Юрій Іздрик, Євгенія Нестерович: SUMMA

Юрій Іздрик© MERIDIAN CZERNOWITZ
"Все, що ви хотіли знати про цей світ, але боялися запитати", – слоган проекту.

SUMMA" – книжкова версія від Meridian Czernowitz спільного (у задумі – мультимедійного) проекту відомого письменника Юрія Іздрика та журналістки Євгенії Нестерович.

Спроба долучитися до синкретично-синтетичної "теорії всього" мала на меті, серед іншого, створення своєрідного довідника "для тих, хто випадково потрапив на цю планету".

"SUMMA" і є цим довідником, а також конспектом усього проекту. Вашій увазі - уривок з нього.

 

ТІЛЕСНІСТЬ

У мене давно є відчуття, що я все бачив – тому я нікуди не їжджу. Але зневіра з цього ніяк не починається, тому що ж живу з собою. І поки я сам собі цікавий – все супер. Яких нових вражень шукати? Тут вони і шукаються. Але буває, щоправда, коли сам собі не цікавий.

В одному з цих тріпів, крім усіх відповідей була також сформульована моя основна проблема – з нею я, в принципі, живу, і від неї всі мої неприємності. Я не можу змиритися з тілесністю своєю. В людини постійно з цим проблеми – тому що сама ідея людського втілення для такого цілком абстрактного "Я" доволі парадоксальна і незвична. І взагалі, чого це Я народився в цьому світі, в цьому тілі? Що, не можна було вигадати щось цікавіше? Якісь вогні святого Ельма?.. Ні, ось ця мавпа з незрозумілими кінцівками… І ця проблема завжди з тобою, бо ти ростеш, змінюєшся, старієш. Підлітковий вік – це взагалі постійний шок від власного тіла. Постійно відбувається якийсь жах. Людина взагалі постійно в шоці живе. А ще дивуються, що підлітки складні.

Так що зараз мене це знов накрило гостро. Я навіть знаю, що саме мене не влаштовує, і я не знаю, що з цим робити. Коротше, те, що ти не почистив – то потім тебе наздоганяє і знов пускає метастази.

Насправді це почалося як дуже раціональна програма підготовки до старості – все це духовне самовдосконалення. Після того, як у мене на руках довго і виснажливо помирав батько, і я бачив себе – як один з можливих варіантів розвитку мого генотипу, це все сильно вплинуло. І програма полягає в тому, що я хотів би, звісно, вмерти уві сні здоровеньким, як мій дід, але таке тільки святим дається – а дідо таким і був. Але діло не в тому: як би я не вмирав – на то воля Божа, тільки щоби нікому не лежати на руках і не маразміти до кінця, а от тішитися і радіти скільки Бог дасть. І так як я зараз живу, то так воно і виглядає.

Але я з жахом, щоправда, бачу, що втрачаю навики співіснування.

Є моменти, коли ти живеш тут і тепер, і не конче кайфи лапаєш, але відчуваєш свою сутність миттєву. А буває, що ти живеш далі чеканням – так, ніби ти в поїзді. І так ціле життя. Ніби по ходу щось робиш, але насправді – нічого. І ця зараза чекання – це теж якась практика, яка там в мозку давно вкорінилася, і порушити її дуже важко. Тут є якась пасивність, риса психіки чи характеру – я не належу до людей, які відразу починають реалізовувати власні бажання. Якщо я щось хочу, – а це трапляється вкрай рідко, – я думаю про те, що було би добре, якби колись щось таке зі мною сталося… Ясна річ, так стало вже після того, як я перестав хотіти. Як до мене дійшло, що навіть коли чогось дуже хочеш, а воно тобі нафіг не треба, то краще не треба.

Насправді мені не треба нічого, крім витратних матеріалів.

Н.: У тебе був такий момент, коли ти от зранку прокинувся і зрозумів, що ти – письменник? На рівні самоназивання, маю на увазі.

І.: Ні, стосовно самоназивання, то я просто не згадаю цього моменту. Але коли я прочитав передмову Павлишина до "Воццека", то я зрозумів, що я "герой дня". Та ні, тут все було просто. Це друзі-поляки вселили в нас віру, що ми письменники. Так нас називали – pisarze ukraińscy. Відтоді і пристало – українські письменники. Але Боже, я ж писав якісь оповідання – ще до "Четверга", і коли приходили до нас якісь гості, то я всіх мучив читанням. Як я знущався над людьми! А як я музику ставив?.. При тому всьому, репутація моя була тоді значно краща, ніж тепер. Люди взагалі якось податливі на агресію і владні замашки.

Н.: Ти, до речі, не надто владний як на Лева.

І.: Класичний Лев була моя мама. Це було добре дзеркало, і те, що в ній мені видавалося надмірним, я собі намагався не дозволяти.

Мені здається, що період між 30 і 40 у чоловіків (не знаю, як у жінок) – це якась повна несознанка. Тому що поки тобі ще 20, ти рухомий інстинктами, тобою рухає більше хімія, аніж що інше. До 30-ти якось заспокоюєшся, знаходиш своє місце в ієрархії, сім'ю заводиш, і тіпа живеш. І все по інерції. Ти ніби щось обираєш, жива людина, мізками ворушиш. Я принаймні зараз, коли озираюсь і на себе, і на багатьох своїх друзів, то таке враження. А потім після 40 наступає ніби ця сакраментальна криза середнього віку. Яка і пов'язана, фактично, з тим, що то ти був у глибокому дитинстві; потім був пубертат і ужас, потім якось жив, а тепер тобі 40 і ти не знаєш, нашо це все було. Конечно, обидно. Хочеться повіситься, "піду втоплюся у річку глибоку" – і в таких заявах проявляється 20 ще й запущений інфантилізм: не просто померти, а ще й звернути на себе увагу, викликати жалість. Але я щасливо оминув кризу середнього віку – бо в цей час я так бухав, що мені було пофіг, скільки мені років і що зі мною робиться.

Це був наслідок життєвої стратегії втечі від критичних ситуацій. Ну а втеча в запій – це було надійно і тотально.

Найгірші для мене були перші два роки. Це просто системний, тотальний піздєц. Простір, в якому нічого не уможливлюється. Все почалось радісно і просто, на хвилі всєобщіх поетічєскіх волнєній. Просто часто пилося. Всі були питущі, при чому, всі були круто питущі. Когось стримували фізично тяжкі похмілля; а у мене ніколи не було фізичного похмілля. Є якийсь відсоток людей, у яких метаболізм алкоголю такий, що оцтова кислота у печінці не утворюється – відповідно, токсину немає. Але всі побічні ефекти є – зліплення кров'яних тілець, і т.п. Але за відсутності фізичного похмілля, психологічне було таке, що це піздєц. Бо потім уже почалася соматика: ти живеш тільки на алкоголі, це твій бензин.

А з чого все почалося?.. Та почалося з кохання, ясна річ! Перше, велике, справжнє, і так далі – та історія, що у "Воццеку". Ну і там щось сталося… Коротше кажучи, в якийсь момент (це ми ще робили "Четвер", це ще у Франківську було) я помітив, що я випиваю в день по півлітри водяри. Кожного дня. Не тому що ти п'янієш від цього, і не для того, щоб розслабитися. А просто, в нормальному робочому ритмі. Ти навіть не помічаєш цього. Мені це видалося підозрілим, і я намагався тоді сказати про це найближчим друзям. Але всі тільки посміялися, типу: "Та тебе і п'яним ніхто ні разу не бачив, шо ти гониш?..". Ну, і десь за рік ця доза виросла до літри. Тобто літр водяри в день, але останні півлітри вже ввечері, коли ти вже напиваєшся до вирубона. Ну і все. Так потиху воно і пішло.

Як Бог дав вижити – неясно!

…Від Іздриків у мені оце якесь галицьке, вишукане, декадентське… А все, що від мами – це все таке волиняцьке, зарізяцьке, дуже живе. У неї навіть прізвище було Заремба. Тому все лев'яче їй можна простити – настільки жива була жінка. Якби не її гени, то хєр би я з тим алкоголем розібрався.

Дідо-священик був з татового боку. Він знав Шептицького, Йосипа Сліпого, десять років на Воркуті відтрубив, п'ятеро дітей десь на Уралі, мама померла, діти самі. Мій тато був найстаршим і був за головного. Потім вони повернулися сюди, і дідо до кінця життя працював кочегаром в санаторії; паралельно, ясна річ, хрестив, вінчав – все за закритими шторами. Був неймовірного почуття гумору чоловік; любив усілякі масні жарти, але при тому як священик міг так відчитати, що мало не здавалося. Була така традиція: в Брюховичах коли збиралася родина – грали бридж на гроші (ну, на копійки; але їх називали не копійки, а "гроши"). Найбільший виграш був двадцять грошей. І дідо як програвав 20 грошей, то він по- польськи страшно всіх проклинав, називав байстрюками, і всяке таке…

Ну і крім того – те, про що ми вже дізналися після смерті: він є Праведник Миру. Десь під час війни він допомагав євреям. Але в родині страх такий був, що ніхто по суті не знав, хто ким був. То вже потім якось фрагментами десь вихоплювалося, більшість – вже за перестройки.

Мої боялися дуже, бо, наприклад, був такий ідеолог партійний – Клим Дмитрук. Публіцист типу Галана, який спеціалізувався власне на уніатській церкві. І у нього вийшла якась одна збірка "Свастика на сутанах", потім друга, і в обидвох там був згаданий дідо Іздрик. І мої страшно боялися. Мені йти на якийсь факультет, де перший відділ перевіряє документи – то було взагалі заказано. Але врешті 22 вирішили вообще – на таку інженерію і залізяки, щоб сидів і не відсвічував.

А я хотів іти в музучилище. Мені подобалась віолончель. Я відіграв концерт для віолончелі з оркестром Вівальді до-мінор – це була програма за перший курс училища. Але сказали: куди в музучилище після восьмого класу, кому ти потім будеш потрібен недоучений? Давай, учись. Потім я хотів кудись піти… Ну, хоча б на архітектуру яку-небудь. Ні, я звісно, хотів піти на журналістику – не знаючи, що туди не можна.

Зате в інституті я зразу на першому курсі потрапив в інститутську рок-групу. Там було круто. Ми грали на весіллях, а для себе грали джаз-рок, як ми вважали. Вони були хороші музиканти, хоч і не всі лишилися музикантами.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції