Мирослав Лаюк: Баборня

Мирослав Лаюк© Фото надане Видавництвом Старого Лева
Книжки 4 листопада, 09:36 803 2
Додати до обраного
71-річна вчителька біології в романі підсумовує своє життя й виправдовує його великим коханням.

Як сказав про цей роман відомий письменник Тарас Прохасько, це "ретельний мальовничий аналіз гнилого й садистичного покоління, яке виховало теперішні покоління, любовно передавши їм свою гнилість і паскудство".

Видавництво Старого Лева наводить й слова й режисера Владислава Троїцького про цю книжку: "Очікував, що буде добре, але не думав, що настільки… Потужний роман… прекрасна мова… і якесь дивовижне поєднання хорошого нахабства молодості з мудрістю і майстерністю зрілого художника".

У центрі оповіді - Марія Василівна, 71-річна вчителька біології, яка підсумовує своє життя й виправдовує його вагомість тим, що в ньому було присутнє велике кохання, хоч і в далекому минулому. Одначе те кохання, а за ним і решта фактів, стає сумнівним, коли в шафі свого покійного чоловіка-підполковника літня жінка знаходить подвійне дно.

Пропонуємо ознайомитися з першим розділом книжки.

***

1. ВІНОК

Марія Василівна — з тих літніх осіб, чиї двері в певний момент виламують соцслужби, аби знайти застояний труп. "Не сьогодні, собаки (поганки / потвори / підстилки)!" — крізь рівненькі, недавно переставлені зуби, ніби від злості, але й крізь тонкі від посмішки легко-брунатні, як висохла гвоздика, губи проціджувала свої вагомі слова Марія Василівна Семенко, вчителька біології. Вона сперлася на підвіконня власної великої прекрасної квартири на третьому поверсі й дивилася вниз на маленький мерзенний світ. Справа й зліва вишикувалися вазони, які не сильно й цікавили Марію Василівну, але які в її випадку прийнято мати: усякі фікуси (Ficus), цикламени (Cyclamen), фіалки (Viola) — кожне вікно в рослинах. Наразі вона навіть не помітила критичну репнутість бегонії плямистої (Begonia maculata), бо напружено зирила в шибку, замащену ледь-ледь, ніби в кутику рота, чимось в'язким і блискучим — схожим на слиз якогось із 35 тисяч видів групи легеневих равликів (Pulmonata).

Отож крізь вікно біологиня спостерігала за своєю прямою начальницею, завучкою Надією Петрівною Проскурнею, чиї товсті, прирослі до шиї мочки вух було видно аж сюди. Просто таки як корок з пляшки шампанського, або, якщо вже брати біологічні порівняння, як форель струмкова  (Salmo trutta) із холодної гірської води, завучка прудко вистрибувала з дверей під'їзду, тримаючи в руках велетенський розцяцькований похоронний вінок.

[...]

* * *

Сьогодні, припустивши мерзенну й безсовісну думку про смерть Марії Василівни, члени педколективу, що делегували завучку з вінком, добряче зіпсували свою оцінку, яку Марія Василівна виставляла кожній особі на цій землі (професійний рефлекс). Поганки / потвори / підстилки! Вона перебирала й інші влучні слова-означення для своїх колег, слова нібито неприйнятні в мовленні вчителя. Проте Марія Василівна чулася в тому віці, коли вже можна дозволити собі також багато іншого: і А) випити чарочку коньяку, який прогріває горло під час занять, і Б) намалюватися помадою непристойно червоного кольору, і В) допустити певні думки під час приповільнення кроку біля побуткомбінату, де за прозорими вікнами в підвальному приміщенні — чоловіча качалка… Марія Василівна, як актриса після важкої ролі, інколи виходила з образу "вчительки з великої літери" й ставала тією, кого треба покарати.

І просто на підвіконні біля порепаної бегонії плямистої (Begonia maculata) Марія Василівна помішала майже вистиглий кминовий (Carum carvi) чайок у гарній блакитній чашечці з позолоченою окантовкою у формі листочків. Вона посміхнулася сама до себе, натхненно поправила ще не той типовий легко-фіолетовий, а зовсім оранжевий, як часточка папайї (Carica papaya), фарбований за останньою модою локон волосся. Жінка нахилила горня, аби вилити чай у вазон, але в останній момент зупинилася.

Щодо розцяцькованого похоронного вінка в руках завучки Надії Петрівни Проскурні й загалом цієї пишної історії, то всі дороги вели до дев'ятикласника Ярослава Копчука.  Славіка, Слави, Славунчика! Він мусить бути, він обов'язково буде, буде (!) покараний. До чого дурний, як валянок, до чого малий і страшний (тато недоробив, мама недоносила), до того ж постійно прагне накликати на себе біду.

Словом, дупа свербить. Ці малолітки мусять зрозуміти, що, по-перше, у житті існує принцип бумеранга, по-друге, з деякими людьми краще не зв'язуватися. Одного разу можеш так спіткнутися на дорозі життя, що не тільки виб'єш собі два передні зуби, а й взагалі не здужаєш підвестися. Марія Василівна не те що би хотіла попсувати результати життя й творчості малого негідника, ні — швидше майбутні дії Марії Василівни мали абсолютно виховний характер! Копчук досі обходив учительку біології боком, як гюрзу (Macrovipera lebetina) на дорозі. Але, очевидно, таки не зміг, не знайшов у собі тієї страшно важливої сили — стриматися. Якщо мішок набитий фекаліями, то хоч яким би щільним він здавався, все одно в якийсь момент усім доведеться затикати носа від смороду.

Що ж він такого зробив? Сьогодні зранку-зранечку,  зранечку-зісвітаночку Славік залетів у школу й на коридорі, наче велосипедист у коня (Equus), врізався в завучку Надію Петрівну Проскурню.

…Вона не впала, навіть не спіткнулася, бо це ж була людина-курган: завучка пережила в школі понад сто перевірок усіх рівнів, дві держави, чотирьох директорів. Жінка стояла непохитною перед усіма ударами долі, а ще вона важила (нетто), як три з половиною Славіки (брутто). Нагріта від люті, мов мурашка (Formica) під лінзою малолітніх садистів, завучка почала прогортати в голові уявний, але завжди розгорнутий журнал. Там записувалися слова для пронизливого крику й справедливого способу покарання. А малий, у котрого від страху поперегукувалися всі пломби верхнього ряду зубів з товаришами з ряду нижнього, ніби врятований потопельник, виплюнув з легенів чорну воду із зеленим намулом:

— Марія Василівна померла!

* * *

Марії Василівни не спостерігалося в школі тиждень. Вона через процедури на бальнеологічному курорті взяла лікарняний. Післязавтра мала вже виходити на уроки. Завучка спочатку підозріливо, як і пасувало особі на такій посаді, перепитала в крейдяного від страху Славка, чи він, бува, не придумує. Але хіба можна таке набрехати?

Хлопець не вмів проектувати можливі кари за свої вчинки. Одначе тепер холоднуватий піт ледь-ледь тік його спиною. У рівчаку, під яким — хребет, формувалися вже великікраплі, вони затікали за поперек, промочуючи футболку й труси.

Завучку добряче злякала новина про смерть, бо "підходить кінець року, потрібно виставляти оцінки, вона й так, коли Марія Василівна заявила про оздоровчі процедури, переживала, що вчителька через цей тиждень відсутності сильно не встигатиме за програмою"… "Вони тут увихаються, як коні, чи то пак кобили, а вона оздоровлюватиметься (!) стара корова! дуже за себе дбає! дбає лиш за себе! Ні щоб бути як всі! або хоча б до канікул дочекатися!" А тут — форс-мажор чи, точніше, ситуація, яку означують словом на букву "п". (Там також є, наприклад, літери "з", "д", "ц". Вимовити його працівниця освіти могла собі дозволититільки в найближчому колі. Туди входила ще одна шкільна завучка, а також дві вчительки, які за ступенем невідповідності слів справжнім намірам у педколективі займали перше й друге місця. Тому вони всі ніжно й віддано дружили — з М.В. завучка теж товаришувала, але матюкнутися при ній не наважилася б.) І взагалі — Надія Петрівна просто налякалася (навіть із завучками таке буває!). Марії Василівни, попри її середню нормальну фігуру, виглядало завжди багато — у школі, у світі, в її житті. А коли на місці людини з'являється пустка, вона, наче чорна діра, обов'язково в себе щось засмоктує. Інколи навіть дуже великі предмети.

* * *

Славік Копчук жив у дев'ятиповерхівці біля будинку Марії Василівни. Куріпці сірій (Perdix perdix) навряд чи вигідно мати гніздо поблизу нори лисиці рудої (Vulpes vulpes). Проте Марія Василівна досі ні разу не навідалася до Копчуків. Вона такого не робила, бо не мала до того звички. Усі самі мусили йти до неї, приповзати на колінах, просячи помилування, просячи справедливого покарання. Марія Василівна належала до клубу тих лисиць, до яких куріпки приходять самі: шановні лисиці, їжте нас, а якщо побажаєте, ми можемо самі себе обпатрати й обмастити майонезом.

Сьогодні Славік, перед тим врізавшись у масштабну тушу, ляпнув завучці, що коли йшов до школи, то бачив, як у під'їзд вчительки заносили труну — блискучу таку, недавно полаковану, красиву. Хлопець пішов у будинок Марії Василівни, піднявся на третій поверх і біля відчинених дверей побачив хрести, вінки та інше траурне причандалля. А в квартирі — купу людей, які тихенько нудно сиділи в темному одязі, щось бубніли. Пахло свічками, "витав дух смерті".

…"Витав дух смерті" — саме так він сказав.

 Завучка наказала Копчукові почекати під учительською, забігла туди, оголосила новину, просканувала поглядом  щойно роззявлені роти, швидко порахувала й зібрала з присутніх по 7 гривень 10 копійок на вінок, записавши прізвища й навпроти однакові суми в блокнот.

За годину до свого феєричного провалу під домом біологині завучка, просто стоячи за одним зі столів учительської, нашкрябала на аркуші паперу кілька слів: "Марії Василівні Семенко — від колег зі школи". А тоді послала уже не білого, а вохряного, розпашілого Копчука в бюро ритуальних послуг неподалік школи. І він невдовзі приніс велику, як яйце найбільшого динозавра, еліпсоподібну розцяцьковану композицію зі штучної хвої й жовтих лілій, з двома чорними стрічкам і золотим написом. Надія Петрівна взяла той вінок у руку, розпухлу через ліки для нирок, і пішла до Марії Василівни на поминки. Перед цим дала вказівку одній молоденькій учительці швиденько написати некролог у районну газету: "Але гарний текст, бо співчуттів близьким померлої в газеті надрукують багато. Школа не може впасти обличчям у болото. Наш некролог мусить викликати найжалібніші й найвеличніші почуття. Щоб від розчулення заплакала навіть сама покійниця (помилуй її Господи!)".

* * *

Не побачивши ніяких хрестів і траурного причандалля, не знайшовши купи людей у чорному, котрі б щось бубніли, не відчувши запаху свічок, а також не спізнавши, як "витав дух смерті", Надія Петрівна спочатку зробила кілька глибоких вдихів-видихів, вдихів-видихів, вдихів-видихів… Потім різко, як корок із пляшки шампанського чи як форель струмкова із холодної гірської води, не зважаючи на свою тілесну велич, вона відстрибнула від дверей Марії Василівни. На підборах помчала сходами, а потім вискочила з під'їзду, наче побачила там гюрзу… Згодом жінка прокручувала в голові записи багатьох своїх проколів, упевнюючись, що в більш ідіотську ситуацію вона потрапляла хіба раз. Якось свою свекруху, думаючи, що та не чує, назвала найбільшою блядиною кінця ХХ — початку ХХІ століття. Її ж сина, свого чоловіка — сучим потрохом і безхарактерною розмазнею. …І Надія Петрівна змінила рішення: усе ж історія з вінком — більш на букву "п". …Життя змушувало її вживати обсценну лексику, що не личить учителеві, педагогові. Життя змушувало інколи втрачати належність до системи СІ, до еталона "вчительки з великої літери". Життя, життя, життя…

Марія Василівна собі прогнозувала, що Надія Петрівна негайно викине вінок десь коло дороги в клумбу, повну патиків, що були колись однорічними квітучими рослинами. Стара торба побіжить до школи. Там вона покладе на стіл чашечку з тарілочкою й ложечкою, сяде в своє крісло, одне з тих, які недавно завезли до школи в кількості 5 штук. Вона лівою рукою ввімкне чайник під столом, правою — витягне сушену розторопшу (Silybum marianum) і гарненько її запарить. А коли зайде, наприклад, директор у її кабінет, аби з'ясувати, що сталося з біологинею, Надія Петрівна різко підведеться, аби привітатися. Завучка намагатиметься не показати свого хвилювання. Але зачепить стіл, що скрипне проклятими чотирма ніжками по підлозі, захитається… І третина янтарної рідини проллється на тарілочку під чашечку. Проте кілька ненависних крапель вихлюпнуться на лаковану поверхню столу й замастять якийсь документ…

Потім так і станеться. Однак тепер Надія Петрівна вибігла швиденько на дорогу й одразу зловила таксі. Вона застрибнула в нього, мов у нору миша (Mus), яка перегнала сову (Strix): завучка мусила встигнути перешкодити потраплянню некролога в районну газету. Оскільки вона через суєту забула гаманець у школі в себе в кабінеті, то не мала чим розплатитися з таксистом, котрий довіз її до редакції газети. Завучка рішуче відірвала чорні стрічки із золотим надписом "Марії Василівні — від колег зі школи" й віддала таксистові вінок:

— Беріть замість грошей. Колись знадобиться. Він коштує більше за мій проїзд.

Бери, водію, цей клятий вінок. Бери цю ганьбу. Бери цей камінь собі!

Це спантеличило таксиста, знезброїло на кілька митей. Він, не рушаючи з-під офісу районки, ще якийсь час розглядав жовті штучні лілії на пластиковому тлі кольору пляшки шампанського. Мужик, більш ніж переконливо розгніваний, плюнув, а потім ще раз — у віконечко на тротуар перед офісом районної газети. Він уживав так багато заборонених слів, що в прохожих вуха в'янули, але Надія Петрівна ("коза бля кінчена") уже сиділа в кріслі головного редактора — м'якому, як пух.

Проте всі все одно все взнали. Всі все одно все завжди взнають. Меткі нахабні шолудиві птиці правд і побрехеньок прожогом розносять через свій послід таке насіння. То сíм'я бур'янів, що буйно й м'ясистостебло проростає в охочому до пліток ґрунті.

Звісно, Марія Василівна ще всім покаже, що вона таке. Ще наступить своїм підбором на їхні язики! Тепер же її хвилювало інше: невже все життя людини, невже все її життя можна звести до блідої участі в зніманні фільму "Червона рута" й до цього сьогоднішнього анекдоту про фіктивну смерть і вінок? Де масштаб, де розмах, де людська одиниця на тлі географії та історії?! Де вклад у духовну скарбницю людства, чорт забирай?! І потім — де всі квіти світу для тебе, єдиної?.. А тобі вже сімдесят один.

 

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Книжки 4 листопада, 09:36 803 2
Додати до обраного
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 2
Вибір редакції