сказав клясик? "В крові ворогів 
ти миєш руки, в крові друзів — брудниш".

— Хто це сказав?

— Ну, ти.

— Не міг я таку дурню сказати.

— У мене є докази. Твоя книжка.

Може, й казав. Не пригадую. Але тоді я був іншою людиною. 
Геть іншою людиною.

30 липня 2014 р.

Я вчора вмер...

Пам'яті Руслана, побратима, 
загиблого бійця батальйону "Айдар"

Я вчора вмер

Я лежу розкинувши руки у високій траві

І широко відкритими очима дивлюся у небо

Я вчора вмер

Так треба

Щоб перемагати

Ми повинні постійно приносити криваву жертву війні

Вчора настала моя черга

 

Можна було змахлювати

Поміняти жертву

Так роблять церковники

Коли замість власного сина

Він підсунув вівцю Господу

А коли й вівці стало шкода

Він посадив свого Господа на хліб

 

У війни свій бог

Свої жерці й капелани

Не схожі на тих яких я бачив колись у Софійському храмі

А ви правильно робите коли молитеся на жінку з дитиною

Взагалі це мало не єдине що ви робите правильно

От тільки молитися треба кожній жінці з дитиною

Не лише одній

 

Коли приходить час платити війні данину

Життя бійця можна відкупити

Обміняти його на життя трьох діток

Трьох діток чоловічої статі

Якщо жіночої — то вдвічі більше

Трьох жінок

Одна з них неодмінно мусить бути вагітною

І п'ятьох-шістьох старих

 

Деякі так роблять

Через слабкість духу

Від страху

Здебільшого це притаманне солдатам темного війська

Я так не зміг

 

Звісно можна спробувати відкупитися кров'ю Господньою

Але це те саме що прикриватися в бою жінкою з дитиною

Тією зі стіни Софійського

Чи ось цією з передмістя Горлівки

Однаково

Адже це просто слабка жінка з маленькою дитиною

Якщо ти солдат

Ти не повинен ніким прикриватися

Ти маєш усіх викупляти собою

 

Виявляється вмирати зовсім не боляче

Жити — боляче

У вас на землі усім так боляче!

Навіть звідси видно як вам боляче

Усе ваше життя —

Біль біль біль

 

А тут — стільки неба!

Ви собі навіть не уявляєте скільки тут неба!

Неба за яке не треба битися

Неба якого вистачить усім

 

(Небо нагадує дитячий конструктор

Це — як пазли

Які по одному кожна людина носить в собі.

Зберемо докупи усі пазли — отримаємо Небо

Зберемо значну частину — отримаємо значну частину Неба

А коли ти один у великому місті чи серед поля

Яка тобі корись з твого пазлу?)

 

Ніби все гаразд

Я — вмер

Бо так треба

Але десь потайки я вам заздрю

Я сумую за вами

Я страшенно за вами сумую

Заздрю вашому болю

І мрію колись повернутися

Щоб знову зустрітися з вами

Навіть якщо доведеться ще раз

Пройти крізь біль

8 серпня 2014 р.

Заповіт

 

Сьогодні знову копаємо землю

Цю ненависну донецьку землю

Цю черству закам'янілу землю

Тулимося до неї

Ховаємося в ній

Ще живі

 

Ми ховаємося за землю

Сидимо в ній тихо

Наче малі діти за маминою спиною

Ми чуємо як б'ється її серце

Як вона втомлено дихає

Нам тепло й затишно

Ще живі

 

Завтра ми вже будемо мертві

Може багато з нас

Може всі

 

Не забирайте нас із землі

Не відривайте нас від матері

Не збирайте на полі бою наші рештки

Не намагайтеся наново скласти нас докупи

І — благаємо вас — ніяких хрестів

Пам'ятних знаків чи меморіальних плит

Нам це не треба

Адже це не для нас — для себе

Ви ставите нам величні пам'ятники

 

Не треба ніде карбувати наших імен

Просто пам'ятайте:

На цьому полі

У цій землі

Лежать українські солдати

І — все

 

Не віддавайте нас батькам

Не хочемо щоб батьки бачили нас такими

Нехай батьки запам'ятають нас малими дітьми

Неслухняними хлопчиками

З рогатками з синцями на колінах

З двійками у щоденнику

З повною пазухою яблук із сусідського саду

Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося

Що ми десь є

 

Не віддавайте нас дружинам

Нехай кохані запам'ятають нас красенями

Такими які подобалися багатьом дівчатам

А дісталися їм

Нехай вони запам'ятають наші гарячі губи

Наш гарячий подих

Наші палкі обійми

Нехай вони не торкаються нашого холодного чола

Наших холодних вуст

 

Не віддавайте нас дітям

Нехай діти запам'ятають наші теплі очі

Наші теплі посмішки

Наші теплі руки

Нехай діти не торкаються тремтячими губами

Наших холодних рук

 

У цих ось окопах

Які сьогодні для нас тимчасове житло

А завтра стануть нашими могилами

Поховайте нас

 

Не потрібно прощальних промов

У тиші яка настає після бою

Це завше виглядає недоречно

Це наче штурхати загиблого воїна

І просити щоб той встав

 

Не треба панахид

Ми й так знаємо де тепер буде наше місце

Просто накрийте нас землею

І — йдіть

 

Було б добре якби на тому місці було поле

Колосилося жито

Щоб жайвір у небі

І — небо

Багато неба —

Ви можете собі уявити який хліб родитиме поле

Де лежать бійці?!

 

(На пам'ять про нас їжте хліб з поля

Де ми полягли)

 

Було б добре якби на тому місці були луки

І багато-багато квітів

І бджола над кожною квіткою

Щоб надвечір приходили закохані

Плели вінки

Кохалися до ранку

А вдень щоб приходили молоді батьки

З малими дітьми

(Не перешкоджайте дітям приходити до нас)

 

Але це буде завтра

А сьогодні ми ще копаємо землю

Цю дорогу українську землю

Цю солодку ласкаву землю

Пишемо гуртом саперними лопатками

На її тілі

Останній вірш української літератури

Ще живі

19 серпня 2014 р.

Центуріони

 

1.

Може б ти не йшов сину

Ой може би ти не йшов синочку

Як я нині тут сама стара буду

Один кут в хаті підпирати

Коли три хитаються

Небо й так уже на серце давить

Ще й стеля от-от обвалиться

А що там доброго на тій війні

 

А чи я коли Вас не слухав мамко

А чи я коли Вам слово лихе сказав мамцю

А чи Ви мамко мене не любите

Ой пустіть мене мамцю на війну

 

Ой не пущу тебе на війну сину

Ой не пущу тебе на війну синочку

Та ж пішов на війну твій батько

А тобі щойно на Покрови буде вісімнадцять

Пречиста принесла мені тебе в запасці

Ой не пущу

Ой не пущу

 

Ой пустіть мене на війну мамко

Ой пустіть мене на війну мамцю

Бо як коло Вас лишуся

То як людям в очі гляну

А що я людям скажу

 

2.

Ми в Азові вітаємось як римляни

Як би Ви то виділи мамко!

Ми простягаємо один одному руки

І перехоплюємо трохи вище за зап'ястя

Ми беремо руку товариша мертвою хваткою

Ми сплітаємо наші руки в нерозривний замок

 

Ми кажемо один одному:

Ось тобі моя рука брате

Ти завжди можеш на мене покластися

Я ніколи тебе не залишу

Ні живого ні мертвого ні пораненого

Моя рука тобі на доказ моїх слів

Мій меч — твій меч

Твоя смерть — моя смерть

 

У такі хвилини я почуваюся

Хоробрим центуріоном

Непереможним гладіатором

Історія людства

За останні декілька тисяч років

Воскресає в мені

Повстає із попелу

Кров загиблих воїнів

Перетікає у мої жили

(Пробачте мамко що в такі хвилини

Мені здається наче я вам більше не належу

Я належу війні)

 

3.

У нашого батька в ОУН

Вої вітаються ще інакше мамко

Вони вітаються як бандерівці

Як люди які належать життю значно менше

Аніж вони належать смерті

І це їх свідомий триб

 

Вони підносять правицю на рівень очей

І злегка згинають у лікті

Так що твій брат стає до тебе ближче

І ти мимоволі хочеш його обняти

Вільною рукою поплескати по плечі

 

Коли я так з кимось вітаюся

Мені завше хочеться плакати —

А вої не повинні плакати —

Тож я тримаюся

Бо це вітання більше нагадує прощання:

Дякую що бачу тебе живим брате

Хтозна чи побачу тебе ще колись

 

4.

Був день світило сонце

У той день вона втратила їх обох

Чоловік підірвався на міні

Кажуть не було що в домовину покласти

А в сина влучив снайпер

 

Стеля обвалилася в хаті

Не могла сама довше її тримати

В один день усі троє вкрились небом

В один день усі троє стали небом

Одної погожої днини

Небо схотіло усіх трьох

22 серпня 2014 р.

Батальйон "ОУН"

Коли мені телефонують знайомі і незнайомі чоловіки з різних куточків країни і просяться у наш батальйон, я переконую їх не робити цього. Я кажу їм: "Друзі, у нас в державі створено зо три десятки добровольчих та інших батальйонів, а ще Національна гвардія, Збройні сили, йдіть туди. Якщо поталанить, то вас зо три-чотири місяці будуть вишколювати на полігоні, а там, дивись, і війна закінчиться. А якщо не поталанить і вас відправлять в зону АТО, то це може виявитися Запоріжжя, Харків чи інше безпечне місце, а не Донецьк-Луганськ, не безпосередня зона бойових дій". "Ні, — кажуть мені добровольці, — ми хочемо саме до вас, ми якраз хочемо на поле бою, на війну". "Гаразд, — кажу, — ви хочете на війну. Але ви розумієте, що це — війна, це не анекдот, де українець може собі стрельнути москалика, а той його ні, бо, мовляв, за що. Тут москаль стріляє, і часто стріляє добре, тут ваші шанси вистрілити першим, влучити і вижити 50=50. 50=50 — це хороші шанси, це краще, аніж не мати жодних шансів, — відказують мені. А ви знаєте, що ОУНівцю в разі чого краще в полон не потрапляти, бо закатують?" — "Знаємо".  — "А ви знаєте, що у нас наразі немає жодного статусу і по закінченні війни ми, скоріш 
за все, потрапимо під репресії з боку української влади?" — 
"Знаємо". — "А ви знаєте, що на передовій ми свідомо шукаємо загострень і вогневого контакту з ворогом?" — "Знаємо". — 
"А ви знаєте, де наша база? В передмісті Донецька. І після 
цього, що ви почули, ви далі хочете в наш батальйон?" — 
"Хочемо". — "Тоді цілуйте дітей, обнімайте батьків, приголубте своїх дружин, можливо, ви робите це востаннє". Ось така коротка бесіда. Тому який полігон, який вишкіл? Вишколювати потрібно новобранця, який сто відсотків  вирішив повернутися додому, а для добровольця, який від самого початку розглядає свої шанси залишитися живим 50=50, — це все пусте. Тут ніхто не запитує, а де мій бронежилет, а чому в мене взуття не того розміру, а чому в тушонки, яку їмо, сто років тому закінчився термін придатності (часто взагалі нема ніякої тушонки), а як я піду в атаку, коли у мене лише один магазин набоїв? Отак і підеш: вистріляєш магазин і будеш дорубувати падлюк саперною лопатою і дорізати ножем. Доброволець — це сто відсотків любові у чистому вигляді 
до своєї країни і до вас, любі наші, дорогі. 

26 серпня 2014 р.

Піски...

 

Піски піски піски

Це навіть не сон а хвилинне пообіднє марення

Прихилившись до вертикальної землі в окопі

Послабивши ремінець каски на підборіді

І шнурівки на берцях

 

Піски піски піски

Це могла бути пустеля Сахара

Це могла бути пустеля Ґобі

Але це пустеля Донецьк

 

Поки втома засипає гарячим піском мої очі

Заливає рідким важкенним свинцем мої повіки

Мій ворог лаштує на мене крупнокаліберний кулемет

 

Він тут зовсім близько за 300-400 метрів від мене

Я чую його сморід його рик

Мій одвічний невгамовний ворог

Заважає мені спати

Починає стріляти довгими затяжними чергами

Він розстрілює і вбиває мій сон

 

Коли він стріляє

Моя земля розступається

Дає мені прихисток

Мій ворог не знає що моя земля зі мною заодно

А от у Пісках в садах облітають недозрілі яблука

Падають додолу зрізані вогнем китиці винограду

З будинків злітають дахи

 

Піски піски піски

Наші артилеристи у відповідь

Надсилають ворогу смс-повідомлення

Жартують хлопці

Які коли доходять до адресатів

Перетворюються на ммс

 

Порося вибігло з розбитого хлівчика

На нейтральну територію

Кричить поранене

Довелося дострелити тварину

Щоб не мучилася

Лежить 60 кг м'яса на нічиїй території

60 кг нічийого м'яса

Чекає ночі

 

Чия розвідгрупа швидше до нього дістанеться

Чия розвідка більш безбашена

150 м до нас

150 м до них

 

Піски піски піски

31 серпня 2014 р.

Що ти маєш на увазі командире...

 

Що ти маєш на увазі командире

Коли оцінюєш у 50% мої шанси вижити

Вціліти на цій війні?

Які саме 50% я маю віддати власній країні?

 

Може я маю віддати своїй любій країні ноги

А собі залишити руки?

Так це залюбки!

Беріть мої ноги

Ось вони

Рук мені буде достатньо

Щоб тримати автомат лежачи в окопі

Щоб кидати гранати

Щоб зняти слухавку і викликати вогонь на себе

Щоб пригорнути власних дітей

 

Шкода тільки що я вже ніколи не обніму

Найкращу в світі жінку

Свою дружину

Взагалі не хочу щоб вона бачила тих 50%

Які залишилися від мене

 

Може я маю віддати своїй любій країні очі

А собі залишити вуха

Щоб чути з якого боку лунають постріли

Щоб чути його кроки

Щоб встигнути підготувати гранати

І підірватися разом з ним?

 

Так це залюбки!

Ось вам мої очі

Це ліве а це праве

Дивіться не переплутайте

Правим краще цілитися і добирати мішень

Вух мені буде достатньо

Коли сидітиму в інвалідному візку

В підземному переході сліпий і безногий

Проситиму милостиню

Щоб чути як заклопотані домогосподарки

Та інші чесні громадяни казатимуть

Як уже набридли на вулицях їхніх міст

Ті усюдисущі інваліди-бомжі

З дітьми з собаками через них

Ніде неможливо пройти

Звести б їх десь в одне місце

І обгородить

 

А може командире мається на увазі

Половина мого життя?

Мені 35

Я на цілих два роки старший за Ісуса

Господи Боже!

Скільки всього можна встигнути за 2 роки!

Скільки разів поцілувати свою кохану

Скільки теплих слів сказати своїй мамі

Можна народити двох дітей!

 

Командире у тебе є діти?

У мене четверо!

Чотири дівчинки

Оксана Зоряна Христина і Олеся

Ми не планували так багато

Але я хотів сина

Але діти то таке щастя командире

Така щосекундна в душі радість!

Наступним мав бути син

 

Якщо половину свого життя

Маю віддати своїй країні —

Ось вона ваша половина

Шкода лишень що свою половину

Я вже прожив

Я ні про що не шкодую

Якби був знав

Трохи б інакше жив

 

А як же ти командире?

Тобі 49

Виходить ти взяв кредит на життя

У власної країни?

А розумію

Якщо брати за межу 35

То щоб тобі дожити до 49

Третім з нами мусить загинути пацан

Якому 21

Адже так командире?

Я правильно розумію?

Бо не можуть загинути двоє діток

Яким по 10,5?

Діти не мають братися в розрахунок

У цій диявольській арифметиці

У цій війні

 

Не мовчи командире

Краще скажи що я маю робити зі своїм серцем

Яке гатить мені ось тут під ребрами

Наче кирзовим чоботом

Як я маю віддати своїй країні

50% свого серця

Коли воно й так на 100% належить їй?

 

Що я маю йому відповісти?

Ворожа артилерія "виручила"

Почався обстріл наших позицій

Далі кожен слухав лише власну зброю

І той якому 35 і той якому 49 і той якому 21

3 вересня 2014 р.

Під захистом дитячих долонь

Із поганого, як каже наш друг і брат Дмитро Тимчук:

В хату, де ми живемо, прилетіла мінометна міна.

Із хорошого:

Поцілуйте нас в сраку, дурні кацапи. Трохи нас приглушило, але всі живі.

Коли почався обстріл, міни лягали в шахматному порядку, а коли почали вибухати у нас в дворі і в саду перед хатою, я інстинктивно повів очима по кімнаті, шукаючи кращого укриття.

— Одягни каску, — знехотя каже "Білий", перехопивши мій погляд.

А самі сидять — "Буревій", "Будяк", "Кошовий", "Білий" — каву п'ють. Неквапливо обговорюють деталі нашого нехитрого солдатського побуту: де розтяжки поставити, в кого б то генератор на кулемета виміняти, чим бліндаж укріпити. Звикли до подібних обстрілів, настільки звикли, що по цимбалах їм. Всі інші бійці в окопах. 200—300 метрів звідси. Там іде бій.

Коли прилетіла міна і пробила дах, стеля витримала, лише місцями обвалилася штукатурка і піднялася стіна пилюки.

— Каву не дали попити. Треба ще раз заварювати. Срані москалі.

А вранці бачу — наша хата-казарма в оберегах, в дитячих малюнках, в дитячих долоньках, які захищають бійців краще за будь-яку броню.

4 вересня 2014 р.

Після вчорашнього мінометного обстрілу розійшлися по позиціях. Мені випало заступити на чергування в окоп, який ми називаємо "кріт". Чому кріт? — мене запитаєте. Видам вам одну військову таємницю.

Кріт — він як працює? Риє, риє, риє саперними лопатами землю, а потім гульк — і виринає з-під землі за спинами 
в ошелешених москалів.

А далі береш москалика за ратиці, затягуєш його під землю, кажеш: полежи тут, москалику, років зо сто, відпочинь.

А якщо серйозно, то після п'ятигодинного обстрілу западає така густа тиша, чути, як янголи на зорях перешіптуются 
і плачуть в ніч поранені цвіркуни.

Опускаєшся в окоп на саме дно, згортаєшся калачиком і перед сном почуваєш себе — як колись у дитинстві — маленьким хлопчиком. А земля тепла, як мамина пазуха, от тільки не знати від чого: від сонця чи від стріляних гільз.

6 вересня 2014 р.

Тікаючи від війни, місцеві мешканці покинули своїх чотириногих, от вони й прибилися до нас. Бійці їх годують, навіть, можна сказати, взяли на повне забезпечення, по-людськи розділивши з собаками свій нехитрий солдатський пайок. Ті відповідають бійцям просто-таки нелюдською вірністю і готові вчепитися в горло кожному сєпару, який надумає в темряві підкрастися до нас. Коли починається обстріл наших позицій з мінометів і всякої іншої зарази, собаки туляться до людей і починають голосно плакати. Зараз їх у нас п'ятеро. Було більше, але пропали. Не вернулися з поля бою. Серед тварин є загиблі, контужені 
і поранені, є такі, які переживають глибоку депресію 
та стрес. Словом — все як у людей. За що таке собакам?

Це точно не їхня війна.

7 вересня 2014 р.

Який у нас народ!

Доброї ночі, шановний Петре Олексійовичу.

Не те, щоб я не знав граматики української мови і того правила, 
що коли звертаєшся до людини, в кінці зазвичай треба ставити знак оклику.

Просто я розмовляю з Вами пошепки.

Хвилину тому закінчився бій. Ворог масовано обстрілював наші позиції в селі Піски під Донецьком усім, чим тільки можна. Три тижні наш батальйон "ОУН" тут тримає фронт і один день схожий на інший. Приблизно з 17.00 до 24.00 по нас б'ють з гармат, мінометів та усіх видів стрілецької зброї. В іншу пору доби полюють снайпери і прилітають поодинокі снаряди та міни.

Але нічого, Петре Олексійовичу, тримаємося. Війна є війна. Звикаємо потроху. Жити можна. Як ми розуміємо, ця війна 
надовго.

Ні, про перемир'я, з усього видно, вони нічого не чули. Та й 
Бог з ним.

Після обстрілу раптово западає така потойбічна тиша, така гостра і холодна тиша, наче хірургічний ніж. Якщо добре вслухатися, то можна почути, як Бог розрізає навпіл власний світ, поділивши його на своїх і дияволових дітей, попередньо вирізавши у них безсмертні душі.

Але диявол із ними, з бездушними.

Бійці відпочивають в окопах. "Долина" ховає цигарку 
в рукаві, "Юрист" переповзає в бліндаж, щоб покимарити годинку-дві, замість дружини обнявши автомат, "Скиба" перевдягає змокрілу після бою сорочку, "Білий", здається, молиться. 
Не будемо їх тривожити. Усі слухають тишу, всі, крім вартових, 
в сон хиляться.

Ви собі не можете уявити, Петре Олексійовичу, як після бою солодко спиться в окопі! Наша земля нам солодка, тепла і м'яка, як колись у дитинстві в селі бабусина перина. Це наша земля, вона з нами заодно, ми вже в ній і, якщо доведеться, якщо треба, залишимося в ній назавжди, хоча, по правді, хочеться ще хоч раз вилізти з неї назовні.

Сьогодні бійці зробили все, що могли, вони заслужили на цей сон під захистом своєї землі. Вони вижили і втримали фронт, вони — справжні герої.

Ви даруйте мені, Петре Олексійовичу, що я вже вдруге звертаюся до Вас, відриваю від важливих справ, але то все мої хлопці. Після нашого відеозвернення до Вас тижневої давності, коли ми просили у своєї держави видати нам зброю, хлопці кажуть мені: "Пиши. Пиши від нас усіх. Це наш Президент. Він тебе почує і допоможе". — "Чому ви гадаєте, що Петро Олексійович мене почує? — кажу я їм. — Він мене не знає, ми з ним не знайомі". — "Але ти його знаєш?" — "Ну, звісно, я його знаю. Він — лідер країни. Наш Президент". — "Ну от.  А як лідер країни, Президент чи будь-який інший державний діяч може не знати своїх поетів? Якщо державний діяч не знає своїх поетів, то нам не треба ніякого 
Х@йла, гаплик цій країні". (Вони так і кажуть — Х@йла — пробачте їм, вони не можуть на це чмо сказати інакше.) — "Скільки у нас в країні поетів?" — "Дві сотні, може, три, — відповідаю їм". — "Ну от, — кажуть мої бійці, — на одного поета припадає від тисячі до декількох тисяч державних та інших діячів. Вони просто зобов'язані знати своїх поетів". Мовляв, діячі приходять і йдуть, а поети й після смерті назавжди залишаються зі своїм народом. Словом — вони мене переконали.

Зізнаюся Вам чесно, Петре Олексійовичу, поезія — це те, чим 
я волів би займатися решту свого життя. Та от — війна. Все обернулося інакше. Тут все просто: ти або народжуєшся чоловіком, або взагалі не народжуєшся. Якщо ти народився чоловіком, то, коли на твою землю приходить війна, ти маєш бути готовий боронити її і померти за неї, якщо доведеться, не чекаючи, коли тебе покличуть, або чиєїсь усної чи письмової згоди. Ми — ровесники з Вами, Петре Олексійовичу. Ну скажіть, хто нам у наші 49 буде розповідати, як ми маємо боронити нашу Вітчизну? Ви бороните, як можете, дякуємо Вам. Що ж до мене, то взагалі все просто. Пішов у військкомат, сказали "ні", поїхав добровольцем у "Азов", сказали "добре". Потім з'явилася можливість створити ще один батальйон — уявляєте, Петре Олексійовичу? — з'явилася можливість вивести на поле бою ще п'ять сотень добровольців! Гріх було нею не скористатися. Командир знайшовся одразу. Ми до Гелетея — ні, ми до Авакова — ні. Сергія Квіта і Женю, перепрошую, Євгена Нищука знаю давно і поважаю їх, але Міністр культури чи Міністр освіти не можуть надати нам статус Добровольчого батальйону і вкласти до рук зброю. А Ваші силові міністри якісь трохи дивні хлопці. Але чи потрібне мені, Борисові Гуменюку, чиєсь благословення чи згода?

Отож, ми взяли мисливські карабіни і поїхали на Схід. Одразу знайшли порозуміння з військовими і власне місце на передовій. А далі — все просто. Бій — трофеї, бій — трофеї, бій — трофеї. Коли падлюки тікають, вони кидають на полі бою все, що важко нести. Кулемети, гранатомети, ящики з набоями, своїх поранених і загиблих. Їхніх поранених ми перев'язуємо, їхніх загиблих — віддаємо землі, а їхніми кулеметами і гранатометами — озброюємося. Єдине, чого вони майже ніколи не кидають, — це автомати, тому брак автоматів у нашому батальйоні відчувається дуже гостро. Власне, через автомати, шановний Петре Олексійовичу, всі оці наші звернення до Вас та інша заморока.

Годують і одягають нас волонтери з усіх куточків країни, інакше кажучи, — український народ; озброюють нас сепаратисти, інакше кажучи, ми відбираємо зброю у ворога. Тож ми сподіваємося, що українська держава, за яку, власне, ми тут усі стоїмо, зверне на нас увагу і дасть нам зброю, якої нам катастрофічно бракує.

Шановний Петре Олексійовичу! Ні зарплата, ні статус учасника бойових бій нас не цікавлять. 300—400 автоматів — все, що ми просимо. Обіцяю, Ви регулярно будете чути про наш батальйон, але ми Вас більше ніколи не потривожимо. (На днях розповіли про бабусю, яка прийшла на Майдан, але не мала грошей придбати прапорця, тож зв'язала його з синіх та жовтих ниток. А тепер ця бабуся вирішила закласти в банк власне житло, а по суті — власне життя, щоб взяти кредит і віддати на допомогу фронту.

Мій вчинок  порівняно із вчинком цієї української жінки — ніщо. Уявляєте, Петре Олексійвичу, який у нас із Вами народ! За таку жінку і за такий народ — велике щастя і велика честь скласти на полі бою власну голову.)

Щиро, Борис Гуменюк, письменник, заступник командира Батальйону "ОУН".

12 вересня 2014 р.

Осінь. Сонце. Смерть

Місто нагадує великий двоповерховий екскурсійний автобус, який на хвильку пригальмував десь на узбіччі великого європейського тракту в мальовничих передгорах. Ноги розім'яти, з'їсти по канапці, піти попісяти, залишити своє на Батьківщині, перед тим, як в'їхати в єврозону, заглянути в найближчу газетну ятку, купити в дорогу кросворди, молитовники, набір відкриток з видами собору святого Юра (мовляв, і ми були тут), дорогезний збірник старовинних рецептів тещі на ювілей в подарунок і копійчану книжку того — як його? — того придурка? Мала, ти не будеш то читала, давай скоренько по пиві, хочеш жуйку? Диви, яка пішла! Чудово! Просто чудово!

На першому поверсі їдуть статечні городяни: польська, німецька, гебрейська, російська, з середини української пролуплюються на світ у вишиванках, в сутанах, в майках "хутін пуйло" і просто внутрішні заробітчани, яким аби прогодуватися, тому з презирством дивляться на всіх, і всі на них дивляться зі зневагаю, яким похер, якою мовою говорити, в що вдягатися. Чудово! Просто чудово!

Вчора в церкві здавали по сто гривнів на поранених, хто зна, де ті гроші підуть, хліб подорожчав, всьо подорожчало, донька пише, що в них в Іспанії там теж біда, я піду за Ляшка, — каже істерична пані, яка досі нервово виминала в пальцях пластмасового Ісуса, поки не відломила йому руку разом з перекладиною і голосним хрустом; не переживайте, — каже друга, я якось Ісусу голову відірвала, потім посадила на клей; я б також пішла, не беруть, — каже молодиця і наче ненароком торкає сусіда за матню; пасажир навпроти дивиться на це і внутрішньо спльовує, де той шенген? Он там, 
за отим горбом. Чудово! Просто чудово!

На другому поверсі їде наша молодь, наша юнь, наша надія 
і сподівання, усе це задля них, регочуть, співають, списуються вконтакті, їдять морозиво, доїдають мамині книдлики, ні про що мріють, ні про що фоткаються, попереду — ціле життя! Всі щасливі, у всіх чудове майбутнє. Осінь. Сонце. Всі пасажири зайняли свої місця. Тим часом з гори із-за повороту вже мчить військовий камаз на повній швидкості, завантажений бетонними плитами, у водія вибухом відірвало обидві ноги, авто без гальм. Голова загиблого солдата схилилася на кермо, флаксони ревуть, наче ієрихонські труби. Третя пополудню.

2 жовтня 2014 р.

Сьогодні стрельнув зірку...

 

Сьогодні стрельнув зірку

Зійшла над кущем навпроти нашого окопу

О пів на четверту ранку

Вигулькнула нізвідки

Схожа на відблиск оптики ворожого снайпера

Чи спалах цигарки в зубах у дурнуватого сепара

Я відкрив вогонь

 

Але навіть якби це засвітився ліхтарик

Чи звичайний мобільний в руках у мого опонента

Якому зателефонувала матуся зі Пскова

З потойбіч галактики

Поцікавитися "как твайо здаровьє синок?"

Я чекаю секунду

Поки він донесе слухавку до вуха

І б'ю на вогонь

 

Мерехтлива зірка зійшла над кущем

Спробувала було піднятися над Донецьком

Потім передумала

Мабуть чогось злякалася

І подалася навскіс на другу годину

У протилежний бік від вогню ворожих градів

Подалі від цього всього

 

Не знаю чи просити пробачення у зірки

Але кажу — пробач — за себе і свою скажену планету

Терикон від мене на дванадцяту

Донецьк — на першу

Аеропорт — на одинадцяту

Перетворююся на вогонь

 

8 жовтня 2014 р.

Благословенна будь жінко...

 

Благословенна будь жінко

Що народила сина

Благословенна будь жінко

Що народила мені ворога

Благословенна будь куле

Випущена з мого автомата

Благословенний будь автомате

Який минулої ночі випустив 250 набоїв

І ні разу не заклинив

Благословенна будь куле

Що потрапила в ціль

 

Плач благословенна жінко:

Твій син —

Мій ворог —

Онде він лежить

 

Тіло твого сина обнюхують собаки

Над тілом твого сина кружляють круки

Собаки з червоними зубами

Круки з червоними дзьобами

Сьогодні вони не зачеплять твого сина

Сьогодні вони ситі

На цьому полі

Під цим териконом

Лежать тіла

Сотень й тисяч твоїх синів

 

Собаки не встигають їх з'їдати

Круки не встигають викльовувати їм очі

Ми не встигаємо присипати їх землею

Наша земля їх вибльовує

Нашу землю від них нудить

Їх так багато

Що ми не встигаємо над кожним

Проказати молитву

Ми обмежуємося єдиним словом

Амінь

 

Ось так лежать твої сини

Стікають гімном і сукровицею

Принаджують мух і паразитів

Рої комах опікуються ними

Залазять в ніс в рот у вуха

Черва виїдає їхні нутрощі.

 

Скажи благословенна жінко

Яка за інших обставин

Могла бути мені дружиною

Чи для того ти народила сина

Який за інших обставин

Міг бути нашим спільним сином

Що злодієм прийшов в мою хату

І так безславно здох?

 

Твій улюблений син перетворився

На шмат тухлого м'яса:

Бог від нього відвернувся

Богові немає діла

До цього шматка тухлятини

Навіть дияволу на нього наплювати

Смердючий шмат протухлого м'яса

І більше ніхто

І більше ніхто

 

Гарний був у тебе син жінко

Русяве волосся блакитні очі

Зараз у твого сина залишилось лише одне око

Інше — витекло:

З порожньої очниці черв'яки визирають

Мертві очі твоїй синів для них делікатес

Такий міг сподобатися моїй доньці

Але моя донька подає мені набої

А коли я стомлююся убивати твоїх синів

І йду спати

Вона підміняє мене

 

Моя донька каже:

Батьку

Можна я увійду в намет свого ворога

Побуду там до ранку

А вранці переріжу йому горлянку?

Йди

Кажу своїй донці

І бери із собою свою матір

Мою красуню дружину

А вранці принесіть мені

Дві голови

 

Плач благословенна жінко

Кажуть у тебе є ще молодший син

Який збирається прийти до мене

Помститися за свого старшого брата

А разом з ним вирушає їхній батько

Твій чоловік

 

Плач благословенна жінко

Завтра ти будеш проклятою

Наші круки і собаки вже голодні

Наші мухи і черва через твоїх синів

Не впадають в зимову сплячку

Наші лелеки солов'ї і ластівки

Залишилися вдома

Через надмір дармового харчу

Не знаю що буде з нашими солов'ями

Які наїдяться плоті твоїх синів

 

Плач благословенна жінко

Краще б твоє лоно залишалося сухим

Як безводна криниця

Краще б твоє лоно відгукувалося на чоловіка

Далеким спотвореним відлунням:

Мій автомат заряджений

Ножі в руках у моєї доньки і дружини гострі

Тут ми чекаємо їх

25 жовтня 2014 р.

Вирушаю близько двадцятої...

 

Вирушаю близько двадцятої

Через сім годин починаю засинати за кермом

Зупиняюся на узбіччі Подрімати Стає холодно

Чую гуркіт канонади Бачу спалахи на горизонті

Земля і небо беруться червоним.

Земля і небо заїдаються кров'ю

Півгодини не дотягнув до поля бою

Страшно самому в полі

Страшно самому

 

Приходять двоє

Вони завжди приходять по двоє

З'являються нізвідки Потайки

Поводяться так наче переконані

Що я їх не бачу не чую

Скрадаються як досвідчені розвідники

Розвідники які затискають жертвам роти

Одягають чорні мішки на голови

Двоє скрадаються з боку поля

Де осипається на землю незібраний соняшник

Насіння голосно б'ється до землі

В мишей і ховрашків

Болять барабанні перетинки

Земля із середини бубнявіє кров'ю

 

Чую як схлипують миші

Бачу крізь землю як тремтять ховрашки

Від жаху в могилах вмирають мерці

Бачу і чую кров

Бачу і чую

 

Я з тих які бачили

Теплі випари людських нутрощів

Солодку сукровицю незагоєних ран

Сонми вдоволених черв'яків

На тілі в головах в дорогих костюмах

Світ з якого здерли шкіру

Нутрощі бога

Цей світ конав у нас на руках

Світ що нагадує велетенське дупло

В тілі старого дуба

Ми самі вигризли його

Де б ми не жили —

Ми живемо в норах

Ми завжди обираємо нори

Куди б ми не приходили —

Ми гриземо все

І одне одного

Нам байдуже що дуб скоро впаде

І ніхто не знає куди покотяться

В якому ґрунті проростуть

Молоді жолуді

(Про птахів які жили в цьому небі

Які вили тут свої гнізда

Ніхто не клопочеться)

 

— Поглянь, — каже один, — ось щаслива людина

— Так, — відповідає інший, — він ще не знає

наскільки сильно можна любити цих двох жінок

— Так Він не знає Але любить

 

Двоє Місіма і Гомер

Мені хочеться щоб це були Місіма і Гомер

Посланці з того боку

Прийшли домовлятися про мир

Миру не буде

 

— Забирайтеся! — кричу їм

— Забирайте з собою до пекла обох курвів!

— Цю курву війну

— І її сестру блудливу курву поезію

Мене ніхто не чує

 

Зриваюся Реве двигун

За півгодини до вірша і поля бою

Людина яка бачила все

Нещасна щаслива людина

 

За півгодини під ногами стріляні гільзи

Сотні стріляних гільз

Над окопом старий дуб

Поранений Тужить

В його тілі сотні куль і осколків

Поміж гільз маленький жолудь

Багато ніг ходили по ньому

Я теж на нього наступив

Відчув його підошвою

Серцем відчув що це він

Начебто цілий

 

Беру його Виповзаю з окопу

Повзу вперед Обстріл

Вони не знають що я рятую і їх світ

Я готую житло для того

Хто може стати і їхнім богом.

Пригинаю голову Свистять кулі

Переповзаю через мінне поле

Зорана снарядами земля

Свіжа Тепла

Присипаю землею

Дитя цього пропащого світу

Маленький принц

Маленький жолудь

Скоро сніг

Буду чекати весни

Будемо чекати весну

Побачимо що буде весною

28 жовтня 2014 р.

Консиліум

Учора вранці ледве завівся. Добре, що наша острівська хата на горбі. (Острів — то таке село під Тернополем, хто не знає.) Пустили хлопці машину з гори по Дачній. (Дачна — це назва вулиці, де я ніби мешкаю.)

Хлопці регочуть. Кажуть: у нас є вулиця Шевченка, Лесі Українки 
і навіть Ярмуша. Цю зумисне не перейменовуємо. Чекаємо, коли 
ти загнешся. Назвемо твоїм ім'ям.

Вар'яти. Тлумачу їм: я — безсмертний. Не вірять. Хоч ти їм кіл на голові теши.

Словом, люблять мене односельці. Я б навіть сказав — цінують. 
Ага.

Їду. 600 км за 7 годин — і ось я вже знову вдома, у Войковому.

Скільки в мене домів, ви запитаєте? Багааааато. Зараз здебільшого живу в Пісках. Це 700 км від Войково. Але вже на Схід.

Як той казав: де я — там і буде Вітчизна, курва мать.

Ну, а тут на вулиці вже зібрався консиліум політтехнологів-патологоанатомів — дід Микола, дід Василь, дід Клим.

"Правий сектор" нашого кутка.

Вони ось так тепер завжди мене зустрічають, відколи на во́йну подався — лише зачують, як гуде автівка, чи побачать світло фар. У бур'янах, "щоб дурні" баби не бачили, — сальце, житня хлібина, квашені огірочки — дід Микола в банку кладе дубове листя, щоб хрумтіли і той стояв — і плящина на всяк випадок чи, як каже дід Микола, "про запас".

Першу п'ємо за хлопців, щоб були живі, другу теж п'ємо за хлопців, щоб були здорові, ну, і третю, само собою, випили за наших хлопців, стоячи і не цокаючись.

Чоловіки ніколи за жінок не п'ють. Вони їх кохають. Третю чарку чоловіки підносять за загиблих побратимів. А за жінок п'ють мудаки.

Після другої пляшки дід Микола збив на потилицю кашкета, підняв угору вказівний палець і вимовив вголос це паскудне слово "екзитпол".

Що тут почалося! Краще б я з Острова прямо в Піски поїхав.

Довелося вгамовувати пристрасті третьою пляшкою.

А оскільки нормальної горілки в хаті не знайшлося, довелося виймати стратегічні запаси: 200 г медичного спирту, вірменський коньяк ще радянського розливу та ризький бальзам.

Після бальзаму діди зм'якли, я б навіть сказав, попустилися, а дід Клим шуфрича включив.

— Я можу поміняти громадянство? Можу! Я можу поїхати на Кубу. Фідель Кастро особисто потискав ось цю руку, — гордо показує свою правицю.

— А я можу перебратися до турків. Племінниця в Стамбулі на кухні посуд миє. Але там принаймні тепло, — піддівши виделкою добренний кусень сала, казав і закусював дід Василь.

— У Ґвадалупу ви обоє поїдете, — на те їм дід Микола.

— А що ти одразу обзиваєшся?! Захочемо — і релігію поміняємо! Правда, Василю? Зробимо це, як його? Обрізаніє!

При слові "обрізаніє" всі присутні чоловіки інстинктивно схопилися за матню.

— Ну, і ким же ж ви будете після того, як серпом по яйцях? Гібреями?

— Ну, чому одразу гібреями? Щоб стати гібреєм самого обрізанія мало. Тут треба, щоб тато, мама, по знайомству, по блату. А шо то я вам толкую? Так, наче ви самі не знаєте, як у нас стають адвокатами, зубними врачами…

— Депутатами…

— О-о!

— То ким же ж ти хочеш бути після обрізанія? — присікувався 
дід Микола до діда Клима.

— Мусульманином, — догризаючи шматисько сала, заступився 
за діда Клима дід Василь.

— А чи знаєш ти, телепню, що в мусульман не можна пити ось 
цю заразу?

— Ну, мало що поганого про людей можуть наговорити…

— Навчимо!

— І сала теж не можна їсти…

— Як це сала не можна їсти?! Як це сала не можна їсти?! А як тоді жити?

— Отак і мучаться бідні люди: ні тобі випити, ні тобі попоїсти…

— Ти подиви на нього? Свій пісюн він готовий віддати, а сало нє!

Якийсь час помовчали. Осмислювали сказати. Осмислювали. Можна й так сказати. А потім дід Микола як видав. Краще б я не пив.

— Ну, а як будемо вирішувати національне питання? Громадянство ти можеш поміняти, і релігію — один чорт до церкви не ходиш. А національність? Українцем ти ж не перестанеш бути? — і гепнув себе кулаком у груди.

Всі одразу протверезіли.

У Піски. Негайно треба в Піски.

29 жовтня 2014 р.

Оце ж приїздять до нас в Піски тридцять добровольців після вишколу в Ніжині, а разом з ними знімальні групи чотирьох телеканалів. Нашим добровольцям 
і журналістам, які у нас працюють, останнім часом 
дико таланить.

Вони ще о восьмій були в Ніжині, вони ще о десятій зачіпалися з дівчатами в Києві, вони о шістнадцятій обмінювалися телефонами з якимись кралями на лєксусі на заправці в Дніпропетровську,  вони ще по дорозі мамині пиріжки доїдали, вони тільки-но доїхали в цілком мирному автобусі до нібито мирного Тоненького, як раптом "розбіглися! одягнули каски і бронежилети! всі в укриття! залягли!".

Виявляється, якась величезна херня зі свистом летить просто на них і гепається у ста кроках, аж чакри в тілі міняються місцями разом із хребцями, лопають барабанні перетинки в головах, а у вікнах шибки.

Хернею, яка летить, можуть бути мінометні міни, можуть бути снаряди з градів, і летіти вони можуть годину або 
й дві.

Що за цих обставин з пиріжками — ви мене запитаєте? Пиріжки здебільшого вилітають назад неперетравленими або застрягають всередині днів на три.

Наступного дня добровольцям видають інструмент, закріплюють за окопами і показують місце роботи. Журналістам теж.

Один підходить до мене, хитро примружившись, показує 
на мого автомата й питає: "Дядьку, а що це у вас таке?".

"Веретено. Хіба не видно? — відповідаю. — Отак фастригує, отак строчить, отак намотує сєпарські кишки".

"Ух ти! — захоплено вигукує, — а приклад для чого?"

"Приклад? Горіхи лущити. Бачиш, осінь навкруги".

"А як зима прийде і горіхів не буде?"

"Тоді будемо лущити сєпарські черепи".

Думає. "А правда, ви вірші пишете?"

"Є такий гріх".

"Я теж пишу вірші!" — радісно вигукує, потім стає у позу Голохвастова і починає читати.

Я витримав два куплєти. Думав, пацан зупиниться. Але коли він взявся читати третього, я мовчки поліз у підсумок, дістав гранату, висмикнув чеку і кажу сучому сину: "На, лови".

"Піймав? Добре тримаєш? Тримай, а то вибухне. Краще затисни руки колінами. А тепер, сучий сину, слухай сюди: у нашій благословенній Богом країні є дві, може — три сотні людей, які можуть писати вірші. Поезія — це як нейрохірургія; не можна кожному слюсару-сантехніку, який має справу з унітазами, лізти в черепну коробку. Поганий поет, телепню, гірше за поганого депутата. Поганий депутат твої кишені вичистить, а поганий поет — душу. Ти все зрозумів? Обіцяй, що більше ніколи не будеш писати віршів? Кивни головою. Добре. Тепер давай сюди гранату. Не бійся. Вона учбова".

31 жовтня 2014 р.

По-одеськи

Вчора в Одесі:

"А правда, що агенція нерухомості батальйону "ОУН" безкоштовно роздає земельні ділянки розміром 2 на 1 в селі Піски та поблизу Донецького аеропорту всім сєпарам та озброєним російським громадянам?"

"Можете не відповідати йому. Я тільки подивилася на вас, 
як одразу зрозуміла, що це правда".

"А можна мені одну ділянку? Якщо треба — я заплачу".

"Фіма, платити і плакати навіть в Одесі різні речі. Правильно ставте наголос".

Від реготу починаємо сповзати по стіні.

"Ну очєнь — прям-от так — нада".

"Фіма, не рєжтє сєбя по горлу своєй костлявой рукой. Лучше скажитє прямо: у вас єсть знакомий сєпар?"

"Я для бившого сосєда".

"Фіма, зачем тащіть какова та сосєдова в Пєскі? Закапайте в морє. Вам моря мало?"

"Я для Ківалова".

Від реготу ми попадали.

Овації. Занавєс.

2 листопада 2014 р.

Розбудив ранковий холод

 

Розбудив ранковий холод

Від дихання борода взялася вогкою памороззю

Кутаюся в ковдру

Предмети в сутінках

Наче під водою пропливають

Місяць крізь примерзле скло

Тече як холодний віск

Скапує на підвіконня і застигає

Якусь мить розглядаюся по хаті

Намагаюся згадати

Що тут було перед сном

Що тут було

 

Пружина в старому дивані

Муляє бік

Сьогодні так само

Як і десять років поспіль

Ніяк не зберуся поміняти

Може вже пізно міняти

Пружину

Диван

Щось   

 

Старий гуцульський килим на стіні навпроти

Давно не тріпаний прибився пилюкою

Темно-зелений як осінні Карпати

З синіми та бузковими дзвінками

Колись купив собі такий в Яремчі

Коли їздили родиною

До каменя Довбуша

До водоспадів

Хотів як опришки кріса і бартку

Тільки щоб справжні

Всі ми хотіли справжнього

Топірця

Чогось

На килимі старі вижовклі фотографії

В дерев'яній побитій шашелем рамі

І годинник з гирями зозулькою курантами

Зупинився

Чи то двадцять п'ять на сьому

Чи то без двадцяти п'яти п'ята

Час зупинився тут

 

Коли я був малий

Моя молода бабця

Возила такі своїм братам

У Зєлєну Ґуру і до Кракова

Яких із сорок шостого не бачила

Які кожного року присилали нам

На Польське Різдво оплатки

І так давали про себе знати

Вони там

А ми тут

 

Двічі на рік

У нас вдома

Народжувався Бог

 

На фото суворий чоловік

І втомлена жінка

Обоє бояться кліпнути

Витріщаються

Обличчя трохи злякані

В людей із потойбіч на фото

Обличчя завше трохи злякані

Дивляться прямо

Вишукують в сутінках нас

Мабуть мої дідо і баба

Не можу напевне сказати

Через сутінки

І через час

 

Якісь діти в шкільній формі

В галстуках

Дітей багато

Бігають регочуть

На місті не встоять

До купи їх не зібрати

Завше кудись квапляться.

Не можу розгледіти

Чи є я на цих фотографіях

Може мій брат

Може інша бабусина онука

Моя кузина

Двоюрідна сестра

 

Юнак в однострої

В кашкеті з кокардою

На пагонах три сержантських лички

І напис СА

Котрийсь мій дядько

Котрий — хтозна

На покутті ікона Божої Матері

Така сама як у моєї матері

Тільки в моєї мами Ісус сидів на правій

А тут сидить на лівій руці

 

Лавка фарбована людьми в червоне

Перефарбована в коричневе часом

На лавці глечики збанки миски макітри

Глиняне дерев'яне хатнє начиння

Каструлі знизу підбиті сажею

Ще без трипільського орнаменту

Ще давніші

На коричневих глечиках зверху

Протерте тіло

До жовтого

До тонкого

До майже прозорого стану

У тому місті де його торкалися

Чиїсь вуста

 

Над головою люстра

Низько висять закіптявілі висульки

Пластмасові

Псевдо-кришталеві

Несправжні

Колись в кінці вісімдесятих

Я возив такі до Югославії

Заробляв на "Ладу"

А потім там була війна

 

З тією жінкою ми порозумілися одразу

Без перекладача

Вона не відповіла

На мого останнього листа.

Та жінка кудись пропала

Та країна кудись пропала

Країна стекла кров'ю

Там була війна

 

Здригаюся

На слові кров усе згадую

Кров усе пам'ятає

Кров має власну біль і пам'ять

Щойно крові було по коліна

А зараз її по шию

Нічого окрім крові

Війна

 

Починаю шукати взуття

Намацувати ногою на підлозі

Як це роблю завжди

Але цього разу не знаходжу

Цього разу сплю у ньому

Мої берці на моїх ногах

 

Дивне це відчуття

Відчути раптову близькість чужого дому

Чужої родини

Зріднитись кров'ю пам'яттю

І в одну мить все втратити

Дивне це відчуття

Війна

 

Вибігаю з чужого дому

З чужої пам'яті

З чужої хати

Зі свого тимчасового щастя

Зі свого тимчасового укриття

 

Йду в туман

Мене не видно

Зникаю

Розчиняюся

Мене немає

Війна

Мене нема

9 листопада 2014 р.

У рідному місті, як у ворожому тилу

Телефонний дзвінок. Сьогодні. П'ята ранку. Якщо п'яний чи нічого важливого — вб'ю.

— Привіт, командире.

— Привіт, Олеже.

— Пробач, що так рано. Цілу ніч не сплю. Ніяк сонця не дочекаюся. Командире, а для нас ще колись зійде сонце? Сам від себе в підвалі ховаюся. Аби не наробити лиха.

— Лиха?

— Так. Біди. Чи не міг би ти перечислити гривень зо триста на картку моєї Оксани?

— Звісно, можу. Але навіщо?

— На квиток. Треба негайно їхати звідси.

— Куди їхати? Ти ж на ротації. Побудь вдома, з родиною.

— Ні-ні. Треба тікати звідси.

— Звідки тікати?

— З Тернополя.

— Куди тікати?

— В Піски.

— Але чому тікати?

— Місто захопили "чужі".

— ...???

— Я й раніше підозрював, що Тернопіль — місто абсолютно 
"чужинецьке", але зараз, після передової, коли пристріляв око, чітко бачу — "чужих" більше, щонайменше семеро з десяти.

— Зачекай, друже. Сьогодні буду в Києві, завтра — півдня і ніч у Львові, а у вівторок їду до Тернополя. Розберемося з твоїми... як ти там кажеш? А якщо ні — забираю тебе і вирушаємо на Піски.

— Пропонуєш мені дві доби потерпіти? Затаїтися, наче в засідці? 
— От і моя Оксана плаче. Каже, потерпи.

— Ну а ти?

— А я йду по вулиці свого рідного міста і почуваюся, наче у ворожому тилу. У нас пацани щодня гинуть, а тут співи, танці: ксьондзи фальшиві, волонтери фальшиві і фальшивий добровольчий батальйон. Справжні — лише повії. З мого села 40 чоловіків у вересні поїхали в Москву на заробітки. Хочеться відчинити двері ресторації, кинути гранату і зачинити двері. Командире, невинні не загинуть. Там не може бути невинних. 
Там самі є@лани.

— Олеже...

— Все. Мовчу, командире. Дві доби. Лише дві доби.

Не знаю, чи варто після всього казати комусь "добраніч".

14 листопада 2014 р.

Перестрілка

Сидимо в бліндажі. Куримо. Облич не видно. Лише голоси.

— Що не кажіть, пацани, а в цій війні є свої позитиви.

— Які ж це?

— От Москву побачимо.

Стріляють. На позицію виїхав бетеер. Б'є по нас з першої, потім з дванадцятої. Відстрілюємося. Заводить двигун "мішка". Дає по бетееру чотири залпи — і назад, спати. Ми ще стріляємо з годинку. Бій вщухає. Закурюємо ще по одній.

— Так що там на рахунок Москви?

— Цікаво. Я раніше ні разу не був у Москві.

— Ну і?

— Що "і"? Потім спалимо.

Гарячий автомат приємно зігріває руки. Ніч поглинає сміх.

24 листопада 2014 р.

Пам'яті Андрія Юрги, "Давида", 
мого побратима, бійця батальйону "ОУН"

Чи знаєте ви як народжуються солдати?

Ви не знаєте як народжуються солдати

Солдати народжуються з війни

 

Солдати народжуються з болю

Любов може обернути чоловіка на солдата

Солдатом можна стати з ненависті —

Довелося й таких бачити —

Але найчастіше солдати народжуються

З війни

 

Береться звичайне тіло чоловіка

Вік чоловіка не має значення

У рідкісних випадках це може бути тіло жінки

Молодої дівчини

Найкраще незайманої

Звичайне тіло з плоті та кров

Народжене матір'ю

І випробовується вогнем

 

Спершу на тіло одягають різні захисні лати

Підводять до вогневих позицій ворога

На відстань від одного кілометра до п'ятисот метрів

І пристрілюють з автоматів та СВД

 

Якщо після першого залпу тіло не ламається

Не розтікається по землі

Не розсипається

З нього потроху починають знімати лати

Підводять ближче

І дають другий залп

 

З кожним разом захисних лат на солдатському тілі

Стає все менше

А відстань — скорочується

Коли відстань стає мінімальною

А захисних лат на солдатові не залишається

У нього стріляють з кулеметів

Довгими чергами

Б'ють з мінометів

Накривають градами

Насамкінець рубають саперними лопатами

Колють штик-ножем

 

Якщо після всього

Солдатське тіло продовжує жити

Продовжує боротися

Воно стає невразливе

Солдат стає безсмертним

Він стає немовби з граніту

Солдатське тіло стає придатним на все

 

З нього можна будувати церкви

Інші фортифікаційні споруди

Бліндажі окопи

Мости у майбутнє

Школи дитячі садочки

Практично все

Але найкраще його класти наріжним каменем храму

А потім зводити стіну

Яку художники прикрасять орантою

Чи іншою жінкою з дитям

 

Солдат лежить на розі храму

Тримає на собі будівлю від віку до віку

І посміхається

Йому зовсім не прикро

Що ми поклоняємося жінці з дитиною

Хоча це він солдат тримає на собі весь храм

Тримає на собі все

 

І лише матері

Які щонеділі провідують своїх маленьких хлопчиків

Котрі стали гранітними солдатами

Вигладжують пальцями шрами на їхньому тілі

Прикривають долонями зазубрини вм'ятини

Знають які ті вразливі

Лише матері знають

Як їм болить

30 листопада 2014 р.

Воюйте!

Телефонує "ворог". Генерал армії РФ. А за сумісництвом — 
друг мого дитинства, який у 1980 як закінчив восьмирічку, 
як потелепався по військових училищах, по гарячих точках, 
по казармах, то й дотелепався до генерала, керівника одного з військових округів. Останній раз бачилися у 2005-му, на зустрічі випускників.

— Чому ви не наступаєте? Чому топчетеся, як віслюки на гімні?! 
В штани наклали? Чи вам приємно дивитися, як ми серемо і сцимо на вашу землю?

— Отам, де серете і сците, ви позначили територію, де ми вас закопаємо, кацапи йо@ані. А я, коли до тебе доберуся, зроблю 
з твого черепа нічний горшок.

— В пам'ять про наші дитячі роки?

— Що ти, як той гусак, ґелґочеш?

— Просто я дуже радий тебе чути.

— Він радий мене чути! Ти краще скажи, як ми будемо воювати? Що там намислив ваш х@йло?

— Воювати?! З ким? З ким ти тут, бл@дь, збираєшся воювати? На Кавказі — одно звєрйо! Дєдовщина — мама моя! Приходить чурка в частину, а руский офіцер, старлєй чи капітан, боїться слово йому сказати. Бо буде йти офіцер додому, а його в місті перестрінуть чуркині земляки, посадять в машину і все популярно пояснять. В Москві, в Пітері — взагалі все по-європерськи, все через зад: офіцери продають молоденьких солдатиків підарам за грубе бабло, а ті возять їх по саунах.

— Класна у вас армія. Що ж ви так довго пиз@іли "красная армія, красная армія", коли насправді вона у вас голуба?

— Ато! У нас у Забайкаллі ще не то! Популяція якутів і бурятів збільшується в геометричній прогресії. Заходять китайози на нашу територію маленькими групами, по мільйону осіб у день, купляють російські паспорти і стають якутами та бурятами. Росія давно не славянська країна і, тим паче, не християнська. Росія дивиться на Америку і жахається. Це її чекає вже через якихось 10—20 років. Російський цар надьожа — вузькоокий вахабіт. Уявляєш? Тому 
5—10 мільйонів рабів з України проблему не вирішить, але хоч якось допоможуть вирівняти етнорелігійний баланс.

— І чого це ви раптом так піклуєтесь про власну генетику? Від самого початку ви були ординцями, потім, за рахунок київської крові і сперми, отримали європейські пики, а зараз знову станете азіатами, тобто повернете собі свій первісний стан.

— Я — українець. І я ще лемко. Жи бись знав.

— Так. Ти лемко. Мало я тебе пиз@ив у школі на великій перерві.

— Малчать, рядавой. Чи ти у нас хто? Замкомбата? А я — генерал!

— На х@ю я бачив таких генералів.

— Я 34 роки внєдрялся в генштаб ворога.

— Штірліц грьобаний.

— Воюйте, сцикуни. Немає Росія ніяких збройних сил, ніякої армії. Та й самої Росії — братньої, славянської, християнської, — якщо чесно, вже давно немає. Воюйте. Я вам здам усе Забайкалля. 
Та що там Забайкалля. Весь Далекий Схід буде ваш.

— Алло? Алло? Алло? Не чує. Перервався зв'язок.

А класно було б. Якби...

12 грудня 2014 р.

Сидимо в Пісках.
Дивимося, як горить вогонь;
як надокучливий дощ перетворює землю на нашій стрісі

на суцільне місиво;
як брудна жижа затікає у наш бліндаж.
Кутаємо в дощовики зброю і набої, щоб не промокли.
А самі — як Бог дасть.
І слухаємо тишу.
Здається, вже не вухами слухаємо її, прокляту, а хребтом.
Не подобається вона нам.
Скільки ще витримаємо цієї підступної зрадницької тиші?
Не знаю.
Може, день.
Може, два.
А потім підемо у наступ.
Сподіваюся, по всіх фронтах.
Інакше пропадемо тут усі, в цих сипучих донецьких пісках.

20 грудня 2014 р.

Піски. Ніч

Піски. Ніч. Просуваємося наосліп. Пірнаємо в темряву і тихо пливемо крізь густі, майже желейні донецькі тумани. Ліхтарики не вмикаємо. Ворог близько. Здригаємося і на довгу мить завмираємо, коли у когось під ногами занадто голосно зашарудить побите скло чи тріснуть гілочки.

В кікіморах, у маскувальних халатах, які при цьому рівні вологості зараз більше скидаються на скафандри, бійці нагадують підрозділ бойових медуз.

— То ми тепер не можемо їх стріляти? — запитує голос із темряви.

— Так кажуть, — відповідає інший.

— Хто каже?

— Квадратові сраки.

— Яка гидота. Срака має бути ось така, — коментує і ліпить з туману жіночі принади третій, з усього видно, досвідченний боєць.

— А як же ж ми будемо їх убивати?

— Не знаю. Квадратові сраки базікають про припинення вогню.

Пауза. Усі замислилися. І потім, після паузи:

— А ножі?

— Що "ножі"?

— Про ножі вони щось кажуть?

— Про ножі вони нічого не кажуть.

— О! Значить будемо різати їх.

— Бл@дь. Я забув свій ніж на точці три.

— Загризеш його зубами.

— Я можу.

— Хто б сумнівався.

Сміх. Піски. Ніч.

 

 

 

5 січня 2015 р.

Сорок днів не писалися вірші...

 

Сорок днів не писалися вірші

Лягли в могилу

Пішли від мене

Відтоді як 23-го листопада

Загинув у Пісках боєць Батальйону "ОУН"

Андрій Юрга

Львів'янин позивний "Давид"

 

Вірші взялися чорним

Вірші сорок днів носили траур

Присипалися землею

Заїлися попелом

Вірші цілих сорок днів сиділи в окопах

Зціпивши зуби мовчки відстрілювалися

Вірші не хотіли ні з ким розмовляти

Про що говорити?

Про смерть?

 

За цих сорок днів вірші бачили багато смертей

 

Вірші бачили як вмирали дерева

Які вже ніколи не будуть вмирати стоячи

Які не добігли до зими через заміновану осінь

Які вже ніколи не доростуть

До природньої смерті

 

Вірші бачили як вмирали тварини

Як поранені кішки й собаки

Волочили по дорогах свої кишки

Якось так буденно волочили без поспіху

І вірші не знали як учинити:

Добити їх від жалю щоб не мучилися

Чи від жалю не добивати їх

 

Вірші бачили як конає Європа

Європа — стара хвойда

Вірші з огидою дивилися

На її худі бедра запалі груди

Як вона беззубим ротом голосить:

Сперми й ботоксу

Сперми й ботоксу

Немає в копальнях дикого Сходу

Стільки сперми й ботоксу

Щоб зарадити їй

 

Вірші бачили як конає Росія

Підар-росія

Сифілітик-збоченець

Який весь свій мерзенний вік

Одягався в жіноче

Хоча ніколи не був жінкою

А був просто мерзенним збоченцем

Поряд із яким нікого немає

Підар завше конає на самоті

 

Вірші бачили як конає Америка

Стриптизерка-Америка

Сестра-байстрючка курви Європи

Якій круж пілону витися —

Те саме що молитися

 

Вірші бачили як вмирала хата

Їхня хата

Ваша хата

Це ж ваша хата

Он та — що за рогом?

 

(Ще рік тому це була звичайна хата

З теплими вікнами

Гостинними дверима

Білими стінами

З новою покрівлею

Стояла в обрамленні квітника

Виноградника над затишною верандою

З яблунею сливою грушею горіхом

У доглянутому саду

І з людьми

З людьми

 

Коли прилетіла перша куля

Хата спершу навіть не зрозуміла що сталося

Тихо зойкнула

І так само тихо заплакала:

Куля поранила стіну

 

Потім прилітали інші кулі

Хата ніколи не могла вгадати коли саме

Не могла до цього приготуватися

Прикритися руками

Кудись сховатися

На горище

Або в підвал

 

Кулі дірявили стіни

Повибивали вікна

Залітали всередину

На кухню у вітальню

В дитячу

Навіть у дитячу

Шукали людей

Кулі шукали людей

Кулі завше шукають людей

 

Хата здогадалася

У хати серце зомлівало від страху —

Люди — це сенс будь-якої хати —

Коли кулі не знаходили людей

Вони особливо лютували

Й трощили все

 

А потім прилетіла міна

Впала на дах

Хата любила слухати восени

Коли на її дах падали горіхи яблука

Коли горіхи чи яблука —

Не боляче не страшно

Хата чула від людей

Що міни — це боляче і страшно

Але не думала що аж так

 

А потім прилетів снаряд випущений з граду

І влучив прямісінько у хату

Хата підстрибнула

Наче дівчина над вогнем на Купала

Якусь мить повисіла в повітрі

І поволі почала опускатися на землю

Але вже не так як стояла:

Дах стіни підлога дитячі іграшки хатній посуд

Меблі піч годинник

Усе перемелене

Усі покусане війною

Усе над'їдене вогнем

Усе)

 

Вірші бачили як гинули люди

Вірші встромляли у вуха стріляні гільзи

Щоб не чути їхні хрипів їхнього стогону

Вірші повиколювали собі очі

Аби щодня не дивитися на мертвих людей

 

Одні люди вмирали дзвінко

В бою на ратному полі

Так наче красиво

Вірші бачили як з неба опускалися янголи

В білому

Наче санітари Господа

Щоб забрати чисті душі

Подалі від сплюндрованих тіл

 

Інші люди вмирали тупо

Наче жили в бочці

За сніданком дорогою на роботу чи за кухлем пива

Вірші бачили як жовта рідина яєчня з беконом

Просувається всередині цих здорових організмів

Цих неживих людей

 

Вірші — найкоротший шлях до неба

Головне — не боятися спробувати

Вірші — бачать безодню

Падаючи вниз

Головне запам'ятати шлях нагору

Вірші скрізь побували

Вірші були там де немає місця для віршів

Вірші бачили все

Вірші бачили все

 

6 січня 2015 р.

Я на війні з червня, коли приїхав в "Азов", тоді ж уперше в житті взяв до рук автомата; я досі по звуку не можу відрізнити — це лягають міни, це б'є САУ чи якась інша зараза, тому вояка з мене так собі.

У свої 50 років, при своїй фільольогічній освіті, я волів би зараз лежати на дивані, потягувати пиво і дивитися по тєлєку, як молоді, добре вишколені українські професіонали боронять нашу з вами любу країну; як вони зачистили Донбас від наволочі, як вони не пустили наволоч до Криму, як вони доходять до Москви.

Але немає у нас в країні стільки молодих військових професіоналів. От не було й немає. Тому я підняв сраку з дивана і власною охотою подався на війну, щоб хоч якось зарадити нашій спільній біді.

І якщо мені якась бл@дь тепер буде казати, що я не так воюю, не туди стріляю, не тим боком тримаю автомата  чи стріляю і розказую, як я це роблю, того буду жорстко посилати нах@й, а за першої нагоди він дістане прикладом по голові.

Це перший момент.

А тепер момент другий:

як вже було сказано, солдатом я працюю десь коло 
півроку, а громадянином — майже 50. З них 25 чи 
26 років — письменником. Перша моя новела написана вже тепер далекого 1988 року і тоді ж надрукована в журналі. Новела слабенька, великої літературної вартості не мала, але це була моя перша літературна проба і була вона про героя — вояка УПА.

Ніхто, сука, з далекого 88-го року і по сьогодні не сміє мені казати, що я маю писати, про кого маю писати і як.

…в "сухому залишку" в нашій країні поет — це просто поет, а політічєский дєятєль — завжди гамно.

7 січня 2015 р.

Вони стоять. Година пік

Під шинами — зима.

Їх троє — четверо калік,

А п'ятою — пітьма.

Поїхали. Країна мрій.

Країна — без мети.

А як подивишся — на ній

Ростуть живі хрести.

В країні мрій перекують

Орала на мечі.

В країні мрій досі жують

Чавунні калачі.

26 січня 2015 р.

Мандебурка

Сьогодні наш снайпер Таня наварила картоплі в мундирі.

А потім наш побратим "Лєший" запросив на ріпку.

Наостанок побратим "Кіндрат" сказав, що в нього на вечерю буде мандебурка.

Мандебурка у моєму уявленні мала бути чимось таким смачним 
на зразок Прустівської мадленки.

Ото я зрадів! Думаю, повечеряю картоплею в мундирі, закушу ріпкою, а на десерт у мене буде мандебурка.

Яким же було моє здивування, коли ріпка і мандебурка виявились тією самою картоплею в мундирі. Просто ріпкою її називають 
у Закарпатті, а мандебуркою в Коломиї.

Єдина втіха — розширюються горизонти пізнання української мови та духовний світ.

30 січня 2015 р.

Отсе стоїмо вчора в Пісках, нікого не трогаємо. Чесно. Тільки б нас не чіпали. Бо хуже буде.

Користаємо з паузи, що тварі не стріляють, обід у тварюк чи закінчилися набої, фоткаємося з побратимами-легінями чи не вперше за десять днів.

А в декого з присутніх завтра (тобто — сьогодні) день народження, та не просте, а повноліття, 50 років, коли юнак стає чоловіком. Тож друзі кажуть: поки не почався обстріл, дуй на материк. Ібо чоловікові, незалежно від віку, потрібно бодай би один раз на десять днів митися — в душі, у ванній, чи вже як вийде, і дев'ять днів гріючись коло буржуйки, зігрітися коло жінки на десятий день.

Аж раптом повідомлення, що кабмін буде виплачувати винагороду за кожного вбитого сєпара, за вороже авто, танка, літак. Блін. Ну де ми тут візьмемо їм літака? 
А от танка — зовсім інша річ!

А пацани знай своєї: їдь; першого підбитого танка ми запишемо на тебе; їдь. Підбитого сєпарського танка в подарунок на день народження!

1 лютого 2015 р.

Звичайний день у Пісках

По Пісках команда: "Нори!". В укриття тобто. Починається масований артобстріл наших позицій. Спостерігач чує далеку канонаду чи бачить спалахи на горизонті. Потрібно встигнути сховатися за секунд 20—30, поки летить до нас.

Утім — нічого особливого. Штатна ситуація. Команду "нори" 
в Пісках чуємо 10, 20, 30 разів на день.

Сидимо довкіл буржуйки. Палимо. Сушимо вогкі шкарпетки, розігріваємо на бляту тушонку з кашею, варимо чай.

Телефонний дзвінок у когось там. Сутінки. Облич не видно. 
Лише голос. Сигнал з потойбіч світу пробився під землю до нас.

На головах — каски, заважають піднести слухавку близько до вуха. Мимоволі слухаємо чужу розмову. Втомлено усміхаємося в бороди. Мимоволі.

— Тут повідомляють, що Піски штурмують?

— Піски штурмують?

— Повідомляють, що Піски в лещатах?

— Піски в лещатах?

— Так повідомляють!

— Ну?

— А ти не знаєш?

— Ні. Я не знаю.

— А ти де?

— Я? Я в Пісках.

— І ти нічого не знаєш?!

— Зараз подивлюся, — не рухається з місця, — точно штурмують. І що?

— Як то що? Це ж, мабуть, страшно?!

— Зараз запитаю. Мужики, нам страшно?

Мужики непоквапом сьорбають гарячий чай і скалять червоні 
у відблисках вогню зуби.

— Мужики кажуть, що страшно.

— Ну от!

— Слухай, брате, а там часом не повідомляють, нахера їм ці Піски?

— В смислє?

— Ну, нахера їм стільки піску?

Мовчанка.

— Якщо раптом вони візьмуть Піски — ну, якщо раптом так станеться, — то їм знадобиться весь пісок з кримських пляжів, 
а ще сотні ешелонів щебеню, цементу і тисячі бетономішалок.

— Нахера їм тисячі бетономішалок?

— Як це нахера? Щоб колотити бетон. Щоб стояла така дура в каждом руском, сука, сєлєнії, в дєрєвнє, в кішлакє, в аулє і невпинно колотила бетон.

— А нахера їм той бетон?

— Як це нахера бетон? Щоб виливати могильні плити для своїх загиблих солдатів. Чи кацапи й далі будуть закопувати своїх солдатів у безіменні братські могили як безсловесний скот?

Мовчанка.

— Ти впевнений?

— У чому? В тому, що ми невдовзі засиплемо піском їхні очі 
і горлянки? Як живий Бог!

Короткі гудки у слухавці. Вибухи порідшали. Можна вибиратися нагору. Міняємо позицію. Подивимося, чим живе сусідній окоп.

4 лютого 2015 р.

Генерали піщаних кар'єрів

Стою собі. Куру собі. Нікого не трогаю.

Вдивляюся вдалечінь. Чи не вздрю де на горизонті якого захудющого кацапчука. Стрельнув би го. На сніданок.

Так. Ми тут лапаємо кацапиків і варимо їх. Кого в гноївці, кого 
в смолі. Ні. Самі не їмо. Віддаємо крукам і собакам. А знаєте, як ми любимо своїх круків і собак? О-го-го! Каждого крука на ім'я, кажду собаку в лице знаємо!

Одне слово, стою собі майже монументально і маю абсолютно чесні і миролюбиві наміри.

Нараз чую з кущів "кляц-кляц". Кричу: " Ану, виходь! А то кину гранату!".

Виходять. Генерали піщаних кар'єрів. Чому піщаних? Піски ж бо. 
А в Пісках у нас всі генерали. Щоб боялись.

— Хлопці, ось ви мене фоткаєте, — кажу, — а я, мєжду прочім, сказав родині, що їду в Острог. Читати лекції студентам. Чесно. Яка тєма? Жадан і Бродський.

Регочуть.

— Щось ви, дядьку, не схожий на філолога.

— Це я не схожий на фільольога? Та фільольогія — це моя перша 
і остання любов! Точка.

Скалять зуби.

— Ось ви мене запечатлілі з цією кралею, що задерла ствол 
догори. А якби то була женщіна? Дружина побачила б? Хвилюватись буде.

— Побачивши вас з цією кралею, друже Кармелюк, дружина ще більше хвилюватися буде.

Ади. Правду кажуть. Герої! Пацани. Власного досвіду — нуль. Жодного життєвого досвіду — лише досвід війни. А на во́йні — день за рік. Вчора — ще пацани, а сьогодні — вже чоловіки. Короткими перебіжками, короткими перестрілками пробігають власну юність, наче на одному подиху.

6 лютого 2015 р.

Видовищ на війні вистачає

Телефонує побратим "Кіндрат" з Пісків. Зараз він в батальйоні виконує обов'язки начальника штабу. Обходив наші позиції на вогневому рубежі і майже випадково в зону мобільного покриття потрапив. Хвилю порозмовляли:

— Привіт, братику. Як там вчора твоя презентація?

— Бімба! В залі побратими, красиві жінки і живі класики. Дві години пролітають як мить. А наступні дві години півсотні найвідданіших бійців намагалися Грушевського пригостити чаркою. Але Грушевський — він же ж пам'ятник! Коли справа йшла до опівночі, вуйко Місько не втерпів, встав зі свого мармурового стільця і потягнувся рукою донизу: чи то хотів узяти наповнений пластиковий стаканчик, чи вхопити за чуба нашого "Хана". Довелося швидко прибирати після себе, навіть недопалки, 
і в останнє метро застрибувати.

— Класно.

— А що у вас, братику?

— А що у нас? Останніми днями тварюки геть розперезалися. Їхні агеєси і утьоси практично не вмовкають. І як ти розумієш, це на додачу до мінометів, градів, САУ. Знахабніли. Підходять близько. Намагаються нав'язати рукопашну. Підійшли до "будинку мента" — це сто кроків від нас, — кричать "Аллах акбар" і з підствольників гатять. Ну, і ми по них. Щоб заткалися. Який Аллах може бути в людині, в якій живе сатана? Істоті, яку вхопив сатана, не поможе ні Христос, ні Аллах, ні Ягве.

— Що вам привезти, братику? В цю неділю "Бояр" їде до вас, а я — у вівторок-середу.

— М'яса.

— Купити на базарі свиню?

— Та хоч в жерстяних банках. Сто молодих здорових мужиків. Вони їсти хочуть. Я не можу нагодувати їх чаєм і пряниками.

— Пойняв. Буде вам м'ясо.

Отож, любий український народе, любі наші волонтери, наша опора і наш тил! Хлопці на передовій хочуть хліба і видовищ.

З видовищами у нас склалося. З видовищами — все гаразд. Видовище біжить в штикову атаку з криками "Аллах акбар", але дістає в чоло з вога чи кулеметною чергою по зубах і швидко затикається. А от з хлібом, чи то пак з м'ясом, трохи складніше. Відчувається брак. У зв'язку із загостренням ситуації в Пісках, цивільні вантажі до нас майже не доїжджають.

8 лютого 2015 р.

"На дорогу..."

— Ну? — замість привітатися каже сьогодні вранці через тин дід Микола, коли я вийшов прогулятися з собакою і подивитися на свій юний сад. — Як будемо обустраївать росію?

— Ви прям як Солженіцин, діду!

— А це що за один? — насупився старий.

— Та був такий незлецький російський пі́сатєль, — тлумачу 
старому, — а от що стосувалося України, то пісатєль закінчувався, 
а з нутра вилазив…, — я затнувся, добираючи епітет.

— Кацап? — знаходив нужне слово дідо.

— Кончений кацап.

Старий стояв під яблунькою і непоквапом витрясав із кишень на сніг зерно і хлібні крихти. Зграя горобців змагалася за здобич. На вершечку яблуні, припорошений снігом, столітній крук маскувався під голуба.

— То як ми будемо обустраївать єййо, радімушку?

— Де облаштовувати?

— А то вже, як вийде! Я волів би за полярним колом, психа її мама.

— Далеко.

— Я ще б далі послав. Та божі створіння навколо. Що подумають про нас.

Дід Микола моцно затягувався цигаркою, випускав клуб запашного диму, дим підіймався вгору, розсіювався, але крукові ставало якраз на одну затяжку. Птах спроквола каркав для годиться, але з гілки 
не злітав.

— Але ж там холодно.

— А кацапа треба тримати в холоді, — розпалювався старий, — полярне коло — те, що треба. На крайняк підійде рефрижератор, 
як каже мій плємяш.

"Ого! — думаю собі, — допекло старому".

— Важко?

— Та є трохи.

— Ти там зайвий раз не підставляй голову.

— Спробую.

Помовчали.

— На от, — простягає невеличкий пакунок в целофановому кульочку з-під цукру

— Що це? — питаю для годиться.

— Гроші. Складав пенсію собі на похорон. Якщо помру — то що, 
не закопають? Про живих треба думати. Тобі на дорогу. 
І хлопчакам.

Старий, ніяковіючи, тицьнув мені до рук пакунок і, не прощаючись, почвалав до хати.

Крук розправив крила, полетів слідом за старим, всівся на горіха.

Україна.

2015.

Війна.

 

18 березня 2015 р.

1.

Так хочеться снігу

Так хочеться снігу!

Як тоді — у 2007-му

Коли ми з друзями виліпили величезного сніговика

У дворі нашого будинку

Тут недалеко

Навпрошки хвилин 15 на велосипеді.

Одягнемо на нього кевларову каску й бронежилета

Сніговика теж можуть вбити

Автоматною чергою чи пострілом з граду

Замість очей встромимо патрони калібру 5.45

Замість носа — снаряд агееса

Вкладемо до рук автомата

Сніговики теж мусять захищатися

І попросимо повоювати за нас.

 

Темно в бліндажі

Не бачу твого обличчя

Скільки тобі було у 2007-му?

Десять.

Я в 2007-му сина женив.

Чекає на вас вдома?

Він пропав безвісти під Іловайськом.

Не бачу вас у темряві

Потиснув би вашу руку

Кінець лютого

Весна скоро

Буде тобі сніг хлопче

Але вже в грудні.

 

Ви гадаєте цьогоріч буде грудень?

Мав би бути

Я не доживу.

 

2.

Що тобі передати сину?

Передайте мені банку вишневого варення мамо

Кухоль ранкового туману над Стрипою

Старий велосипед із саморобними педалями

Вимиті росою сандалі

Запах нашої хати

Смак влежаних грушок

Гудіння бджіл над квітником

Пообідній сон.

 

Відколи ти пішов на війну

І Тарас і Василько

І ваш батько

Ваша мама застрягла поміж двома світами

Як та втомлена осіння бджілка в густій мармуляді

Тріпотить крильцями

Їй би ще одну днину політати

Їй би ще пережити зиму

Їй би ще один раз подивитися як цвітуть вишні

Білий світ сонце побачити.

Їй би ще один раз

Побачити вас.

Дожити б.

 

Ви доживете мамо.

Я не доживу.

 

3.

Купила срібні перстені

На золоті не вистачило грошей

Напросилася попутницею до волонтерів

Їхала в багажному

Замість стільця — ящики з тушонкою

Поміж мішків з крупою макаронами касками берцями

Було холодно

Вкривалася бушлатами і маскувальною сіткою

Снився ти.

 

Засвітла блокпости проскочити

Селідово Карлівку

Дістатися в Піски.

Одну ніч побути біля тебе

Однієї ночі з тобою

Мені на все життя досить

Коли ти повернешся додому

Тебе чекатиме твій син.

 

Мовчи

Не кажи їй

Не кажи.

2 квітня 2015 р.

Пастораль

Сходить сонце. На городі у діда Миколи злегка куриться 
підпалений звечора хмиз. Три берези обабіч криниці наплакали за ніч три повні слоїки. Дід Микола, дід Василь і дід Клим. Підберезники. Старозавітна трійця. Тут як тут. Мій Дружок підбіг. Мотиляє хвостом. "Правий сектор" нашого кутка "в зборі".

— Ну то як, — хитро скалить око дід Микола, ні тобі "здрасті", 
ні тобі "добрий день", — скупнемося цьогоріч у Чорному морі?

— Скупнемося, — кажу, — певна річ. Якщо Бог дасть погоди.

— Ну-ну, — це вже підступає ближче дід Василь, — і що там на цей щот кажуть твої боги?

— Діду, я чоловік грішний. Більше знаюся на чортах, — відповідаю невпопад, — а що це вам так приспічило? Де друге квітня, а де Чорне море?

— Правильно поставлений вопрос, — а це вже мудрий дід Клим ввернув слово, — отвєчаю: в цю суботу їду до міста, на базар, стало бить, тож думаю, що купувати — плавки чи набої?

Від несподіванки я закашлявся. Виявляється, приховати сміх куди важче, аніж сльози.

— Що ти кашляєш? — по-своєму тлумачить це дід Микола. — Зайдеш увечері, дам банку калинової настойки.

— І отвіт на поставлений вопрос: цьогоріч ми їдемо в Крим сім'ями чи диверсійними групами? — підняв д'горі вказівний палець дід Клим, як святий у Михайлівському соборі.

Дружок погнався за сусідською кішкою. Я скористався можливістю відійти вбік. Треба було "рятувати" вредну кицьку від доброго 
пса і ховати посмішку.

9 квітня 2015 р.

Сльоза

— Йди кажи бабі, що нині велике свєто, нехай налиє дідови гранчак, — намовляє молодшого онука дід Микола.

Побожна баба сидить на призьбі, грієсє на сонечку, єднов руков вигладжує кота, іншов — порепаний, як хлопска долоня, молитовник.

— Бабо, а правда, що на Блоговіщення послабляється піст?

— Не дам, — строга баба наперед знає, до чого воно йде, і їдним словом присікає подібні розмови.

— Бабо, а цукор пісний? — заходить з іншого боку онук, щоб піймати бабу за язик. Бо якщо цукор пісний, так і кожен його продукт, в тому числі — самогонка.

— Не дам, — рік за роком у цьому місці каже баба, відпихає лінивого кота і навмання відкриває молитовник.

— Спочатку було Слово, — каже баба і робить паузу, щоб усі зрозуміли, що то не вона каже — а сам Бог.

— І це слово було — Доброволець! — наче назбитки поперед баби вигукує онук, але якось так добре воно виходить, наче 
не перебиває молитву, а доповнює.

Баба й так щодня за них молиться. А тут малий в найболючіше місце втрапив. Починає схлипувати. Ми мовчки прощаємося 
з дідом Миколою і розбігаємося до своїх щоденних справ.

Йде весна 2015 року.

12 квітня 2015 р.

І що скажеш

Великдень. Сидимо в садку. Під грушами. Розговляємося. Перемовляємося про життя. Про війну. Дивимося, як гостинцем люди з церкви йдуть; стрічку новин теж дивлюся.

Бачу фото двох гундосів. Кіріла і Путіна. Показую планшет діду Миколі. Старий насупився. Відійшов убік. Спересердя сплюнув.

Дідів онук, теж Микола, тут як тут. Заглянув. Регоче.

— Діду, а знаєте, яка різниця між малєнькой Вєрой і православной вєрой? — питає онук.

Дід Микола:

— Друга — не така сексуальна, — подумав і додав, — а перша не така курва, коли дивишся на другу.

Світить сонце. Гарний день.

2 травня 2015 р.

Воєнна логіка

— То, кажеш, Крим для нього навроді наживки? — повсідалися на траву в садочку наші сільські "правосєкі" — дід Микола, дід Василь і дід Клим, тай непоквапом провадять бесіду й частуються наливкою з моїми друзями — воєнними людьми.

— Стопудово наживка, — не кліпнувши оком, бреше дідам один воєнний і вливає в себе гранчак калганівки.

— Все так було задумано, — підбріхує інших і собі натщесерце причащається цілющої рідини.

Від несподіваного ефекту в обох воєнних щетина на потилиці дибом встала.

— Ну діди, — заледве видихнув котрийсь.

— А ти не бреши, — каже дід Микола, — "Все так було задумано". Та якби не хлопці, то ваші генерали пустили би його аж сюди, — і малює в повітрі умовну лінію оборони, акурат через наші березанські, згурівські, баришівські поля, сади, ставки.

Спершу старий показує, що все розуміє, а потім — як треба пити: випиває сімдесятиградусну в чотири ковтки.

Баба з невісткою піднесли закуски. Сало, редиска, цибуля, огірки.

— І що тепер? — колишній спецназівець дід Клим, якому "сам Фідель Кастро тиснув руку", в усьому воліє бачити військову 
логіку.

— А що тепер? Тепер будемо потроху підтягувати його ближче до берега, на мілке, — каже воєнний.

— А що нам робити? — простодушно запитує дід Василь.

— Що вам робити? Чекати на березі з вилами.

Запала мовчанка. Діди напружилися, наче мисливці, які зачули звіра. По виразу облич старих козарлюг було видно, що вони згадували 
про вила, лопати, сокири та інший "про всяк випадок" інструмент.

Світило сонце. Цвіли вишні. Був гарний день.

4 травня 2015 р.

Гільзи ще печуть

— Братику, не їдь більше на ту куревську во́йну, я тебе просю. Побув трохи — і досить. А то вб'ють тебе, до курвої мами, і буде шкода. Ти потрібен нам живий, — телефонує сьогодні вранці побратим 
з Широкино. Восьма ранку. Нікого не чіпаю. Досвіта. Сплю собі.

— Ти теж потрібен мені живий, — відказую спросоння. Трохи-м злий.

— Я? — дивується. — Яка з мене користь?

— А хто обіцяв мені сєпара? — припираю його аргументами 
до стінки окопу. — Машину взяв? і БК півтони?

— Та ж я підігнав тобі сєпара!

— Е, ні-і-і-і! — беру за горло. — Ти обіцяв мені живого.

Мовчить. Розбудив. Не дав поспати. Сєпара мені винен. А тепер 
ше сопе в слухавку, скурвий син.

— А інших тобі не шкода? — це вже я йому.

— Усіх шкода. Але ви, письменники, геть не надаєтеся до во́йни. 
Ви якісь странні. Наче не від світу цього.

— Ти багатьох письменників знаєш?

— Двох. Гуменюка і Достоєвського, — бреше не кліпнувши оком і ги-ги.

— Йди нахер, — кажу йому на ту бесіду, але ніжно, без злоби.

— Ти поматюкайся, братику, поматюкайся. Тобі можна. Ти у нас хто? Ти у нас класік! Ти у нас — бронза! Себто — памятнік! А пам'ятнику усе можна. Ти краще скажи, якщо тебе, не дай Боже, вб'ють, хто напише історії нашої сотні? Хто напише літопис батальйону? Хто розкаже людям про війну всю правду? Хто? Скажи?

— Ну-у-у? Є тут літописці. 

— Во-во! Читав. Таке вже строчать! Таке строчать! Таке строчать…

Ми ще про щось говорили, я пообіцяв ближчим часом повернути до них в Широкино, але більше думав про великий роман, про Велику Війну.

Роман про війну — це добре. Матеріялу — як гільз у окопі. Але гільзи — ще всі гарячі. Печуть руки. Та що там руки! Печуть серце, випікають мозок. (Без пафосу.) Боюся зійти до помсти. Те, що добре людині, — літератору вадить. Нехай стріляні гільзи полежать в окопі. І в пам'яті. Охолонуть. Щоб можна було їх до рук взяти. Порозглядати. І оповісти. Про кожну. І про кожного.

Може потім, колись...

7 травня 2015 р.

Десантники

Стоїмо. Стоїмо напоготові. Пройшли бойове злагодження. Отримали важке озброєння. Менше — озброєння. Більше — важке. Доукомплектували призовниками взводи і роти. Тепер — чекаємо наказу. Просто чекаємо. Коли почнеться. Коли попруть. Коли — 
на передову. Війна.

Сподіваємося повернутися в Піски.

Піски. Це майже додому. Тут усе знайоме. Кожну собаку впізнаєш по гавкоту. Кожну вибоїну оминеш навпомацки. За рогом цього будинку на тебе можуть зробити засідку; якщо будеш повільно пересуватися, може дістати снайпер ось на цьому городі; на горищі он тої хати ловить мобільний зв'язок, можеш зателефонувати додому; посеред тих руїн зазвичай роблять "льожку" свої.

Піски. Бачиш їх уві сні: ось тут поранили "Білого", он там посікло "Крома", тут тебе контузило, там ми втратили "Давида".

В Пісках я втратив побратима. Пропав безвісти. Другий місяць ніде не можу його знайти…

В Піски, на старі позиції, на Верховину, на Третю точку, на ранчо 
до "Лєшого".

Ранчо "Лєшого". Пахне солдатським домом. Не згадаєш без усмішки. Притулок для собак і кішок з усіх околиць. А ще — качки-шипуни.

Це для нас Піски — війна, передова, поле бою, ранчо "Лєшого". А що тут було раніше, поки не стало "ранчом Лєшого"? Чиє це життя? Чий це дім? Нема у кого запитати. Не запитувати 
ж у війни?

Хоча можуть відправити в Опитне. Там — гірше. Там підвали не такі глибокі. Це ти так думаєш. Бо хвилюєшся за життя хлопців. Хоча — які там підвали. Ми тепер десантники, а не просто вуйки-добровольці. Регочуть. Це піхота має окопуватися. А десантники йдуть в атаку з відкритим забралом. Що на це заперечиш? Де воно — добре на лінії зіткнення? Де воно — шукати прохолоди в пеклі, на полі бою?

Чекаємо. Чекаємо війни.

Теплі весняні дні…

25 травня 2015 р.

"Кіндрат"

— Василечку, братику, а де ти йдеш зрання з сев великов кулев? — питаю вчора в побратима "Кіндрата".

Бо якщо попри неділю і спеку чоловік пре на горбі ПТУРСа, 
то, очевидно, наміри у нього добрі.

— Та піду тамвово, може, стрельну їдного москалика.

А я що казав? У чоловіка наміри добрі!

— Василю, — кажу, — та цією кулею можна запердолити не одного кацапика, а одразу п'ятьох-шістьох.

— Е ні, — каже на ту бесіду "Кіндрат", — я хочу вицілювати їх 
по-одному. Хочу, — каже, — щоб вони відчули смак, ну і я отримав задоволення.

А ви кажете "якут". А ви кажете "бурят". Юрта, тікай. Гуцули на во́йну приїхали.

26 травня 2015 р.

"Лютик"

З Іриною ми познайомилися напередодні. Хтось із пацанів сказав їй, що я письменник. А вона, випускниця філологічного факультету Дрогобицького університету, лише перепитала: "Той самий?" — 
і ось ми вже знимкуємося і я підписую їм книжки.

Комбат першого бату, "Малий", коли "Хохол" показав йому ці фото, сказав, що раніше ніколи не бачив Ірину усміхненою.

Ще сьогодні вранці побратим "Кіндрат", який шукав свою мазепинку, котру посіяв напередодні під час бою, бачив Ірину 
на позиції; вона пила каву і читала мою книжку.

А перед обідом Ірині міною відірвало обидві ноги...

28 травня 2015 р.

Сорок хвилин медики намагалися врятувати "Кіндрату" життя. 
Щойно його не стало. 
"Кіндрат" загинув…
З аеропорту стріляв сєпарський танк. Пряме потрапляння. 
Осколок перебив пахову судину…
Позавчора — "Лютик", сьогодні — "Кіндрат". Дивлюся на себе в дзеркало 
і не впізнаю цього чоловіка. 
Не можу згадати, звідки я його знаю. Бачу, як волосся на голові сивіє.

29 травня 2015 р.

Веземо "Кіндрата" додому.

Сильно скучив "Кіндрат" за родиною.
Геть стомився від тої во́йни.
Приліг на задньому сидінні у нас за спиною.
Так, наче перепочити.
Так, наче спить.

Борше — як побачив його, — а він світиться. Обличчя чисте, високе. Так, наче промовляє: "Хтів би ше трохи з вами побути, та вийшов час".

Спи спокійно, "Кіндратику". Буду везти тебе до хати поволі. Щоб ще хоч трохи набутися з тобою.

Над Донецьком — сонце, над Дніпропетровськом — грози.

Небесний парастас.

 

Чого ти плачеш жінко?

Ельвірі Булат

Чого ти плачеш жінко?

Хто навчив тебе так тихо плакати

Як у серпні плаче за дощем

Розпечена земля Таврії?

Чому вени на твоїх руках

Подібні на потоки застиглої магми?

Чому твоє волосся сиве як Сиваш

Хоча в інших куточках світу

Жінки твого віку

Ще стають матерями?

Чого сидиш на порозі своєї хати?

Чому боїшся запалити вогнище

Відчинити дім?

Чого твої речі напохваті складені до валізи

Зібрані у вузлик?

Чого у твоєму дворі так чисто прибрано

Немов щойно приїхали

Немов кудись від'їжджають

Немов чекають покійника?

 

У різних куточках планети

Плачуть жінки.

Плачуть з різних причин

І усюди по-різному.

Ми читали про це в книжках

Бачили у фільмах. 

І лише в моїй частині світу

Жінка може плакати ось так

Чекаючи коли в її двері постукають

Накажуть збиратися

кримська татарка

Українка.

22 червня 2015 р.

Завтра — новий рік

Ну що ж, шановні пані та панове! П'ю! П'ю закарпатський коньяк 
і закусюю черешнями. Сьогодні в мене шика-а-а-арний привід напитися! Сьогодні в мене дємбєль! 22-го червня минулого року я вирішив плюнути і розтерти цивільне життя і стати добровольцем! Рівно рік тому я приїхав в "Азов".

Мамцю рідна! Стільки всього трапилося за цей рік!

"Азов", ДУК, "ОУН", ЗСУ. Після двадцятиоднорічної паузи знову почали писатися вірші і вийшла книжка (хто не знає). 100 чистих днів на війні в минулому році і 30 — в цьому, дві необов'язкові контузії і дві необов'язкові медалі, деякі вірші перекладені вісьмома мовами, а книжка отримала 5 нагород. О!

Але найголовніше надбання минулого року — люди. Багато справжніх людей. Побратими, товариші. Стільки справжніх 
людей, скільки з'явилося у моєму житті за останній рік, я, 
мабуть, не зустрічав за всі свої попередні 49.

Багатьох із них я, на жаль, уже втратив. Одних відвели воєнні дороги, інші — переселилися у кращі світи.

Дякую. Дякую, що були. Дякую тим, що залишилися.

Я не знаю, чи був цей рік щасливий, але він був чесний, справжній.

Завтра почну новий відлік, новий рік.

27 червня 2015 р.

Аж не віриться

Колись Альбер Камю, тицьнувши себе пальцем у груди, сказав: 
"Я інтелігент у першому поколінні". 

У цьому сенсі Камю ще поталанило. Багато наших письмаків про себе й цего не можуть сказати. А як тут, курва, станеш гінтелігєнтом, коли народивіс-сє в затурканому селі, де єдиною культурною затією у парубка до 17-ти літ були танці в клюбі по суботах і бійка після танців.

Мама тебе по тіятрах не водили, а все більше казали йти сапати бураки і наганяли корову пасти.

А як був у хаті телевізор, і ви родинов дивилисти-сє голубой огоньок на новий рік, то свєто сі кінчєло, як тільки-но москалі зачинали то-той балєт показувати. Та то був встид! Що чоловіки, що жінки не знали куди із сорому очі покласти. Коли той гицель вберавси в то-ті райтузи і зачинав дригати ногами на всі боки, аж му ті яєчка наверха сі вивалювали, то чоловіки йшли курити до сіней, а жінки на кухню мити начиння.

І от минає з тої благословенної пори якихось нещасних 40 літ, і один поважний столичний театр ставить виставу за твоєю книжкою. На сцені актори говорять словами, якими досі лише ти говорив; у них репетиція, прогон, а ти сидиш у темному залі один і плачеш.

Чи то "Вірші з війни" так діють, бо вистава називається "Блокпост Україна". Чи то згадалися та культурна програма, той клуб, 
та корова, ті буряки. Чи то така сила мистецтва.

Сам не знаю.

27 червня 2015 р.

У нас тут літо, Кіндрате...

Світлій пам'яті Василя Кіндрацького, 
побратима.

У нас тут літо Кіндрате

Спекотне літо 2015-го

Літо до якого ти не добіг

не достріляв не докопав не докинув

три кроки три довгі черги

три окопи три гранати.

У підручниках з історії

про це літо напишуть:

Після 2015-ти років протистоянь

війна перейшла у завершальну фазу

Цікаво — що напишуть про нас?

Чи згадають нас?

 

Байдуже.

У нас тут літо Кіндрате.

Літо — як постріл з САУ

Літо — як пряме попадання в хату

в хату де ховалася від обстрілу та сім'я.

Зараз там тихо.

Діти не плачуть.

Прикривши морду лапами

підібгавши хвіст

літо покірно лежить біля наших ніг

наче переляканий вибухами собака.

 

У нас тут літо брате.

Літо що скрипить піском на зубах

димить як підбитий танк

пересувається на бетеерах

та інвалідних візках

застрягає в тілі як осколок

після вибуху міни чи гранати.

Літо що замість полуниць

пахне розплавленими берцями

автоматним мастилом

гноєм незагоєних ран

пороховими газами.

Літо прийшло

щоб залишити на шкірі опіки

від стріляних гільз

і піти на протезах

замість відірваних ніг.

Літо шкварчить

як начинений шрапнеллю голубець.

Навіть сонце дивиться на нас вовком.

 

Це сонце розплавило б нас

цей звір-сонце загризло б нас

якби ми були з металу чи з каменю

Але нас голим сонцем не візьмеш

ми — із крові та плоті.

 

Це літо нас випробовує.

Що нас випробовувати Кіндрате?

Ми на одному подиху пробігли б це літо

бо ніщо так не вбиває солдатів

як розмови про мир.

Ми чекаємо наказу про атаку.

 

У нас тут сонце Кіндрате.

Сонце як випалений вибухом окоп

Сонце як розплавлена броня

Сонце від якого стікаєш жиром

як копчений лящ

Сонце від якого стає гидко

торкнутися до себе самого.

24 години на добу

сонце висить над головою

як ворожий безпілотник.

Видивляється нас:

Ну тут ми тут —

Що з того?

Сонце по якому хочеться

влупити автоматну чергу

дати залп.

Зриває дах від цього сонця

від цього літа

від цієї війни

від цього всього.

У цій донецькій пустелі води немає

У цій донецькій пустелі нічого немає

окрім війни

окрім нас

дарма що село називається Водяне.

 

Кожен день небо присилає нам град

десь із-за горизонту

і дрібний металевий дощ

який зволожує землю нашою кров'ю.

Вони сподіваються нас злякати.

Вони так багато знають про нас —

що вони про нас знають?

Нам потрібні чотири речі:

набої

питна вода

щоб трьохсотих вчасно забрала швидка

і щоб в окопі не оправлятися.

Невже ми так багато просимо?

 

Небо — вище за сонце

але вище за небо — солдат

Скажи як передати тобі автомат?

За останні тисячу років

не побачив неба жоден кацап

Нехай так буде надалі.

Присилатиму їх тобі скільки зможу.

 

Кіндрате…

Твоя донька так виросла за цей час.

Ці діти так швидко ростуть.

Кажу. Хоча ти й сам усе бачиш.

Твій син — викапаний ти.

Мені не стало духу підійти

по голівці погладити.

Прийде час —

я розповім йому про тебе.

Якщо…

Якщо Бог дасть.

Спрага наче в пустелі

Скоро тут буде пустеля Донецьк.

Скоро тут нічого не буде

а ми — будемо!

Вгризаємося зубами в цю війну

Запиваємо гаряче сонце

гарячою водою

дарма що в цій воді майже немає води

в цій воді значно більше нашої сечі крові поту.

Половину склянки виливаємо на пісок

за всіх

за кожного.

 

Пригадуєш брате

коли почали гинути наші

ми залишали для них ковток на дні чарки?

Їх так багато загинуло за цей час

що ми почали залишати їм третину.

 

Відколи загинув ти

я залишаю тобі половину склянки.

28 червня 2015 р.

Між обстрілами

От ви кажете "третій майдан", "третій майдан". Хто каже "третій майдан"? Ну ви, западенці, завжди починаєте революцію. Вас завжди щось глодже. А нє? Посадились-мо бульбу, покропились-мо жука — можна зачинати майдан. А закінчити його треба якраз тогди, коли прийде чєс копати бульбу. Подивися на цих гуцулів! Люди живуть від Пасхи до Пасхи. А ці рахують рік від бульби до бульби. Це у вас — Паска. А у нас — Великдень. До того ж, я бойко, а не гуцул, дурню.

Десь за зєльонкою запрацював ворожий АГС. Одиночними по 5. За 3 хвилини відстрілявся, знявся і поїхав. Поки наші узгодять, давати обратку чи нє, а яким калібром, а за якими координатами, відповідь полетить в чисте поле. Обідно. Близько лягло. У нас без втрат. Тільки у вухах трохи дзвенить. В гуцула — легенька контузія.

Ну добре. Замутили ми третій майдан. Стоїть сцена, обклеєна гаслами, тіпа "Зітремо пороха в порох", "Живцем здеремо шкуру 
з кролика". А хто на сцені?

Після обстрілу бійці відлипли від бійниць, обтирають рукавами пилюку з облич, закурюють і без поспіху продовжують незавершену розмову.

Хто, питаю, буде времєнно ісполняющім обязаності вождя напівРУХівців, греко-католицьких бабусь й офісного планктону? Хто, сука, в. о. царя буде? Ти мене питаєш? Зараз угадаю. ВОНА! А щоб тебе переїхало гусеницею! Ні? Вона не підходить? А що так? Було б як в тій пісні: "А вона, а вона, сидітиме сумна. Буде пити…" ну і так далі. Во-во! Пити і сидіти! Як це, бл@дь, по-нашому. Ну, тоді Алєжка. Який з двох? А що, у нас їх два? Кажеться, да. Тягнибок і той, як він? Залупенфюрер. Відгадайте загадку: мав Алєжка 10 канхвєт фабрики "Конті", але прийшов інший Алєжка і відібрав у нього 6 канхвєт. (Цей, сука, також любив сладкоє.) Вапрос: скільки канхвєт залишилося у першого Алєжки, якщо сума менше п'яти не пляше? Нічого в нього не залишилося. Вот іменно! Мені більше "Рошен" подобається. Кинь у нього гранату! Бо мені із сего тісного окопу ліньки вилазити! Не вкусно? Не любиш солодкого? Давайте шо-то новоє? Новиє ліца. Чомусь ці ліца більше схожі на жопи. 
Це — плакуча лава запасних. Яка-яка? Плакуча. Я не можу сказати інше слово. На "Фейсбуці" забанять. Це — плакані дубльори. Які просто хочуть вийти на перші ролі і пограти за основний склад. І усьо? Тільки й усього. Може, липа-1 — липа-2? Це що, брати? Ні, вони не брати. Це позивні у них такі? Ні, це не позивні. Вони навіть не родичі. Хоча… Здається, у них спільний крьосний. А що? Та не липи вони, а берьози. З Алєжкі був би нехеровий фюрер. Ага. 
І Аделаджа зі своїм батальйоном "пісюн" у ролі залупенюнгер. 
Ну так що? Всє на майдан? Вот уроди.

Почався обстріл. Ворожа ДРГ підійшла впритул. Всі взялися за роботу. Запрацювали підствольники. З флангу обізвався кулемет. Тріскотня. Рації не чути. Розмови відклали на потім.

1 липня 2015 р.

Дивне це відчуття

Дивне це відчуття, командире, коли торкаєшся рукою неголеної чоловічої щоки. Раніше я ніколи такого не робив. Того разу це 
було вперше. Коли знімав вартового.

Я підкрався до нього непомітно, лівою рукою затиснув рота, а правою — одним вивіреним рухом — полоснув ножем по горлу.

Ти собі не можеш уявити, командире, яке то щастя, коли тебе помітив ворог, — а вартовий із перерізаним горлом виявляється одного з тобою зросту, і ти можеш прикриватися ним, як щитом.

Ти тягнеш його за собою, ховаєшся за нього — ще живого, — і він приймає на себе кулі, адресовані тобі. Коли ми падали — то падали обоє, і він лежав на мені зверху, його кров заливала моє обличчя, стікала по мені, наче це була моя власна кров.

Години зо дві я волочив його за собою, грів свої закоцюблі від холоду руки об нього, вже не живого, ще теплого; він віддавав мені своє останнє тепло. Спершу я намагався ухилитися від того потоку крові, але в мене нічого не виходило. Я просто-таки купався в крові ворога — незнайомого чоловіка, я чув голос його крові; уперше в житті я чув, як говорить кров.

А потім нас дістали з підствольника. І він урятував мені життя. Прийняв на себе всі смертоносні осколки. І два осколки піймала моя ліва нога.

Рація працювала. Я повідомив нашим про своє місцезнаходження. Наші обіцяли прислати групу й витягнути мене. Як тільки буде змога.

А далі ті двоє взялися за нас. За нього — мертвого. І за мене — живого. Які двоє? Холод і Час, командире. Холод і Час.

Коли йдеш у розвідку, нічого зайвого не береш із собою. Навіть товста білизна заважає рухатися. З досвіду знаєш: замість важенного бронежилета краще взяти додатковий БеКа.

Лежу. Втискаюся в землю. Земля піді мною вигнулась, як жінка після трьохмісячної розлуки, впустила мене, грішного, всередину, послухалася. З одного боку земля прикриває мене своїм рельєфом, з іншого — він.

Лежали довго. Хотілося курити. Останнє бажання. Як перед смертю. Мої сигарети в нагрудній кишені намокли від його крові; сигарети в його нагрудній кишені виявилися сухі.

У його кишенях не було чогось незвичного. Приблизно те саме, що й у моїх. Якби не ворог, то можна було б сказати, що це був такий самий, як я, чоловік. Запальничка, зв'язка ключів, портмоне, гарбузове насіння, печиво "Марія", скріпка, якесь сміття.

Зв'язка ключів могла свідчити про те, що він загинув недалеко від дому, що — можливо — ще минулої ночі він ночував удома й наступного ранку він теж сподівався повернутись туди. Ні. Уже ні.

У портмоне виявилися дрібні гроші, посвідчення на ім'я Гончаренка Вадима Петровича, 1974 р. н., і родинне фото "Залізний Порт 
2012-го року", як можна було зробити висновок із напису на звороті.

На фото — на березі моря, під парасолькою — усміхнені чоловік, жінка і двоє хлопчаків.

У мене теж є схоже фото. "Залізний Порт 2010 року". На фото ми з дружиною. На пляжі, під парасолькою. У мене дві доньки. Відмінниці. Їх тоді не було з нами. Вони відпочивали в "Артеку", 
в Криму.

Холод робив свою справу. Він вирішив відгризти мої руки. Для солдата на війні головне — руки. Своїх рук я не міг йому віддати. Ніг і спини я вже не чув.

Щоб зігріти руки, я зробив ножем надрізи на його бушлаті й просунув руки всередину. Я грів свої руки до його тіла. Я склав власні руки на його животі.

Коли мене знайшли наші розвідники, ми з ним зрослися, зріднилися, нам разом було тепло, ми були наче свої.

Після усього цього я не зміг покинути його, холодного, самого 
в полі тієї холодної ночі, тож забрав із собою.

Я викопав йому могилу. Я його поховав. Я віддав його — чужого — нашій землі. Чи не гріх?

Я не знаю, що було б, якби не ця війна, якби все склалося інакше.

Колись я знайду його родину, дружину, хлопчаків — коли все це закінчиться, по війні. Передам їм його речі; я не знаю, що їм скажу.

Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не лише на карті. В душі.

Щовечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх — дружину 
і доньок. Хвилину дивлюся — і знову ховаю до кишені.

Мені ніколи. Треба гострити ножа. Війна. За годину знову бій.

5 липня 2015 р.

Усе. Відпустили "Кіндрата". Полетів блакитним птахом у високе небо. Сам став небом. Вчора по ньому було 40 днів.

Можу собі уявити радість Андрія Юрги, побратима "Давида", якого за півроку поперед "Кіндратом" покликав до себе Господь на оборону неба, адже лави їхньої когорти Небесного Воїнства поповнив справжній воїн і справжній побратим.

Там у них на периметрі "небо" щоденні бої, щоденні атаки з боку ворога. Щоб ви не сумнівалися: там у них справжній фронт.

Уявляєте тепер наш відчай? Уявляєте, що ми втратили?

Родина — плаче, священики — моляться, нам не допомагає ні те, ні інше.

…Якось побратим-чеченець розповідав про давній звичай, який досі існує серед його народу. Про кровну помсту.

Вирушаємо. Практику роботи у ворожому тилу невеликими мобільними ДРГ потрібно застосовувати якомога ширше. І різати свиней, різати. Бити в зуби тих, хто буде заважати різати, і копати по яйцях тих, хто буде патякати про мир.

7 липня 2015 р.

І небу незатишно

Ця ікона на свіжому згарищі — у розбомбленій "градами" хаті — виглядала геть беззахисно і якось навіть недоречно. Вона виглядала тут недоречно від самого початку — ще тоді, коли тут мешкали люди, коли цілою була хата, ще тоді — до війни.

Богородиця з Ісусом ніяково тулилися в кутку і некліпно, з очима, сповненими невимовного смутку, дивилися на людей. А люди шастали повз жінку з дитям і наче напоказ носили в головах гидоту, яку чомусь називали "плани на життя" та "мрії", до того ж, так безбожно, гордо носили, наче й справді в їхніх головах було щось інше, а не півпутні блювотиння та лайна.

Вони були такі впевнені у власній непомильності, у власній силі, чи їм справді було невтямки, що тут завше перебуває ще хтось, окрім них. Хтось — геть інший — перед ким не варто хизуватися власним лайном?

Бодай би були пообертали хатні ікони лицем до стіни, може, тоді було б легше, а так — стративши стид — люди страчували себе.

Враження було таке, що люди і не збиралися жити у власній 
хаті — вони збиралися тут ховатися, перечікувати, тому, коли зробили із її вікон бійниці та кулеметні гнізда, в цьому як би не було нічого незвичного: саме цього слід було очікувати від цих людей.

І от — все. Хати немає. Тих людей немає теж. Від їхнього життя залишились дивом уціліла ікона, згарище, якесь сміття, якісь недоїдки і пил, пил, пил. (Ікона вціліла, мабуть, тому, що нічого 
не мала до цих людей.)

Наші розвідники знайшли її, коли поверталися із завдання. Підібрали, обтерли  від пилюки та сажі. Обгоріла, понадщерблювалася, та лики — незаймані. "Док" загорнув дощечку розміром 28 на 31 в кітель і власну пропітнілу тільняшку і заховав 
до наплічника.

У його наплічнику, вмостившись поряд із гранатами, запасними магазинами до автомата, металевим дротом для розтяжок, аптечкою, тихенько попискували двоє цуценят, яких "Док" знайшов біля тіла загиблої суки в сусідньому дворі, теж випаленому вщент. Бійці постояли, помовчали, познімали каски, наче віддали мовчазний салют невідомо кому. Може, загиблим людям, може, спаленій хаті, може, зруйнованому життю.

Все. Відвезу її в храм. Передам настоятелю. Нехай поверне 
людям. Нехай жінка з дитям знайде собі новий дім, нову хату. 
А цієї — більше немає. І людей тут — більше немає. Навіть небу 
тут незатишно. І Бог наразі теж тут не живе.

Все. Віршів немає теж.

16 липня 2015 р.

Ось такі вони

— Ти то видів?! Скажи — видів?! Він перекусив їх як тюльку! 
І лигнув разом з гімном і шмарклями! Ото хватка! Як в бультер'єра. Боєць з позивним "Порох". Я взяв би його до себе в групу. Одягнув би його в балаклаву, дав до рук відточену саперну лопатку, 
і — в рейд у ворожі тили.

— Я то видів. Як ти це міг видіти? Ти ж зараз на позиції. На шахті. 
Чи вам на бойові чергування зараз телевізори видають?

— Ааа. Вчора якесь чмо в "зельонці" лазило. Знімало наші розтяжки. Ну ми й влаштували чму прожарку.

— Ну і?

— У відповідь до нас прилетіло. ПКТ, АГС, снайпер. Міни сто двадцяті.

— І?

— Посікло трохи.

— Сильно?

— Ліву ногу. І... той. Сраку. Сам доїхав у госпіталь до Красіка.

— Чому нічого не кажеш?

— А що казати? Трубити на цілий світ, що сантиметровий осколок вцілив тобі в сраку, і дайте мені ме́даль, бо я вже герой?

— Осколок вцілив тобі у м'яке місце. А срака у тебе замість голови.

— О! І моя мама так каже! Ти ж не моя мама? Ги-ги!

— То нічого серйозного?

— Медсестра каже, що шляк мене не трафить.

— Що, так і каже?

— Так і каже. Враховуючи те, що я з нею вчора цілу ніч робив.

— Скурвий ти син.

— То як побачиш "Пороха", перекажи, що беру його до себе в групу. Маю для нього шльом і місце в танку. Перекажеш?

— Перекажу, перекажу.

Ось такий "мирний план", Петре Олексійовичу. Ось такі вони, скурві сини.

 

19 липня 2015 р.

5.45

— Чому плаче цей старий во́як? Що це з ним?

— Він каже, що набої калібру 5.45 нагадують дитячі пальчики. Тридцять набоїв — тридцять дитячих пальчиків — заходить 
в магазин. Він не розуміє, як тридцять дитячих пальців можуть існувати окремо від дітей. Як можна однією чергою випускати 
їх у білий світ.

Після обстрілу він ходить по позиції, збирає хвостовики мінометних мін. Каже, що це для тієї дівчинки. У неї була схожа іграшка. Вона її загубила, коли тікала до підвалу. Він обіцяв їй знайти.

— Давно це в нього?

— З минулого літа. Тоді від прямого попадання ціла сім'я загинула. Він збирав те, що залишилося від них.

— Як його звати? Яке в нього звання? З якого він підрозділу?

— Цього ніхто не знає. Він каже, що не пам'ятає. Коли ми прийшли сюди, він тут був; залишився нам у спадок від попереднього підрозділу.

— Але хоч щось ви про нього знаєте?

— Так. Він — свій. А ще позивний. "Тінь".

24 липня 2015 р.

Перша леді

Сьогодні перша леді країни виїхала до мене на інвалідному візку.

Стою на порозі палати центрального військового госпіталю 
з пакунком книг і оберемком соняхів, а вона виїздить до мене 
з таким високим почуттям людської гідності, що мимоволі саме 
так подумалося.

Нескорена квітка "Лютик".

Говорили про війну і про країну, про побратима "Хохла" і про загиблого побратима "Кіндрата", про першу роту, про необхідність правого ідеологічного проекту і про культуру.

Ірина цікавиться історією Львова першої половини ХХ ст. Каже, зараз читає Винничука. Щось художнє, мабуть. Я бовкнув, що запрошу його на зустріч з нею. Вона зніяковіла, знітилася, мовляв, де він, а де я.

Потім говорили про Шептицького й Антонича, я згадав Осипа Турянського і його "Поза межею болю", Іра порівняла його за силою з Тодосем Осьмачкою.

І так ми собі бесідували, двоє людей, причетних до культури, так, наче нічого не трапилося, поки мої очі не опускалися додолу, до відірваних вибухом ніг, до інвалідного візка.

Кажуть, Христос у свої останні дні помив своїм учням ноги. Цікаво, що він зробив би в цій ситуації? Щоб помити ноги цій дівчині, треба, щоб сто років плакали всі українські поети. Її ноги стали метафорою війни, метафорою української культури.

25 липня 2015 р.

А ми для чого тут?

— Справедливість, — каже дід Микола і прискіпливо оглядає добренного замашного дрючка, яким відперезати норовливу коняку і то було б шкода.

— Українець хоче справедливості більше, ніж здоровля, — продовжує старий, затягується тютюном, випускає клубом дим, відкашлюється, — а українець хоче бути здоровим.

Чи то від дідової "прими", чи то від спеки пара горобців знялася 
з гілки і цвірінькнула в гущавину саду; додолу полетіли перестиглі морви.

— Українець цілу вічність чекав на справедливість. І де вона? 
Де? — я ані пари з вуст. — Вічність зійшла, а справедливості все немає й немає.

Качур погнався за качкою, сполохали рудого кота, що дрімав 
у холодку під кущем аґрусу.

— Ми чекали б ще одну вічність, але у Бога іншої вічності для нас нема. Ми не можемо всі клопоти звалювати на Бога. Ми тут для чого? — переконано провадив старий, який, з усього видно, добре знав, що відноситься до компетенції людей, а що — у віданні Господа.

— Українець готовий взяти питання справедливості до своїх рук і чинити на власний розсуд, по совісті, — при цих словах старий взяв до рук сокиру, попробував метал на звук і почав затесувати палю.

І ловко це у нього виходить так. Затесував палю — але як тішилось око!

— Паля у мене є, сокира — теж. А часу, на жаль, немає.

Помовчав.

— Зима скоро.

25 липня 2015 р.

На війні можна звикнути до всього.
Важко звикнути до війни.

 

31 липня 2015 р.

Неперемога

— Що там робиться на білому світі, брате? — запитує днями побратим-"айдарівець". Їх нещодавно вивели з-під Щастя і перекинули "в якусь пустелю" під Новомосковськом. Ні казарми, 
ні деревця, ні кущика. Пісок та каміння. "Подяка від командування за добру службу та рік війни", — недобре жартує побратим.

— Перемагаємо.

— Та що ти кажеш?!

— Чесно. Повідомила речниця ЗСУ.

— Речниця? А речників куди поділи?

— Відправили на передову. Набиратися бойового досвіду.

— А знаєш, це правильно, що вони нарешті допетрали випхати на люди жінку. Жінка, коли й збреше, то не так обідно. То лі дєло, коли нагло в очі бреше офіцер. Такого офіцера навіть на дуєль не викличеш. Хіба даси батогів.

— Двадцять перше століття, брате. Які батоги?

— Во-во. І я про то. Родіна хіба з нашої шкури може батогів нарізати.

На слові "нарізати" в телефоні заскреготало, засопіло, запікало. До розмови долучився хтось третій. Хвилину послухав, як ми вміємо матюкатися, а коли після мами ми почали згадувати його бабцю — перерізав кабель, сволота. На найцікавішому. І так завжди.

10 серпня 2015 р.

Краще куплю жетон

— Чув? Шістдесят чотири тисячі військовослужбовців отримали 
статус учасника АТО, — каже сьогодні дружина мого бойового побратима.

Сидимо на веранді. Четверо. Побратими. Сонце котиться до обрію. Дивимося. Згадуємо. Он, мій Дружок думає, гнатися чи не гнатися за сусідським котом.

— Ну і? — чи то від спеки чи то від пива побратим ліниво ворухнув язиком.

— Ти ж воював? Був на фронті? — ніяк не вгомониться жінка, — 
їдь в район.

— Та що я там воював. Стрельнув два рази.

Бреше. За плечима Маріуполь, Піски, аеропорт.

Але — правильно. Чоловікові не личить говорити про свою хоробрість. Зрештою — навіщо лякати й так вічно стривожених за нас жінок.

— Не поїду. Що тобі з того статусу?

— Як то що? Може, буде якась пільга на газ, на світло, — тільки-но жінка почала загинати пальці, а він їй:

— Пали дровами.

— Не поїдеш?

— Не поїду. Контролерка в метро однаково не повірить, що ти воював, поки інвалідного візка їй не пред'явиш.

Помовчали.

— А ти поїдеш? — запитує у мене після паузи.

— Ні. Я теж краще куплю жетон.

11 серпня 2015 р.

Мій дідо Микола Кирилович Гуменюк зустрів Другу 
світову зв'язковим ОУН. Коли фронт посунувся на Схід, 
а на Волині і в Галичині почала формуватися УПА, діда 
"до лісу" не взяли. (Як не просив.) Через короткозорість. 
Старші товариші відрадили: "Миколо, ти майже сліпий. 
Не ображайся. Ти будеш нам тягарем. У підпіллі теж 
багато роботи". Потім короткозорими були його син 
і донька, мої дядько і тітка; тепер часткові проблеми 
із зором у моєї доньки.

Але тоді, коли фронт повернув назад і знову прийшли москалі, їхні лікарі "в упор" не бачили дідової короткозорості. Його мобілізували і відправили в окопи. Чи не в першому ж бою, майже сліпого, мого діда посікло осколками. Його комісували і дали інвалідність одразу після госпіталю. З осколком в голові дідо прожив до 72-го року. Коли його не стало, мені було 7 років.

Десь в шістдесяті тим, хто мав статус інваліда війни, держава почала видавати інвалідські машини. 
По-суті — інвалідні візки з моторчиками. Згодом 
їх міняли на "Запорожці".

Моєму дідові теж належався такий візок. Згідно зі статусом і по закону. Але дід відмовився. Він вважав за неможливе отримувати подачки з рук держави, яку поневажав і з якою боровся.

Тоді рідні не розуміли позицію діда. Мої дядьки, моя тітка, моя бабуся, та й моя мати теж. Але я пишаюся своїм дідусем. Сподіваюся, я хоч трохи на нього схожий.

14 серпня 2015 р.

Соняхи

Минулого року на цьому полі ріс соняшник. Ми не знаємо, хто орав, сіяв цю ниву. Нас тут не було весною. Весною ще не було війни. Війна прийшла згодом. Ми прийшли згодом. Разом із війною. Слідом за війною. Солдати завжди додаються до війни. То вже потім війна нас мінусує. Це вже згодом. Ми застали війну і поле. Такою. Таким.

Ціле літо ми ходили по цьому полю, повзали, прочісували, ховалися поміж, маскувалися соняхами, прикидалися соняхами, проскакували на бетеерах, ставили міни, розтяжки, прострілювали. Поле — це теж "зєльонка". В полі соняхів теж може ховатися смерть. Воно теж може становити загрозу. Для нас. Для них.

Коли починався обстріл і вибухи рвали на шматки поле, соняхи гинули як солдати, їм не було куди сховатися у чистому полі, в них не було саперних лопаток, щоб окопатися. Ті, яким щастило вціліти після обстрілу, опускали голови додолу, щоб не дивитися на загиблих товаришів.

За війну соняхи навчилися повертати голови не в бік сонця, що природно, а туди, де гримить, туди де горить.

Коли прийшла осінь, господар не навідався до своїх соняхів, вони почорніли, наче з горя, і осипалися додолу чорними слізьми. Соняхи виливали на землю свої сухі сльози, але тих чорних сліз, які вони наплакали, не хотіли ні птахи, ні ховрахи.

Потім цілу зиму поле переорювали танки гусеницями. То їхні, то наші. А весною соняхи знову проросли. Війна бере своє. Життя — своє.

І от на цьому полі цього літа знову квітнуть соняхи. Тільки ці соняхи не такі, як вторік. Чи то земля виснажилася два роки поспіль родити на одному місці соняхи, чи то зорана гусеницями, а не плугом, нива не того ґатунку, чи то перемерзле в холодній землі насіння не має тієї сили, але цьогорічні соняхи вродилися якісь декоративні. Такі жінкам дарують. Чи відносять на могили. Солдатам. Не такі повнотілі, як торік.

Чи то земля виснажилася не від соняхів, а від другого року війни?

Стоять соняхи, наче не на власних ногах, не на власній землі, а на протезах, стоять красиво, крутять голівками, наче діти-дауни у бік кожного вибуху. Їм цікаво. Вони нічого не розуміють. Шкода їх.

Коли підійти ближче і роздивитися, то можна помітити, що поряд з кожним молодим соняхом досі стоїть старий, минулорічний, обезголовлений, посічений осколками, попалений, як тінь. Поряд із живим стоїть мертвий, підпирає його, дає йому опору, прикриває його своїм тілом, якого, коли дивитися здалеку, спершу навіть не видно, але він — є, він стоїть.

У цьому соняхи схожі на солдатів. Вони подібні до нас. Вони майже як ми.

І це за два роки. А що буде з соняхами на третій, на четвертий рік?

16 серпня 2015 р.

Останні дні літа. Зустрічаємося з друзями; в компанії друзів навіть гірке пиво стає солодшим.

Відвідуємо поетичні фестивалі. Три десятки поетів, наче ворожбити, виходять на сцену, як того вимагає ритуал, і намагаються заглянути у майбутнє. Кожен — у свій спосіб. Усі тридцятеро бачать одне й те саме — війну.

Ходимо на шкільні ярмарки, у кого діти шкільного віку; серед фартушків, штанів, бантиків забагато камуфляжу.

Завершуємо незавершені справи: їдемо на село до мами, просто — щоб набутися; проводимо час із родиною, миримося зі старими друзями, усе всім прощаємо, в усіх за все просимо пробачення. Головне — встигнути зробити якомога більше хорошого. До осені. Потім на все це часу не буде. Потім — буде війна.

29 серпня 2015 р.

Інтуїція воїна

— Їдеш? — питає сьогодні дід Микола, спостерігаючи за тим, як я збираю в дорогу машину.

— Їду, — я йому на те.

— А чо такий довольний?

— Так на війну ж їду.

— От і я про те. Чого такий довольний, якщо на війну їдеш?

— Смішний ви, діду. До своїх їду.

— Стрельнеш москалика?

— Стрельну. Якщо Бог дасть.

— Одного?

— Хоч би.

— А як ти його стрельнеш?

— Як вийде. Але, гадаю, на інтуїції.

— Це ж як?

— А це, діду, підкрадаєтеся ви до краю "зєльонки"...

— "Зєльонка" — це по-нашому пасовисько?

— Ну щось таке.

Йду в гараж за коробками, насправді — щоб приховати сміх.

— Так от, — продовжую, — займаєте ви позицію на краю пасовиська. А там куди не глянь — кацапи пасуться.

— Не може бути!? Та тобі треба кулемета!

— З кулеметом не вийде. Тут краще СВД.

— А що так?

— Кацап — істота маленька. Скажемо прямо — істота нікчемна. Іноді настільки мізерна, що очима її не розгледіти.

— Як же ж ви їх знаходите?

— Серцем. Ворога треба відчувати серцем. Це називається інтуїція. Відчув серцем, що он за тим кущем причаївся ворог, і лупиш туди.

— Але той… Казали, що вам не можна стріляти.

— Хто вам сказав таку дурницю?

— Якісь люди з телевізора.

— Ви досі вірите в існування людей з телевізора? Не вірте. Це все мультяшні персонажі. Вони — несправжні.

— Мені теж здається, що то якесь кі́но. Хоча багато хто й досі вірить в існування Діда Мороза і Буратіно.

— Ну от. І я про те.

— Ти той... Чи не міг би ти, в разі чого, стрельнути двох кацапів?

— Двох? Що — дуже треба?

— Во як треба, — і старий красномовним жестом показав, що сидять вони йому по самі гланди.

— Як вийде. Але обов'язково передам хлопцям ваше прохання.

 

4 вересня 2015 р.

Медитація

Сидимо на позиції, прикрившись будівельним сміттям, сухою травою, курявою і ще чимось. Точно не знаємо чим.

Тут є ще хтось. Ми не знаємо хто. Ми ніколи його не бачили. Але повсякчас відчуваємо його присутність.

Інакше, як стодвадцятка, яка гепається коло вас за два кроки, забирає життя твоїх побратимів, а на тобі — жодної подряпини? Хто, як не він, це зробив?

Слухаємо гуркіт канонади. Розриви снарядів нагадують розкати грому. От тільки дощ ніколи не падає. Ми — падаємо. Суха земля висмоктує з крові вологу. Жадібно поглинає її ненаситним ротом. І вже наче не кров на землі, а заструпіла червона пляма, схожа на засохлу кров.

Сюркіт цвіркунів перебиває шипіння рації. Спостерігаємо, як колесо сансари перетворюється на танкову гусеницю.

Реінкарнуємося. У попередньому житті ти міг бути поетом. Чи мав іншу, не придатну ні на що професію. У цьому — став солдатом. Ти став досконалим. Став буддою. Ти — досягнув мети. Тобі більше ніким бути. Нікуди йди. Ти — не повернешся. Найкраще — пропасти безвісти. Щоб ні свідків, ні могили. Залишається лише піти.

Стріляємо, перезаряджаємо, стріляємо. Прості емоції, прості бажання, прості рухи. Спершу стріляємо з усього і багато, з одержимістю язичників. Ведемо облік убитих. Літописці скажуть, що ми відрізали ворогам вуха, зрізали скальпи, витанцьовували ритуальні танці над їхніми трупами, глумилися над їхніми тілами, палили їхні міста, ґвалтували їхніх жінок. Літописці не шкодуватимуть для нас червоного. Вони скажуть, що спочатку було слово. Не вірте. Спочатку була кров.

Мине трохи часу, і ми вже позбавлятимемо їх життя зі смиренністю християн. Ми їх звільняємо. Із солодкавим болем, із молитвою. Ми відпустимо їх. Якщо доведеться, візьмемо їхні гріхи й понесемо далі. А вони — можуть іти.

Убивати доведеться так багато, що одного разу ми почнемо відчувати спокій і продовжимо убивати зі спокоєм буддиста. Продовжимо убивати, не перериваючи медитації. Справжній воїн більше не медитує на захід сонця. Справжній воїн медитує на підбитий танк.

Птахи пасуться в небі. Птахи полюють на здобич. Кулі полюють на птахів.

Куля поцілила в птаха. Розтяла його навпіл. Чорне пір'я посипалося додолу. Пір'я чорного янгола: хтозна — може, ця куля мала бути тобі.

Бог, що створив танк, і тебе, і твого ворога, який одвіку обертає сансару-гусеницю, прислав крука, прислав тобі янгола-охоронця у вигляді чорного птаха: тепер ти крукові зобов'язаний усім.

Тепер ти повинен жити за себе і за убитого янгола-птаха. І за тих, які полягли поряд із тобою. І за тих, кого ти убив.

Медитація. Не варто через таку дрібницю, як життя, переривати медитацію. Не варто переривати медитацію через таку дрібницю, як смерть. Продовжуй. Життя, війну, карму. Медитація завжди дає свої плоди. Війна — свої.

5 вересня 2015 р.

Список длі-і-і-інний

— А правда, що сєпарам в бліжайше врем'я можуть об'явіть амністію? — питає старий десантник з позивним "Ігрик", вигострюючи ніж.

— До того йдеться, — відповідає йому юний літьоха, комвзводу з позивним "Ікс".

— І який у нас план "Б"?

— А який у нас план "А"?

— План "А"? Поки не пізно — заковбасити їх усіх, синку. 
А потім — нехай буде амністія. Для жмурів. Чи подаруємо скотам наших пацанів?

— Це ми можемо. Самі знаєте. Але тут все залежить від 
висо-о-о-о-оких, — комвзвод закочує очі під лоба і розтягує слово, як гандона, а потім додає: — штабів.

— Коли амністія — це ж буде якась процедура? — старий вояк гострить ножа, але про своє, видно, крепко думає. — Ну там: состояв, не состояв, брав участь у бойових чи просто сочуствував?

— Мабуть.

— Значить, будуть якісь списки? З телефонами, хваміліями, домашніми адресами?

— Мабуть, — каже літьоха, який ще не добирає, в чому сіль.

— А списки хто составляє? Люди. А з людьми завжди можна договорицця. За бабки, в смислє.

— Як я зразу про це не подумав!

— Во. Старого слухай. І гарно вичищуй зброю. Бо список буде 
длі-і-і-інний, судячи з усього. І роботи нам — на роки і роки.

Сонце хилилося до обрію. Чапля полетіла в бік озера. Йшов 
500-й день війни.

6 вересня 2015 р.

Опозиція...

— Опозиція, позиція. Хоч би хто розтлумачив, у чому разниця? — каже старий десантник із позивним "Ігрик" першу-ліпшу фразу в перерві між залпом і тим, куди ляже вог.

Перемир'я, кажуть. Але коли по тобі валять і ОБСЄ не бачить, а розвідка доповідає про скупчення сєпарів і якусь двіжуху, гріх не закинути тварюкам пару "кабанчиків" за комірець.

— Позиція, дядьку, це коли ви любитеся зі своєю жінкою. В ліжку, під ковдрою, лежите рядочком, щоб пружини не скрипіли, а в разі, якщо з іншої кімнати забіжать онуки, то ви собі просто відпочиваєте в неділю після Служби Божої, єслі шо, — повчає старого вояка юний комвзводу, який, може, голу жінку в своєму житті бачив два рази і то в журналі "Плейбой".

— А опозиція — це коли ви з кумою за стодолою.

— Ого! — захоплено вигукнув старий десантник, тільки не знати, чого воно більше стосувалося, як то воно колись було з кумою чи того, що коректувальник повідомив у рацію, що лягло чудово і попросив дати ще п'яток.

— Це ж получаєцця в ізвращьонной хвормє?

АГСники і відділення десантників від реготу за животи тримаються.

— А ви збитошник, дядьку! — під'юджують, а той не зважає.

— Ну тепер понятно, чому ляшко.

І насипали вони скотам ще п'яток.

6 вересня 2015 р.

Де немає живих

Ми не знаємо назви цієї водойми. Ми навіть не знаємо — це річка чи озеро. Вода тут стоїть чи вона тут протікає? Протікає, як люди? Як ми?

І нікого запитати. На цьому березі — ми, на іншому — вони.

Тут заходять у дім не стукаючи. Тут на твоє: "Агов! Є хто живий?" — оживає лише відлуння.

Тут вікна лежать на підлозі і замість того, щоб дивитися у світ, дивляться у небо крізь продірявлену стелю, а останні вцілілі шибки перетворюються на пісок під твоїми берцями.

Тут яблука в садах падають додолу не тоді, коли прийде час, а коли прилетить міна чи снаряд.

Тут кожна собака біжить до тебе, сподіваючись, що ти — його новий господар.

Ще не так. Тут кожен покинутий собака біжить до тебе, сподіваючись, що то повернувся його старий господар. Дарма що повернувся з війни.

Люди покинули своїх собак. Напризволяще. Самих на себе. Залишили жити диким звіром, диким вовком. Але собаки відмовилися ставати вовками. Собаки не втратили віри в людей. Мабуть, лише вони.

На подвір'ї початкової школи розкидані іграшки. Недобудовані піщані замки, мости, залізниці, розтоптані дорослим чоботом, вивернуті ранці, покидані, недочитані, прибиті курявою книжки.

Таке враження, наче діти в одну мить стали дорослими. Раптово відмовилися від свого дитинства. Що мало статися, щоб діти в одну мить перестали бути дітьми?

На цвинтарі покинуті могили. Ніхто не протоптує стежок до своїх мертвих. Мертві нікому не потрібні у світі, де немає живих.

Коли нікуди йти, коли усі шляхи впираються у перекошені ворота, відчинені навстіж, живі можуть піти до своїх мертвих. Куди йти мертвим? Нікого. Жодної свіжої стежки. Жодного живого сліду. Лише вітер. І шелест сухої трави.

Покинуті тварини, покинуті будинки, покинуті могили, річки без назви, вона, безіменна, і ми. 

Ми щодня бачимо її обличчя, її випотрошені нутрощі, її відірвані руки, її відтяті ноги, розкидані де тільки можна, її численні прострелені навиліт голови. От тільки імені не знаємо. Називаємо "війною". Першим, що спадає на гадку.

Але це не "війна". На "війну" вона не озивається. На "війну" вона навіть не схожа. Це — щось інше. Без імені. Нетутешнє. Потойбічне. Моторошне і заворожуюче. Ніхто до пуття не знає що.

16 вересня 2015 р.

Своя правда

— Кто стрєлял??!! — дріботить коротенькими ніжками у бік позиції монголоїдного вигляду півпалкан і верещить так, наче йому гусеницею яйця переїхало.

Всіх він посадить, всіх віддасть під трибунал, на всіх чекають особіст і військовий прокурор, у нього, відєті лі, з сєпарами перемірьє, яке ми тут безсоромно нарушаємо. Йому, сука, стидно перед захарченком.

— Ну, я стріляв, — раптом підіймається із землі кущик глоду, але, виявляється, що то ніякий не кущик, а одягнутий в кікімору козак, лютий — як Страх Божий.

— Здать оружіє!!

— А прикладом в зуби?

— Что ти сказал?!!

— А то, курдуплю, що оцю ручницу, яку ти паскудним словом "оружіє" назвав, я в мисливському магазині придбав. А гроші 
на ню — 20 000 баксів — мені цьоця з Аргентини прислала. А набої до неї — один коштує 20 зелених — мені вуйко з Канади запрезентував. Тищю штук — наразі морем контрабандою переслав, але на який гріх не підеш задля доброї справи — очищення рідної землі від навали.

А щоб випередити твої запитання, то скажу одразу: ліцензія на відстріл "скажених псів" у мене є. Конституція. Практично всі статті. Основний закон не тільки дає мені право боронитися від скажених, до того ж бродячих псів, але прямо вимагає.

Перемиріє, як ти кажеш, то у вас, у військових, а я — цивільний чоловік, я нікому не присягав, хіба своїй Галині перед вівтарем, 25 років тому, кось-мо шлюб брали. А що таке бути ци-вільним? Ци — це Божа енергія, це наче святий дух, а вільний — це воля, наш тризуб. Але забалакався я тут з тобою. Нема коли. Треба йти робити справу.

Опустив сітку на обличчя, подав знак напарнику, який, виявляється, увесь цей час тримав на прицілі ліву ратицю підполковника, і обоє зникли у високих травах.

21 вересня 2015 р.

І лиш тоді, як війна зайде в бліндаж...

— Чи важко навчитися писати вірші? — запитує вродлива жінка, перестрівши у Львові на Форумі, — у мене син наступного року закінчує школу, збирається вступати на філологію. Але такі — щоб виривало серце з грудей і зносило голову. Ну, ви розумієте, про що я? Такі, як ви.

— Та ні, — відповідаю жінці, — вірші навчитися писати дуже просто. Але спершу хлопець повинен вступити на філологію, гарно вчитися, багато читати і чекати війни.

Своєї війни йому, можливо, чекати доведеться довго. Війни трапляються рідко. Багато поетів так і не дочекалися. Так і пішли. 
З нічим.

Поки хлопець чекатиме війни, він може вивчитися, одружитися, народити дітей, відвести їх до школи, видати свою першу книжку, потім другу, третю — і це можуть бути доволі навіть пристойні книги, їх високо оцінять читачі і критика. Але все це не те. Головне, щоб хлопець ніколи не переставав чекати війни.

Війна почнеться, головне — вміти правильно її чекати, бо ще ніколи такого не було, щоб війна не починалася. Повірте мені.

Ніхто не знає, скільки доведеться чекати. Може, він на той час стане сивим чоловіком, літературним класиком, бо знайдуться 
такі, які будуть його переконувати, що можна стати поетом, пишучи про смереки, квітучі полонини, оспівувати бабині горщики та жіночу вроду чи що там ще? — досліджувати гендерні взаємини ссавців.

Усе це спокуси. Усе це — щоб збити його з правильно шляху. Поезія не має жодного стосунку до літератури. Поезія і література взагалі не мають нічого спільного, якщо копнути глибоко. Не розумієте? Ну, це то саме, як хтось Біблію назвав книжкою. Але не про це зараз. Він повинен чекати війни.

І одного разу вона почнеться. Не даремно він так довго чекав її. І ось тоді ваш син покине все — родину, роботу, навіть вас, дорогу матусю, спалить старі рукописи, старі книги, якщо треба — спалить хату — і піде на війну.

При першій зустрічі з війною головне — не відводити погляд. Дивитися їй просто у вічі. Навіть якщо ти дуже боїшся, не можна показувати страх.

Війна тебе лякатиме вибухами, стріляниною, обкладе тебе мінами і розтяжками, наїжджатиме на тебе танками, вимастить кров'ю, заляпає лайном і мізками твоїх загиблих товаришів.

Ти теж можеш взяти до рук зброю і спробувати відлякати війну. Принаймні можеш спробувати. Не намагайся. Тут ще щонайменше 50 тисяч таких, як ти, і 50 тисяч з протилежного боку займаються подібною роботою. У тебе інше завдання. І ти — один.

Коли війна втомиться тебе лякати, коли вона побачить, що це не дає жодного результату, вона зайде до тебе в бліндаж, втомлено сяде на порожній ящик з-під набоїв, загляне у твій записник — їй теж цікаво, що ти там про неї пишеш, — і скаже: "Гаразд. Твоя взяла. Що ти хочеш знати? Запитуй. Тільки я говоритиму швидко. Часу обмаль. Бачиш от тих, які зібралися битися? Треба їм кинути під ноги зо два десятки гранат. На те я й війна. А що робити?".

І ти почнеш записувати. Нічого такого: відірвані руки, відірвані ноги, прострелені голови, закатовані полонені, зрада, бабло. 
Дуже багато бабла. Ось де тобі стане у пригоді твій філологічний фах. Ти маєш розділяти, де закінчилась одна оповідь і почалася інша, інакше кажучи — переводити подих і вчасно ставити 
крапку.

У той самий час, коли ти розмовлятимеш з війною, інші скажуть: "Що це таке? Чому він весь час щось пише? Замість того, щоб убивати?" А потім вони скажуть, що ти, мабуть, щось вкрав.

Забий. Ти від них так далеко, як свого часу пророк Єзекіїль від євреїв. З тобою говорить війна.

— А немає іншого способу навчитися писати вірші? — з надією в голосі запитала жінка.

— Іншого я не знаю, — чесно відповів я. Хоча можна було б збрехати.

— Ой, не знаю, — навіщо йому та філологія? У нього непогані оцінки з математики.

І заквапилася. Якась враз змарніла. Вниз по Коперника.

Вечоріло. Львів. Осінь. Війна.

3 жовтня 2015 р.

— А що, різати сєпарів — це тепер уголовщина? — піднімають сьогодні мене побратими телефонним дзвінком. Видно питання постало гостро, як лезо ножа чи як заточений бік саперної лопатки, вигострений до синього.

— Так на то виглядає.

Мовчать. Важко дихають у слухавку. Недобре мовчать. А потім:

— Від сьогодні прошу вважати наш десантний підрозділ рецидивістами.

5 жовтня 2015 р.

Мир не пропонувати

— Брате, ти не міг би там у себе на фейсбуці розмістити оголошення?

— В якій рубриці?

— "Шукаю роботу".

— І якого ж змісту?

— "з000 бійців аеромобільної бригади шукають роботу за спеціальностями: підривник, снайпер, мінометник, кулеметник і так далі. Мир — не пропонувати". Всьо.

— Ого!

— Ну а нє, брате. Тільки-тільки навчилися воювати, тільки-тільки навчилися по звуку херню, яка на нас летить, розпізнавати, тільки-тільки навчилися втрачати, вбивати і під обстрілами спати, як нам кажуть: скінчиласє во́йна, їдьте додому. Всьо!

— Я навіть не знаю, що тобі на се сказати.

— От і ми не знаємо. Кубань повернути чи що?

6 жовтня 2015 р.

Невесело щось

— І що, справді всюди стоять камери?

— Так кажуть. І наші, і ОБСЄ, і гавно-ньюс, і підарські.

— І що, всі цілодобово пишуть?

— Та наче пишуть.

— І що ж вони хочуть засікти? Приліт інопланетян?

— Хто порушує "режим тиші". Чи як там? Режим припинення 
вогню.

— А якщо по-тихому? Без вогню?

— По-тихому! Щоб по-тихому, треба дуже близько підійти.

— Аякже. Відчути сморід, відчути дихання.

— Чиє дихання?

— Своє дихання. А його сморід.

— Попросити Ореста, щоб зробив для вас пару десятків "глогів"?

— Ага. І попитай, чи можна у вільному продажу придбати 
арбалет.

Наостанок посміялися. Але якось не весело.

Йшов надцятий день режиму припинення вогню.

7 жовтня 2015 р.

Що коїться у світі, брате?

— Ми тут трохи зайняті останній тиждень. Телевізора — не бачимо. Вночі до нуля градусів доходить, брате. Утеплюємося чим 
можемо, — телефонує сьогодні побратим, — а сьогодні мотанулися на Красік. Добрі люди прислали трохи спальників і карематів. І що чуємо? Кацапури бомблять Сирію. Та не просто Сирію! А опозицію! Обамівських корефанів. Порушують повітряний простір Туреччини. Між іншим — члена НАТО. А Держсекретар і Генсекс НАТО з цього приводу висловлюють "глибоку стурбованість"? Брате, що коїться у світі? Що це за хрєнь?

— Ти знаєш, що я думаю з цього приводу. Я не вірю в існування Америки. Тим паче не вірю в існування НАТО. Є ми. І є кацапи. 
А далі, як у тому кіні про Дункана Маклауда.

— "Залишиться тільки один".

— Во! І сам знаєш хто.

— То я замовляю буржуйки? Будемо готуватися.

— Замовляй буржуйки. Треба готуватися. І до зими теж.

12 жовтня 2015 р.

Війна — це і звуки

Мене з дитинства переслідує дивний сон, командире. Сон, в якому нічого не відбувається, нічого нема, окрім одного пронизливого, моторошного звуку.

Уперше я почув цей звук року десь 75-го, коли ми з пацанами ловили раків за селом, у місцині, яка називається "Панська яма", і знайшли мертвого німця.

То, що це був німець, з'ясувалося згодом. Він мав при собі шмайсера, флягу, похідний ранець, каску відповідної форми і був одягнутий у військове. Мабуть, смерть застала його зненацька. Перебігав річку, наздоганяв чи тікав від когось, не вмів плавати, загрузнув у болоті своїми величезними, важенними чоботами, і болото не відпустило його. Тридцять років пролежав. Чекав на янгола, який знайде і витягне його з цього гнилого болота. Чекав свого. А знайшов мене.

А тоді шестеро хлопчаків, які знайшли мерця, відчайдушно намагалися якнайшвидше вистрибнути з води і дістатися берега. Але це погано виходило. В'язке болото не відпускало — не хотіло нас відпускати. Ми дізналися його тайну. Ми йому сподобалися. Ще й мрець обома мертвими руками тримав нас за босі, посинілі від страху ноги. Було дико страшно. Було дико важко робити кроки. Хто був у взутті — назавжди згубив його. І цей звук, коли висмикуєш з болота ногу, — всмоктувальний, квакаючий, турбулентний, — закарбувався у пам'яті назавжди.

Так звучав страх.

Потім цей звук снився мені з певною періодичністю — як передвісник небезпеки, біди, поки не наздогнав наяву, 
в Пісках, через 40 років.

Коли почався обстріл наших позицій градами, ми йшли зі штабу на "точку три", через городи, навпростець, щоб скоротити дорогу. Перший снаряд приземлився від нас за п'ять кроків і зайшов у розмоклу від дощів землю майже повністю. І не розірвався. Буває таке. Ми стояли і дивилися на нього, наче зачаровані. Секунд зо п'ять. Коли прилетів другий снаряд і впав трохи далі, але теж поряд, ми вже лежали на землі.

І тоді я знову почув цей звук. Турбулентний, квакаючий, всмоктувальний. Він рухався, наче поршень величезного шприца 
з інфікованою смертю голкою.

Так щоразу. Він заходив глибоко в землю, глибоко в людей і зворотною тягою затягував усередину все, що трапиться на 
шляху, — землю, наші крики, нашу зброю, нашу техніку, нас, — а потім, наче граючись, витискав назад у світ, але вже понівечених, перемелених, перетрощених.

То вже потім знайомі артилеристи пояснили, чому піхота має молитися на негоду. Під час негоди, особливо після затяжних дощів чи ранньою весною, — земля розкисла. Снаряд чи міна заходять у землю глибоко, і вибухова хвиля та розліт осколків спрямовуються вгору. І зовсім інша історія, коли земля тверда. Тоді снаряд вдаряється до неї, як до бетону, а осколки та вибухова хвиля розлітаються паралельно до землі в різні боки.

Війна — це звуки. Розриви снарядів, свист куль, гул двигунів, хлопки мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси "речників", які транслюють інформповідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів.

Останній раз я чув той моторошний звук, коли в нашого бійця влучила куля великого калібру і наскрізь пройшла крізь живіт. Та мить, коли в тілі людини вже діра розміром як кулак, але ще немає болю, ще немає крові, ще рана суха; коли куля пролетіла, а звук запізнюється. Куля — вбила, а людина — жива. Ще жива. Поки що.

Ти безсило дивишся на безсилі спроби санінструкторів затампонувати діру — діру в людському тілі — і твої такі ж безсилі заклинання до вищих сил, на зразок: "Встань, Лазарю.

Наказую тобі". Слова — є. Бракує віри.

Але тепер, після всього, я спокійно сплю. Мене більше не лякає той з далекого дитинства звук. Я бачив таке. Мене не злякаєш гнилим болотом, мертвим німцем, командире.

20 жовтня 2015 р.

Колись минеться ця війна. Колись ми минемося. Чи — загинемо. Мені більше подобається "загинемо". У цьому принаймні є хоч якийсь сенс; це бодай би красиво. Єдине, що залишиться після нас, — вірші.

21 жовтня 2015 р.

Вороги — вже й не вороги нам наче, а "люди, які помилилися"; добру половину "своїх" хочеться прибити, бо поводять себе гірше за ворогів.

Жінки — й ті враз обернулися на виборців, на "електоральне поле". Ви будете кохатися з "електоральним полем"? Я — ні.

Вірші — й ті відлетіли у вирій слідом за птахами. Залишилась буденна проза та чисті, намоклі сторінки.

Задощило. І жодної надії на повернення тепла, на повернення літа. Зосталась гола екзистенція, наче викинута на сміттярку надувна дівка.

Голосніше музику! Щоб не чути, як каркають ворони. Не запитуйте, по кому каркає ворон. Він каркає по тобі.

Чекаємо зими. І вічної мерзлоти.

23 жовтня 2015 р.

Переглядаю старі вже фото і ловлю себе на гадці, що той минулий рік — єдине, що було в житті достойного, чоловічого, справжнього. А всі 49 років життя до того й усі, що будуть після, то якась повна і геть не обов'язкова х....

8 листопада 2015 р.·

А голівки мацьонькі

— Дай Боже счєстя, брате.

— Дєкую, дай Боже й тобі.

— Шо там у вас ниньки?

— А шо у нас може бути? Бахкають. Гей би після вечірнього намазу. Скурві сини.

— Ну, а ви?

— А шо ми? Наїмосє гороху, постаємо в окопі цапки, позадираємо люфи у бік Донецька — і як гахнемо.

— Не зачинай, брате.

— А шо ту, курва, зачинати? Як воно, ненза, ходе зрання і стволи нюхає. Стріляв я сєї ночи чи нє.

— Ну, а ви?

— А шо ми? Вони хочут, аби я соблюдав їм режим тиші! Та тут, коли паця колеш, то їдне верещит на всю вулицю, а єнче — лиш но піскне. А тут — людиська. Паскудні, свиней гірші, але які не є.

— І шо? Вони по вас б'ют, а ви їх нє?

— Та й ди!

— Ну?

— Ми тут не генпрокуратура, шоб дарувати кривду. Але в cвязі з режимом соблюдєнія тиші ти мусиш підійти до нього близенько, влупити прикладом по загривку, затягнути до себе в підвал, аби не пискнув, ну а вже потім запитати "якого цвєта звьозди на крємлє?".

— І якого ж кольору зірки на кремлі?

— Та я не знаю. Мені то нецікаво. Приїдемо — побачимо. На танках. Ну, а нє? Пішки будемо тьопати? Та то є куда йти!

— А шо ці кажуть?

— А ці вже не кажут. А як він скаже, коли писок заклеїний скотчем? Мичить та й вже.

Пауза. Припалюємо цигарки.

— Чулись-мо, і вам там також весело? Покушеніє, арешти?

— Є трохи.

— І шо?

— Та якось мляво. Смаку бракує. Драйву. Занадто поетичним виходить се кіно.

— Та йди?

— Ну.

— А я казав, не вміє ниньки нарід ні садити, ні сидіти. Гусаки. Шиї довгі. І ґелготіння багато. А голівки мацьонькі. Гусак думає, шо його для краси тримають.

— А для чого ж?

— Як то для чого? Для м'яса. Але йому то невтямки.

— О, два пропущених. З Маріуполя. Вважай на себе, брате. І дай Боже щастя у твоїй роботі.

— Дякую. Дай Боже і тобі. 

11 листопад 2015 р. 

Ритуал Майстра

Цю саперну лопатку зробив старий Майстер із Сихова.

Саперна лопатка в бою — це смертоносна зброя. Не така шляхетна, як меч, не така проста, як сокира, не така швидка, як штик-ніж. Вона — триєдина. У ній теж захована віра. В одній особі — меч, сокира та ніж.

До того ж — це просто лопата. Нею можна копати землю. Але за цю столітню війну жодного разу не довелося бачити чогось подібного. Жоден солдат не осквернить свою зброю пошуком їстівних корінців.

Зрештою — якщо копати, то окоп. Чи могилу для загиблих товаришів. Чи яму для убитих ворогів. Хоча твій окоп — як знати — може статися могилою тобі.

Перед тим, як приступити до роботи, Майстер перебував у суворому пості, не кохався з жінкою, тільки ревно молився три ночі і три дні. Бо не кожного дня робиш те, що одному продовжить життя, іншому — життя забере.

Ні, він не просив благословення. Він просив швидкої смерті тому, хто мав загинути від його зброї. Відмолював прийдешній гріх.

Майстер добув Вогонь шляхом тертя, прадідівським способом, як вчив його батько, — бо в такій справі Вогонь має бути чистим, як це робили чоловіки в їхньому роду Майстрів від початку віків.

Майстер наказав своїм трьом синам привезти живої води від Трьох Джерел. Від джерела Святої Анни, із Зарваниці та з твого рідного Острова, де цілюще джерело б'є згори, а на горі стоїть каплиця. Бо гартувати метал на зброю слід живою водою. Це слушно ще в одному випадку — коли куєш хрест.

Про держак для саперної лопатки подбав ще прадід Майстра, теж Майстер і Січовий Стрілець.

Сто років тому він зрізав клена і сховав на горище. На скрипку. Так, Майстер зрізав клена на скрипку. Бо після війни, після часу воїнів, мали настати часи поетів. Так завжди було. І так мало бути. Майстер знав, що настане день і за деревиною хтось прийде.

Старі Майстри вміли бачити майбутнє, тому йшли до лісу, вибирали найкращу деревину, різали і ховали у певне місце, подалі від лихих очей. Щоб відлежалася, відпочила, дійшла, діждала свого. А коли прийде час, і та буде готова переродитися, прийде Майстер, онук чи правнук, візьме її до рук — вигладить — і зробить з неї дивовижний музичний інструмент.

Так, майстри завше, коли ріжуть деревину, гадають, що на скрипку. Майстри завжди думають про скрипки.

І от настав її час. Майстер запалив свічку, проказав "Отче Наш" за душі пращурів, поліз на горище старої батьківської хати, дістав столітнього клена, і вже не знати, чи то було тіло клена чи кленова душа. Він порушив заповіт прадіда і зробив із неї держак для саперної лопатки, а не скрипку, бо настали нині такі часи, що краще мати одну саперну лопатку, аніж дві скрипки.

Лихі часи настали. Нині — час воїнів. Ще не настали часи поетів. 
Та й нема нині тих поетів. Вони ще настануть. Колись.

І от — вона твоя. Відточена до синього саперна лопатка, як травневе небо на світанні. Гостра, як слово. Як хірургічний ніж. Твоє дзеркало і твоя бритва в хвилину дозвілля. Може рік лежати без діла у твоєму наплічнику, наче Біблія, наче ключова дощечка Велесової книги. Ідеальна, наче жіноче тіло. Невловима, як поезія Верлена. Твій меч, твоя катана, твоя кохана, твій хрест, твій Новий Завіт. Чекає на ближній бій.

У ближньому бою саперна лопатка летить угору, наче відпущена на волю птаха, а, побачивши здобич, коршуном падає додолу. І от вже голова ворога котиться у траву, немов якась буденна річ.

Це триває мить. Але миті у ближньому бою буває достатньо, щоб 
у відполірованій поверхні саперної лопатки відобразились небо 
і слід одинокого птаха, який відбився від зграї чи когось шукає, 
щоб перехопити сонячного зайчика — теж на мить.

Це мить, коли твій ворог вже не може ухилитися від удару, але ще встигає востаннє побачити у саперній лопатці, як у дзеркалі, своє відображення, поглядом уже із того світу: він ще наче у цьому світі і вже наче ні. Він бачить своє обличчя — глибокі зморшки, обвітрену шкіру, червоні від безсоння очі, важкий погляд — ще встигає пожалкувати, що не поголив сьогодні бороду — якби ж був знав, що сьогодні такий день. Його — останній. Сьогодні твій день.

Якоїсь миті ти побачив у саперній лопатці своє обличчя — обличчя чоловіка, який за мить уб'є іншого: чоловіка, який, можливо, сьогодні залишиться живий.

Схима Майстра, Жива Вода, Живий Вогонь — усі зійшлися. Усе збулося. Твій ворог — мертвий. А ти — живий. Вона зіграла свою роль. Заспівала голосом ненародженої скрипки. Лише не знати, чому в грудях сполотніло від болю серце; ще немає снігу, як на середину листопада, але ти відчуваєш, як довкола тебе і аж ген 
за обрій у різні боки полотніє від болю світ.

І вона, та, що вже ніколи не стане скрипкою, скривавлена, наче смертельно поранена, лежить у траві і ні тебе, ні твого ворога, ні птаха не відображає. Лише кров і трохи неба. Але неба все менше й менше. Кров розтікається. Кров поглинає небо. Кров заливає все.

Кров заливає все.

16 листопада 2015 р.

Ще ніколи так він не мав її

Стіна бліндажу насувалася на нього з неприхованим наміром розчавити. Земля насувалася повільно, разом із вибуховою хвилею, після залпу із САУ. Він притискався до землі всім тілом, сподівався, що вона захистить його — бо до кого ще, як не до землі, було йому в цьому світі горнутися та всім тілом притискатися?

У цілому світі не було для солдата прихистку, окрім цих стін, окрім цього бліндажу — окрім цієї землі.

Цілий світ сунув на нього війною. Світ полював на нього, кидав міни, ставив розтяжки. Солдат бовтався посеред світу, посеред війни, наче крихітне суденце посеред бурхливого океану. Він вже давно втратив відчуття простору, часу, світла, відчуття неба і навіть того, хто на ньому живе. Втратив те, чого за жодних обставин втрачати не мав, — відчуття хисткої палуби.

Єдине, чого він не втратив — це відчуття землі. Відчуття землі було гостре, солодке, запаморочливе.

Він ніколи її не мав, ніколи так близько не відчував, як зараз. Лише від такого відчуття землі можна було сповна відчути себе людиною, чоловіком, землянином, її оборонцем, солдатом.

Прогримів черговий вибух, і солдат відчув її ще ближче, на собі, в собі, кожною клітиною, серцем. Земля огорнула його чорною крижмою з усіх боків, наче дбайлива мати, обняла, наче кохана жінка після довгої розлуки; він тримав її на руках, наче свою дитину.

Все. Більше не було болю. Він — повернувся. Він знайшов її. Вона знайшла його. Але це був не кінець. Це був лише початок.

Десь там зверху ще свистять кулі, свистять вітри, вибухають снаряди, біжать і гинуть, біжать і гинуть, біжать і гинуть солдати численних армій, квітнуть яблуні і падають додолу дозрілі яблука, а солдат лежить разом із землею — він у ній розквітає. Він підпирає її із середини. На таких, як він, вона тримається.

Там, де лежать солдати, там де ти, солдате, лежиш, згодом цвістимуть сади, битимуть цілющі джерела, стоятимуть храми та дитячі майданчики. Ти поліпшуєш її якість.

"Ти — є, ти — живий, ти — триваєш", — співає одинока пташка.

17 листопада 2015 р.    

Земля душила його у своєму лоні

Ми сиділи кожен у своєму бліндажі — один навпроти одного — 
і намагалися вбити. Одне одного.

Ми стріляли один в одного з усього, з чого тільки можна було стріляти, командире, багато ночей і днів.

За цей рік він убив і поранив багато моїх товаришів.

За цей рік я чимало його спільників спровадив у лазарет 
і на той світ.

Але сьогодні усе вирішилося. Поміж нами. Сьогодні по наших позиціях запрацювали їхні "гради". У відповідь по їхніх позиціях вдарили наші САУ. Усе вирішилося. В один день.

600 метрів. Що таке, командире, 600 метрів на війні?

Стіни його бліндажа стрясалися від ударів. Міжстінний простір, невдоволений  присутністю стороннього, намагався стулитися докупи. Це була присутність чужого, недоброго, ворожого, злого — його присутність.

Земля відторгала його. Земля намагалася поглинути його. Земля воліла провалитися крізь землю. Разом з ним.

Він оскверняв її.

Зробивши в ній сховок, він залишався їй чужим, як потворний плід, який вона, зґвалтована, викинула у світі багато років тому. Вона не була і не хотіла бути йому матір'ю. Ні в землі, ні на землі, ні поряд 
з нею йому місця не було.

Колись вона народила його — свого ворога. Мого ворога. Його.

І ось тепер вона його душила. Вона душила його у своєму лоні, наче диявольський плід. За мене. За себе. За все. За кожного з нас. За нас усіх.

Те місце, де він лежатиме, де він уже лежить, не можна позначати хрестом. Те місце прокляте. Хто він тепер? Гній, попіл, без роду, без імені, непотріб? Тлін. Просто тлін.

Шоста ранку. Сліпий тепловізор. Безформні привиди в густому тумані. Досвітні заморозки. Хрускіт перемерзлого листя під ногами. Два світлячки. Дві цигарки. Дві теплих зірки на всю холодну галактику. Одинокий голос низько стелився по землі.

Знаєш, командире, я міг би помолитися за його душу. Та боюся — 
в нього не було душі.

30 грудня 2015 р.

Ранчо "Лєшого" замело снігом. Буржуйка за ніч охолола. Температура в підвалі трохи вище нуля. Борода набрала вологи від дихання. Ще трохи — і взялася б памороззю. Нехіть вилазити зі спальника, з-під бушлата, з-під решток якихось старих лахів. Спимо в одязі. Так зручно і наче й затишно. Окремо лише берці, каска, автомат.

Зверху тихо. Чути, як за стіною куняє спрацьований генератор. Вода у відрі взялася сантиметровим шаром льоду. Довелося "глогом" робити ополонку, щоб зачерпнути, промити очі. В дворі чотири качки-шипуни флегматично стояли по кісточки в снігу, героїчно, одноного; тулилися до них, шукали тепла і порятунку троє нічийних цуценят. Дві свіжі вирви від стодвадцятки в дворі і на городі та з десяток нових вм'ятин на гаражних воротах.

Овва. Усю війну проспав.

У літній кухні усюди валялися порожні стрічки, запчастини від АГСа, "улітки", бляшанки з окурками; в кружках підмерзав недопитий чай. "Кром" спав. Ледве поміщався на дивані. Підтягував коліна мало не до підборіддя. Двометровий хлопчик-солдат. Тремтів чи то від холоду, чи то від адреналіну. З усього видно — ніч у нього була важка. Кожна ніч у Пісках — наче найдовша ніч у році. Іноді вона — як рік; іноді — як ціле життя. Навіть уві сні не відпускала його війна. Вкрив його парою старих бушлатів.

"Кіндрата" ніде немає. Пішов на позицію пристрілювати нового приціла. Ранній птах. Усе кудись поспішає. Усе хоче знати. Усюди встигнути. Так, наче всіх сепарів хоче прикінчити сам. А куди квапитись, брате? Ціла війна попереду. Навоюємося. Ціле життя попереду. Попереду ж — ціле життя?

Співав учора: "Ой верше мій, верше". Гарно. Потім викличу по рації. Піду подивлюся, як ти там.

 

 

Померла мама

Якось враз так порожньо й холодно стало в цьому безлюдному, неприкаяному світі.

Вмить змаліло, спрозоріло, стало неважливим те, що ще вчора видавалося непорушним, великим.

Серце — наче порожній збанок, настромлений на частокіл, — сухий, непотрібний, перевернутий догори дном; сам від себе розбився.

Гіркий 2015-й, зібраний в пучечок, запханий під стріху, як полин, під кінець року не став солодшим.

Холодно. Хоча ні снігу, ні морозів, ні зими. Тільки восени зорана нива все ближче підступає до хати, наче покинута мамина хустина.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: