Ґрізелідіс Реаль: Чорний – це колір

Книжки 23 листопада, 15:23 531
Додати до обраного
Автобіографічний надвідвертий роман жінки, якій довелося через скруту заробляти на життя своїм тілом.

"Письменниця, художниця, повія", як за бажанням авторки роману - Ґрізелідіс Реаль - викарбувано на надгробку, прожила яскраве і сповнене подій життя. Вона народилася у Лозанні, у родині вчителів-літературознавців, від яких отримала рідкісне ім'я на честь героїні фольклорної оповідки, зразка жіночого довготерпіння і покори. Однак Реаль обрала бунт і волелюбність. Втративши надію заробити на життя малюванням і позуванням у художніх академіях, випускниця Цюрихської школи мистецтв була змушена на початку 60-х займатись проституцією у Німеччині, аби прогодувати дітей. Повернувшись до Швейцарії після низки пригод і поневірянь, Реаль на деякий час залишила проституцію, почала писати, зацікавилася театром, поезією. На хвилі боротьби за права повій у 70-х роках вона стала активісткою і долучилася до створення асоціації працівниць сфери сексуальних послуг "Аспазія" і документального архіву із дослідження проституції. Нині завдяки автобіографічному, поетичному і мистецькому спадку авторка здобула славу талановитої і знакової постаті у швейцарській та європейській літературах. 

Пропонуємо вашій увазі уривок із її надвідвертого автобіографічного роману "Чорний — це колір" (видавництво Книги – XXI) — першої книги швейцарської письменниці, присвяченої подіям її життя на початку 1960х. Після невдалого шлюбу мати чотирьох дітей опиняється у скруті — безробіття, злидні, туберкульоз, погрози соціальної служби відібрати дітей. У сподіванні на краще життя вона втікає до Мюнхена разом із сином, донькою і коханцем — чорношкірим американським студентом-медиком, хворим на шизофренію. Без грошей і документів у неприязній до нелегалів Німеччині на неї чекає нелегка доля. Щоб заробити дітям на шматок хліба, молода жінка змушена займатися проституцією. Прихильність до американських чорних солдатів, серед яких трапляються щирі приятелі і фантастичні коханці, дружба з циганською родиною, що дивом вціліла у таборах смерті, а згодом — допомога своїм колегам-повіям та іншим знедоленим, викинутим на соціальні маргінеси людям — ось що допомагає вижити навіть у найкритичніші моменти життя, як неодноразово зізнається сама Ґрізелідіс, героїня цієї сповіді. З частиною роману можна ознайомитися на нашому сайті.

***

Твоя краса була надлюдською, худорлявість — екстатичною, усмішка — спраглою ніжності, голос — глибоким і сумним, наче надтріснутим.

Ой, леле, які ночі ми провели разом!

Кадилак їздив до ранку. Я розповіла все. Про нашу втечу, дітей, Білла, побої.

Ти слухав мене мовчки. Час від часу ми цілувалися або випивали по ковтку твоєї чудодійної горілки.

Небо світлішало, над горизонтом зійшло сонце, як величезна червона квітка, залило світлом поля. За кущами майнув кіт. Він сам підійшов до нас, до нашого кадилака, щоб побажати доброго ранку.

Сп'янілі і сонні, ми йому відповіли навзаєм. Було несила вилізти із запотілого кадилака, де ми згорнулись клубком.

Потім розсміялися, як навіжені, і знову вирушили у місто, ти відвів мене до невеличкого кафе біля казарм. Господар, високий чоловік у фартуху, сказав мені, показуючи на тебе пальцем:

— Це мій найкращий друг, і якщо хтось його образить, матиме справу зі мною!

Ми їли яєчню з беконом по-американськи, пили свіже пиво. Це було божественно!

Я потім так і не знайшла це невеличке бістро біля казарм, скільки не шукала!

Це те саме кафе, я в цьому впевнена, що я побачила уже два роки по тому, коли визирнула з-за ґрат тюремної камери, видершись на стару валізу.

Саме його я споглядала з відчаєм цілих п'ять місяців, намагаючись вхопити ковток свіжого повітря, літнього тепла з-за ґрат кожного ранку о п'ятій, коли на світанку пронизлива сурма американської казарми кликала до підйому!

Але сьогодні, цього сонячного ранку, ми сидимо вдвох у тьмяній залі, снідаємо разом після нічних мандрів, як закохані.

Ти пообіцяв, що приїдеш за мною й дітьми об одинадцятій до лавки біля газону на великому проспекті, де ми здибались.

— Там. Об одинадцятій. Чекайте на мене.

Я погодилась.

Зараз ми розстаємося перед готелем, де я залишила сонного Білла і дітей. Я стрибаю і танцюю з радощів просто на вулиці.

Ти поїхав до казарми на збори, бо ти — сержант американської армії, без сумніву — найгірший і наймиліший серед усіх сержантів!

У найближчій пекарні я купую булочки й молоко для дітей на ті п'ять марок, що вдалося заробити вночі.

У нашому номері уже всі прокинулись. У Білла гнів написаний на обличчі, і, щоб він не вибухнув, я кажу похапцем:

— Ми їдемо звідси.

— У будь-якому разі, — каже Білл, — я вас виганяю. Ви мені уже в печінках. Забирайтеся! Гайда, хутчіше! Аби очі мої вас не бачили!

Поснідаємо деінде. Валізи швидко зібрано. Діти дуже схвильовані і засипають мене запитаннями. Відповім їм згодом. Білл не має цього знати. Найгірше те, що за кімнату доведеться заплатити Біллу. Він ніколи цього мені не пробачить. Минуть роки, а він все ще докорятиме мені за це.

 

Ми сидимо на лавці на проспекті. Чекаємо уже більше години. Діти бігають туди-сюди між лавкою і рогом вулиці. Щоразу, коли проїжджає більш-менш велика блакитна машина, вони кричать і махають:

— Ось наш чорний друг на блакитному кадилаці!

Але довгождане авто все не їде.

Я страшенно хочу спати і починаю вже думати, що блакитний кадилак мені наснився і що він ніколи не приїде. Ми сидимо самісінькі на цій лавці з двома негодящими валізами, без грошей, і знову не знаємо, куди податися.

Машини все їдуть і їдуть, котяться, як хвилі, сонце вже високо в небі. Булочки з'їдено й молоко випито вже давно. І раптом діти щосили гукають:

— Ось вона, ось вона!

І це таки вона. Величезна машина ніжно-блакитного кольору зупинилася на узбіччі трохи віддалік, вона блищить на сонці. Діти вже всередині, на колінах у чорного друга. Вони приголомшують його своїм галасом і обіймами так, що бідолаха аж змушений зняти свої сонячні окуляри, щоб не розбилися!

Він мило посміхається, не розуміючи ані слова з того, що вони йому кажуть французькою. Представляється:

— Роберт Бенсон.

І простягає їм руку.

Кадилак такий широкий, що ми утрьох з дітьми поміщаємося спереду. Зчиняється бійка за те, хто сидітиме поруч із Чорним. Вирішуємо сидіти по черзі.

Нарешті ми від'їжджаємо. Прощавай, життя з Біллом, прощавайте, хтиві дідугани в парках, бувай, голоде!

Ми велично пливемо у місткому кадилакові, неначе на кораблі, він везе нас звідси геть, і з нами — цей неймовірний Чорний, який приїхав, щоб вирвати нас із пазурів недолі.

— Куди ми їдемо? — запитує він.

Я розмірковую. От дідько, я ж не маю жодного уявлення! Я згадую, як мати мені колись сказала, що ми маємо циганську кров і в наших жилах тече дух мандрів.

— Чи є десь у Мюнхені або в його околицях цигани?

— Так, є циганський табір десь біля траси до Нюрнберґа. А чому ви хочете туди поїхати?

— Бо ми теж цигани.

— Окей.

Він лагідно усміхається.

Перехожий нам показує, куди їхати.

Цей шлях мені згодом довелося подолати сотні разів. Потрібно минути площу Свободи, довго крокувати вздовжтрамвайних колій прямо по проспекту аж до індустріальної зони за містом. Потім пройти під розв'язкою автострад. Далі йти прямо вже іншою дорогою, повз дачне селище, повз будиночки зі світлого дерева.

Повертаємо направо і минаємо здоровенну смердючу кучугуру, навалену просто неба. Хтось зі знайомих потім прозвав її "гора Шанель" через нестерпну смердоту, що звідти здіймалася. Тут аж до неба громадяться міські відходи.

Цей запах сягає апогею тоді, коли проходить гроза, після зливи. Його гарячий сморід досягає такої сили, що витісняє все довкола. Він глушить звуки, кольори, думки, він приголомшує і поглинає тебе. Це запах такої сили, що хочеться повернутися назад у материнське лоно.

За цією страшною горою слід звернути направо. Там є декілька халупок на краю поля, де сидять на припоні й цілодобово гавкають скажені пси. Зграї загиджених качок і курей розлітаються увсебіч.

Прямуємо далі дорогою, прокладеною по крутому насипі. Раптом обабіч з'являється долина, завалена химерним залізяччям: старі погнуті автобуси, іржаві, всіляко розмальовані американські машини, що або доживають віку, або уже розібрані на запчастини, трейлери, фургончики — від найубогішого, з трухлого дерева, до розкішних халабуд, оббитих бляхою, обладнаних телеантеною, де заокруглений вхід прикритий помаранчевою завіскою, а вікна заквітчані геранню.

Всюди натягнуті мотузки зі штанцями і сорочками, що лопочуть на вітрі, із простирадлами й дитячими підгузками.

У найвіддаленіших закутках є навіть щось, схоже на величезні консервні банки, у яких хтось живе, бо звідти стирчить комин і в'ється дим. Автобуси теж заселені, вікна завішено ганчір'ям. Скрізь повно маленьких злющих песиків, що дзявкають, аж захлинаючись, і зграйок дітлахів, які бігають босоніж у куряві.

Кадилак сповільнюється. До табору веде доріжка, вона круто спускається у яму під насипом і петляє між фургончиками.

Здалеку, з високого насипу на дорозі я бачу цілий гурт циганських дітей, які жваво махають нам руками і гукають щосили:

Kommt! Kommt! Kommt![1]

Ми визираємо з вікон. Кадилак повертає, обережно пірнає у яму і зупиняється посеред табору.

Циганські дітлахи проводять нас до першого фургона справа — старого напіврозваленого жовто-коричневого вагона, вкритого грязюкою, з дерев'яними колесами і маленькою драбинкою біля входу.

Мати-циганка виходить на поріг. Соня, мати одинадцятьох дітей, визволена п'ять років тому з концтабору. Це жінка, яку я люблю більше за всіх на світі. Пишу її ім'я, і на очі набігають сльози.

Неможливо описати цю жінку, красу її високого чола, її очей, що бачили, як нацисти били немовлят об стіни. На її вустах, стиснутих щоденними тривогами, інколи зблискує дитяча усмішка.

Угорсько-німецька циганка з обличчям, змарнілим і припухлим від болю, сподівань, голоду і страху, з обличчям, що терпіло удари і ляпаси, відкритим, як квітка, з поглядом вічно юної вісімнадцятилітки, сповненої любові до свого єдиного чоловіка Тати і до своїх дітей. Закохана, віддана, принесена у жертву.

Соню, звук твого хрипкого голосу відлунює у вухах, твоя усмішка живе в мені.

Твоє лоно, що стільки разів розтягувалося і виснажувалося материнством і хворобами, прикрите маленьким фартушком, — це лоно всіх депортованих циганських жінок, імена яких вечорами шепоче буревій над ворітьми закинутих таборів, над огорожею, над камінням і старим колючим дротом, закопаним на пустирях.

Твоє ім'я, Соню, — ім'я святої, коханки, назва моря ран у глибині тисячі лон.

З відкритими обіймами, з простягненими назустріч руками вона запрошує нас піднятися дерев'яною драбинкою.

Заходимо до них у фургон, де повно дітлахів, що порозсідалися на старих диванах, йдемо до столу, де сидить Тата, вождь племені, мій циганський батько, який сказав одного разу поліцаям у годину скрути, поклавши руку на моє плече:

— Це — моя донька.

Вони приймають нас у своїй бідності, як братів і сестер. Усміхаються, розпитують:

— Звідки приїхали? Куди прямуєте?

Нам дають напитися.

— Ви голодні?

Мій чорний друг сідає поруч зі мною.

— Якщо хочете, — каже Соня, — можете лишатися у нас, тут є старий незайнятий фургон. Треба лише, щоб я там трохи навела лад, бо він дуже брудний. Якщо у вас немає грошей — нічого страшного.

Ми злазимо вниз драбинкою і йдемо дивитися фургон. Дверцята примотані мотузкою, бракує колеса, дах увесь в дірках. Хай там що, а мені він здається дивовижно гарним.

Циганська мати і дві її дорослі доньки, Ніна і Берта, починають прибирати у фургоні, видобувають звідти купи старого шмаття, яке потім запихають під широчезне дівоче ліжко у розваленому старому трейлері.

Раптом з нашого фургона вибігає бездомний котик — він там ховався у ганчір'ї.

Тут ми спатимемо вночі. Цигани обіцяють навести лад.

Наш чорний друг садовить нас у машину, кадилак знову виїжджає на дорогу, здіймаючи густезну куряву, і прямує до сільської крамнички, де чоловік купує нам цілу купу їжі, повнісіньку сумку.

Сьогодні у нас свято! Ми їмо, п'ємо свіжий лимонад, а потім вирушаємо до тінистого лісу, де діти скидають одяг і біжать гратися в джунглі.

На землі, вкритій мохом, мій новий коханий розстеляє дві ковдри, ми у них загортаємося і заколихуємося під дзумкотіння комах, у гарячих плямах сонця, що пробивається крізь віти, вдихаємо запах лісу і ґрунту.

Я любилася з тобою, мій коханий негре, на цій шорсткій грубій землі аж до заходу сонця. Згадай-но, як ми дрімали у затінку дерев голі, оповиті кусючими ковдрами і пряним запахом твоєї чорної шкіри.

Настав вечір. У світлі місяця табір постає, як фантом. У всіх вікнах — світло, над усіма щербатими дахами в'ється дим. Циганські дівчата приходять, як кішечки, наглядати за нашим заселенням до фургона. Ніна й Аніта трохи говорять французькою.

Чорний коханець повернеться цієї ночі, заскочивши на кілька годин у свою казарму, він має тричі постукати у вікно.

У нашому помешканні перегородки зроблено з дерева, великі діри закрито картоном. Я розвішую свої прикраси, циганські сережки, браслети. Своє найкраще намисто з венеційського скла, розписане молочно-білими квітами, я дарую Соні. Дівчата відносять його до її фургончика. Повертаються з подарунком для мене — теж із намистом, зробленим із химерних непрозорих рожевих і фіолетових кульок, схожих на вінчальне конфетті. Воно збереглося у мене й досі. Ось тут воно лежить на столі, я дивлюся на нього, Соню, і згадую про тебе.

Під перестінком, обклеєним обдертими позолоченими шпалерами, стоїть вузьке ліжко — одне на нас чотирьох.

Фургон такий низький, що посередині ледь можна стояти у повний зріст. Я ставлю свій мініатюрний спиртовий пальник на хиткий, поточений мишвою буфет.

Із діри на місці відсутнього колеса у головах нашого ліжка добре видно землю.

Посеред ночі, тулячись разом з дітьми на вузькому ліжку, я прокидаюся від тихенького стукоту у вікно.

Відчиняю, розв'язуючи мотузку, що притримує прибиті двома цвяхами двері, і бачу з вікна мого чорного коханого, його таємничу постать у світлі місяця.

На світанку він муситиме повертатися назад у казарму, бо як не з'явиться на побудку, ризикує потрапити у в'язницю.

Зранку пройшов дощ, півліжка намокло. Потрібно буде його переставити. На підлозі з'явилися калюжі.

Під час сильних злив ми підставлятимемо консервні бляшанки під діри, і нас довго заколихуватиме музика краплин, що наповнюватимуть баночки.

Батьки-цигани з раннього ранку пішли торгувати з рук, hausieren. У сумці Соня носить мило, зубні пасти, гребінці й обручі для волосся. Я з ніжністю й болем згадую цю велику важезну сумку, яку вона тягає нескінченними сходами, несучи на собі найменших дітлахів.

Тата ховає у багажнику своєї машини блоки американських цигарок і контрабандне віскі в пляшках, яке він задорого продає багатіям із великих будинків, ризикуючи своєю свободою.

Ой, Цигане, дивовижний чоловіче з обличчям чеського скрипаля, з блакитними замріяними очима!

Посивілий Тата, розкішний Тата носить невелику борідку, пофарбовану в чорне, щоб радувати око дружині!

Ich bin der schönste Mann[2], — каже він. І це правда. Освенцім і Дахау сповнили тебе такою величчю, перед якою ми німіємо, як і перед твоїм шаленим сміхом, і перед ніжністю, з якою ти заколисуєш на руках своїх двох найменших донечок, Еммі та Юлічку.

Тата туберкульозний, Тата зі свистом в легенях, Тата з виснаженим серцем, надломленим і гарячим. Твоє покликання, дзвінке, як цимбали, — бути артистом! Твоя раса ховається у неозорому слові: безрідність.

Німці вибілили твоє волосся, виїли серце, спалили твою першу дружину і восьмеро дітей у пекельних котлах.

Коли ти п'яний, Тато, ти викрикуєш із себе жахливу любов, любов мертвих, любов Євреїв і Циган, крізь твоє голосіння й досі волають вивезені.

Хай буду я проклята, якщо тебе забуду! Якщо не принесу тобі хліба, тому, хто колись нагодував і зігрів мене! Хай я осліпну, хай мені випадуть зуби і волосся, якщо я не приїду поцілувати твої повіки до того, як вони закриються назавжди!

Циганські дівчата гожі, як стиглі плоди під сонячним промінням. Довге чорне волосся, яке вони вичісують і викохують, хвилями спадає їм на плечі. Маленька чотирирічна Юлічка — справжній демон. Вона босоніж танцює твіст на капоті старої циганської машини, вчепившись у своє плаття крихітнимипухкими рученятами, без упину щось вигукує, а в чорних очах спалахують блискавки.

Батько її прозвав "Росіянкою".

Двійко хлопців, Пеппі і Віллі, постійно бігають красти овочі на городах, а потім тихенько ховаються у фургоні. Щодня звідти лунають крики, коли циганська мати гнівається, коли її дерев'яна ложка з довгою ручкою, Kochlöffel[3], гуляє по їхніх сідницях. Мати удає, неначе щосили їх лупить, а вони, підігруючи[IS1] , чимдуж горлопанять.

Батьки повертаються додому не раніше третьої по обіді.

Соня розбирає продукти — хліб, цукор, борошно, і крадькома дістає курку з потаємної чорної кишені, пришитої під спідницею.

Der Tata hat es organisiert[4], — каже вона.

Десь на фермі не дорахувалися курочки!

Прямо зараз вона буде варитися, повільно тушкуватися з чеськими кнедлями, а потім потрапить до радісних шлунків циганських дітлахів.

Happa, happa, — каже своєю таємною мовою циганська мати, годуючи ложкою по черзі з однієї тарілки найменших, що повсідалися біля неї.

Роти або відкриваються, або вередують, і хтось починає верещати. Тоді Kochlöffel здіймається у повітрі і загрозливо замахується.

Нам теж дістається велика тарілка гарячих кнедлів у соусі, а в особливо вдалі дні — шмат білого курячого м'яса. Соня власноруч нам приносить їжу — тримаючи тарілку обома руками, вона видряпується у наш фургон без сходів.

Я попідмітала там і трохи навела лад, нам поставили друге ліжко і принесли трохи тканини, щоб завісити вікна. Вона стане дуже в пригоді, коли навідуватиметься поліція, а нам із дітьми потрібно буде ховатися, забиватися під стіл, опустивши всі завіски і затамувавши подих, щоб вони повірили, що у фургоні ніхто не живе, а двері зав'язані мотузкою.

Німецькі поліцаї, я бачила спалах вашої жорстокості одного спекотного дня. Було чутно, як хтось кричав, наче поранений дикий звір, юрба людей у лахмітті зібралася довкола фургона, що аж двигтів. Звідти виганяли хвору жінку, яка перед тим не заплатила за проживання.

Сім поліцейських машин її оточили. Сім отруйних жуків у зеленій броні, з огидним написом на череві — "Polizei".

Крики долинають з-за тоненьких стінок, фургон гойдається, його розгромлено, спустошено. Жінку безжально звідти викинули, зламавши їй руку.

Того вечора її п'ятнадцятирічна донька, повернувшись із заводу, знайде свою матір закляклою на матраці, на місці, де раніше стояв фургон, а довкола валятиметься кухонне начиння.

Я все бачила, сховавшись із дітьми за натовпом.

Циганський таборе, ти — прихисток болю! Діти вештаються босоніж, жебрають хліб. Їхні батьки випивають у бістро, б'ються на ножах, вбивають один одного.

Таємничий дідуган живе самотою у невеликому фургончику, пофарбованому в чорний колір, з велосипедом і червоними написами "Moulo", "Moulo", "Moulo", зробленими з літер різного розміру на обпалених стінках. Це означає "демон".

Одного ранку його знайдуть у ямі мертвого, геть побитого, поруч лежатиме його велосипед, на голові — капелюх. Під час своєї останньої пиятики він побажав, щоб вітер його колисав у високих травах. Його фургон, зачинений на ключ, так і залишився порожнім. 

Твоя краса була надлюдською, худорлявість — екстатичною, усмішка — спраглою ніжності, голос — глибоким і сумним, наче надтріснутим.

Ой, леле, які ночі ми провели разом!

Кадилак їздив до ранку. Я розповіла все. Про нашу втечу, дітей, Білла, побої.

Ти слухав мене мовчки. Час від часу ми цілувалися або випивали по ковтку твоєї чудодійної горілки.

Небо світлішало, над горизонтом зійшло сонце, як величезна червона квітка, залило світлом поля. За кущами майнув кіт. Він сам підійшов до нас, до нашого кадилака, щоб побажати доброго ранку.

Сп'янілі і сонні, ми йому відповіли навзаєм. Було несила вилізти із запотілого кадилака, де ми згорнулись клубком.

Потім розсміялися, як навіжені, і знову вирушили у місто, ти відвів мене до невеличкого кафе біля казарм. Господар, високий чоловік у фартуху, сказав мені, показуючи на тебе пальцем:

— Це мій найкращий друг, і якщо хтось його образить, матиме справу зі мною!

Ми їли яєчню з беконом по-американськи, пили свіже пиво. Це було божественно!

Я потім так і не знайшла це невеличке бістро біля казарм, скільки не шукала!

Це те саме кафе, я в цьому впевнена, що я побачила уже два роки по тому, коли визирнула з-за ґрат тюремної камери, видершись на стару валізу.

Саме його я споглядала з відчаєм цілих п'ять місяців, намагаючись вхопити ковток свіжого повітря, літнього тепла з-за ґрат кожного ранку о п'ятій, коли на світанку пронизлива сурма американської казарми кликала до підйому!

Але сьогодні, цього сонячного ранку, ми сидимо вдвох у тьмяній залі, снідаємо разом після нічних мандрів, як закохані.

Ти пообіцяв, що приїдеш за мною й дітьми об одинадцятій до лавки біля газону на великому проспекті, де ми здибались.

— Там. Об одинадцятій. Чекайте на мене.

Я погодилась.

Зараз ми розстаємося перед готелем, де я залишила сонного Білла і дітей. Я стрибаю і танцюю з радощів просто на вулиці.

Ти поїхав до казарми на збори, бо ти — сержант американської армії, без сумніву — найгірший і наймиліший серед усіх сержантів!

У найближчій пекарні я купую булочки й молоко для дітей на ті п'ять марок, що вдалося заробити вночі.

У нашому номері уже всі прокинулись. У Білла гнів написаний на обличчі, і, щоб він не вибухнув, я кажу похапцем:

— Ми їдемо звідси.

— У будь-якому разі, — каже Білл, — я вас виганяю. Ви мені уже в печінках. Забирайтеся! Гайда, хутчіше! Аби очі мої вас не бачили!

Поснідаємо деінде. Валізи швидко зібрано. Діти дуже схвильовані і засипають мене запитаннями. Відповім їм згодом. Білл не має цього знати. Найгірше те, що за кімнату доведеться заплатити Біллу. Він ніколи цього мені не пробачить. Минуть роки, а він все ще докорятиме мені за це. 

Ми сидимо на лавці на проспекті. Чекаємо уже більше години. Діти бігають туди-сюди між лавкою і рогом вулиці. Щоразу, коли проїжджає більш-менш велика блакитна машина, вони кричать і махають:

— Ось наш чорний друг на блакитному кадилаці!

Але довгождане авто все не їде.

Я страшенно хочу спати і починаю вже думати, що блакитний кадилак мені наснився і що він ніколи не приїде. Ми сидимо самісінькі на цій лавці з двома негодящими валізами, без грошей, і знову не знаємо, куди податися.

Машини все їдуть і їдуть, котяться, як хвилі, сонце вже високо в небі. Булочки з'їдено й молоко випито вже давно. І раптом діти щосили гукають:

— Ось вона, ось вона!

І це таки вона. Величезна машина ніжно-блакитного кольору зупинилася на узбіччі трохи віддалік, вона блищить на сонці. Діти вже всередині, на колінах у чорного друга. Вони приголомшують його своїм галасом і обіймами так, що бідолаха аж змушений зняти свої сонячні окуляри, щоб не розбилися!

Він мило посміхається, не розуміючи ані слова з того, що вони йому кажуть французькою. Представляється:

— Роберт Бенсон.

І простягає їм руку.

Кадилак такий широкий, що ми утрьох з дітьми поміщаємося спереду. Зчиняється бійка за те, хто сидітиме поруч із Чорним. Вирішуємо сидіти по черзі.

Нарешті ми від'їжджаємо. Прощавай, життя з Біллом, прощавайте, хтиві дідугани в парках, бувай, голоде!

Ми велично пливемо у місткому кадилакові, неначе на кораблі, він везе нас звідси геть, і з нами — цей неймовірний Чорний, який приїхав, щоб вирвати нас із пазурів недолі.

— Куди ми їдемо? — запитує він.

Я розмірковую. От дідько, я ж не маю жодного уявлення! Я згадую, як мати мені колись сказала, що ми маємо циганську кров і в наших жилах тече дух мандрів.

— Чи є десь у Мюнхені або в його околицях цигани?

— Так, є циганський табір десь біля траси до Нюрнберґа. А чому ви хочете туди поїхати?

— Бо ми теж цигани.

— Окей.

Він лагідно усміхається.

Перехожий нам показує, куди їхати.

Цей шлях мені згодом довелося подолати сотні разів. Потрібно минути площу Свободи, довго крокувати вздовжтрамвайних колій прямо по проспекту аж до індустріальної зони за містом. Потім пройти під розв'язкою автострад. Далі йти прямо вже іншою дорогою, повз дачне селище, повз будиночки зі світлого дерева.

Повертаємо направо і минаємо здоровенну смердючу кучугуру, навалену просто неба. Хтось зі знайомих потім прозвав її "гора Шанель" через нестерпну смердоту, що звідти здіймалася. Тут аж до неба громадяться міські відходи.

Цей запах сягає апогею тоді, коли проходить гроза, після зливи. Його гарячий сморід досягає такої сили, що витісняє все довкола. Він глушить звуки, кольори, думки, він приголомшує і поглинає тебе. Це запах такої сили, що хочеться повернутися назад у материнське лоно.

За цією страшною горою слід звернути направо. Там є декілька халупок на краю поля, де сидять на припоні й цілодобово гавкають скажені пси. Зграї загиджених качок і курей розлітаються увсебіч.

Прямуємо далі дорогою, прокладеною по крутому насипі. Раптом обабіч з'являється долина, завалена химерним залізяччям: старі погнуті автобуси, іржаві, всіляко розмальовані американські машини, що або доживають віку, або уже розібрані на запчастини, трейлери, фургончики — від найубогішого, з трухлого дерева, до розкішних халабуд, оббитих бляхою, обладнаних телеантеною, де заокруглений вхід прикритий помаранчевою завіскою, а вікна заквітчані геранню.

Всюди натягнуті мотузки зі штанцями і сорочками, що лопочуть на вітрі, із простирадлами й дитячими підгузками.

У найвіддаленіших закутках є навіть щось, схоже на величезні консервні банки, у яких хтось живе, бо звідти стирчить комин і в'ється дим. Автобуси теж заселені, вікна завішено ганчір'ям. Скрізь повно маленьких злющих песиків, що дзявкають, аж захлинаючись, і зграйок дітлахів, які бігають босоніж у куряві.

Кадилак сповільнюється. До табору веде доріжка, вона круто спускається у яму під насипом і петляє між фургончиками.

Здалеку, з високого насипу на дорозі я бачу цілий гурт циганських дітей, які жваво махають нам руками і гукають щосили:

Kommt! Kommt! Kommt![5]

Ми визираємо з вікон. Кадилак повертає, обережно пірнає у яму і зупиняється посеред табору.

Циганські дітлахи проводять нас до першого фургона справа — старого напіврозваленого жовто-коричневого вагона, вкритого грязюкою, з дерев'яними колесами і маленькою драбинкою біля входу.

Мати-циганка виходить на поріг. Соня, мати одинадцятьох дітей, визволена п'ять років тому з концтабору. Це жінка, яку я люблю більше за всіх на світі. Пишу її ім'я, і на очі набігають сльози.

Неможливо описати цю жінку, красу її високого чола, її очей, що бачили, як нацисти били немовлят об стіни. На її вустах, стиснутих щоденними тривогами, інколи зблискує дитяча усмішка.

Угорсько-німецька циганка з обличчям, змарнілим і припухлим від болю, сподівань, голоду і страху, з обличчям, що терпіло удари і ляпаси, відкритим, як квітка, з поглядом вічно юної вісімнадцятилітки, сповненої любові до свого єдиного чоловіка Тати і до своїх дітей. Закохана, віддана, принесена у жертву.

Соню, звук твого хрипкого голосу відлунює у вухах, твоя усмішка живе в мені.

Твоє лоно, що стільки разів розтягувалося і виснажувалося материнством і хворобами, прикрите маленьким фартушком, — це лоно всіх депортованих циганських жінок, імена яких вечорами шепоче буревій над ворітьми закинутих таборів, над огорожею, над камінням і старим колючим дротом, закопаним на пустирях.

Твоє ім'я, Соню, — ім'я святої, коханки, назва моря ран у глибині тисячі лон.

З відкритими обіймами, з простягненими назустріч руками вона запрошує нас піднятися дерев'яною драбинкою.

Заходимо до них у фургон, де повно дітлахів, що порозсідалися на старих диванах, йдемо до столу, де сидить Тата, вождь племені, мій циганський батько, який сказав одного разу поліцаям у годину скрути, поклавши руку на моє плече:

— Це — моя донька.

Вони приймають нас у своїй бідності, як братів і сестер. Усміхаються, розпитують:

— Звідки приїхали? Куди прямуєте?

Нам дають напитися.

— Ви голодні?

Мій чорний друг сідає поруч зі мною.

— Якщо хочете, — каже Соня, — можете лишатися у нас, тут є старий незайнятий фургон. Треба лише, щоб я там трохи навела лад, бо він дуже брудний. Якщо у вас немає грошей — нічого страшного.

Ми злазимо вниз драбинкою і йдемо дивитися фургон. Дверцята примотані мотузкою, бракує колеса, дах увесь в дірках. Хай там що, а мені він здається дивовижно гарним.

Циганська мати і дві її дорослі доньки, Ніна і Берта, починають прибирати у фургоні, видобувають звідти купи старого шмаття, яке потім запихають під широчезне дівоче ліжко у розваленому старому трейлері.

Раптом з нашого фургона вибігає бездомний котик — він там ховався у ганчір'ї.

Тут ми спатимемо вночі. Цигани обіцяють навести лад.

Наш чорний друг садовить нас у машину, кадилак знову виїжджає на дорогу, здіймаючи густезну куряву, і прямує до сільської крамнички, де чоловік купує нам цілу купу їжі, повнісіньку сумку.

Сьогодні у нас свято! Ми їмо, п'ємо свіжий лимонад, а потім вирушаємо до тінистого лісу, де діти скидають одяг і біжать гратися в джунглі.

На землі, вкритій мохом, мій новий коханий розстеляє дві ковдри, ми у них загортаємося і заколихуємося під дзумкотіння комах, у гарячих плямах сонця, що пробивається крізь віти, вдихаємо запах лісу і ґрунту.

Я любилася з тобою, мій коханий негре, на цій шорсткій грубій землі аж до заходу сонця. Згадай-но, як ми дрімали у затінку дерев голі, оповиті кусючими ковдрами і пряним запахом твоєї чорної шкіри.

Настав вечір. У світлі місяця табір постає, як фантом. У всіх вікнах — світло, над усіма щербатими дахами в'ється дим. Циганські дівчата приходять, як кішечки, наглядати за нашим заселенням до фургона. Ніна й Аніта трохи говорять французькою.

Чорний коханець повернеться цієї ночі, заскочивши на кілька годин у свою казарму, він має тричі постукати у вікно.

У нашому помешканні перегородки зроблено з дерева, великі діри закрито картоном. Я розвішую свої прикраси, циганські сережки, браслети. Своє найкраще намисто з венеційського скла, розписане молочно-білими квітами, я дарую Соні. Дівчата відносять його до її фургончика. Повертаються з подарунком для мене — теж із намистом, зробленим із химерних непрозорих рожевих і фіолетових кульок, схожих на вінчальне конфетті. Воно збереглося у мене й досі. Ось тут воно лежить на столі, я дивлюся на нього, Соню, і згадую про тебе.

Під перестінком, обклеєним обдертими позолоченими шпалерами, стоїть вузьке ліжко — одне на нас чотирьох.

Фургон такий низький, що посередині ледь можна стояти у повний зріст. Я ставлю свій мініатюрний спиртовий пальник на хиткий, поточений мишвою буфет.

Із діри на місці відсутнього колеса у головах нашого ліжка добре видно землю.

Посеред ночі, тулячись разом з дітьми на вузькому ліжку, я прокидаюся від тихенького стукоту у вікно.

Відчиняю, розв'язуючи мотузку, що притримує прибиті двома цвяхами двері, і бачу з вікна мого чорного коханого, його таємничу постать у світлі місяця.

На світанку він муситиме повертатися назад у казарму, бо як не з'явиться на побудку, ризикує потрапити у в'язницю.

Зранку пройшов дощ, півліжка намокло. Потрібно буде його переставити. На підлозі з'явилися калюжі.

Під час сильних злив ми підставлятимемо консервні бляшанки під діри, і нас довго заколихуватиме музика краплин, що наповнюватимуть баночки.

Батьки-цигани з раннього ранку пішли торгувати з рук, hausieren. У сумці Соня носить мило, зубні пасти, гребінці й обручі для волосся. Я з ніжністю й болем згадую цю велику важезну сумку, яку вона тягає нескінченними сходами, несучи на собі найменших дітлахів.

Тата ховає у багажнику своєї машини блоки американських цигарок і контрабандне віскі в пляшках, яке він задорого продає багатіям із великих будинків, ризикуючи своєю свободою.

Ой, Цигане, дивовижний чоловіче з обличчям чеського скрипаля, з блакитними замріяними очима!

