Стівен Левітт, Стівен Дабнер: Думай, як фрік

© Наш Формат
Книжки 25 листопада, 15:25 722
Додати до обраного
Нова книжка від авторів світових бестселерів "Фрікономіка" та "Суперфрікономіка", яка вже встигла зрівнятися з ними за популярністю.

Майже одразу після виходу ця книга посіла перші позиції в списку бестселерів New York Times. У світі продано понад 4 млн її примірників. Загалом книги Левітта та Дабнера перекладені 35 мовами, а "Наш Формат" представляє український варіант.

Для успіху в сучасному світі потрібно не лише знати більше, працювати швидше, а й мислити інакше. Бо виграє той, хто першим знайде небанальний розв'язок проблеми. Автори Стівен Левітт та Стівен Дабнер пропонують читачам перелаштувати спосіб мислення і застосовувати нестандартні підходи у різноманітних ситуаціях.

Автори щедро ілюструють свої аргументи маловідомими фактами з історії, психології, економіки, а іронічний стиль не дасть читачеві нудьгувати. Це ви можете відчути, прочитавши уривок з книжки на нашому сайті.

***

Вперше ми зустрілися літнього вечора у Нью-Йорку в Cafe Luxembourg, тихому шикарному ресторані у Верхньому Вест-Сайді. Кобаяші насолоджувався витонченою вечерею — молодий зелений салат, чорний чай та невеликий шматочок качиної грудинки без соусу. Було важко повірити, що перед нами людина, яка запхала в себе таку велику кількість хот-догів за такий короткий час. Це ніби спостерігати, як реслер плете мереживо. "Порівняно з американцями, — сказав він, — я зазвичай не їм надто багато. Швидке поглинання їжі не можна назвати добрими манерами. Усе, що я роблю під час змагань, йде у розріз із усталеними традиціями та принципами японців".

Мати Кобі не втручалась у його вибір: "Я ніколи не розмовляв із нею про змагання чи тренування". Але у 2006 році, коли вона помирала від раку, хлопець став для неї справжнім джерелом натхнення. "Вона проходила курс хіміотерапії, тому її часто нудило". Вона казала: "Ти ж боровся з нудотою, коли змагався. Тому я також спробую, у мене все вийде".

У Кобі витончені риси обличчя, а м'які очі та високі вилиці роблять його схожим на ельфа. У нього стильна зачіска та фарбоване волосся, червоне з одного боку та жовте з іншого, що нагадує кетчуп та гірчицю. Він починає розповідати тихо, але з відчутною силою, як готувався до свого першого змагання на Коні-Айленді. Упродовж тих довгих місяців наодинці з собою він багато експериментував та аналізував отримані дані.

Кобаяші помітив, що більшість учасників змагання використовувала одну й ту саму стратегію, яка насправді мало чим нагадувала стратегію. Це більше нагадувало прискорену версію того, як людина їсть хот-дог на задньому дворі свого будинку під час барбекю: бере його в руку, запихає до рота і починає жувати, час від часу запиваючи водою, аби легше було проковтнути. Кобаяші хотів знайти простіший спосіб.

Наприклад, ніде не було сказано, що хот-дог слід їсти від одного кінця до іншого. Його перший експеримент був доволі простим: що трапиться, якщо перш ніж їсти, розламати хот-дог навпіл? Кобі здавалося, що це допоможе зосередитися на жуванні та ковтанні, адже так його руки частково можуть робити те, що робила б його щелепа. Згодом цей спосіб отримав назву метод Соломона. За біблійною легендою, цар Соломон зміг розсудити двох жінок, що сперечалися за дитину, наказавши розрубати немовля навпіл (докладніше про це читайте у розділі 7).

Після цього Кобаяші вирішив перевірити ще одну звичку: чи обов'язково їсти сосиску та булку одночасно? Усі так робили. Адже коли ми хочемо отримати задоволення від їжі, сосиска — ідеальне доповнення до булки. Лише уявіть, м'яка булочка та пружне приправлене м'ясо. Але Кобаяші не збирався насолоджуватись їжею. Він з'ясував, що через їхню різну щільність жувати булку і сосиску разом досить складно. Сама по собі сосиска — це ущільнена трубка, туго набита підсоленим м'ясом, яка може легко рухатися стравоходом. А от булочка, оскільки вона м'якіша і не така щільна, займає більше місця в роті та вимагає більше часу для жування.

Тому він почав діставати сосиски з булок. Тепер Кобі з'їдав кілька розламаних навпіл сосисок, а потім заїдав їх булками. Кобаяші нагадував людину-завод, яка втілила ідею розподілу праці, що змушувала серця економістів битися частіше ще від доби Адама Сміта.

Із часом він навчився досить швидко заковтувати сосиски, ніби тренований дельфін заковтує оселедець в акваріумі. Проте з булками справи йшли дещо гірше. (Якщо вам захочеться виграти парі, запропонуйте комусь з'їсти дві булки від хот-дога за хвилину, не запиваючи їх. Це практично неможливо.) Тому Кобаяші пішов іншим шляхом. У той час як однією рукою він запихав розламані сосиски до рота, іншою він розмочував булки у склянці з водою. Потім відтискав зайву воду та клав булку до рота. На перший погляд це може здатися нелогічним. Навіщо наповнювати шлунок зайвою рідиною, якщо це місце є необхідним для булок і сосисок? Проте у розмочуванні булок були свої переваги. Вологі булки зменшували спрагу, а це означало, що Кобаяші можна було не витрачати зайвого часу на те, щоб запити хот-дог. Він експериментував з різною температурою води і досить швидко з'ясував, що найкраще використовувати теплу воду, оскільки вона розслаблює жувальні м'язи. Також він додавав у воду трохи олії, щоб було легше ковтати.

Кобі продовжував експериментувати. Він знімав на відео свої тренування та записував усі дані в електронні таблиці, визначаючи, які спроби були не досить вдалими та де він втрачає дорогі мілісекунди. Він експериментував із темпом: як краще — з'їсти максимальну кількість хот-догів за перші чотири хвилини, зменшити темп в середині змагання та зробити ривок наприкінці чи дотримуватися середнього ритму? (Згодом він з'ясував, що стрімкий старт — найкращий варіант.) Також Кобі дізнався, що одним із головних елементів успіху є здоровий сон. Крім того, він розвивав силу, адже сильні м'язи допомагали поглинати їжу та боролися з відчуттям нудоти. Також Кобі з'ясував, що може звільняти місце у шлунку, якщо рухатиметься під час змагання. Він підстрибував та звивався, виконував чудернацький тваринний танок, який згодом отримав назву "Кобаяші-шейк".

Окрім прийнятих тактик дій, дуже важливим було те, що декотрі він відкинув. На відміну від інших учасників змагань, Кобі ніколи не тренувався у ресторанах типу "Їж, скільки зможеш". ("Якщо я тренуватимуся там, то не зможу визначити, скільки чого я з'їв".) Також під час їжі він не слухав музику. ("Не хочу чути зайвих звуків".) Він з'ясував, що може розтягувати шлунок, якщо випиватиме велику кількість води, але швидко відмовився від цієї ідеї, адже результат був жахливим. ("У мене почали з'являтися напади, що нагадували напади при епілепсії. Вигадка з водою була величезною помилкою".)

Проаналізувавши усі отримані дані, Кобаяші зрозумів, що його фізична підготовка могла зміцнити емоційний стан. "Зазвичай, коли людині необхідно так багато з'їсти за десять хвилин, причому останні дві хвилини найскладніші, вона починає хвилюватись. Але якщо вона достатньо зосереджена, то може навіть отримати задоволення. Звісно, людина відчуває біль і дискомфорт, та це лише додає запалу. У цьому весь кайф".

Але стривайте. Що як Кобаяші, разом з усіма своїми методологічними новаціями, був лише анатомічним дивом, неймовірною живою машиною, здатною поглинати їжу?

Найкращим доказом проти цього аргументу є те, що його суперники почали наздоганяти його. Після шести років беззаперечного лідерства на Коні-Айленді Кобаяші поступився американцю Джоуві Честнату на прізвисько Щелепи, який, до написання цієї книжки, перемагав у чемпіонаті сім разів поспіль.

Часто розрив між суперниками був зовсім незначним. Вони вдвох підняли позначку світового рекорду після того, як Честнат проковтнув неймовірних 69 хот-догів усього за 10 хвилин (у 2008 році тривалість змагання скоротилася до 10 хвилин). Тим часом, величезна кількість суперників, зокрема Патрік Бертолетті на прізвисько Глибока Мисочка та Тім Янус на прізвисько Пожирач Ікс, почали з'їдати більше хот-догів, ніж з'їв Кобаяші, коли вперше подвоїв попередній рекорд. Така ж ситуація була і у змаганнях серед жінок. Так, Соня Томас на прізвисько Чорна Вдова, яка важила всього 45 кг, змогла проковтнути 45 хот-догів за 10 хвилин. Декотрі із суперників Кобі копіювали його тактику. Усі вони згодом зрозуміли, що 40 чи 50 хот-догів, які раніше були чимось недосяжним, це ще не межа.

У 2010 році, через суперечку з організаторами змагань на Коні-Айленді, Кобаяші не допустили до участі. Він вважав, що організатори обмежують його право брати участь в інших змаганнях. Але, незважаючи на це, він з'явився на чемпіонаті і в емоційному пориві вибіг на сцену. Його одразу ж заарештували. Це був нетипово зухвалий крок для такого стриманого юнака. Тієї ночі за ґратами на вечерю він отримав сендвіч та склянку молока. "Я дуже зголоднів, — сказав він. — Було б чудово, якби у в'язниці давали хот-доги".

 

Чи можна досвід Такеру Кобаяші, яким би надзвичайним він не був, застосувати до чогось іще, окрім швидкісного поїдання хот-догів? Ми віримо, що так. Якщо ви будете міркувати нестандартно, то зможете винести з історії Кобі щонайменше два уроки.

Перший стосується розв'язання проблеми загалом. Кобаяші переосмислив проблему, яку намагався розв'язати. Які питання ставили собі інші учасники? Це очевидно: Як з'їсти більше хот-догів? Натомість Кобаяші ставив інше питання: Як зробити так, щоб було легше їсти хот-доги?

Це питання змусило його провести експеримент та проаналізувати отримані дані, що змінило суть гри. Лише завдяки переосмисленню проблеми він зміг знайти нові шляхи її розв'язання.

Кобаяші зрозумів, що те, як поглинають їжу під час перегонів, докорінно відрізняється від того, як ми їмо щодня. Він сприймав це як спорт, напевно огидний для багатьох людей, і як будь-який спорт, це змагання вимагало спеціальної підготовки, стратегії, фізичних та психологічних прийомів. Кобі вважав, що сприймати швидкісне поїдання їжі як посилену версію щоденного споживання продуктів так само безглуздо, як і думати, що марафон це лише подовжена версія прогулянки. Звісно, ми досить багато ходимо пішки, і, якщо необхідно, можемо йти досить довго. Але марафонські змагання дещо складніші за звичайну ходьбу.

Переосмислити проблему поїдання хот-догів набагато легше, ніж, скажімо, проблему шкільної освіти чи тотальної бідності. Але навіть у таких складних випадках треба, перш за все, визначити їхню суть, подібно до того, як Кобаяші вчинив зі своєю проблемою.

Другий урок, який можна винести з досвіду Кобаяші, стосується обмежень, що ми їх приймаємо або не приймаємо.

Того вечора у Cafe Luxembourg Кобаяші сказав, що, розпочавши підготовку, він відмовився думати про існування рекорду 25 хот-догів. Чому? Він подумав, що це досягнення не має жодного значення, адже його суперники ставили собі не те питання. На його думку, цей рекорд був штучною перешкодою.

Тому на перший турнір він ішов, не замислюючись про те, що 25 хот-догів — це така собі межа. Він змусив себе думати не про кількість з'їдених хот-догів, а зосередитися винятково на тому, як він їх їсть. Чи вдалося б йому перемогти у своєму першому змаганні, якби він вважав, що 25 хот-догів —це межа? Може й так, але навряд чи він зміг би подвоїти рекорд.

Результати останніх досліджень показують, що навіть професійні спортсмени можуть поліпшити власний результат, якщо їх обдурити. Так, під час одного з експериментів, велосипедистам сказали крутити педалі на велосипеді-тренажері з такою швидкістю, ніби вони їдуть дистанцію 4 000 метрів. Згодом завдання повторили, але цього разу велосипедисти крутили педалі й дивилися відео, в якому їхня віртуальна копія крутила педалі так, як вони це робили під час першого випробування. Єдине, чого не знали велосипедисти, це те, що науковці пришвидшили запис. Однак спортсмени змогли витримати темп, перевищивши тим самим свою, як їм здавалося, максимальну швидкість. "Уся штука в мозку, а не в серці чи легенях", — сказав Роджер Бенністер, визнаний невролог, відомий тим, що став першою людиною, якій вдалося пробігти півтора кілометра менше ніж за чотири хвилини.

Щодня кожен із нас стикається з перешкодами: нам не вистачає сил, грошей, часу... Деякі з них, поза сумнівом, реальні. Але інші — просто надумані. Це наші очікування щодо того, як працюватиме певна система, де межа для змін або яка поведінка є прийнятною. Тому наступного разу, коли ви зіткнетеся з подібними бар'єрами, вигаданими людьми, у яких немає вашої уяви, енергії та креативності, спробуйте просто не звертати на них уваги.

Розв'язання проблеми — складне завдання. І воно стає ще складнішим, якщо ви наперед переконаєте себе в тому, що не зможете його вирішити.

Якщо ви продовжуєте сумніватися у несприятливому впливі надуманих перешкод, ось простий тест. Уявіть, що ви давно не займалися спортом і зараз хочете повернутися до вправ. Для початку ви вирішили зробити кілька віджимань. Скільки? "Що ж, минуло багато часу, — кажете ви собі, — почну з 10-ти". Починаєте виконувати вправу. Коли ви відчуєте фізичну та психологічну втому? Мабуть, десь на сьомій чи восьмій спробі.

Тепер уявіть, що ви вирішили віджиматися не 10 разів, а 20. Коли цього разу ви відчуєте втому? Займіть вихідне положення і перевірте. Швидше за все, ви зробили 10 віджимань ще до того, як встигли навіть подумати про свою фізичну форму.

Завдяки тому, що Кобаяші не переймався встановленим рекордом, він легко перетнув позначку 25 під час першого змагання. На Коні-Айленді у кожного учасника була "Булочка", дівчина, яка стежила за тим, скільки хот-догів з'їв учасник, щоб глядачі могли спостерігати за його успіхом. Того року для Кобі не вистачило місця на табличці. Його "Булочка" тримала в руках папірці, на яких швидко записувала номери. Коли пролунав фінальний свисток, японський телерепортер запитав у Кобі про його самопочуття.

"Я можу продовжувати змагання", — сказав Кобі.

 

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Книжки 25 листопада, 15:25 722
Додати до обраного
Всього коментарів: 0
Вибір редакції