Зиґмунт Мілошевський: Гнів

Книжки 24 листопада, 15:18 360
Додати до обраного
Біля довоєнної німецької лікарні знайдено старий скелет. Передача останків до університету обертається в найскладніше розслідування для місцевого прокурора.

Роман одного із найпопулярніших сучасних польських письменників Зиґмунта Мілошевського "Гнів" входить до трилогії із головним героєм - прокурором Теодором Шацьким.

На батьківщині автора у рік виходу книжки було продано понад 200 000 примірників, крім того, вона очолила список бестселерів у Польщі за 2014-ий.

Видавництво "Урбіно" представляє українським читачам переклад цієї трилогії й, зокрема, частини "Гнів", а з фрагментом із неї можете ознайомитися на нашому сайті.

***

Доктор медичних наук професор Людвік Франкенштейн чекав на сходах, біля входу до Анатомічного колегіуму. Ніде правди діти, він зробив усе, аби уподібнитися до безумного вченого з готичного роману. Стояв, випроставшись як стріла, високий, худий, із довгастим, класично вродливим обличчям доброго німецького офіцера з американських фільмів про війну. Сталевий погляд, ніс, неначе накреслений за допомогою косинця, коротка світла борідка, підстрижена, як у письменника Владислава Реймонта. Образ доповнювали круглі окуляри в тонесенькій дротяній оправі й химерний медичний халат з коміром-стійкою, який застібався збоку на ряд ґудзиків, мов офіцерська шинеля. До цілковитої стилізації бракувало хіба що люльки з довгим цибухом і відтятих долонь, які визирали б із кишені халата.

−    Франкенштейн, − проказав він, простягаючи руку для привітання.

Бракувало хіба, аби на другому плані спалахнула блискавка.

 

"Колись тут була лікарняна їдальня", − пояснив він Шацькому, ведучи його крізь приміщення лабораторії.

−    Бачу, − буркнув прокурор, зиркнувши на розкладені попід стіною паперові тарілочки із залишками торта й порожні пляшки з-під шампанського. – Звичка – то друга натура будинків.

За кілька хвилин професор відчинив двері, і обоє увійшли до прозекторської, поза всяким сумнівом, найсучаснішої, яку Шацький будь-коли бачив. Хромований стіл, обладнаний усіма можливими інструментами, необхідними для розтину, камери для реєстрування, лампи й потужна витяжка. Певне, вона не до кінця допомагала позбутися трупного запаху, але принаймні після розтину не доводилося кидати всі лахи до пральки.

Довкола столу вишикувалися кілька рядів стільців, зала була не тільки прозекторською, але й університетською аудиторією.

−    Тут, − низьким голосом озвався Франкенштейн, − ми позбавляємо смерть її таємниць.

Серйозні професорові слова лунали б гідно, якби не те, що в храмі смерті на підвіконнях стояли такі самі пляшки від шампанського, під стелею плавно погойдувалися повітряні кульки, а з безтіньових ламп звисав кольоровий серпантин. Шацький не прокоментував ані слідів забави, ані слів науковця. Він дивився на кістки свого учорашнього німця, дбайливо розкладені на столі. На перший погляд скелетові не бракувало жодної кісточки. Повний комплект. Шацький сунув руки до кишень пальта й стиснув кулаки. Професор мав химерне прізвище й скидався на божевільного, проте його досі можна було вважати цілком нормальним суб'єктом із небуденною зовнішністю. Коректним, діловим, приємним.

−    Цей стіл, − професор погладив хромовану поверхню, − для трупа є тим, чим "Бугатті-Вейрон" для сімдесятилітнього плейбоя. Важко уявити собі краще поєднання.

Марні надії.

Шацький розслабив кулаки, і вирішив не висловлюватися із приводу того, чи слід йому вибачитися за передачу всього лише старих кісток. Він відразу перейшов до справи:

−    У чому річ?

−    Вам, як прокуророві, напевне відомі основи біології, її псевдонаукової версії, якої досить для криміналістичних досліджень. Скільки має минути років, щоб від людини залишився скелет?

−    Біля десяти, залежить від умов, − спокійно відказав Шацький, хоча й відчув уже роздратування. – Але щоб досягти такого стану, аби не залишилося жодних тканин, хрящів, жодних сухожиль, волосся – не менше, ніж років тридцять. Навіть беручи до уваги, що розклад тіл, залишених на повітрі, відбувається швидше, ніж у воді, і значно швидше, ніж у землі.

−    Дуже добре. Існують різні другорядні чинники, але в нашому кліматі трупові, покинутому напризволяще, потрібно принаймні двадцять-тридцять років, щоб досягти такого стану. Так я собі подумав, коли складав нашого небіжчика. Я також подумав, що скелетові нічого не бракує, і з нього можна зробити такі собі пазли: різні частини вкинути до торбинок, а студенти складатимуть їх на час. Я був ладен навіть сам доробити кісточки, яких би забракло, − він поправив окуляри й вибачливо посміхнувся. – Таке собі невеличке хірургічне хобі.

Шацький швидко збагнув, куди хилить професор.

−    Але нічого не забракло.

−    Саме так. Це мене спонукало до роздумів, така собі загадка. Труп лежить кількадесят років, і жодна кісточка не зникла. Жодна мишка нічого не схрупала?

Шацький знизав плечима.

−    Щільна бетонна конструкція.

−    Мені це теж спало на думку, але я зателефонував до знайомих, які займаються історією Ольштина… Ви з Ольштина?

−    Ні.

−    Я так і подумав. Повернімося до справи. Тож я зателефонував знайомим, і вони мені сказали, що це було звичайне бомбосховище, підвал. Тобто споруда не мусила бути щільною, там працювали туалети, каналізація, вентиляція. Про неї можна сказати все, що завгодно, але це не була щільна конструкція. А це означає, що пацюки, які шукали поживи, мали б порозтягати ці кістки по всіх кутках. Чому вони цього не зробили?

Шацький лише глянув на професора.

−    Тіло має свої таємниці, − Франкенштейн стишив голос, аби не було сумнівів, що він саме збирається відкрити одну з них. – Вам відомо, що в легенях людина має смакові рецептори, як і на язику?

−    Тепер уже відомо.

−    До того ж, гіркого смаку! Легеневі пухирці реагують на гіркий смак. Це означає, що ефективними ліками від астми може виявитися не якась чудодійна речовина, а щось звичайне, аби тільки гірке. Не заздрю тому, хто дійшов цього висновку. Фармацевтичні концерни вже, мабуть, встановили винагороду за його голову.

−    Пане професоре, будь ласка…

−    Ad rem. Лише одна інформація для вечора: шийка матки теж має смакові рецептори. Ці у свою чергу полюбляють солодкий смак. Гадаєте, це має щось спільне з тим, що сперматозоїди, аби вижити, мандрують на фруктозній подушці?

Шацький подумав, що напад – це найкращий захист від шаленця.

−    Цікаво, − мовив він, наслідуючи тон Франкенштейна. – Може, у такому випадку, ви хотіли би стати співзасновником фірми, яка вироблятиме гігантські шоколадні вібратори? Ваші знання людської анатомії могли б у цьому випадку стати незамінними.

Франкенштейн поправив дротяні окуляри й кинув на нього погляд німецького офіцера.

−    Я про це подумаю. Та повернімося до кісток, − він заклав руки за спиною й заходився кружляти довкола столу. – Я опинився перед загадкою, ключем до якої був цей труп. Отож я почав його вивчати. Спершу не звернув на це уваги…

−    Це чоловік чи жінка? – утрутився Шацький.

−    Чоловік, звичайно. Так от, я не звернув уваги, бо іноді навіть у результаті розкладу фаланги пальців стопи, розпадаються на окремі кісточки, з'єднані тоненькими суглобовими сумками й дегенеративними змінами. Ось гляньте, − він підняв одну кісточку й кинув її Шацькому.

Прокурор схопив її, не замислюючись і не відчуваючи жодної відрази, йому доводилося бачити в житті й гірші трупи, ніж панові професору.

То були дві невеличкі кісточки, одна довжиною сантиметрів зо три, друга – п'ять. З'єднані тонким шаром білого, навіть прозорого суглобового хряща.

−    Вас ніщо не дивує?

−    Суглоб не розклався.

−    Будь ласка, спробуйте поворушити кістками.

Шацький поворушив. Дивно, але їх можна було згинати. Неймовірно, щоб у кількадесятирічного кістяка залишалися діючі суглоби.

−    А тепер спробуйте їх відокремити.

Шацький легенько потягнув. Вдалося. В одній руці тримав коротшу кістку, яка закінчувалася невеличкою металевою плиткою з отвором, що скидалася на прокладку під шуруп. На довшій кістці залишився хрящ, увінчаний сантиметровим квадратним кілочком.

−    Що це таке? – спитав він.

−    Це силіконовий ендопротез плеснового міжфалангового суглоба, який називають ще плаваючим ендопротезом, сучасне вирішення в царині суглобових протезів. Спосіб оперативно впоратися із проблемою, яку називають "галлюкс рігідус", або ж штивний палець. Він надзвичайно дошкуляє спортсменам. І жінкам, бо ті не можуть ходити на високих підборах. Цьому чоловікові, судячи із черепних швів, було біля п'ятдесяти. Не жінка й не спортсмен. Мабуть, дуже дбав про себе.

Мозок Шацького працював на дедалі швидших обертах.

–     Це має якийсь серійний номер? – поцікавився він.

–     Звичайні протези так, силіконові – ні, але в Польщі є лише один центр у Варшаві, де роблять такі операції, вони спеціалізуються на хірургії стопи. Мій колишній студент добряче там заробляє, бо жінки для своїх підборів, які коштують не менше, ніж автомобіль, вимагають ідеальних анатомічних продуктів. Я до нього зателефонував. Просто із цікавості.

–     І що?

–     Протез такого різновиду й розміру він імплантував наразі лише один. Пацієнтові з Ольштина. Який надавав цьому дуже великого значення, бо полюбляє тривалі прогулянки своєю любою Вармією.

–     Чудове місце, – буркнув Шацький.

Його цікавило ім'я й адреса.

Франкенштейн широко посміхнувся й гордовито випрямився, неначе мав отримати орден від самого фюрера.

–     Я теж так гадаю. Ви знаєте, що в нас тут аж одинадцять озер лише в межах самого міста? Одинадцять!

–     А він сказав, коли робив цю операцію? – спитав Шацький, думаючи, що п'яти- чи семирічний труп – то все-таки не надто свіжа справа, проте якась загадка за цим таки криється.

–     Два тижні тому. Десять днів тому пацієнт покинув лікарню й поїхав додому. Якраз п'ятнадцятого листопада. Здається, не міг дочекатися суботньої прогулянки.

–     Це неможливо, – відповів Шацький, придивляючись до двох кісток стопи, яка трохи більше, ніж тиждень тому вочевидь прогулювалася вармінським лісом. З'єднав їх і заходився згинати. Штучний суглоб працював бездоганно.

Франкенштейн вручив йому невеличкого аркушика.

–     Дані пацієнта.

Пйотр Найман, проживає в Ставигуді. 1963 року народження, тиждень тому йому виповнилося п'ятдесят. Або мало виповнитися п'ятдесят.

–     Спасибі, пане професоре, – сказав він. – На жаль, мені доведеться ускладнити життя кафедри. Ви не повинні чипати ці останки, нікому не дозволено сюди заходити й чогось торкатися, доки поліція не забере цього до лабораторії для подальших аналізів. Ми вже однаково забруднили доказовий матеріал. Виходимо.

Прямуючи до дверей, Теодор подумки укладав план слідчих дій. Звичайно, може виявитися, що Найман сидить у тапочках перед телевізором, сталося якесь химерне непорозуміння, а в прозекторській під час забави перемішалися різні кістки. Проте доводилося діяти так, неначе існувала найменш імовірна можливість.

–     Пане прокуроре… – Франкенштейн промовисто вказав йому пальцем.

Шацький подумки вилаявся. Авжеж, він продемонстрував свій крутий професіоналізм, хай йому грець. Повернувся до секційного столу й поклав на місце з'єднані штучним суглобом кістки.

–     Бачу, ви тут проводите дозвілля, – уїдливо мовив він, кивнувши на залишки після вечірки.

–     А ви хіба не читаєте газет? Адже ми отримали Гран-прі на ярмарку інновацій у Брюсселі. Уперше із часів Реліги та його штучного серця. За проект, що дозволяє переглядати в 3D моделі, створені на підставі обстежень резонансом і томографом. Це геніально!

–     І відзначаєте в прозекторській?

–     Завжди, – відповів професор таким тоном, наче то була звичайна річ. – Мусимо пам'ятати, хто супроводжує нас щомиті.

–     Хто? – машинально спитав Шацький, коли вони вже вийшли із прозекторської й прямували коридором до виходу. Думки його витали геть деінде.

–     Смерть.

Прокурор зупинився й глянув на професора.

–     Ви можете пояснити, яким чином від людини за тиждень залишається скелет?

–     Звичайно. Саме зараз я розглядаю п'ять різних гіпотез.

–     Коли ви будете готові про них поговорити?

Франкенштейн задивився раптом так, немов перед ним була безкрая далечінь, а не таблиця з розкладом лекцій на стіні. Це був поганий знак. Судмедексперт на такий висновок наказав би чекати не менше, ніж місяць. А доктор меднаук і професор?

–     Завтра об одинадцятій. Але мусите залишити мені ці кістки. Не хвилюйтеся. По-перше, я навчав більшість польських патологоанатомів, а по-друге, я маю тут обладнання, у порівнянні з яким ольштинські лабораторії – це набір юного хіміка.

–     Я не хвилююся, – відказав Шацький. – До завтра.

Доктор медичних наук, професор Франкенштейн несподівано поклав йому руку на плече й зазирнув глибоко в очі.

–     Ви мені подобаєтеся, – сказав він.

Шацький навіть не усміхнувся у відповідь. На ґанку глибоко вдихнув листопадове повітря. Він зле почувався, йому паморочилася голова. Почувався погано, бо якби не варшавська звичка, він, певне, наказав би закопати кістки, а разом з ними й доказ неабиякого злочину. Звісно, йому би трохи муляло, що справедливість цього разу не перемогла. Проте від самої думки, що він міг позбавити себе найгучнішої за багато років справи – від цієї думки йому справді підігнулися ноги.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції
Побачили помилку - контрол+ентер
Книжки 24 листопада, 15:18 360
Додати до обраного
Всього коментарів: 0
Вибір редакції