Посивілий Тата, розкішний Тата носить невелику борідку, пофарбовану в чорне, щоб радувати око дружині!

Ich bin der schönste Mann, — каже він. І це правда. Освенцім і Дахау сповнили тебе такою величчю, перед якою ми німіємо, як і перед твоїм шаленим сміхом, і перед ніжністю, з якою ти заколисуєш на руках своїх двох найменших донечок, Еммі та Юлічку.

Тата туберкульозний, Тата зі свистом в легенях, Тата з виснаженим серцем, надломленим і гарячим. Твоє покликання, дзвінке, як цимбали, — бути артистом! Твоя раса ховається у неозорому слові: безрідність.

Німці вибілили твоє волосся, виїли серце, спалили твою першу дружину і восьмеро дітей у пекельних котлах.

Коли ти п'яний, Тато, ти викрикуєш із себе жахливу любов, любов мертвих, любов Євреїв і Циган, крізь твоє голосіння й досі волають вивезені.

Хай буду я проклята, якщо тебе забуду! Якщо не принесу тобі хліба, тому, хто колись нагодував і зігрів мене! Хай я осліпну, хай мені випадуть зуби і волосся, якщо я не приїду поцілувати твої повіки до того, як вони закриються назавжди!

Циганські дівчата гожі, як стиглі плоди під сонячним промінням. Довге чорне волосся, яке вони вичісують і викохують, хвилями спадає їм на плечі. Маленька чотирирічна Юлічка — справжній демон. Вона босоніж танцює твіст на капоті старої циганської машини, вчепившись у своє плаття крихітнимипухкими рученятами, без упину щось вигукує, а в чорних очах спалахують блискавки.

Батько її прозвав "Росіянкою".

Двійко хлопців, Пеппі і Віллі, постійно бігають красти овочі на городах, а потім тихенько ховаються у фургоні. Щодня звідти лунають крики, коли циганська мати гнівається, коли її дерев'яна ложка з довгою ручкою, Kochlöffel[7], гуляє по їхніх сідницях. Мати удає, неначе щосили їх лупить, а вони, підігруючи[IS2] , чимдуж горлопанять.

Батьки повертаються додому не раніше третьої по обіді.

Соня розбирає продукти — хліб, цукор, борошно, і крадькома дістає курку з потаємної чорної кишені, пришитої під спідницею.

Der Tata hat es organisiert, — каже вона.

Десь на фермі не дорахувалися курочки!

Прямо зараз вона буде варитися, повільно тушкуватися з чеськими кнедлями, а потім потрапить до радісних шлунків циганських дітлахів.

Happa, happa, — каже своєю таємною мовою циганська мати, годуючи ложкою по черзі з однієї тарілки найменших, що повсідалися біля неї.

Роти або відкриваються, або вередують, і хтось починає верещати. Тоді Kochlöffel здіймається у повітрі і загрозливо замахується.

Нам теж дістається велика тарілка гарячих кнедлів у соусі, а в особливо вдалі дні — шмат білого курячого м'яса. Соня власноруч нам приносить їжу — тримаючи тарілку обома руками, вона видряпується у наш фургон без сходів.

Я попідмітала там і трохи навела лад, нам поставили друге ліжко і принесли трохи тканини, щоб завісити вікна. Вона стане дуже в пригоді, коли навідуватиметься поліція, а нам із дітьми потрібно буде ховатися, забиватися під стіл, опустивши всі завіски і затамувавши подих, щоб вони повірили, що у фургоні ніхто не живе, а двері зав'язані мотузкою.

Німецькі поліцаї, я бачила спалах вашої жорстокості одного спекотного дня. Було чутно, як хтось кричав, наче поранений дикий звір, юрба людей у лахмітті зібралася довкола фургона, що аж двигтів. Звідти виганяли хвору жінку, яка перед тим не заплатила за проживання.

Сім поліцейських машин її оточили. Сім отруйних жуків у зеленій броні, з огидним написом на череві — "Polizei".

Крики долинають з-за тоненьких стінок, фургон гойдається, його розгромлено, спустошено. Жінку безжально звідти викинули, зламавши їй руку.

Того вечора її п'ятнадцятирічна донька, повернувшись із заводу, знайде свою матір закляклою на матраці, на місці, де раніше стояв фургон, а довкола валятиметься кухонне начиння.

Я все бачила, сховавшись із дітьми за натовпом.

Циганський таборе, ти — прихисток болю! Діти вештаються босоніж, жебрають хліб. Їхні батьки випивають у бістро, б'ються на ножах, вбивають один одного.

Таємничий дідуган живе самотою у невеликому фургончику, пофарбованому в чорний колір, з велосипедом і червоними написами "Moulo", "Moulo", "Moulo", зробленими з літер різного розміру на обпалених стінках. Це означає "демон".

Одного ранку його знайдуть у ямі мертвого, геть побитого, поруч лежатиме його велосипед, на голові — капелюх. Під час своєї останньої пиятики він побажав, щоб вітер його колисав у високих травах. Його фургон, зачинений на ключ, так і залишився порожнім.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Книжки 23 листопада, 15:23 531
Додати до обраного
Всього коментарів: 0
Вибір редакції