Літопис самовидців: Дев'ять місяців українського спротиву

© УНІАН
Книжки 21 листопада, 09:35 955
Додати до обраного
Від Євромайдану до АТО, від листопада 2013-го до літа 2014-го – ця книжка простежує, в хронологічній послідовності, зміну настроїв і глибинні психологічні трансформації в українському суспільстві. 

Колективний портрет "народження нації", що за кілька місяців пройшла шлях від мирного протесту до національно-визвольної війни, складено з найпопулярніших за цей час дописів у соцмережах, виступів в інтернеті, фрагментів новинної стрічки і т.д.

Понад сотню авторів збірника, виданого "Коморою", серед яких як відомі літератори, блогери, журналісти, так і анонімні мережеві "ніки", об'єднує одне: всі вони були живими свідками й учасниками найдраматичніших подій новітньої української історії, і всі їхні думки й почуття, оцінки й пошуки смислів зафіксовано в режимі "включеного спостереження". Читач таким чином отримує можливість доторкнутися до історії в момент її прямого творення.

Із частиною книжки пропонуємо ознайомитися на сайті.

***

Дзвонар з Михайлівського собору, 24-річний Іван Сидор, аспірант Київської богословської академії, прокинувся у ніч з 10 на 11 грудня від шквалу телефонних дзвінків та SMS: йому телефонували з України, США, Італії, Польщі та інших країн. Жінки плакали та просили бити в усі дзвони: на Євромайдані спецпідрозділи Беркуту пішли проти своїх громадян і почали штурм. Іван одразу зателефонував наміснику Михайлівського монастиря Агапіту і отримав згоду на набат: до самого ранку він разом з іншими хлопцями, що приєднались, бив у дзвони, закликаючи Київ прокинутись та встояти проти свавілля. Востаннє таке відбувалось 800 років тому, під час захоплення столиці ханом Батиєм.

(inspired.com.ua)

 

Fedor Sivtsov

11 грудня 2013 р.

Сегодня со мной случилось три вещи.

1. Я поверил в бога.

Когда "Беркут" прорвался за баррикады и начал оттеснять людей, когда женщин и детей собрали на сцене, а тех кто не мог там уместится — вокруг. И люди молились и держались из последних сил — чтобы не заплакать от бессилия и страха. Когда вдруг в ночи раздался колокольный звон. И этот звон означал надежду. В этот момент я поверил в бога.

2. Я стал националистом.

Когда я увидел этих солдат — моих соотечественников, тех, кто должен олицетворять закон, тех, кто должен защищать закон в моей стране. Выполняя тупой чудовищный приказ, защищающий интересы только одного человека — президента соседней державы (нашего президента в этой стране все равно никто не признает) они шли на мирных демонстрантов — детей, женщин, стариков, и им было все равно.

Когда со сцены раздался крик — "Нас почули! З усього Києва до нас їдуть люди!". Когда я оглянулся и на месте пустыря увидел нескончаемый поток людей — украинцев, неравнодушных к судьбе своих сограждан. Простых соотечественников, вышедших на защиту мирного населения.

В этот момент я стал националистом.

3. Я освободился от страха.

Когда они со всех сторон окружили площадь и теснили нас. Когда их сил не хватило, когда мы, навалившись толпой, смогли дать им отпор, и если не оттеснить, то хотя бы удержать поток этих тварей.

В этот момент я освободился от страха.

Поверь, я далеко не самый смелый или безрассудный в этой стране.

Но сегодня я снова выйду на Майдан. За эту ночь, за этих людей, за гордость быть единой сплоченной нацией — за ту гордость, которую мы отстояли сегодня ночью.

И я призываю тебя избавится от сомнений и страха и выйти со мной.

С нами бог, с нами честь и сила, с нами ЛЮДИ! С нами — Украина.

Вместе — к победе! Разом до перемоги!

И еще — Слава Украине!

 

У ніч на 11 грудня, під час зачистки силовиками, внутрішніми військами і міліцією Майдану, водій столичного метро Віталій Замойський закликав пасажирів вийти на станції "Театральна" і допомогти людям на Євромайдані. Під час руху потягу він повідомив, що станції "Хрещатик" і "Майдан Незалежності" перекриті. На такий крок зважився, бо перед зміною всю ніч дивився трансляцію з Євромайдану і це був "поклик душі".

(24tv.ua)

 


Наталія Байкалова

12 грудня 2013 р.

Доброе утро всем!) Сегодня ночью мой шестилетний сын дожидался меня с Майдана (раптом війна, а ми зайняті)))). Сонное чудо сразу затащило меня в постель и:

— Мамочка, Как там НАШИ? Стоят?

— Стоят, сыночка, спи... давай сказку расскажу...

— Ты мне, мамочка, сказку не рассказывай, ты мне гимн тихонечко спой...)))))

Засыпал он с ладохой на сердце ;). Вот такое поколение подрастает в тылу.

Будем жить!!!!)))))

Всем нам всего теплого и мирного сегодня!

 

Aleksandra Kovaleva

12 грудня 2013 р.

Так-с...

Тем, кто страдает от невозможности сводить на елку своих инфантов. Объясняю популярно.

Никто вам не мешает — проходы открыты. Елка стоит. Наряжали миллион человек. Подумайте о ваших детях и приводите их на Майдан, потому что на "поповские" елки-Милка ваши отпрыски еще насмотрятся. А такой елки, какая есть только сейчас, в этом году, они не увидят больше никогда.

Сегодня 12 декабря, и на данный момент здесь баррикады до неба, огромные палатки, здесь железные бочки и пахнет кострами.

Здесь ходят ветераны в афганских шапках, священники в камуфляже, девочки в венках, дедушки в длинных белых бородах и супермен. Здесь дяди и тети в оранжевых касках разносят бесплатный чай, апельсинки и печеньки. Здесь у каждого второго в кармане заныкана конфетка для соседа.

Здесь поют песни, танцуют, лазят с флагами по баррикадам. А по вечерам зажигают фонарики и поют одну песню.

Здесь люди вместе, бесплатно и просто потому, что так правильно — расчищают дороги, вставляют разбитые окна, отдают друг другу шарфы и перчатки. Здесь старики и мальчишки со всех концов родины наивно, но хотя бы честно борются за свою гордость.

Так что, пока мордор не набежал снова, приводите детей на Елку. Она уже готова. Мы справились быстрее Попова и, кстати, бесплатно для города. Снег расчищен: на Майдане чище, чем во всем городе, опять-таки, сделали сами и бесплатно. В качестве подарка. Пожалуйста, ну что вы, не стоит благодарности.

И подумайте вот о чем.

Время все расставит на свои места. Через десять лет ваш ребенок спросит вас: "А почему ты, батя, собсна, не сводил меня на ту самую знаменитую революционную елку 2013 года, которая дала бы толчок моей фантазии, гражданской самоидентификации, пониманию общечеловеческих ценностей и самоосознанию?"

И что вы ему на это ответите?

Что 10 лет назад не разделяли чьих-то там взглядов?

 

Олена Зварич

13 грудня 2013 р.

 

Мій милий "тітушка"

Віднедавна я знаю "явки, паролі", місце проживання, настрої, зарплатню "тітушок". На жаль, не всіх, бо наїхало їх з Луганська, з Житомирщини і Рівненщини тощо — море, а тільки полтавських.

Схоже, прибули до Києва "тітушкувати" всі дужі безробітні полтавці призовного віку. На початку минулого тижня та у вихідні — 200 плюс ще 100 осіб. Позавчора приїхали ще три автобуси, тобто ще з півтори сотні.

Земля настільки кругла, навіть кругліша за "круглий стіл", що сьогодні я маю трьох знайомих серед "тітушок": двоє — родичі моїх полтавських подруг, один — товариш ще з пісочинці.

Усі вони безробітні. Усі — не хочуть нікого бити, приїхали винятково заробити гроші і клянуть владу на всі заставки. Усі — хочуть залишитися інкогніто і соромляться свого заробітчанства. Такса — 500 гривень на день, золота мрія пришибленої злиднями провінції.

Минулої п'ятниці дзвінок вирвав мене з виру Майдану. "Привіт. Це Сергій Карпенко. Я в Києві". — "О, Карпич, привіт. На Майдан приїхав?" — "Та ні — приїхав трохи "потітушкувати". "Що-о-о-о?!!" — "А чого в тебе голос такий переляканий став? — сміється. — Давай зустрінемося. Тільки на Майдан мені не можна".

Зустрічаємося в невеликому "народному" барі у середмісті. Він замовляє каву, я — каву з коньяком. Мені, пояснює, не можна. Уже пару "колег" вигнали з лав "тітушок" за те, що напилися, ще котрогось — за те, що "травку" курив.

"Скільки з мене?" — питаю в дівчини за шинквасом. Карпич зупиняє мою руку, що тягнеться до гаманця: "Лєна, ображаєш". "А вам що, уже й аванс дали?!" — питаю в'їдливо.

Він гладить мене по голові. "Та не бійся. Ніхто вас бити не буде". — "Як мило! Ти ж, мабуть, пам'ятаєш, як я тебе огріла по пиці пеналом у сьомому класі".

"Я думала, що ‹тітушки› — це останні покидьки", — кажу, сідаючи за столик. Не можу оговтатися. Карпич начебто ж непогана людина, розумна, неординарна.

"Та всякі є у нас, — відповідає. — Є і спортсмени. Є студенти. І наволочі, здається, теж вистачає. Студенти, ті особливо шугаються від телекамер, бо вони ж відпросилися у своїх викладачів начебто на Майдан, бояться, що їх викриють.

Тільки битися ніхто не хоче. Кому треба морду свою підставляти, якщо й за ‹просто стояння› на мітингу гроші платять?!"

Перші двісті прибули у Київ під ранок третього грудня. Спершу, за домовленістю, їх мали прийняти бази відпочинку в Кончі-Заспі. Проте примчалися на власному дорогому авто власники бази, запанікували, що начебто їде преса, а їм розголосу не треба — і "тітушок" відправили далі шукати притулку.

Так ті чотири автобуси й вешталися лісом, аж поки не надійшла команда селитися в столичних хостелах. Зараз полтавські мешкають щонайменше у трьох місцях — в районі Залізничного вокзалу, в районі Львівської площі та неподалік "Київмлина".

Квартирування у хостелах оплачують замовники.

[...]

Їжу купують самі. Намагаються економити. "Дорого тут, у столиці, — нарікають. — Варена гречка в супермаркеті біля Маріїнського — 40 гривень кіло. То, може, це та, що мітинг Регіонів не подужав доїсти?".

У перші дні, точніше — ночі, крадькома ходили на Майдан, зі спортивного інтересу. Один сказав, що піде з дівчатами знайомитися, бо "дєвчонкі" там класні, а на наших мітингах одні тьотки і баби".

Інший прибіг, скаржиться: "Мене ‹вичислили›, ледь не побили. Не знав, що сказати, крім того, що ‹я — за Європу›". "Так ти, дурню, чом туди у спортивних штанях поперся?". Ще один ходив вечорами, "після роботи", на Майдан подивитися на "живого" Кличка.

Час від часу їм влаштовують "навчальну бойову тривогу", тобто наказують зібратися якомога швидше у певному місці — просто так, перевіряють. Кожен "легіонер" знає тільки старшого своєї групи, хто керує іншими — невідомо, та й байдуже.

"Є й дуже молоді пацани, на вигляд — зовсім підлітки, петеушники абощо. Ті сидять вечорами, п'ють пиво, прикидають, наскільки крутий телефон куплять, якщо Майдан протримається, і ми з ним, до Нового року. Так що взагалі-то ми напряму зацікавлені в Майдані", — сміється Карпич.

"Сєрьога, а що вас об'єднує?" — питаю, коли він проводить мене до метро. Падає красивий, картиночний сніг, святковий. Карпич на хвильку замислюється. "Що об'єднує? Ну точно не любов до тих, про кого ви на мітингах кричите ‹Банду — геть!›.

Якби ти тільки чула, як усі в нас лають владу! Такого, мабуть, і на Майдані не почуєш... Об'єднує що? Цинізм. Так. Ми всі циніки".

 

Karpa Irena

21 грудня 2013 р. з Kyiv

Свіжа історія від знайомої з Донецька:

"Хочется уехать и никогда не возвращаться.

Сегодня я впервые в жизни столкнулась с ситуацией ‘me against the crowd'. Толпой агрессивной. По-настоящему, без шуток.

Я ехала на работу в троллейбусе Донецка с ленточкой желто-голубого цвета на сумке. Я так хожу уже почти месяц. Меня пару раз обозвали фашисткой, отказались продавать продукты в магазине, но это все — мелочи. Сегодня я видела искаженное зомбо-яростью лицо этого места.

Началось все с тетеньки 40+, которая начала громко причитать о просранных мозгах молодежи, которая не хочет учиться и работать, а лишь бы майдаунить. Ей начали вторить такие же уставшие от жизни рабы, и уже через минуту половина троллейбуса мне рассказывала о гейропе, Донбассе, который кормит всю Украину, и прелестях обьединения с Россией-матушкой. Не уверена, что это был инстинкт самосохранения, но я молчала. В наушниках играло ‹Hej, hej, sokoły, omijajcie gory, lasy, doły...›, в Киев уже завтра, ссориться не хотелось. В какой-то момент тетке стало ясно, что так просто меня не возьмешь, и надо переходить к активным действиям. Буквально за 30 секунд я стала лично виноватой в снесении памятника Ленину, осквернении ворот КМДА, провокациях против ‹Беркута› возле АП, да и в целом продажной шлюхой. Я до сих пор в растерянности — европейской или нацистской, хотя какая уже разница? Народ улюлюкал и поддакивал. Никто, я подчеркиваю, никто за меня не заступился, мол оставьте девочку в покое. Я молчала.

Тетка резко сорвала с сумки мою ленту и начала топтать на полу троллейбуса. Втаптывать в грязь полурастаявшего снега флаг моей страны. Как будто от этого зависело ее личное будущее. Как будто Украина как государство принесла ей личное горе.

Ей помогали. И радовались, как будто Новый Год наступил на неделю раньше. Кто меня хоть немного знает, поймет, что тут я не могла не сорваться.

Мой крик ‹Что же вы делаете, это же флаг государства, частью которого вы тоже являетесь?!!› я слышала со стороны. Я смотрела в лицо толпы, которая готова растерзать. Ей завтра было бы стыдно, но сегодня меня бы не стало. Меня спросили: ‹Сама выйдешь или помочь?›. И два крепких мужика вытолкали меня из троллейбуса на ближайшей остановке.

О том, что по такому делу теоретически можно обратиться в прокуратуру, я поняла спустя пару часов. Но на той же долбанной остановке я поняла, что я не в своей стране, я во вражеской стороне. Я не знаю, как это вылечить, ведь дети воспитываются так же. Это гангрена, которую можно только ампутировать, пока не поздно.

Хочется уехать и никогда не возвращаться".

|

<Громадський сектор Євромайдану>

<29 грудня 2013 р.>

Завтра, 30 грудня, візьмемо царство мороку в оточення.

Приходьте о 12.00 на вул. Грушевського, (внизу, з боку Європейської площі).

Станемо перед міліцейським кордоном із дзеркалами й змусимо бійців подивитися собі в очі. Півгодини будемо тримати дзеркала за півметра перед обличчями правоохоронців. Вони не можуть відвернутися й муситимуть дивитися на власне відображення із написом: "Боже, невже це я?".

Уже п'ятий тиждень міліція охороняє урядовий квартал, який для багатьох перетворився на царство мороку, з якого віє лише страхом, агресією та розлюченістю. Майдан вирішив оточити цей квартал світлом та дзеркалами, які направлять агресію назад до центру, а охоронцям дадуть можливість поглянути на самих себе і задуматись, кого і від чого вони захищають.

 

Yulia Babych

16 січня 2014 р.

Наверное, я готова...

Паспорт — check...

Вышиванка (умирать, так в ней) — check...

Вакарчук в ушах ("Я не здамся без Бою") чудно полифонирует с Гимном Украины...

Стук в двери больше не пугает... лишь настораживает — я же еще не повоевала толком, какие суды?

Мирно... очень мирно во мне вырос из Эволюционера Революционер... И если что — хочу, чтобы на надгробной плите написали "бендеровка с Восточной Украины"...

Наверное, я готова...

И знаете — когда это понимаешь — начхать на любые антизаконы, потому что тебя переполняет СВОБОДА!...

Наверное, я готова...

Ведь я не одна, правда?...

 

Volodymyr Danylyuk

23 січня 2014 р.

Знімаю шапку — і кров заливає окуляри, респіратор, стікає по підборіддю і капає на сніг, в голові дзвенить після ударів кийками, в очах темніє... а кров капає, ллється на сніг. Біло-червоний сніг в центрі Києва — це стало звичним. Дівчина перев'язує мені голову, розпитує, заспокоює: "Ти тільки не мовчи, мені потрібно, щоб ти постійно говорив", дорога до медпункту, погляд сотні сумних очей на скривавлену пов'язку: "Це чим тебе? Кулею?" — це питання давно перестало бути іронічним. Звичне питання на червоно-білому снігу. Зривистий крик Турчинова зі сцени: "Ми повинні боронити Майдан. Банда перейшла всіляки межі", — звичні слова від одного з лідерів парламентської опозиції, люди давно перестали їх чути, червоно-білі слова. Сиджу в маленькій кімнатці 1х1 метр, слухаю про бойові набої, що їх роздали альфі, застрелених та затриманих під час останнього штурму грушевського, телефон розривається від дзвінків і смсок, дівчата зашивають мені голову і накладають пов'язку, через яку дуже швидко проступає кров. Червона кров на білій пов'язці. Це наша реальність. Війна посеред столиці України, вбиті й поранені, сотні людей, що мовчки роблять свою справу і дратуються, коли їх називають героями, а навколо них здіймається хурделиця, змішуючи біле з червоним...

 

Hanka Yakovenko

16 січня 2014 р.

Одне з сильних вражень Майдану, це коли жінка-заробітчанка принесла гроші для Майдану і, плачучи, обійняла, сказавши: "Це ми тут в Італії збирали для України. дітки, якже ж хочеться назад, додому... до вас. Ми ж переможемо, правда?.."

 

Sevgil Musaieva

6 лютого 2014 р.

Вчера был самый трогательный момент за эти 2,5 месяца Майдана. Чаще всего я прихожу сюда поздно вечером, после работы. Это было около часа ночи, там в это время мало людей, так тихо и спокойно. Я проходила мимо Дома профсоюзов, когда заметила, как молодой парень лет 25 зажигал лампадку под портретом Сергея Нигояна.

За эти 2,5 месяца я, признаться, устала эмоционально. Просыпаюсь несколько раз среди ночи уже просто так, без будильника, проверяю новости. Все мои вещи пахнут майдановскими кострами, в карманах курток я нахожу марлевые повязки, конфеты от волонтеров, пули с улицы Грушевского.

Вы знаете — вопрос уже не в Януковиче, изменении Конституции, роспуске парламента. Для меня это всего лишь вопрос времени. Для меня самым большим событием этой революции стали люди. Иногда мне кажется, что, возможно, мы будем скучать по таким нам. Нужно не забыть это ощущение.

 

|

 

За півтора місяця Майдан радикалізувався, Майдан-табір перетворився на Майдан-січ, свідчать результати опитувань його мешканців у січні 2014 року.

Результати опитувань сьогодні оприлюднили експерти фонду "Демократичні ініціативи" і Київського міжнародного інституту соціології.

За результатами, із майже 30 до 40 відсотків збільшилась кількість майданівців, які готові відмовитись виконувати рішення органів влади; кількість людей, готових захоплювати адміністративні будівлі, зросла удвічі, з майже 20 до 40 відсотків.

(www.radiosvoboda.org).

 

Sergey Suprun

22 лютого 2014 року

Хочу рассказать о ночи 19 февраля, когда происходила зачистка Майдана.

Тогда была самая напряженная ночь. Пресловутых сотен самообороны не было, свободовской гвардии не было, люди, которые держали оборону, были плохо организованы и истощены, щиты держали до изнеможения подпирая головой. Радовала сцена, наверное потому, что пафосных депутатов с их дешевыми манипулятивными лозунгами не было. Никого. Парубий заявил, что у него инсульт и довольный свалил домой. Турчинов потребовал носилки и заявил, что его убил снайпер. "Беркут" постоянно атаковал. Периметр держало человек 300-400, остальные — сочувствующие. Людей под утро становилось все меньше и меньше, Крещатик опустел, и те кто остались либо бегали, либо еле передвигались, перетаскивая к передовой все, что горит. Около пяти часов положение стало отчаянным, передовую потеснили опять. Баррикады на Прорезной и в Пассаже остались совсем без охраны, несколько раз прибегали ребята с предупреждением о движущемся "Беркуте" и титушках со стороны Бессарабки. Было тревожно. Было страшно. Все понимали, что удержать Крещатик шанса нет никакого. После восьми люди стали расходиться активнее, прибывающих почти не было. По Крещатику со стороны Бессарабки бежала большая группа вооруженных щитами и битами людей до ста человек. Это был конец. Ребята взялись за камни и кинулись поджигать коктели. Группа быстро приближалась, когда стали видны их лица, закрались сомнения, сменившиеся пониманием — Наши. Такие лица могут быть только у Наших.

Мужики сорока-пятидесяти лет подбежали, выстроились в колонну по четверо и первый ряд, грохнув щитами, упал на колени. То, что мы услышали, вырвало сознание: "Брати! Пробачте, що так довго їхали". Плакали все. Все. Это была Львовская сотня.

Они убежали на передовую, пару человек остались и рассказали длинную историю о том, КАК они добирались. Я не буду писать об этом, это длинная повесть о мужестве и непреклонной воле. Слава Львовской Сотне. Через час был Тернополь.

 

Іра Цілик

19 лютого 2014 року

Мій дуже хороший друг, супер-крутий хірург, один з тих лікарів, що всю попередню ніч оперували десятки людей у відділенні "Політравми", сказав мені сьогодні, що без волонтерів вони б не вигребли (чуєте, волонтери? То вам адресовано)... Сама я вночі поруч з ними, на жаль, не була, але була весь день на лікарняній кухні і ніби прожила в цьому відділенні ціле маленьке життя, повне різних особливих вражень. Всі ці хлопці, переламані, спухлі, фіолетові від синців, вигаслі, які соромляться своїх катетерів і босих ніг, лежать навіть в коридорах, дивляться у стелю і ніяковіють, коли вмовляєш їх бодай щось поїсти... Ці тітоньки, бабусі, дівчаточка, які несуть і несуть до лікарні нескінченним потоком домашню затишну зроблену з такою любов'ю — що аж пульсує! — їжу: всі ці бульйони з фрикадельками, борщі, голубці, пироги, перетерті дієтичні супчики, дбайливо загорнуті в рушники і газету, щоб же ж було неодмінно тепле!.. Ці мовчазні юні волонтерки, що старанно відмивають посеред коридорів каталки від крові... Цей такий загублений і такий незворушний водночас москвич посеред двох вуйків (усі троє — побиті-зашиті), які люб'язно, але так незграбно намагаються підтримувати з ним розмову російською... Ці часом надміру скромні лікарі та афганці з ведмежою статурою і добрими лукавими поглядами, що соромляться нормально поїсти, ніби це все не для них також... Цей неймовірно гарний хлопець із заплющеними очима, голий під простинкою, якого провезли повз мене з реанімації... Ці немайданівські жінки в палатах (а ми ж, зрештою, не лише наших годували — їжі було так багато! — з усіма перезнайомилися) зі слізьми на очах і молитвами за Майдан... Ця записка незнайомому адресату, вкладена якоюсь жіночкою до пакунку з пюре і котлетами: "Дорогий сину! Бажаю тобі швидкого одужання. Дякую тобі за твою хоробрість. Приємного тобі апетиту..." Цей безкінечний сюрреалізм. Ця ніжність. Цей страх. Ця втома. Ця дорослість. Щодня ми стаємо старшими, набагато старшими за тих людей, якими ми були ще вчора... Тримаймося.

 

Osman Pashayev

20 лютого 2014 р.

Я еще раз запощу эту фотку. Любимая за день. Интеллигентная бабушка из центра Киева. Лет 80, не меньше, аккуратно одетая, она была на Майдане одна из первых, когда только-только понесли трупы, и начала сооружать баррикады из остатков пепелища. В это время со сцены призывали людей не подходить к остаткам сгоревших баррикад, так как в пепле могли быть гранаты, а она улыбалась и очень спокойно и сдержанно наполняла свой мешок...

Сейчас на Майдане десятки тысяч. Везде переполнено, почти полностью разобрали тротуар перед КМДА. Девушки с топорами и мешками кирпичей, бабушки и дедушки. Все как вчера, позавчера. Чем их еще напугать? Химическим оружием? Или бомбы с самолетов будут сбрасывать на Майдан?

 

Lera Burlakova

20 лютого 2014 р.

найстрашніше, що я бачила за останні за останні дні — не тітушки з пістолетами, не візочки зі зброєю у тилу силовиків на Інституській, не кров, не вогонь, не сльози, не трупи.

це десять хлопців, що о четвертій ранку стоять на блок-пості біля села Зазим'я та чекають на шість автобусів з силовиками — щоб зупинити їх, не пустити на Київ. палають шини. сільська дорога, туман. жодних камер. жодних депутатів. жодних свідків. уздовж доріг нічні ліси. хлопці жартують та співають.

 

Наталя Єрьоменко

22 лютого 2014 р.

Перемоги не буде

[...]

За іронією долі, все починалося з нашого бажання бути європейцями. За іронією долі, нас від європейців відрізняла (серед всього іншого) така неєвропейська риса, як забування. Неможливість вибудувати єдину лінію історичної пам'яті, переривання і забування наших досвідів. Ті, хто погано засвоює уроки історії, залишаються на другий курс. Тим, хто марнує шанс стати європейцем, історія надає такий шанс ще раз. Раніше якось обходилося. Цього разу ціна нашого неуцтва виявилася аж надто високою.

Це не перемога, це просто шанс. Ще один. Усе, що сталося, має залишитися у нашій пам'яті. Тепер (міцно схрещую пальці), тепер вже назавжди. І стати приміткою*, зарубкою більше ніколи, ніколи такого не допустити. Страшно ж не те, що іншого шансу не буде. Просто ще один такий шанс ми не переживемо.

(life.pravda.com.ua)

 

Andrey Chernikov

24 лютого 2014 р.

На Майдане тяжело находиться. Тяжелее, чем за все три месяца. Мужчины и женщины плачут. Их десятки тысяч. Океаны цветов. Постоянное ощущение кома в горле выматывает физически. Хорошо, что здесь ходят психологи-волонтеры, главное, чтобы люди к ним обращались. Так я еще не был под пулями, мне еще хорошо, но представьте, что теперь чувствуют те, кто был там в ночь расстрела? И я не хочу забегать вперед, но, стоя там, я подумал, что день Независимости 20 февраля я буду отмечать, чего никогда не делал в августе. Вне зависимости от того, перенесет ли Рада эту дату на февраль, люди сами будут приходить именно сюда и именно 20 февраля.

 

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Книжки 21 листопада, 09:35 955
Додати до обраного
Всього коментарів: 0
Вибір редакції