Нова книжка поезій відомої української літераторки й режисерки, твори якої перекладені кількома мовами.
У поетичній збірці Ірина Цілик надала минулому різкості теперішнього, а теперішньому – глибини минулого. Книжку з віршами представляє видавництво MERIDIAN CZERNOWITZ.
Із кількома поезіями можна ознайомитися на нашому сайті.
***
Іржа, залитий світлом чистотіл,
олійних фарб строкатий камуфляж
на пальцях, мохом вкритий водостік,
пучок верби, поставлений на стіл,
і недоекспонований пейзаж.
Усе, що відбувалось мимохідь,
усе, що забувалось назавжди:
надірвана сорочка, тьмяна мідь,
розкрита книжка, кожна, кожна мить –
шибнуть в обличчя, ніби нашатир.
Цукрова пудра на моїй щоці,
облишений улітку календар,
ця сукня і фіалкові синці,
коліна нерозведені оці
зійдуться враз у болісний удар.
Так, як шукаєш срібло у землі
на тих забутих світом хуторах,
а замість п'ятаків знаходиш глід,
порожні гільзи, хати давній слід
і польової мишки свіжий прах,
так я шукаю в спинах всіх чужих
нічим не схожих звірів і людей
тебе. Шукаю все, що ти лишив:
корявий почерк, в'ялений інжир
в долоні теплій, ніжність і те де.
+++
Перерахуй на п'ять касок і випий три шоти –
ми так живем. Виживаєм, точніше, тихцем.
Та не рятують кевларові майки і шорти
від цього чорного літа з безоким лицем.
Run, Forrest, run*. Ти ще можеш як мінімум бігти.
Втоптуй у землю даремні ненависть і страх,
бо в постояльців Вальгалли волосся і нігті
вже проростають травою в донбаських степах.
Мчати на смерть, нагло віку собі вкоротити
здатен не кожен. Ти здатен? – питання у лоб.
А на Майдані тепер продаються магніти,
бій на Грушевського на холодильники щоб.
Просто насправді цукерки всі-всі без начинки.
Вибереш чорне – зіграє червоне, вважай.
А десь під ранок приходять нездійснені вчинки
випити крові у наших вчорашніх бажань.
Ми не втечемо далеко, куди правду діти.
Live, Forrest, live**. Поки небо тебе береже.
Нам із тобою потрібно тепер народити
тисячі хлопчиків… тисячі, тисячі вже.
Значить, біжи навпростець, будь спокійним і мудрим,
доки цей рух по спіралі зминає траву
і тихий місяць стікає блідим перламутром
на закривавлено-макову передову.
+++
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин і низького тиску, і
побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.
Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,
а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.
А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.
Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.
Зав'яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.
Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.
А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.