Світлана Алексієвич: Чорнобильська Молитва

© Reuters
Роман створено на основі розлогих інтерв'ю з очевидцями та потерпілими від страшної катастрофи.

Художньо-документальний роман білоруської письменниці Світлани Алексієвич, Нобелівської лауреатки 2015 року, говорить голосами "маленьких людей" про катастрофу, що зруйнувала мільйони життів, перевернула світогляд цілого покоління, а заразом відхилила залізну завісу й підважила непорушну, здавалося, конструкцію радянської держави.

Роман створено на основі розлогих інтерв'ю з очевидцями та потерпілими від Чорнобильської трагедії: ліквідаторами та їхніми близькими, вимушеними переселенцями з уражених радіацією регіонів та самоселами "зони", посадовцями, від рішень яких залежали долі десятків тисяч людей, та дітьми, котрі знали, що народилися вже приреченими.

Книжку в українському перекладі видано "Коморою". Пропонуємо ознайомитися із уривком з нього.

***

Монолог біля закритої криниці

Через весняне бездоріжжя я насилу дісталася старого хутора. Наш битий життям міліцейський уазик заглух остаточно – на щастя, вже біля садиби, обсадженої широкими дубами й кленами. Приїхала я до відомої на Поліссі піснярки й казкарки ─ Марії Федотівни Величко.

У дворі зустріла її синів. Знайомимося: старший Матвій – учитель, молодший Андрій – інженер. Весело заводять розмову, з'ясовується, всі збуджені грядущим переїздом.

─ Гість – у двір, а хазяйка з двору. Забираємо маму в місто. Машину чекаємо... А ви яку книжку пишете?

─ Про Чорнобиль?

─ Про Чорнобиль нині згадувати цікаво... Я стежу,  що пишуть у газетах на цю тему. Книжок поки що мало. Мені, як учителю, треба це знати, а нас ніхто не вчить, як говорити про це з нашими дітьми. Мене хвилює не фізика... Я викладаю літературу, то мене хвилюють такі питання... Чому академік Лєґасов, один із тих, хто керував роботами з ліквідації аварії, наклав на себе руки. Повернувся додому в Москву й застрелився. А головний інженер атомної станції збожеволів... Бета-частинка, альфа-частинка... Цезій, стронцій... Вони розпадаються, розмиваються, переносяться... А що з людиною?

─ А я – за прогрес! За науку! Ніхто з нас уже не відмовиться від електричної лампочки... Страхом почали торгувати... Продають чорнобильський страх, тому що в нас більше нічого нема, що б можна продать на світовому ринку. Новий товар – продаємо свої страждання.

─ Переселили сотні сіл... Десятки тисяч людей... Велику селянську Атлантиду... Вона розпорошилася по колишньому Радянському Союзу, не збереш її вже назад. Не врятуєш. Цілий світ ми втратили... Такого світу більше не буде, він не повториться. От послухайте нашу маму...

Несподівана розмова, що почалась так серйозно, на жаль, урвалася. Чекала нагальна робота. Я розуміла: тут назавжди покидають рідний дім.

Але вже з'явилася на порозі господиня. Обняла, як рідну. Поцілувала.

─ Донечко, я тут сама дві зимі зимувала. Люди не прибивалися... А звірі забігали... Лисиця  раз заскочила, побачила мене й здивувалась. Зимою й день довгий, і ніч як життя, то й заспівала б тобі, і казок наплела. Старій людині нудно жить, балачка – це її робота. Колись до мене зі столиці студенти приїжджали, на магнітофона записували. А було це давно... До Чорнобиля...

Що тобі розказать? Хіба вспію... Днями на воду ворожила, і показало мені на дорогу... Виривається з земельки наш корінь. Діди, прадіди тут жили. У лісах тут появилися й міняли одне другого вік за віком, а тепер час такий настав, що біда жене зі своєї землі. Такої біди і в казках нема, я не знаю. О-о-о...

А, згадаю тобі, донечко, як ми в дівоцтві ворожили... Гарне згадаю... Веселе... Як моє життя тут починалася... У мами з татом весело до сімнадцяти год, а там тр'а заміж збиратися. Судженого-рядженого кликати, а по-нашому гукати. Вліті ворожили на воду, а зимою на дим – куди дим із комина поверне, у ту сторону й заміж візьмуть. Я любила ворожити на воді... На річці... Вода, вона найперша на землі була, вона все знає. Може підказать. Пускали по воді свічки, лили віск. Свічка попливе – то любов близько, а потоне ─ на сей год дівкою лишишся. Дівувати будеш. Де вона, доля? Де моє щастя? По-всякому ворожили ... Брали люстро й ішли в лазню, сиділи там ніч, а якщо в люстрі хто покажеться, то треба зразу його на стіл, бо ще чорт вискочить. Чорт любить через люстро приходити... Звідти... Ворожили на тіні... Над шклянкою води палили папір і видивляли тінь на стіні. Покажеться хрест ─ на смерть, а церковна баня  ─ на весілля. Хто плаче, а хто всміхається... Кому яка доля... На ніч знімали взувачку й один черевик під подушку клали. Прийде вночі суджений, буде роззувати, а ти на нього подивишся – і який він із себе запам'ятаєш. До мене хтось другий приходив, не мій Андрій, хтось високий, білий з лиця, а мій Андрій був невисокий собі, брови мав чорні й усе сміявся: "Ех, бариня-судариня... Моя ти бариня..." (Сміється). Прожили ми з ним шістдесят годочків... Трьох дітей у світ пустили... Нема діда... На гробки сини віднесли... Перед смертю мене востаннє поцілував: "Ех, бариня-судариня, сама останешся..." Що знаю? Довго живеш – і життя забувається, і любов забувається. О-о-о... Присяйбо! Ще в дівоцтві закладали гребінця під подушку. Коси розплетеш і так спиш. Прийде суджений-ряджений уві сні. Попросить води напитися або коня напоїти...

Наоколо криниці мак сипали... Кружка... А під вечір зберемося й гукаємо в криницю: "Доле, у-у-у! Доле, го-о-о!" Луна йшла, за нею вгадували, кому що. Я й тепер оце хотіла до криниці піти... Запитати свою долю... Хоч уже й небагацько мені тої долі осталося. Крихточки. Сухе зерня. А всі криниці в нас солдати позакривали. Забили дошками. Мертві криниці... Зачинені... Осталась тільки залізна колонка біля колгоспної контори. Була в селі знахарка, вона й на долю ворожила, дак та до дочки в город подалась. Мішки... Два бульб'яні мішки цілющих трав із собою повезла. Присяйбо! О-о-о... Старі черепки, в яких зілля варила... Білі полотна... Кому вони треба в тому городі? В городі сидять і телевізора крутять або книжки читають. Це ми тут... Як пташки... По землі, по траві, по деревах читали. Якщо земля весною довго відкривається, не тане, то жди літом посухи. Світить місяць мляво, темно – то худоба не буде плодитися. Відлетіли журавлі рано ─ на морози... (Розповідає й тихо погойдується в такт своїй мові).

У мене сини хороші, і невістки ласкаві. І онуки. Але з ким ти в городі на вулиці заговориш? Чужина. Пусте для серця місце. Що згадаєш із чужими людьми? Я в ліс любила ходить, ми з лісу жили, там завжди в кумпанії. При людях. Тепер у ліс не пускають... Міліція стоїть, радіяцію стереже...

Два годи... Присяйбо! Два годи сини мене прохали: "Мамо, збирайтеся в город". І накінець та вмовили. Накінець... Такі добренні в нас місця, кругом ліси, озера. Озера чисті, з русалками. Старі люди розповідали, що дівчатка, которі рано померли, русалочками живуть. Одіж їм на кущах лишали – сорочки жіночі. На кущах і на мотузочку в житі вивішували. Вони вийдуть із води й житом бігають. А чи віриш ти мені? Колись люди в усе вірили... Слухали... Тоді телевізора не було, ще не придумали. (Сміється). О-о-о... Красива в нас земля! Ми тут жили, а наші діти тут жить не будуть. Нє-є-є... Я люблю цю пору... Сонейко високо на небо злізло, пташки повернулися. Зима надокучила. Увечері з хати не вийдеш. Дикі кабани по селу гасають, як по лісі. Бульбочку перебрала... Хотіла цибулю посадити... Треба щось робить, бо не будеш сидіти склавши руки й чекати смерти. Тоді вона довіку не прийде.

А, згадаю, донечко... Про домовика... Він у мене давно живе, точно не знаю – де, але виходить з-під печі. У чорному вбранні, в чорному картузі, а ґудзики на костюмі блищать. Тіла нема, а він іде. Я один час була думала, що це мій хазяїн до мене навідується. О-о-о... Аж ні... Домовичок... Сама живу, нема до кого заговорити, то я вночі йому день свій переповідаю: "Вийшла раненько... Так же сонейко сяє, що я стала й дивуюся на землю. Радуюсь. Таке щасливе було моє серце..." А от треба їхать... Покидати свій край... У вербну неділю вербу я завжди рвала. Батюшки нема, то я ходила до річки й там сама святила. На ворота виставляла. У хату вносила, гарно прибирала. Понатикаю в стіни, двері, стелю, під стріху покладу. Ходжу й приказую: "Щоб ти, вербичко, врятувала мою корівку. Щоб жито вродило й були яблука. Курчата виводилися й гуси неслися". Треба так ходити й довго приказувати.

Раніше ми весну весело стрічали... Ігри водили. Співали. Починали з того дня, коли перший раз на луг хазяйки корів пускали. Треба відьом прогнати... Щоб відьми корів не псували,  не здоювали молоко, бо вони тоді біжать додому видоєні. І переполохані. Ти запам'ятовуй, може, воно ще все повернеться, про те написано в церковних книгах. Коли в нас служив батюшка, він читав. Життя може кінчитися, а потім почнеться спочатку. Слухай далі... Мало хто вже пам'ятає, мало хто тобі розкаже. Перед першою чередою... Треба розстелити на дорозі білу скатертину, нехай вона по ній пробіжить, а слідом пастушки підуть. Будуть вони йти зі словами: "Зла відьмо, гризи тепер камінь... Землю гризи... А ви, корівки, будете спокійно ходити по лугах, по болотах. Нікого не боятися – ні чоловіка лихого, ні звіря лютого". Навесні не сама трава з землі повзе, а все повзе. Усяка погань. А ховається вона в темному місці, у хаті по кутках. У хліві, де тепло. Вуж з озера у двір приповзе, а вранці пластається по росі. Чоловіку треба боронитися. Добре землю з мурашника біля хвіртки закопати, а найпевніше –  старий замок коло воріт. Замкнути всім гадам зуби. Писка. А земелька? Вона не тільки плуга й борони просить, їй теж захисту треба. Від злих духів. Поле своє треба обійти двічі, йти й наговорювати: "Сію-сію, посіваю... Сподіваюся врожаю. І щоб миші зерна багацько не їли..."

Що тобі ще пригадати? Лелеці, а по-нашому буслу-бузьку, теж навесні треба вклонитися. Сказати спасибі за те, що прилетів на старе місце. Бусел від пожежі боронить, дітей малих приносить. Кличуть його: "Кльо-кльо-кльо... Бузьку, до нас! До нас!" А молодята, які недавно побралися, окремо просять: "Кльо-кльо-кльо... Щоб нам любилось і кохалось. А дітки росли гладенькі, як верба".

А на Великдень усі красили яйця... Червоні, сині, жовті яйця. А у кого хтось помер у хаті, одне чорне яйце. Жалобне. На печаль. А червоне – на любов, синє – щоб жити довго. О-о-о! Як я... Живу й живу. Усе вже знаю: і що буде навесні, і що вліті... Восени й узимку... А нащо живу? Дивлюся на світ... І не скажу, що не тішуся. Донечко... А ось це теж послухай... Покладеш на Великдень червоне яйце у воду, воно полежить, ти тоді вмивайся. Лице буде гарне. Чисте. Захочеш, щоб хтось із твоїх приснився, хто помер, піди на могилку й покачай яйцем по земельці: "Мамочко моя, прийди до мене. Пожалітися хочу". І розкажеш їй усе. Своє життя. І якщо чоловік зобижає, вона дасть пораду. Перед тим як качати, подерж яйце в руках. Заплющ очі й подумай... Могилок не бійся, це коли везуть небіжчика, то страшно. Зачиняють вікна, двері, щоб смерть не влетіла. Вона завжди в білому, вся в білому і з косою. Я сама не бачила, а люди донесли... Хто з нею стрічався... Треба не потрапити їй на очі. Сміється: "Ха-ха-а-а..."

Я йду на могилки, то дві яйці несу: червоне й чорне. Одне в жалобній барві. Сяду біля чоловіка, там на пам'ятнику його фотографія,  не молода й не стара, гарна фотографія: "Прийшла, Андрію. Давай поговоримо". Новини всі перекажу. І хтось мене покличе... От звідкись голос пролетить: "Ех, бариня-судариня..." Провідала Андрія, йду до донечки... Донечка померла в сорок років, цей рак до неї заліз, куди ми її не возили, нічого не помогло. Молодою лягла в земельку... Красивою... На тому світі теж усяких треба: і старих, і молодих. І гарних, і поганих. Навіть маленьких. А хто цих туди кличе? Ну  що вони там можуть про цей світ розказать? Не розумію... Я не розумію, але й мудрі люди не розуміють. Професори в городі. Може, батюшка в церкві знає. Стріну – спитаю. О-о-о... З донечкою я розмовляю так: "Донечко моя! Красочко моя! З якими пташечками прилетиш із далекого краю? Чи з соловейками, чи з зозульками? З якої сторони тебе виглядати..." Так співаю їй і жду. Раптом з'явиться... Подасть мені знак... Але на могилках оставатись до ночі не можна, о п'ятій... Пополудні... Треба йти. Сонце має ще високо стояти, а як почне котитися вниз... Вниз... Прощайся... Вони самі там хочуть побути... От як ми. Однаково... У мертвих своє життя, як і в нас. Я не знаю, але догадуюся. Думаю так. А то... Ще тобі докажу... Коли помирає чоловік і довго мучиться, а в хаті багацько людей, то всім треба вийти надвір, щоб він сам остався. Навіть мамі з татом треба вийти, і дітям.

 Із засвіта ходжу сьогодні по двору, по вгороду, і згадую своє життя. Сини в мене тут хороші виросли, як дуби. Щастя було, але мало, усеньке життя робила. Скільки мої руки іно самої бульбочки перебрали? Переносили. Орала, сіяла... (Повторює). Орала, сіяла... І зараз... Решето з насінням винесу. Лишилося в мене насіння – фасолі, сонях, бурячки... Покидаю їх так, на голу земельку. Нехай живуть. І квіточки по двору розвію... А чи знаєш ти, як пахнуть космеї осінньої ночі? Найбільше перед дощем вони пахнуть. І пахучий горошок... Але настав такий час, що дарма рушити насіння, кинеш у землю, воно виросте, сили набере, але не для людини. Такий час... Бог дав нам знак... А в той день, коли Чорнобиль цей проклятий трапився, мені снилися бджоли, багато-багато бджіл. Летять і летять кудись. Рій за роєм. А бджоли – це на пожар. Земля загориться... Бог дав знак, що гостює чоловік на землі, віе не вдома тут, а в гостях. У гостях ми тут... (Заплакала).

─ Мамо, ─ покликав хтось із синів. ─ Мамо! Машина приїхала...

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції