Ірина Цілик: Глибина різкості

Ірина Цілик: Глибина різкості

Ірина Цілик / Фото: УНІАН

Нова книжка поезій відомої української літераторки й режисерки, твори якої перекладені кількома мовами.

У поетичній збірці Ірина Цілик надала минулому різкості теперішнього, а теперішньому – глибини минулого. Книжку з віршами представляє видавництво MERIDIAN CZERNOWITZ.

Із кількома поезіями можна ознайомитися на нашому сайті.

***

Іржа, залитий світлом чистотіл,

олійних фарб строкатий камуфляж

на пальцях, мохом вкритий водостік,

пучок верби, поставлений на стіл,

і недоекспонований пейзаж.

 

Усе, що відбувалось мимохідь,

усе, що забувалось назавжди:

надірвана сорочка, тьмяна мідь,

розкрита книжка, кожна, кожна мить –

шибнуть в обличчя, ніби нашатир.

 

Цукрова пудра на моїй щоці,

облишений улітку календар,

ця сукня і фіалкові синці,

коліна нерозведені оці

зійдуться враз у болісний удар.

 

Так, як шукаєш срібло у землі

на тих забутих світом хуторах,

а замість п'ятаків знаходиш глід,

порожні гільзи, хати давній слід

і польової мишки свіжий прах,

 

так я шукаю в спинах всіх чужих

нічим не схожих звірів і людей

тебе. Шукаю все, що ти лишив:

корявий почерк, в'ялений інжир

в долоні теплій, ніжність і те де.

 

+++

Перерахуй на п'ять касок і випий три шоти –

ми так живем. Виживаєм, точніше, тихцем.

Та не рятують кевларові майки і шорти

від цього чорного літа з безоким лицем.

 

Run, Forrest, run*. Ти ще можеш як мінімум бігти.

Втоптуй у землю даремні ненависть і страх,

бо в постояльців Вальгалли волосся і нігті

вже проростають травою в донбаських степах.

 

Мчати на смерть, нагло віку собі вкоротити

здатен не кожен. Ти здатен? – питання у лоб.

А на Майдані тепер продаються магніти,

бій на Грушевського на холодильники щоб.

 

Просто насправді цукерки всі-всі без начинки.

Вибереш чорне – зіграє червоне, вважай.

А десь під ранок приходять нездійснені вчинки

випити крові у наших вчорашніх бажань.

 

Ми не втечемо далеко, куди правду діти.

Live, Forrest, live**. Поки небо тебе береже.

Нам із тобою потрібно тепер народити

тисячі хлопчиків… тисячі, тисячі вже.

 

Значить, біжи навпростець, будь спокійним і мудрим,

доки цей рух по спіралі зминає траву

і тихий місяць стікає блідим перламутром

на закривавлено-макову передову.

 

+++

Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.

Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.

Заручниця щоденних новин і низького тиску, і

побуту, вона думає: ще трохи, і я буду з ним.

 

Ще день – і я виперу форму з усіма свідченнями

втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави,

а потім ми сядемо поруч з простими обличчями,

і я вибиратиму всі спогади з його голови.

 

А потім поставлю чай із гілочками смородини,

вдягнуся в оте, мереживне, і буде тиша навкруг,

і сонце впаде в кропиву за чужими городами,

і нитимуть груди у передчутті його темних рук.

 

Вона собі каже: ще трохи – й всі будуть щасливими.

Зав'яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.

Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами

нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.

 

Білизна рипить у руках, світло сточує вилиці.

Мурашка повзе виступами її худої спини.

Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться

згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.

 

А потім бере відро, набирає води пригорщу,

вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.

Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!

Ну, принаймні до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.

Наступна публікація