Олег Поляков: Хроніки туманної Трої

Це другий роман автора, стиль якого критики називають "химерною" прозою. 

Роман Олега Полякова "Хроніки туманної Трої", виданий в "КМ-Букс", розвиває ідеї так званої "химерної" прози. Виразний масліт поєднано із рисами детективу, який у третій частині зненацька перетворюється на роман-містерію з елементами "метафізичної археології". Також це роман про час, у якому тісно переплетені минуле, майбуття і сьогодення.

Із фрагментами можна ознайомитися на сайті:

***

1.

Виходжу з фаст-фуду, хилитаючись від втоми. Та не встигаю пройти й кількох метрів, як бачу боковим зором, що до мене швидко наближається людський силует.

— Ви не могли б мені допомогти, добра дівчино? — лунає пристаркуватий голос і рука торкається мого плеча.

Це — літній чоловік, швидше дідусь, із бородою і торбою, невисокий на зріст. Він зазирає мені прямо в обличчя, і я інстинктивно відсторонююся.

— Що вам потрібно?

— Усі процеси в тілі уповільнюються, затухають… калорії вже можна на пальцях порахувати.

— Ви голодні? — розшифровую його інакомовність.

— Свята правда, доню! — радісно плескає в долоні дідусь.

Я дістаю гаманець і риюсь у ньому, синхронно думаючи, що зазвичай такі люди відразу гроші пропивають і, певно, стають потім ще голоднішими і беззахиснішими. Тому краще нагодувати його, а далі нехай робить, що хоче.

Найпростіше — повернутися до нашого фаст-фуду. Але ні, цього робити не варто: завтра зранку з мене всі глузуватимуть, згадуючи мого нового кавалера, і дадуть прізвисько "бомжиха". Тому ми розвертаємось і йдемо до іншої найближчої забігайлівки.

У глухому закутку маячить вільний столик, заставлений знесеними звідусіль тацями. Я саджу дідуся спиною до проходу, щоб його менше бачили охоронці, а сама тим часом розчищаю столик. Втішаюся, що від дідуся нічим поганим не смердить.

— Що вам купити?

— Це вже що захочеш, — відповідає він, — було б дивно, якби я перебирав харчами.

Окинувши оком роздачу, я міркую, що велика тарілка борщу, дві котлети і компот повинні йому сподобатися. Собі ж беру каву і горіхове тістечко.

— Королівська вечеря! — захоплено вигукує дідусь, і начебто злякавшись свого гучного голосу, тихенько додає:

— Давно такого не їв.

"Хоч щось хороше відбувається сьогодні на світі", — думаю я.

— Як тебе звати, добра людино? — запитує він, сьорбаючи компот.

Від доторку його грубих пальців пластиковий стаканчик небезпечно потріскує, я побоююсь, що він може в будь-яку мить протекти.

— Мавра.

— Мавра? Королівське ім'я! Я ж — Вася, точніше — Вася-Австралія. 

— Австралія? На честь материка?

— Так, це величний материк!

І мій новий знайомий повідав мені дивовижну історію про те, як дванадцять років тому він незбагненним і непояснимим чином перенісся з Києва до Австралії. Нічого подібного я ще не чула. Проте вразила мене не сама фантастичність цієї подорожі, а ті слова й емоції, з якими він її переповідав.

Слухаючи Васю, я час від часу поглядала на його бороду. Об'ємна і кошлата, від вуха і до вуха, — вона здавалася несправжньою, накладною. Втім, дивний її колір — довільна суміш сивини, воронячого крила і сонячно-рудого — ставив під сумнів існування майстра з таким специфічним смаком. До того ж протягом розповіді Вася так завзято, а почасти люто її смикав, що мимоволі кривися від справжнього болю. 

— Отямившись, я відразу помітив, що з сонцем щось не так. Воно було інше — чуже, не нашенське: чи не вдвічі менше і значно біліше. І лише потім я усвідомив, що також бачу безкрайній океан і безлюдний пляж. 

— Нагадує чудесний сон.

— Я теж спочатку так подумав. Тому пішов на хитрість: набив повні кишені австралійського піску — білого, крупного і колючого, як скло. І що ти думаєш? Коли я знову повернувся до Києва — пісок залишився зі мною!

Вася вдоволено тре долоні (його нігті схожі на товсті морські черепашки, що потемніли від часу), і, озираючись, крадькома дістає з торби майонезну баночку з мутною жовтуватою рідиною.

— Коли обшукують менти, я кажу, що це аналіз сечі, і вони миттєво відскакують на три метри, — хитро мружиться Вася.

Він наливає третину стаканчика з-під компоту і спорожнює його одним великим ковтком.

— Якщо чесно, — Вася переходить на шепіт, — спочатку я вирішив, що помер. Тільки уяви, як все було: вечоріє, я присідаю на сходинки підземного переходу, щойно випивши півпляшки "Оболоні", залишеної якимись добрими людьми; починаю куняти, засинаю, відключаюся і раптом — сонце, океан, пісок. А я сам — у білому костюмі, білій сорочці й білій краватці сиджу в білому фотелі під парасолькою, і чую гул і запах океану. На правій нозі теж білий черевик, і лише на лівій — чорна шкарпетка.

— Чорна шкарпетка? — попри бажання, мій рот вже не може ширше розтулятися від здивування.

— Так, чорна шкарпетка з діркою на великому пальці — єдине, що лишилось від мого старого життя.

Вася старанно відгортає у різні боки бороду від темної безгубої щілини рота, утворивши щось на кшталт лійки, і неквапливо вливає туди кілька ложок борщу.

— Я довго сидів, боячись поворухнутись, боячись, що наступної миті під ногами розверзнеться земля і я загуркочу в пекло, — продовжує Вася. — Я думав, що таким грішникам, як я, ангели навмисно показують красоти раю, щоб потім болісніше було згадувати свої земні гріхи… Може, вип'єш зі мною? Це гарний самогон, настояний на соснових бруньках.

Я хитаю головою "ні".

— Ну тоді за тебе! — Вася перехиляє стаканчик і розламує ложкою котлету. — Згодом я таки набрався сміливості й підвівся — і земля від цього не тріснула. Я довго ходив пляжем праворуч, ліворуч, назад. Але нікого і нічого, окрім океану, неба і піску, не було, і обрій теж не наближався. 

— Привіт, Мавро, — чую я збоку.

— О, Лесю, привіт! Ти вже тут?

— Тут.

— Давно?

— Другий тиждень, — вона відпихає тацею пивні кухлі з сусіднього столика і майже всліпу відсортовує посуд.

— І як, краще тут?

— Сама ж казала, буде тільки гірше.

Леся має маленький, півтораметровий, зріст, тому її всі так і кличуть — Маленька Леся. Зате у неї великі виразні очі з високо, майже до скронь, підведеними зовнішніми кінчиками, і легка вдача: вона ніколи ні на кого не ображається.

— Не набирай так багато! Спина вночі болітиме.

Маленька Леся замість відповіді спеціально дзеленчить тацею і чимчикує з нею, наче з неповоротким кавалером.

— Це моя знайома.

— Я здогадався, — каже Вася. — Відчувається, що добра. На таких весь світ і тримається — як ти, як вона… Як я вас усіх люблю!

Від несподіванки я голосно пирскаю, дві тітки з-за сусіднього столика розвертаються і підозріло на нас дивляться.

— Далі розповідати?

— Я — вся увага, — кусаю тістечко і сьорбаю каву.

— А ти, до речі, зможеш вгадати, що було далі? — чухає Вася лоба, на якому помітний старий шрам у формі зірочки.

— Думаю, ні. Ви ж не полетіли назад, махаючи крилами, як альбатрос?

— Майже вгадала! Полетів, тільки в океані! Як тобі передати весь безмір почуттів, що затопили мою душу, мов ті океанські хвилі?

Я з розумінням хилитаю головою.

— Може, ти сумніваєшся в моїх словах?

— Що ви…

— Ось доказ! — заводиться Вася і тицяє себе у груди.

— Де?

— Білий австралійський піджак! Він і досі на мені, я з ним не розлучаюся з того часу!  

Я кліпаю очима: "білий піджак" Васі настільки постраждав від часу, що його цілком можна сприйняти за сірий піджак з елементами побілки; але колись він був білим, це точно.

— А тепер дивися сюди! — врочисто проголошує Вася і, відвернувши лівий край піджака, тягне до мене фабричний ярлик. — Що написано?

— Made in Australia, — читаю я на вилинялій етикетці.

— Отож! — крякає Вася.

— Неймовірно!

Мені раптом стає дуже гарно — так, як було колись давно, в дитинстві. Васині слова якимось чудесним чином проникають у мою кров, розносячи тілом радість і спокій. Я відчуваю, що ця людина зараз може дати відповідь на будь-яке моє запитання, легко розвіяти найчорніший сумнів, посіяти в душі саме ту надію, за яку можна схопитися і триматися — як за гілку на крутому схилі. Я вже набираю в легені побільше повітря (як приємно буде зараз відкритися цій людині!), але в останню мить сумніваюсь, і всі мої слова враз втрачають швидкість, застрягають у горлі, розбиваються об зуби. Вася дивиться на мене уважним проникливим поглядом.

— Не знаю, скільки часу я провів у океані. Взагалі-то часу як такого не стало, він зник. Океан облизував мене язиком, як вірний безсмертний собака. Це було щастя! — вигукує він, гепаючи "черепашками" по столу.

Маленька Леся безшумно підходить і нахиляється мені до вуха:

— Вас пряде охорона.

— Що вона тобі сказала? — запитує Вася, переминаючи бороду.

— Це наш маленький дівочий секрет.

Вася з розумінням киває головою. Вже особливо не криючись, він дістає свою майонезну баночку і випиває все до дна.

Ми виходимо надвір — у темну морозяну ніч.

— І тобі пора вже, і мені, — каже Вася, — дякую за вечерю.

— Приходьте ще, — відповідаю я.

Я дивлюся, як, похитуючись, віддаляється його фігура. Та раптом він розвертається і голосно волає, розмахуючи руками, немов прапорами:

— Цей світ був моїм завжди — протягом багатьох тисячоліть. І я теж був тут завжди, нізвідки не брався і нікуди не зникну! І до тебе він прийде… цей світ. От подивишся!

На мої очі навертаються сльози.

 

2.

Вночі ніяк не можу заснути. Ледве провалююся в сон, як починаю задихатися і знову просинаюсь.

Тихенько вилажу з постелі, щоб не збудити Софі, і йду до сусідньої кімнати. Беру з книжкової полиці кипу журналів "Радянська жінка" і бездумно гортаю. На годиннику майже четверта, скоро почне світати. Примушую себе не думати про Лору.

Помічаю серед книг вишневу спинку блокнота Софі. Беру до рук, відкриваю, помічаю новий запис. Це — чергова "драмазка-казкедія" під назвою "РЕЦЕПТ ВІД СТАРІННЯ".

"Айра почала швидко старіти. Це вже було складно не помітити навіть її рідним і колегам, які бачили її щодня. Хтось із них порадив Айрі звернутися до однієї древньої бабці, якій старіти вже було нікуди — деякі частини її тіла не лише нагадували мумію своїм коричнево-чорним восковим кольором, а й були такими: по них вже не текла кров, там не відбувався процес обміну речовин і ще вони виразно пахли підкопченим м'ясом. Обличчя бабці — окрема історія: воно тільки тим відрізнялось від обличчя Горгони Медузи, що замість змій усе ж таки мало волосся, хоч і жорстке, як щітка для металу, а люди кам'яніли від його вигляду, на щастя, лише тимчасово. Проте інфаркт міг спіткати й молоду здорову людину, яка б зненацька побачила "риси обличчя" старої.

Айрі подарували кілька разів перезняту фотографію бабці. Добре, що вона була розмита, нечітка, — це давало змогу потрошку підготуватися до зустрічі та не зомліти прямо на порозі. Айра ніяк не могла наважитись одразу подивитися на все обличчя старої, тому придумала маленьку хитрість: повністю закрила фотокартку білим аркушем паперу і кожну годину посувала його на кілька міліметрів нижче, намагаючись якомога більше звикати до нового, повнішого зображення.

Спрацювало. Коли обличчя бабці повністю явилося її очам, Айра з полегшенням зітхнула. "Колись це обличчя було неймовірно красивим, а потім на ньому почали відбуватися активні бойові дії — розривалися гранати, бомби, міни, строчив кулемет, а згодом все позаростало бур'яном", — подумала Айра.

Ось і її хата під соломою, поблизу цвинтаря. Щойно Айра постукала і зайшла всередину — у зловісну сіризну хатини, як старенька хутко наблизилась до неї і хлюпнула в обличчя якоїсь масної смердючої рідини.

— Навіщо?! — відсахнулась Айра.

— Мовчати! Запитання тут ставлю я! — грізно сказала бабця. — Сідай!

Айра підкорилась. Стара якийсь час ходила навколо неї, шаркаючи ногами і голосно хекаючи. Нарешті зупинилась.  

— Кажуть, що слова не можна помацати і вони не пахнуть? — дещо миролюбніше запитала бабця.

Дезорієнтована Айра боязливо кивнула.

— Це — брехня, всі речі у світі мають колір, запах і їх можна помацати. І те, що я тобі сьогодні скажу, матиме саме такий запах, який ти щойно відчула. Це я зробила для того, щоб ти не обдурювала себе і пам'ятала, що сама до мене прийшла. А ще затям собі: ти справді перестанеш старіти — аж до самої смерті. Можливо, дещо й помолодшаєш. Готова чи, може, передумала?

— Ні, — сказала Айра. — Готова.

— Ти божевільна! — вдоволено сказала бабця. — Хоча я теж.

Лише тепер Айра перестала дрижати і змогла осягнути трішки більше з навколишньої дійсності, аніж голос бабці, що звучав так, начебто хтось добивав об підлогу акустичну гітару, та її очі — два волохатих джмеля, що ніяк не могли заповзти до своїх нір. Замість одягу стара була закутана в якусь розцяцьковану червоними квітами ковдру з довгою бахромою, а в кімнаті стояли колись синій стіл і колись зелене крісло. Ще Айра запримітила, що все приміщення було обвішане старезними сільськими килимами: вони були на підлозі, на стінах, а одного було прибито до стелі.    

— Тютюном бавишся? — запитала бабця вже зовсім привітно, як добра знайома.

— Та якось не було нагоди, — розгубилась Айра.

— А я ніяк не можу кинути, — сказала бабця, — сто сімдесят чотири рази пробувала, та де там!

Вона відгорнула край своєї ковдри і, майже по лікоть засунувши руку в кишеню чорного сарафана, дістала звідти невелику дерев'яну шкатулку, до блиску відполіровану, певно, часом та бабиними долонями. Вправно підбивши кришку ударом великого пальця, стара дістала щіпку тютюну і засунула його собі глибоко в ніздрю, аж весь палець сховався. "Вона засунула тютюн не в ніс, а в самий мозок", — подумала Айра.

Тим часом бабця несамовито почала розтирати крила свого розлогого носа, від чого той буквально на очах перетворився з сірого на бордовий.

— Ніколи не знаєш, коли це станеться, — прошепотіла бабця млосним голосом. — Воно приходить завжди несподівано, завжди без попередження, без підготовки… Немов камінь обривається зі скелі… Немов світло гасне в кімнаті… Немов серце пробує вилізти горлом… Немов задихаєшся від квітів… Немов… немов… немов…

Бабця закинула голову, закрила очі і…

— А-а-а-пчху-у-у-у-у-у-к! — громоподібно чхнула вона, різко сіпнувшись вперед.

Одночасно щось дзеленькнуло об залізну миску на столі. Щось темно-коричневе й волохате, схоже на шматок старого кореневища хріну. Бабця теж його запримітила: підійшла, розмазуючи по щоках залишки сліз, і взяла до рук.

— Останній з могікан! — врочисто проголосила вона, взявши дивний предмет двома пальцями і роздивляючись навпроти вікна. — З самого ранку відчувала, що сьогодні буде незвичайний день. І спалося погано, і сни з усіх боків нападали на мене, немов зграя голодних собак.

— Що це? — запитала Айра.

— Зуб! Останній мій зуб! Вилетів з рота як куля, коли чхнула. Сьогодні воістину великий день! Вже недовго лишилось. Вже скоро! Вона вже поруч, я вже відчуваю її запах, — мало не танцювала бабця від радості.

— Про кого ви? — запитала Айра.

— Як про кого? — щиро здивувалась бабця. — Звісно, про смерть.

Айра зачудовано закліпала віями.

— А-а-а-а-а, — з розумінням протягнула бабця, — я й забула, що ти ще дитя рожевощоке. Нічого, колись пригадаєш мої слова… А тепер слухай уважно, бо це вже стосується твоєї справи. Коли вийдеш з хати, повернеш ліворуч, пройдеш метрів сто і побачиш старі занедбані залізні ворота — це старий вхід на цвинтар. Зайдеш у ворота, пройдеш десять могил прямо, сім ліворуч, знову прямо тринадцять могил, і потім ще праворуч вісім. Натрапиш на чорний гранітний камінь з написом "Емма Фількенштейн". Помаду в сумочці, сподіваюсь, маєш? Молодець. Підійдеш до каменя, побачиш у ньому своє відображення і підкрасиш помадою губи. Це все, що потрібно зробити. 

— А-а-а, а-а-а, а-а-а… а нічого поганого зі мною не станеться? — раптом рознервувалась Айра.

— Та ні, не бійся, — поклала бабця руку на плече Айрі, — все буде гаразд. Дуже рідко, правда, бувають побічні ефекти, але дріб'язкові: деякі починають відчувати потяг до юних хлопчиків, інші наодинці починають танцювати з ляльками, ще хтось — спати з увімкненим світлом чи розмовляти уві сні.

— Ну, добре, бувай, щасливої вічної молодості! — підштовхнула бабця Айру в спину. — Рушай, куди я сказала, а мені вже час починати бенкет, бо сьогодні великий день!

— Дякую, — сказала Айра, проте бабця її, здається, вже не чула, знову запихаючи глибоко в голову тютюн.

Айра легко знайшла старі ворота і надгробний камінь Емми Фількенштейн. З того світу на неї дивилися глибокі розумні очі вродливої двадцятирічної дівчини, що померла чверть століття тому. Напрочуд яскраве сонце перетворювало камінь на тьмяне дзеркало, в якому Айра доволі чітко бачила своє обличчя поруч з обличчям Еми. Вона вже дістала була помаду, але ніяк не могла наважитися піднести її до губ… Вона відчула, що в глибинах її мозку почала зароджуватися нова несподівана думка, і вже частково перебувала під її гіпнотичною дією… Аж раптом її очі просіяли.

— Так он воно що, — прошепотіла Айра, — виходить, що не тобі я заздрю, Еммо, а допотопній бабці, яка нині святкує прощання з останнім своїм зубом. Цього, звісно, не мало би бути, це, справді, велика несподіванка, однак єдине моє нині сильне бажання — це чимшвидша старість і, відповідно, чимшвидша смерть. До зустрічі, Еммо!

Айра різко розвернулась і рішучим кроком попрямувала до будинку бабці.

"У мене змінилися плани, стара відьмо, — скажу їй. — Нумо відклади свої заручини зі смертю, давай трішки попрацюємо для живих і молоденьких дівчаток".

 

Я сиджу в кріслі і заздрю рішучості Айри, оскільки мені неймовірно страшно повертатися до ліжка, в якому зараз лежить Софі. Переборюю себе лише тоді, коли перші сонячні промені починають додавати голубим шпалерам теплих життєдайних відтінків. Лежу поруч з Софі та придурююся сплячим. І тільки почувши клацання дверного замка і цокотіння сходами каблуків Софі, починаю потрошку засинати.

 

3.

Я заходився робити ремонт власної квартири. На той час не минуло й місяця, як закінчилася судова тяганина з моєю дружиною; вона з речами і прокльонами полишила квартиру, і тепер я хотів чимшвидше переклеїти шпалери, перефарбувати двері, замінити меблі — щоб про мою колишню більше нічого не нагадувало, навіть колір стін.

Пам'ятаю, був той чудовий серпневий ранок, коли запах осені вже чути, а її самої ще не видно. Я стояв на балконі та чекав на прихід ремонтників, милуючись сонячною загравою над новобудовами Троєщини. Кава з цигаркою зводила це моє зайняття до рангу королівського.

Я ніколи принципово не кидаю з балкона недопалки, але інколи трапляється, що порив вітру відірве шматок попелу або він сам відламається від надмірної ваги. Так сталося й цього разу: рука з цигаркою випадково наштовхнулась на мотузку для білизни і трисантиметровий біло-сірий циліндр попелу полетів донизу. Через цілковиту відсутність вітру він падав прямо на голови людей, що сиділи на лавці.

Їх було троє: дівчина і два молодики. Вона ласувала морозивом, а в їхніх руках були телефони. Дівчина обперлася об спинку лавки і, знічев'я піднявши голову, побачила мене. Вона мило усміхнулася (п'ятий поверх дозволяв достеменно побачити усмішку), а я у відповідь помахав їй рукою. Чоловіки, здається, не помітили цього. Попіл гепнувся на землю в одному кроці від неї.

Я загасив недопалок у кавовій гущі, і пішов виливати це "добро" в унітаз. Не встиг до пуття вимити чашку, як задзеленчав дзвінок.

Яким же було моє здивування, коли в дверях постала дівчина з лавки, а поруч — ті двоє молодика. Вони нагадували якийсь модний рок-гурт, тим більше, що хлопці були патлатими і тримали в руці по об'ємній шкіряній валізі чорного кольору, схожі на чохли для електрогітар.

Мені було приємно ще раз зблизька побачити цю симпатичну кралечку: на вигляд їй було років тридцять, приблизно моя ровесниця. Однак я був вимушений сказати, що вони помилились або дверима, або поверхом.

— Зовсім не помилилися, — відповіла вона. — Ви Юрій і чекаєте ремонтників? От ми й прийшли. Мене звати Малґожата, а це два Андрії — перший і другий.

— Вітаю… проходьте…

Судячи з подарованої мені усмішки, я виглядав доволі розгубленим.

— Що ж, не гаятимемо часу. Нехай хлопці починають переодягатися, а ви посвятіть мене в деталі запланованого ремонту, — вона плавно перейшла на діловий стиль.

У неї було правильне обличчя, розкосі сіро-зелені очі, дещо зашироке перенісся, яке, втім, нічого не псувало, а замість брів — широкі чорні смуги, які були схожими на гальмівний шлях автомобіля.

— Ну, розповідайте, а я все ретельно занотовуватиму, — сказала Малґожата, дістаючи з сумочки ручку і блокнот.

Цього разу я встиг помітити у неї велику щілину між двома передніми зубами, як у співачки Мадонни, а заодно — розчути приємний "шипучий" акцент — звісно, він був польський.

Малґожата в очікуванні розтулила губи, начебто даючи мені змогу ще раз насолодитися спогляданням її неповторної зубної щілини.

Я провів коротку екскурсію своєю однокімнаткою, дещо ніяковіючи від скромності власного помешкання; а ще півгодини тому відстань між стінами видавалася мені значно більшою. Присутність поруч красивої жінки — яка до того ж ступає за тобою крок у крок, обдаючи холодним шлейфом своїх цитрусових парфумів, — здатна багато чого змінювати, не тільки трансформувати простір, подумав я. 

На кухню ми заходити не стали, побачивши крізь скло дверей чоловіків у довгих чорних трусах, що діловито порпались у своїх валізах. Ми повернулись до кімнати, і я запропонував Малґожаті сісти в крісло.

На підвіконні посеред горщиків з квітами з'явилася морда Кузьки. Він затарабанив лапою у скло.

— Який с-и-и-льний котик! — сплеснула руками Малґожата.

— Сильний? — перепитав я.

— Стильний! — ще більше розцвіла Малґожата. — Поводиться, як цілком розумна істота. Який молодець!

— Інколи він дуже дотепний. Напевне, зголоднів.

— А чим ви його годуєте?

— Даю йому все, що й собі.

— Правда?

— Так. А недавно випадково з'ясував, що він полюбляє апельсини.

— О-о-о, коли я була малою, у нас була кицька, яка божеволіла від динь. За кілометр відчувала, що до будинку з ринку наближаються дині.

— Товариш хвалився, що його кіт обожнював свіжі огірки.

— Огірки, повірте мені, — на другому місці у деяких котів після валеріанки. Один зі знайомих котиків так прив'язався до малосольних огірків, що зовсім перестав їсти м'ясо.

— Треба спробувати дати й своєму Кузці, може, вподобає.

— То ти, значить, Кузька? — Малґожата підійшла до вікна і пошкребла пальцями скло навпроти котячої морди.

Кузька голосно нявкнув, однак Малґожата ніяк це не прокоментувала, повернувшись до крісла.

— Ви любите свою квартиру? — запитала вона, закинувши ногу на ногу.

— Ну… не так щоб сильно, але…

— У вас є з нею якісь сталі асоціації?

— Ви про щось конкретне?

— Розумієте, у нашого гурту творчий підхід до справи, — Малґожата інтенсивно запрацювала ручкою у блокноті. — Ми вирушаємо на об'єкт, наче на якесь полювання. Ваша квартира, скажімо, нагадує мені зайця: рудуваті шпалери, жовтавий паркет, довгі вуха коридору, невеликі квадратні вікна. Приблизно так, подивіться.

Вона розвернула до мене блокнот — і я усміхнувся: поверх стандартної виконробської схеми квартири вона намалювала зайця — всього лише контури, однак виглядало кумедно і оригінально.  

— Наше завдання, повторюся, — вполювати цього зайця. Зробити так, щоб ця квартира нагадувала що завгодно, аби тільки не вуханя. Для нас це справа честі. На цьому тримається наша репутація. Ну що, до справи?

Малґожата дістала з сумочки чорний предмет циліндричної форми, схожий на мініатюрну парасольку в чохлі; я запримітив на його боці кілька різнокольорових кнопок і поділки.

— Завжди хвилююся, коли починаю! — її голос ще більше додав шиплячості.

Вона підвелася і рішуче підійшла до стіни, випростала руку і натиснула великим пальцем на одну з кнопок. З чорної штуковини почав плавно вилазити довгий штир, на кінці якого розкрився трійник, схожий на морський якір. Вона зачепила трійником край шпалери під стелею — та легко відстала від стіни і почала здиратися.

— Японська розробка! Обожнюю її!

Рипнули двері, і до кімнати увійшли два Андрії. Це треба було бачити! У чорних штанах, заправлених у чорні армійські черевики, довгих водолазках по саме горло, чорних в'язаних шапках і захисних окулярах. Вони й раніше мало чим відрізнялися, а тепер стали зовсім близнюками.

— Цікавий стиль у вашої бригади! — ледь встиг вимовити я, як чорна рукавичка, стиснута в кулак, зі швидкістю світла подолала метрову відстань — від плеча одного з Андріїв до мого обличчя…

Отямившись, я збагнув, що сиджу в кріслі, міцно прив'язаний до його спинки. Одне око горіло і майже не відкривалося — певно, від удару. Поруч стояла Малґожата і зазирала мені в обличчя, винувато усміхаючись.

— Вибачте заради Бога, це не входило до наших планів. Просто я забула вдома шприц з ін'єкцією, і довелося вдатися ось до такого дещо чоловічого способу, але…

— Що це все в дідька означає?! — обірвав я її. — Ви помилилися!

Рука у рукавичці настільки сильно здавила мені рот, що я відчув не тільки запах шкіри, а й її смак.

— Юрію, я ж вам уже казала, що ми не помилилися, вірте нам з першого разу, це зекономить купу часу й сил, — відповіла Малґожата. — Згадаєте мої слова — вже за місяць-два події цього дня здаватимуться вам початком найцікавішої і найнезбагненнішої пригоди у вашому житті. Давайте віднині будемо колегами, а не супротивниками, домовились?

Я не мав змоги нічого відповісти, і лише очманіло переводив погляд з Малґожати на стіну, де від підлоги і до самої стелі чорною фарбою було намальовано гігантського зайця з хижо вишкіреними передніми зубами. Один з Андріїв тримав у руках щось схоже на паяльну лампу; підкрутивши вентиль, він підніс запальничку до форсунки, і з пальника з голосним гарчанням почали вириватись язики полум'я. Він покрутив коліщатка — полум'я збільшилось до метрового розміру, і почав підсмалювати зайця на стіні. Працював швидко, натхненно, було помітно, що це заняття йому неабияк подобається. За кілька хвилин він примудрився надати зайцеві об'єм і "одягнути" у багате на кольорові нюанси хутро. У кімнаті почало смердіти горілим — майнула думка, що так тхне пересмажена зайчатина.

Відійшовши до протилежної стіни, Малґожата схилила голову вбік, прискіпливо розглядаючи зайця.

— Досконалий витвір стріт-арту! По тобі, Андрію, плачуть найкращі виставкові зали світу! — сказала вона.

— Стільки тренувань, воно й не дивно, — підтримав її інший Андрій, що продовжував стискати мого рота, хоча вже й не так сильно.

— Юрію, як вам наше мистецтво? Андрію, дай людині можливість говорити. Загалом ми більше не закриватимемо вам рота, якщо пообіцяєте поводитися адекватно і не кликати на допомогу. Домовились?

— Чо-го-ви-хо-че-те? — ледь спромігся я вимовити затерплими губами.

— Чого ми хочемо? А у вас є варіанти відповіді? Ще немає? Цього слід було очікувати, тому продовжимо наш перформанс… До речі, перепрошую за ці необхідні заходи, — Малґожата підійшла до мене і помацала мотузку, яка встигла врости в моє тіло, — однак досі жодна людина у нашій практиці не спромоглась легко і добровільно подолати межу повного збайдужіння до матеріального світу, який її оточує.

Тим часом Андрій, який затуляв мені рота, повернувся з кухні; він тримав у руках об'ємний інструмент сталевого кольору — щось на кшталт дизайнерського відбійного молотка. Приставивши його до паркету, він заходився пропилювати у ньому рівчак завтовшки з сантиметр — на всю довжину кімнати. Мене вразило, наскільки швидко і тихо працював цей дивний інструмент. Невже почали випускати з глушниками не лише зброю, а й технічне приладдя?

І в цю мить я виразно відчув, як холод проник у середину моїх кісток: Господи, я ж перебуваю у цілковитій владі цих безумців, і вони запросто можуть підсмалити мене, немов зайця на стіні, а потім перерізати горлянку цим гігантським лобзиком!

— О-о-о, бачу вам почали відкриватися якісь важливі істини про наш світ! — зраділа маніячка Малґожата, прискіпливо вивчаючи моє обличчя.

— Перед ким я завинив? У чому моя вина?

— Браво! — зааплодувала Малґожата. — Я вами захоплююсь. Ви спринтерськими темпами просуваєтесь в питанні розуміння істинних причин нинішньої ситуації. Скажу по секрету, мало хто з ваших попередників так швидко починав вважати своє становище певною закономірністю, а не дурним випадком.

Притиснувши масою свого тіла інструмент до пропиляного рівчака, чоловік натиснув якийсь важіль, і одразу кілька паркетин з голосним плямканням вискочили зі своїх місць. Він переставив інструмент далі та проробив аналогічні дії. Незабаром видертий паркет лежав по всій довжині рівчака.

— Пневматика — моя слабкість! Повітря під тиском здатне творити дива, жодна залізяка цього не зробить, — емоційно вигукнув Андрій.

— І що ти усім цим хочеш нам сказати? — Малґожата буцнула ногою паркетину, яка ударилась об ніжку стільця і зрикошетила в коридор.

— Май терпець, ще не кінець.

Андрій підійшов до стіни і притулив свою пневматику поруч із заячим хвостом. Понатискав якісь кнопки. З інструмента висунулися по колу з десяток свердел, які почали зі звуком розстроєних скрипок вгризатися в стіну.

— Інструмент зовсім не потрібно давити у стіну, достатньо лише трішки підтримувати його, — прокоментував Андрій.

Коли свердла виринули з іншого боку стіни, Андрій натиснув чергову кнопку, і з глухим барабанним звуком шматок стіни, завбільшки з футбольний м'яч, гепнувся у кухню.

— Отже, моя байка така, — сказав він, знімаючи окуляри. — Жив собі зайчик і горя не знав. Раптом на його життєвому шляху трапився скажений ведмідь і погнався за ним. Заєць заскочив у цю квартиру і з переляку влип у стіну, а ведмідь з пересердя зруйнував підлогу і проломив стіну. Гарний трилер?

— Існують й інші варіанти розвитку подій, — підключився інший Андрій. — Маленьке миле зайченятко випадково наїлося наркотиків, оскаженіло, під час пошуків моркви погризло паркет і пробило головою діромаху в стіні, а потім отямилось і, від сорому за скоєне, влипло в стіну. Годиться?

— За вами, Андрії, плачуть найкращі знімальні майданчики світу! — зааплодувала Малґожата. — Але вже час надати слово Юрію. Отже, ви там щось починали говорити про власну провину. Не могли б трішки конкретизувати?

— Приймаються або правильні відповіді, або дотепні, — сказав якийсь з Андріїв.

Холодний піт смертельного страху почав підступно стікати моїм чолом. Мене осяяла думка, що я маю справу з божевільними екологами або вегетаріанцями.

— Я зайців не вбивав, навіть ніколи не їв крільчатини, — ледве встиг сказати я, як кімнату розірвав дружній голосний регіт.

— Це і "Маски-шоу"… і "Мапет-шоу" … і "Монті Пайтон" в одному флаконі! — хапався за ребра один з Андріїв, у нього на очах, здається, виступили сльози.

Малґожата теж ніяк не могла зупинитися, стрімголов вибігла на кухню, а повернулася лише за хвилину зі склянкою води і брудними щоками від розмазаної косметики.

— У мене були гарні передчуття, але щоб настільки… ах-ха-ха-а-а-а, — вона знову заходилася сміятися.

У цю мить завдяки складному поєднанню сорому, страху, приниження, фізичного болю, захвату, надії та інших менш виразних почуттів я раптом усвідомив, що в моєму житті щось кардинально змінилося. Це усвідомлення було миттєвим — як політ думки, як спалах, але цього було достатньо, щоб я повірив: відтепер все буде по-іншому, ця подія все змінить у моєму житті…

Малґожата, нарешті опанувавши свій сміх і дещо змарнівши, наче постарівши на кілька років від виливу емоцій, дістала з сумочки хустинку і рожевий флакончик.

— Юрію, ми далі тут не лишатимемося, ризикуючи якимсь необережним словом чи дією зіпсувати цей прекрасний ранок, — з глибоким видихом мовила вона. — Зараз ми підемо. А ви подумайте день-другий щодо власної вини, а потім зателефонуйте за цим номером.

Вона поклала на стіл візитку, де було написано: Ремонтна бригада, Малґожата, менеджер, а потім стала неквапливо наближатися до мене.

— До міліції не ходіть — вона вам не допоможе, тільки нас засмутите. Що є гіршим, аніж засмучена ремонтна бригада, га, хлопці?

— Нічого.

Малґожата відкрутила рожеву кришечку, накинула хустинку на флакончик і, кілька разів перевернувши його туди-сюди, підійшла впритул до мене.

— Кажуть, що під час дії цього снодійного сниться те, що бачив останнім. Отже, скоро ми з вами зустрінемося в прекрасних світах.

Малґожата схилилась над моїм обличчям і кокетливо підморгнула, притуливши хустку до мого носа. Мені здалося, що її пальці були холодними — і це в таку серпневу спеку! Різкий ефірний запах виключив мою свідомість…

Я отямився — втретє за цей день — від жалісливого нявчання Кузьки. Кімнату заливало сонце, і перші секунди після пробудження здалися мені мало не райськими — я подумав, що вся ця маячня мені наснилася. Однак варто було трішки повернути голову вбік, як я побачив глузливу посмішку зайця зі стіни і Кузьку, що підозріло обнюхував видерті дощечки паркету. У кількох місцях на руках залишилися сліди від мотузки. Самопочуття теж було вельми кепським — очі пекли, в роті була пустеля, наче прокинувся після добрячої нічної пиятики.

Мозок відмовлявся шукати причини ранішніх подій — начебто це для нього таке саме чужорідне заняття, як для корабля пливти степом.

Я поволі підвівся з ліжка і почалапав на кухню — там був цілковитий порядок, якщо не зважати на виломлену в стіні дірку, крізь яку тепер було видно ліжко із сусідньої кімнати. Налив з чайника цілу чашку води і жадібно випив її, потім другу. Заглянув у ванну, туалет, вийшов на балкон — квартира була порожньою, вхідні двері замкнені на заскочку. Я сів у крісло і почав міркувати, що робити далі. Однак згадка про звабливе обличчя Малґожати і гламурний відбійний молоток геть паралізували мої розумові здібності.

За годину я вирішив податися до відділка міліції.

Вийшовши з квартири, побачив на власних вхідних дверях картонну табличку, де крупними літерами було написано:

ШАНОВНІ СУСІДИ!

У ЦІЙ КВАРТИРІ ТРИВАЄ РЕМОНТ.

ПРИЙМІТЬ МОЇ ЩИРІ ВИБАЧЕННЯ ЗА ТИМЧАСОВІ НЕЗРУЧНОСТІ!

ЮРІЙ

Клята ремонтна бригада виявилась дуже турботливою і передбачливою!

Читаючи мою заяву на двох з половиною аркушах паперу, черговий міліціонер кілька разів поглянув на мене з таким виразом обличчя, наче у мене на маківці виросли справжні заячі вуха. Було видно, що він ледве стримує глузливу посмішку.

— Гаразд, будьте вдома, до вас протягом дня прийдуть наші співробітники, щоб провести слідчі дії на місті ймовірного злочину. Нічого не чіпайте і не торкайтесь, — попередив черговий.

Повернувшись додому, я зготував сякий-такий обід і жадібно видудлив пляшку лимонаду. Порозмовляв на балконі з Кузькою, викуривши кілька цигарок поспіль. Потім поплентався до ліжка; незчувся, як поринув у сон.

Прокинувся від настирного дзвінка у двері — вчетверте за цей день свідомість змусила мене самоідентифікуватися.

— Міліція, відкрийте!

— Секунду…

Удар в обличчя збив мене з ніг.

Ремонтна бригада, одягнена у міліцейську форму, заскочила до квартири й зачинила двері. Поки один Андрій притискав мене до підлоги, другий в'язав ноги. Потім вони підняли мене і міцно обхопили з обох боків попід руки — хоча я й не думав пручатися. Думка про невідворотність подій, пов'язаних із цією компанією, все глибше вкорінювалась в моє єство, паралізуючи волю.

— Ти не послухав моєї поради — пішов до міліції. Тепер я дуже засмучена… Що робити? Юрію, що робити? — міліцейська форма, слід визнати, вельми пасувала Малґожаті.

— Не знаю.

— От і я не знаю…

Малґожата походжала туди-сюди, потираючи долоні й запитально поглядаючи на мене.

— Може, тебе трішки відлупцювати задля зняття стресу? Як думаєш?

Я хотів було сказати "не треба", але промовчав.

— Гарна ідея, — сказав один з моїх конвоїрів.

— Гаразд!

Вона зняла краватку, розстібнула два верхніх ґудзика, підвернула рукава голубої міліцейської сорочки з капітанськими погонами, скинула туфлі, стала у боксерську стойку і почала злегка бити мене по ребрах — два удари правою, один лівою, два удари правою, один лівою, як на показовому тренуванні; її ноги плавно і легко ковзали по паркету. Била не сильно, але часто й наполегливо, не дивлячись мені в обличчя, немов я бездушна боксерська груша. Я подумав, що це ознака професіоналізму.

Бісеринки поту швидко виступили на її чолі.

— Хух, ну і спека! Та ще ця клоунська сорочка!

Вона спинилась і, вирівнюючи дихання, швидко стягла сорочку, залишившись у білому мереживному ліфчику, який не стільки щось приховував, як підкреслював.

— Зовсім інша справа! Ну що, Юрію, продовжимо?

В іншій ситуації від її усмішки можна було розтанути.

— Продовжимо, — мимовільно вирвалося з моїх губ.

— Ти ба, Ярига нарешті вирішив приєднатися до нас! — зрадів Андрій ліворуч і так "полоскотав" мені ребра кісточками пальців, що я закричав.

Малґожата тим часом облюбувала мої плечі, з усіх боків осипаючи їх точними і дедалі дошкульнішими ударами, а потім підморгнула і різко вдарила трішки нижче сонячного сплетіння. Я почав задихатися, хапаючи повітря губами, як риба на бéрезі. Від болю з ока витекла підступна сльоза.

— Все, крапка, — сказала Малґожата.

Вона взяла свою сумочку і, присівши на ліжко, занурила в неї руку.

— Я минулого разу тобі не наснилась? Ні? Ну, може, хоч цього разу проберусь у твою підсвідомість.

В її руці з'явився вже знайомий рожевий флакончик.

— Хто ви-и-и? — приречено запитав я.

— Ти й досі цього не зрозумів, Юрію? — Малґожата поворушила своїми "гальмівними" бровами. — Ми — твоя совість, що хоче достукатися до серця — твого серця. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— А якщо так, то чекаємо твого дзвінка. Думаю, зайве наголошувати, що похід до прокуратури або СБУ коштувати тобі дорожче, аніж вибитий передній зуб.

— Підеш до есбеушників — прийдуть есбеушники, — підключився Андрій.

— Підеш до кілерів — прийдуть кілери! — підтримав інший.

— До пожежників — прийдуть пожежники!

— До ветеринарів — ветеринари!

— До клоунів — клоуни!

— Домовились? — узагальнила Малґожата.

Я кивнув, і Малґожата без зайвих зволікань відправила мене в черговий сон.

Цього разу їй таки вдалося в нього пробратись. Я стояв, прив'язаний до широкого стовпа, на залитій сонцем галявині, страждаючи від спеки і розрідженого повітря. Пташки літали наді мною високо, а літаки — низько, біля ніг повзали химерні жуки, здавалося, що вони наділені інтелектом. Страшенно хотілося пити.

Малґожата сиділа на іншому кінці галявини у затінку розлогого дерева, закинувши ногу на ногу і читаючи газету. Раптом вона підвелась, відкинула газету і побігла до мене. З усієї одежі вона мала лише діряві рожеві колготки. Зупинившись майже впритул, вона різко повела плечима, і її груди — напрочуд довгі та важкі, з великими коричневими колами — боляче вдарили мене по обличчю. Крутнула корпусом ще раз — і я отримав удар персами з іншого боку. Потім знову, знову і знову. Суто чоловічий захват швидко змінився універсальним людським страхом бути забитим до смерті.

— Важке молоко — страшна річ: слідів не лишає, однак пика болітиме до скону! — підкинула жару у вогонь Малґожата.

Моїми скронями щось потекло — піт? кров? — ні, молоко.

Коли я розклепив очі, за вікном вже панувала літня ніч. Кузька мовчки лизав мою щоку, лоскочучи вусами ніздрі.

Чекаючи, допоки закипить чайник, я сидів у темноті на кухні та дивився на рясні вогні Троєщини, що були схожими на небесні сузір'я. Потім зібрав весь вибитий паркет у мішок з-під цукру, підмів кімнату, вимив підлогу. Покопирсавшись у нижніх забутих шухлядах книжкової шафи, знайшов два міцних плакати А-другого формату, на яких були зображені Фрейд і Юнг. З одного боку я затулив дірку в стіні вчителем, з іншого — учнем.

Це зараз ті плакати видаються символічними або мінімум смішними, тоді ж, дивлячись у мудрі очі психоаналітиків, я сповнювався глибокого сакрального відчуття від того, що відбулося протягом цього дня.  

Я набрав номер телефону і на третьому гудку почув голос Малґожати:

— Привіт, Юрію, рада тебе чути!

— Я теж. Я зрозумів — дружина.

— Маршрут — правильний, але з кінцевим пунктом трішки помилився. Йдеться не про жінку, а про жінок.

— У мене була лише одна жінка, з якою я повівся… не зовсім чемно.

— У тебе є ще мама, яку образив твій батько, бабця, яку образив дід, прабабця, яку образив прадід… Можна й глибше копнути.

Я втратив дар мови.

А Малґожата тим часом розповіла мені кілька епізодів з історії мого роду, від яких у мене, певно, додалося багацько сивини. Часом виникало враження, що мене голого розглядають під мікроскопом або водять людними вулицями. Всі ці розповіді були за своєю суттю сумними й жорстокими.

— Після тієї пам'ятної розмови з Малґожатою я спокутую гріхи свого роду тим, що допомагаю жінкам, що трапляються на моєму шляху. Нікому не відмовляю у будь-яких проханнях, а багатьох і сам відшукую в різних місцях — ресторанах, кав'ярнях, просто на вулицях; нічого більшого Пилип від мене поки що не вимагає, — закінчив розповідь Юрій Ярига.

Залиште свій коментар

Аватар
Залиште свій коментар

Коментарі до посту

Останні Перші Популярні Разом коментарів: