Сергій Жадан: Тамплієри

Сергій Жадан© УНІАН
За словами автора, до книжки увійшли тексти, написані протягом останнього року. Таким чином, вона є певним поетичним щоденником за 2015-й.

Цьогоріч видавництво Meridian Czernowitz представило збірку поезій Сергія Жадана "Тамплієри".

Це 39 віршів про війну, яку ніхто не оголошував, про біль, із яким ніхто не може впоратися, про любов, від якої ніхто не може відмовитися, та надію, на якій усе тримається. Пропонуємо ознайомитися з кількома поезіями.

***

+++

Їй п'ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.

Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.

Потяги завмирають на мить і рушають далі.

Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.

 

Ніхто не зупиняється в її місті.

Ніхто не хоче забрати її з собою.

Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,

що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.

 

Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,

що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,

що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого

і літньої порожньої панорами.

 

Ніхто не пояснює їй, у чому причина. 

Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.

Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,

ніби хребет у підлітка з інтернату.

 

Формуються світло й темрява, складаючись разом.

Літнє сонце перетікає в зими.

Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.

Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

 

Формується її пам'ять, формується втіха.

В цьому місті народилися всі, кого вона знає.

Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.

Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.

 

+ + + 

 

Вони навіть можуть жити в різних містах,

і в своїх розмовах не торкатися головного,

але ті слова, які він їй пише в листах,

вона читає так, ніби їх не було до нього.

 

І коли вона не отримує від нього листів,

і починає нити і рахувати втрати,

вона ненавидить все, що він їй говорив,

себто, ненавидить взагалі усе, що може згадати.

 

І коли він відкриває світ, ніби верстак,

пристосовуючи його до любові своєї,

все, що він робить, він робить щоразу так,

аби вона розуміла, що він це робить для неї.

 

Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,

миттю, коли починались усі його біди,

завжди було проводжати її на нічний вокзал,

до останнього сподіваючись, що вона не поїде.

І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,

класти їй на подушку зібрані метеорити,

і спати з нею так, як пси сплять із дітьми –

щоби зігріти і щоби не розбудити.

 

І він говорить – хай буде так, хай буде без таємниць.

Хай буде так, – погоджується вона, рахуючи заметілі.

Мова їм потрібна лише для того, аби не наговорити дурниць.

Весело працює волинка серця в гарячому тілі.

 

Тамплієри

 

1

 

Хто зможе вижити в середньовіччі?

Жінка спить на шрамованому передпліччі.

Сонце займається над покрівлями передмість.

Я звик до радості на твоєму обличчі –

хто про неї ще тобі розповість?

 

Діти вертаються надвечір з навчання.

Нічного дощу обережне втручання,

запах літа з мансард і горищ. 

Я так люблю твоє дихання і мовчання,

що слухаю тебе навіть коли ти мовчиш.

 

Як бути в місті, яке обступила облога?

В сутінках тебе торкає тривога,

в темряві все видається таким близьким.

Є лише одна книга. Вона про бога,

але написана невідомо ким.

 

Я люблю твоє волосся в нічному вітрі.

На голоси із веж озираються звірі.

Рветься бузок із торфяних узбіч.

Світ обмежується тим, у що ти віриш.

Світло вигадали, аби закінчити ніч.

Кожен, хто прийде сюди, винесе, скільки зможе.

Я знаю, що згадуючи, ти будеш згадувати лише хороше.

Приручені, мов тварини, середні віки

охороняють нас, стаючи на чати.

Світ створено так, щоби нам було що втрачати:

цей ліс, цей голос, лівий берег ріки.

 

2

 

Що з ними буде, коли вони всі повернуться?

Стерті, мов зуби тварин, камінні вервиці,

зморшки довкола очей – глибокі, як ріки в березні.

Справжня віра виростає з єресі.

 

Доки вони тягаються палестиною,

сонце над ними горить золотою пластиною.

Торкайся святої землі обгорілою шкірою.

Війна за нові території завжди пов'язана з вірою.  

 

Коли вони повернуться, коли роззброяться,

коли вони відстояться в чорній хроніці,

поруч із ними залишаться найбільш віддані.

За війною найкраще спостерігати на відстані. 

 

Їм ще згадають усе, що сьогодні не має значення,

на них ще посипляться зречення та звинувачення,

їх ще зроблять винними в усьому, що нині діється,

їм ще влаштує трус небесна митниця.

 

А доки вони сполохують небо знаменами,

лишаються непереможними та безіменними,

знають, що все недарма, що все по справедливості.

Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості.   

 

3

 

Ще по зимі лежать померлі в озерах,

ще в кожному поцілунку може ховатись хвороба,

а вони вже шліфують камені по кар'єрах,

і озивається порожньо кам'яна утроба.

 

Ще уста після голоду такі солоні,

хтось і далі залишається у полоні,

а вони тягнуть каміння до міста, волочуть пісками,

відбудовують вулиці збитими в кров руками.

 

Тешуть каміння, тешуть, змінюють краєвиди,

ламають повітря, переінакшують світло,

роблять цей світ таким, щоби його можна було любити,

щоби в ньому було не так безнадійно й підло.

 

Всім, хто лишився жити після тяжкого мору,

всім, хто зберіг свою радість і непокору,

кожному, хто вцілів під важкими зірками,

вони відбудовують місто збитими в кров руками.

 

Муровані ними стіни, віконні рами,

зведене риштування, міцні канати. 

Сонце стоїть над мулярами й каменярами.

Ще стільки часу, щоби все це порятувати.

 

 

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції