В Австрії видання стало Книжкою Року в дитячій категорії.
В Україні вийшла книжка відомого польського письменника, лауреата численних літературних премій - Марціна Щигельського - "Ковчег часу". Видало її львівське видавництво "Урбіно", яке займається сучасною зарубіжною літературою в українських перекладах.
"Ковчег часу" (2013) отримала гран-прі ІІІ Літературного конкурсу ім. Астрід Ліндгрен. В Австрії видання перемогло у ХХ Літературному конкурсі в номінації "Дитяча книжка" і став Книжкою Року в категорії дитячої книжки для читачів 10–13 років (2015). У Німеччині "Ковчег часу" визнано Книжкою Липня 2015 року.
У книжці розповідається про Рафала - хлопця, який живе з дідусем у гетто в окупованій німцями Варшаві. У нього немає друзів, бо люди довкола зникають надто швидко і він не встигає з кимось заприятелювати. До школи він теж не ходить, бо в гетто немає шкіл. Зате в Рафала є улюблене місце – бібліотека, де хлопець постійно бере книжки.
З уривком із "Ковчегу часу" пропонуємо ознайомитися на сайті.
***
Одного разу бібліотекарка дає йому "Машину часу" Герберта Веллса. Прочитавши її, Рафал мріє про подорожі в часі. Він і не підозрює, що от-от почнеться його Велика Мандрівка в Майбутнє і назад.
Я познайомився з кількома пожильцями сусідніх кімнат. Квартира дуже велика, вона займає весь поверх, тому я ще всіх не знаю. Здається, тут є й інші діти – дівчинка та хлопчик приблизно мого віку живуть за стіною, про це мені казала пані Ламперт із кімнати в кінці коридору. Але вони зовсім звідти не виходять. В інших кімнатах мешкають з родинами трохи старші діти Усі вони працюють, займаються контрабандою. Я знаю, що це таке. Діти прокрадаються за мур гетто й купують там їжу. Частину для своїх родичів, а решту на продаж. Так робить багато дітей з гетто, хоч це й дуже небезпечно, бо морлоки на них полюють. Я думаю, що може, і мені треба ходити по харчі. Ми могли би заробити трохи грошей, і Дідуневі не довелося би постійно грати на подвір'ях. Я йому про це казав, та він категорично заборонив мені це, і я відчув полегшу. Адже я навіть не знаю, як до цього взятися. Гадаю, що я й боявся б, хоч і соромно у цьому зізнатися, та це правда.
У березні на нашому подвір'ї починає щось відбуватися. Тут немає бруківки, тому можна садити рослини. Пані Ламперт казала, що наш будинок має найкращий садок на всій вулиці. Тут навіть ростуть картопля й помідори, а обабіч посадили бузок і кущі аґрусу! Я цьому дуже радію – наші вікна якраз виходять на подвір'я, тож визирнувши, я бачитиму всі ці рослинки. Думаю, дуже приємно буде споглядати садок з вікна! Крім того, нам як мешканцям будинку даватимуть трохи овочів. Тож я іноді ходжу допомагати й скопую землю лопатою, щоб була пухкою, і щоб рослинам було легше запускати свої корінці. Пан Охняк, який у нас за сторожа, похвалив мене й сказав, що я дуже добре копаю. Я сказав про це Дідуневі. Пан Охняк допомагає мені зробити ящики для наших вікон, я посаджу там цибулю.
Якогось дня на нашу вулицю приїжджає ляльковий театр! Багато дітей приходить подивитися виставу. Театр міститься в дерев'яній буді на колесах, її тягне худа гніда коняка. У буді збоку є віконечко, таке, як у сторожа, закрите золотою шторкою.
Ми сидимо на невисокій стіні, що відокремлює пустир, який утворився після зруйнування будинку. Приходять і дорослі, дехто приносить собі стільці. Коли вже всі сидять, перед будою з'являється жінка, убрана в кумедний червоний костюм. У неї нафарбоване обличчя й високий капелюх. Вона закликає до тиші й вітається з усіма. Шторка відхиляється. Вистава зветься "Мандри Гулівера". Я колись читав цю книжку, це казка. Але мені анітрохи не заважає те, що я вже знаю зміст. Я сміюся так само весело, як і решта, принаймні спочатку. Ляльки виглядають дуже гарно. У кожної до рук, ніг та голови почеплено мотузки, за які смикають люди, що заховалися в буді, вони й говорять, вдаючи, що то озиваються ляльки. Я дивлюся на маріонетки й мотузки, сміюся, і раптом – я знаю, що це дурниці – мені перестає бути весело й робиться шкода тих ляльок. Адже вони мусять робити те, чого хочуть сховані в буді люди – ходити, підстрибувати, уклонятися. Вони невільники. Я знаю, що це лише іграшки, що вони нічого не відчувають, проте не можу перестати про це думати. Це справді дурня.
Крадькома роздивляюся інших дітей. Більшість із них дуже худенькі й бліді. Біля мене сидять хлопчик і дівчинка з нашої квартири, їх я вже бачив на сходах, коли ми виходили з дому. Обоє гарно вбрані й виглядають набагато здоровішими за інших. У них рум'яні личка. Діти сміються, та водночас здаються трохи переляканими. Їх привела якась жінка, що її я раніше не бачив. Вона скидається на птаху з великим гачкуватим носом. У неї вузьке, темне обличчя й чорні, наче вугілля, великі очі. Вона не сміється. Саме коли я її роздивляюся, вона повертає голову в мій бік і зустрічається зі мною поглядами. А тоді ледь хмурить брови, раптом скошує очі, вистромляє язика й піднімає руки догори. Розмахує безвладними долонями в повітрі, як ляльки у віконечку, а тоді усміхається. Та усмішка в неї сумна, і я розумію, що жінка зовсім не хотіла мене розвеселити. Мені здається, що вона прочитала мої думки. Я різко сахаюся від неї, і мені раптом робиться гаряче. Жінка нахиляється до дітей і щось їм говорить чужою мовою. Це англійська, я зрозумів, бо пані Анеля колись намагалася мене навчити, проте їй швидко набридло. Діти скоса позирають на мене, а тоді продовжують дивитися виставу. Я не можу дочекатися, коли вона скінчиться, і коли всі починають плескати в долоні, зістрибую зі стіни й біжу до нашого будинку.
***
– Хочеш зі мною дружити? – каже хтось за моєю спиною так несподівано, що я аж підстрибую перелякано.
Озираюся й опиняюся впритул із дівчинкою, яку бачив на виставі лялькового театру кілька днів тому. Вона серйозно дивиться на мене, руки тримає сплетені за спиною. Я саме йшов на подвір'я, щоб подивитися, як рослини прокльовуються із землі. Надворі тепло й сонячно.
– Не знаю, – відказую невпевнено.
Щиро кажучи, досі мені рідко траплялася нагода бавитися з іншими дітьми. КОЛИСЬ, як я оселився в Дідуня, мене доглядала така собі дівчина на ім'я Маріанна. Іноді вона водила мене до Саського саду, але я пригадую це мов крізь імлу. Там було багато дітей, ми бігали по траві, бавилися в хованки у кущах. Це було дуже давно, і я не певен у цьому, як і в інших спогадах із тих часів. Може, усе це мені наснилося? Пізніше, коли почалася війна й зрештою утворили гетто, я рідко виходив з дому. Люди без кінця виїздили й приїздили, постійно з'являвся хтось новий, якісь діти – я бачив їх час від часу, щоразу інших. Тож зазвичай я проводив час самотою або з Дідунем.
– Мене звати Лідія, – повідомила дівчинка. – Можеш кликати мене Лідкою. А тебе звуть Рафал.
– А ти звідки знаєш?
– Няня казала.
– Ага, – буркнув я. – Це та, що з гачкуватим носом, схожа на ґаву?
Лідка здивовано дивиться на мене, а тоді регоче.
– Так, це вона. Я їй цього не скажу.
– Чого?
– Того, що ти про неї сказав. Це буде нашою таємницею.
– А де твій брат? – питаю.
– А, Пйотрусь. Пйотрусь захворів, до нього прийшов лікар, і тому мені наказали піти на подвір'я.
– А що з ним таке?
– Не знаю. У нього лихоманка. То як, хочеш? Можемо разом гратися.
– А в що?
– У все, – знизає плечима Лідка. – А в що ти зазвичай граєшся?
Я дивлюся на неї здивовано. У що я зазвичай граюся? Мабуть, я взагалі не граюся.
– Я книжки читаю, – кажу, подумавши.
– Книжки? У це не пограєшся вдвох. Та коли хочеш, ми можемо побавитися в школу.
– Добре, – погодився я.
Лідка перетинає подвір'я і йде до стіни по той бік садка. Бере руки в боки й роззирається. Тоді знаходить серед купи каміння шматок крейди й показує мені на ящик з піском під стіною.
– Це твоя парта. Сідай.
Я підходжу до ящика й вилажу на нього. Ящик досить високий, і я не сягаю ногами землі. Лідка підходить до стіни й пише на ній крейдою "Тема уроку".
– Контрольна! – вигукує вона зміненим, високим голосом. – Усі заховайте підручники. Рафале! Я до тебе звертаюся!
– Що таке? – негайно підхоплююся я.
– Ні, так до вчителя не кажуть, – повчає мене Лідка. – Треба казати: "Так, пані вчителько".
– Добре, – киваю я головою. – Що таке, пані вчителько?
– Ти готовий до іспиту?
– Мабуть, що ні.
– Як це ні? – суворо вигукує Лідка. – Тоді я напишу тобі зауваження до щоденника, ти... ти жахливий, ледачий хлопчисько. Стань у кутку!
– У кутку?
– Отам, – Лідка киває на ріг муру.
Я зістрибую з ящика й стаю у кутку подвір'я.
– І що тепер? – питаю.
– Тепер тебе покарано.
– Мені треба тут стояти?
– Так.
– А довго?
– Доки я не скажу, що можеш повернутися до парти, – пояснює Лідка.
– А коли ти мені скажеш?
– Колись скажу.
– Ну, коли?
– Рахуй до двохсот і можеш повернутися.
– Не хочу я гратися в школу, – кажу й виходжу з кутка.
Спершу Лідка здається розчарованою, але потім знизує плечима й посміхається.
– Ну, ні – то й ні. Гратимемося в гості.
– У гості? – міркую вголос. – Ні-і-і, не хочу.
– А в що ти хочеш бавитися?
Я трохи роздумую, а тоді кажу:
– Можемо погратися в машину часу!
– У що?
– Це із книжки, – пояснюю їй. – Я буду Мандрівником, а ти Віною. Віна була елойкою, дівчиною з майбутнього. Я повертаюся до тебе з іще віддаленішого майбутнього, щоб урятувати тебе від пожежі.
– І що?
– А тоді можемо полетіти до палацу із зеленої порцеляни.
– Добре, – погоджується Лідка. – То що мені робити?
– Йди туди, – я вказую на кущі аґрусу, – і лягай на землю. Там буде ліс, і він горітиме.
– Не ляжу, – заявляє Лідка, – бо забрудню сукенку. Але я можу присісти навпочіпки.
Вона йде до кущів аґрусу й присідає на землі, а я біжу до ящика. Це моя машина часу. Видряпуюся на нього, сідаю по-турецькому й вдаю, наче смикаю за важелі.
– Уже? – питає Лідка-Віна.
– Так.
– Я горю?
– Так!
Якусь мить Лідка мовчить, а тоді раптом починає щосили репетувати:
– Боже, Боже милосердний, рятуйте! Я горю, горю!!! Допоможіть!
Я не сподівався, що вона так кричатиме, тож на хвилину просто німію. Слід сказати, що Лідка може кричати так голосно, як пані Брильянт, коли та з балкону гукала свого чоловіка, а може, навіть голосніше. Віна, щоправда, мала би знепритомніти, та це байдуже, зрештою, у книжці не описано Мандрівникового повернення, а вона ж могла й отямитися.
– Я прибуваю! – гукаю у відповідь і швидше смикаю за важелі.
– Прийди мені на допомогу, мій Мандрівниче! – горлає Лідка. – Я вже підсмалилася! Рятуй мене! Пробі! Вогонь!
Раптом нагорі розчахаються одне за одним вікна, і на подвір'ї зчиняється страшенний шарварок. З будинку кулею вилітає пан Охняк, якась жінка кричить з одного вікна, з іншого на подвір'я летить перина, а за нею подушка, тоді ще одна...
– Пожежа! Горимо! – репетує хтось.
Пан Охняк хапає лопату, біжить до моєї машини часу... Тобто до скрині з піском, та враз різко зупиняється й стривожено роззирається навсібіч.
– Де? – кричить він. – Де горить?!
Я нажахано витріщаю очі, наляканий цією ситуацією, і весь аж зіщулююся. А Лідка із гідністю випрямляється, обтрушує сукенку й спокійно каже:
– Ніде не горить. Ми лише так бавимося.
– Бавитеся? – вигукує пан Охняк. – От зараз як візьму ломаку, то ви собі побавитеся... Пані Борцух, що ви робите?! Нічого не горить, що ви виробляєте?
Я дивлюся на вікно, звідки щойно вилетіла перина, і бачу, як маленька темноволоса жінка силкується перекинути через підвіконня величеньку, вочевидь добряче напхану, валізу.
– Як це не горить?! – перелякано відгукується жінка й визирає крізь вікно. – Я чула, що пожежа!
– Це лише оті шмаркачі із четвертої квартири. Бавляться вони! Заберіть свою валізу. А ковдри я вам зараз принесу.
– Пане мій любий, я вже за два останні роки двічі горіла, – лементує пані Борцух. – Усе, що мала, мені двічі за димом пішло! Таж то геть треба безсердечним бути, щоб отак людей лякати!
Раптом на подвір'ї з'являється схожа на ґаву няня. Із суворим поглядом підходить до Лідки, хапає її за руку й мовчки тягне за собою на сходи. Дівчинка озирається біля дверей і, лукаво усміхаючись, махає мені на прощання рукою.
То був кінець нашої вуличної дружби, бо тут я Лідки більше ніколи не бачив. Через два дні після цієї пригоди усі вони разом з нянею, батьками й хворим Пйотрусем поїхали з нашого дому. І все-таки ми ще з нею зустрінемося.