Оксана Забужко: І знов я влізаю в танк...

Оксана Забужко© УНІАН
Ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту.

Нова збірка актуальної публіцистики відомої письменниці, видана "Коморою", - книжка для тих, хто не уникає чесних відповідей на нагальні запитання і переймається викликами, які ставить перед українцями сьогодення.

Тут ідеться про химери "поневоленого розуму" та про нові маски й форми, яких набуває в епоху мас-медіа давня війна, про пошук героїв, про знакові постаті й тексти, а зрештою про те, як гідність і спротив нав'язаним правилам гри дають нову надію європейській цивілізації. Це ексклюзивний репортаж із гарячих точок інформаційного фронту, де триває боротьба з забуттям і байдужістю, які мало не коштували нам держави.

Пропонуємо ознайомитися із матеріалом "УКРАЇНА: ПІДПІЛЛЯ ЄВРОПИ". Його було опубліковано в німецькому перекладі під заголовком "Дім без господаря" в газеті Neue Zürcher Zeitung 08 червня 2012 р. Український оригінал друкується видавництвом вперше.

***

Якщо вам відомо, що автором логотипу "Люфтганзи" є український графік Роберт Лісовський, який 1920 р. еміґрував на Захід разом з урядом Української Народної Республіки, працював у традиціях київського авангарду 1910–20-х рр. і помер 1982 р. в Женеві, – значить, ви українець. Іншого пояснення вашій поінформованості не знайти. Українська культурна присутність у європейському просторі й досі, на 21-му році від часу появи країни на політичній мапі, залишається майже невидимою – і неукраїнцями зазвичай не розпізнається. Навіть широкозвісні борщ і вареники не виняток: більшість моїх знайомих, народжених західніше Одеру, до приїзду в Україну були переконані, ніби борщ – страва російська, а вареники – польська.

У Ляйпціґському музеї образотворчого мистецтва на моє питання, де саме в експозиції знаходиться робота Олександра Архипенка ("Портрет дружини" з орнаментованим цоколем, чудесний зразок української сецесії), працівниця музею квапиться мені похвалитися, що в них є "й інші російські митці" (!). У Відні вам радо покажуть пам'ятник Юрію Кульчицькому, який "підсадив" Європу на каву після битви з турками 1683 р., але при цьому називатимуть його то вірменським купцем (?), то польським шляхтичем (тут логіка є принаймні остільки, оскільки під Віднем українські козаки справді билися під знаменами польської корони!), – і мусите приїхати аж до Львова, до кав'ярні з "тим самим", від Кульчицького, історичним ім'ям "Під синьою фляшкою", щоб почути захопливу історію про турецький полон запорізького козака Юрія-Франца Кульчицького-Шелестовича, після якого він, чи не єдиний на той час у Відні, й зумів розпізнати, що знайдені в турецькому таборі мішки з чорним зерном – то не корм для верблюдів… Про пісенний фольклор годі й згадувати, то вже давно "розібрано на запчастини": "Їхав козак за Дунай" Семена Климовського (18 ст.) з легкої руки Бетговена перетворився на "російську Мінку", "Ой не ходи, Грицю" Марусі Чурай (17 ст.) – на американську "Yes, My Darling Daughter" (правда, тепер Гельмут Лотті співає її по-українському, як Lutshje bulo, – але в російському альбомі!), ну а про те, що Ґершвінів "Summertime" – це джазова версія української колискової "Ой ходить сон…" в обробці О. Кошиця, згадують уже тільки фахові музикологи. З усіх українських композиторів у посмерті пощастило хіба що вбитому більшовиками 1921 р. Миколі Леонтовичу: принаймні його "Щедрик", хоч і під іменем "Carol of the Bells", не втратив свого "українського паспорта".

Такого "українського пилу" в культурному повітрі Європи насправді куди більше, ніж можна собі уявити, от тільки з образом України він ніяк не асоціюється. В принципі, це, звичайно ж, доля всіх народів, віками позбавлених власного "політичного даху": вітри історії розносять із них навсібіч усе, що "погано лежить" – і для чого завжди знайдеться напоготові інший, дбайливіший господар. Власне, з геополітичного погляду й ціла Україна "лежить погано" – за словами барокової пісні, "при битій дорозі": на коридорі "з варяг у греки", на вічному перехресті різнонапрямлених цивілізаційних впливів і транзитних шляхів, "зшиваючи" їх собою й сплавляючи докупи. При бажанні тут можна "знайти все", як на "блошиному ринку" (недарма "ярмарок" став, з легкої руки Гоголя, метафорою української народної культури!), – Скіфію Геродота, пізньоантичні поселення, візантійські храми, середньовічні міста, сліди багатьох загиблих імперій і самобутньо переплавлених стилів, від дерев'яних церков козацького бароко до конструктивістських експериментів того-таки авангарду 1920-х (багатофасетність, котру марно намагався знівелювати СРСР!), унікальні пам'ятки поляків і євреїв, кримських татар і караїмів… Загублене підпілля Європи, станом на сьогодні – велетенський, "дикий" ярмарок ніким не облічених і не бережених багатств, дім без господаря, мешканців якого впродовж цілого минулого століття методом якнайсуворішої селекції (то Сталіним, то Гітлером, то Ґулаґом, то штучним голодом, і завжди й незмінно – колоніальною школою) відучувано від самої думки, що вони тут можуть бути господарями, як від найжахливішої політичної крамоли.

За 20 років незалежности таке, звісно, не виправляється. Надто коли й незалежність усе ще доволі умовна – в інформаційному й культурному відношенні Україна й далі залишається клондайком для ринків сусідньої Росії, і боротьба українських музикантів, кінематографістів, видавців і т. д. з засиллям російських "гастролерів" за "свою територію" – за радіо- й телеефіри, сценічні майданчики, прокатні площі й полиці в книгарнях – то цілий багатолітній епос, що його нащадки коли-небудь відтворюватимуть за матеріалами ЗМІ як хроніку затяжної партизанської війни (в котрій навіть арт-фестивалі називаються як не "Остання барикада", то напряму іменами героїв національно-визвольної боротьби – "Махно-фест", "Мазепа-фест", хоча, здавалось би, причім тут Махно й Мазепа?). В певному сенсі Україна все ще "не вийшла з підпілля" – не тільки для зовнішнього світу, а й, що значно важливіше, для себе самої, процес затягнувся. І на те є вагомі причини.

З одного боку, колоніальний досвід двох століть навчив українців виживати "в обхід" держави. При потребі – себто коли держава починає "заважати" – українці вміють суто "по-партизанському" непогано самоорганізовуватись, але, як правило, для одноразових, а не системних відсічей: приклад Помаранчевої революції тут уже хрестоматійний, одначе така сама модель, тільки, звісно, в дрібніших масштабах, є в нас одним із головних рушіїв суспільного життя. Так, коли популярний письменник вступає в конфлікт із украй непопулярним міністром освіти, втрачаючи на тому державну премію за свіжовиданий історичний роман, то в інтернеті того ж дня починається "всенародний рух" за "компенсацію" письменникові його втрати, потрібна сума (еквівалент 30 тис. євро) за кілька днів назбирується на вмисне для того відкритому рахунку, а розкритикований міністром роман стає топ-бестселером року, – типовий алґоритм культури, звиклої існувати в режимі хронічного спротиву. Все найцікавіше і найкреативніше в культурному житті України останніх двадцяти років – сучасне мистецтво, нова література, театр "малих форм" – розвинулося в межах "самоствореної" інфраструктури – сказати б, малого й середнього бізнесу, себто теж, власне, "партизанським способом". Натомість ні захистити національний продукт, ні подбати про національну спадщину "партизанським способом", "в обхід держави" ніяк неможливо, і коли держава цих функцій не виконує, рано чи пізно постане питання, наскільки, власне, вона репрезентативна в стосунку до своєї країни.

І ось тут на передній план виходить наша головна проблема – проблема українського правлячого класу, більше схожого на закритий олігархічний клуб, за війною двох бізнес-кланів усередині якого – "донецького" й "дніпропетровського" – змушена спостерігати не тільки Україна, а й ні в чім не винний європейський обиватель.

Цей клас сформувався у висліді злиття української радянської номенклатури з кримінальним капіталом 1990-х рр. – і позначений яскраво вираженими "ґенетичними вадами" їх обох. За 20 років він витворив в Україні свою субкультуру, за зразком сусідньої Росії, – аґресивно консумеристську (перше, що вражає гостей на вулицях Києва – це неймовірна кількість дорогих автомобілів, якої не побачиш у жодній з європейських столиць!), із двома вельми потужними індустріями – спортивною й шоу-бізнесовою, причому до останньої належить і субкультура "політичних симулякрів": від ток-шоу (за іронією, названих "Свобода слова") на трьох найпотужніших національних телеканалах, де спікери двох воюючих кланів ведуть між собою "бої без правил" у прямому ефірі, і до інсценізованих мітинґів із проплаченою "масовкою" (постійне джерело заробітку для найбідніших категорій населення – студентів, пенсіонерів і бездомних). Країну цей клас сприймає насамперед як бізнес-проект, що має приносити особистий прибуток, і, відповідно, в усіх сферах державного управління обстоює насамперед особисті інтереси: тут навіть не корупція в класичному сенсі слова, а просто засаднича незнайомість учорашніх хлопчиків і дівчаток з радянських пролетарських кварталів з існуванням якихось інших цінностей поза владою грошей (як зворушливо висловився той самий непопулярний міністр освіти, "наша національна ідея – це добробут", на що отримав від студентського руху негайну відповідь: "Speak for yourself!"). До якої міри ці люди (котрі, в очах Заходу, й ототожнюються з Україною, – за браком інших упізнаваних образів, не лише політично, а й культурно-символічно!) є, в дійсності, "іноземцями у власній країні", найнаочніше видно з нової архітектури старих міст. В Одесі занедбані фасади старих будівель чорніють просто опостінь із сяючими навсібіч склом і хромом висотними бізнес-центрами, у Львові нова будівля банку, без сорома казка, "впихається" в ході реставрації в старовинний ансамбль, і навіть в історичному серці Києва тисячолітній Софійський собор – чудом врятована від сталінського "архітектурного погрому міста" перлина візантійського зодчества й мазепинського бароко – тепер відбивається, на повен зріст, у дзеркальній поверхні готелю Hyatt: ласкаво просимо, дорогі гості!..

"Переживемо й це, – заспокійливо сказав мені недавно один старенький учитель, який іще за Брежнєва відсидів своїх сім років таборів і п'ять заслання, а тепер доживає віку на пенсії в 200 євро на місяць. – То все минуще, а Україна – вічна".

Я так само люблю свою країну – і не втомлююсь дивуватися її непереборній вітальній силі. Щодня, крізь димовий чад нуворішського бенкету, вона дає мені десятки доказів тієї сили – і десятки приводів нею пишатися: як, попри відсутність будь-яких на те умов, може з'явитися така прекрасна вистава? Звідки "наросли" ці чудові молоді поети, що збирають переповнені зали на 500 душ, і ці юні активісти з протестних рухів, що приносять мені на підпис чергову петицію проти рейдерського захоплення історичної будівлі, і ці натхненні юрби на рок-концерті, і взагалі все це гаряче, живе, осмислене життя, що пульсує, здебільшого, поза фокусами телекамер, вперто іґноруючи тотальну дисфункційність української держави з усіма її симулякрами?..

Мені тільки кривдно за Олега Кіращука – майстра писанок, чиї узори "по-піратському" був використав дім Gucci в колекції 2008–2009 р.: його роботу не було кому захистити. І хоч сам Кіращук щиро тішиться, що його писанки, хай би й анонімно, "пішли в світ" (вийшли з "українського підпілля", ну так…), певна – він тішився б значно менше, якби довідався, що традиційний український розпис цим разом було оголошено – ні, вже не російським і не польським – персько-циганським (!).

Воістину, Україна таки невичерпна.

Травень 2012 р.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції