Відомий музикант розповів чи поїде виступати у Росію та про свої президентські амбіції.
Зі Святославом Вакарчуком ТСН зустрілась напередодні львівського концерту "Океану".
В холі пафосного одеського готелю "Брістоль" Вакарчук виглядав як підліток: на ньому шорти, футболка і щира посмішка.
За кілька днів він стоятиме на сцені Арени Львів і разом з 40-тисячним стадіоном співатиме гімн України. Персональне "дякую" за це "Океан" отримає від президента Порошенко.
Про свої власні президентські амбіції, готовність виступати в Росії і майбутній благодійний проект Вакарчук розказав в ексклюзивному інтерв'ю ТСН.
- Коли ти вперше взяв в руки гітару, пам'ятаєш?
- В школі, мені було років 13. І я тоді вперше почав слухати групу Beatles. Це був кінець травня 1988 року. Йшла програма чи то "Взгляд", чи то "До и после полуночи". І там в ефірі був чорно-білий фрагмент з фільму документального про запис альбому Let it be, де Маккартні з великою бородою сидить за роялем і співає Let it be. Я стояв, як заморожений, додивився до кінця і ця музика мене захопила надовго, можливо, навіть назавжди.
- Ти написав добрий десяток пісень, які, за великим рахунком, є гімнами українського спротиву.
- Ніколи цього не прагнув. Думаю, що всі справжні гімни пишуться не на замовлення або на злобу дня. Вони пишуться від Божої іскри, яка спалахує чи горить через події, які відбуваються навколо. Я не думаю, що написані на замовлення пісні стають улюбленими піснями народу. Скажу навіть більше. Зараз у нас буде концерт у Львові. Я дуже багато років хотів написати пісню про Львів, але чим більше хочу, тим більше розумію, що так я ніколи не напишу. Це має статися само собою.
- Про шо ти думав, коли грав на майдані 14 грудня? Коли вогники навколо і навіть заїжджий Маккейн стоїть з айфоном?
- В мене був ком в горлі і я думав, що це один з найбільш знакових концертів у моєму житті. Усе співпало: і настрій, і події, і те, що старий склад, і якась неймовірна кількість людей. І те, що крім Майдану, у той день відбувався великий антимайдан. І як виявилося, левова частина цих антимайданівців прийшла на наш концерт. В принципі, ми їх запрошували. А вже потім, після концерту, як мені розказували, ми примирили людей: хоча б частково, вони спілкувалися між собою. Мені тоді навіть на якусь мить здалося, що можливо, все обійдеться.
- Коли ти в останнє плакав?
- Я, в принципі, людина, в якої сльози на очах з'являються достатньо легко, але в мене всі сльози, як правило, повязані з персональними, дуже інтимними почуттями. Тобто, щось приємне у мене викликає сльози набагато частіше, ніж неприємне. Від неприємного я майже ніколи не плакав.
В подіях Майдану був такий день, коли я справді плакав - коли зранку зайшов в новини і побачив, що на Майдані загинула перша людина, цей вірменський хлопчик, Сергій Нігоян.
Люди страшно реагують на перші смерті. Потім вони починають до цього певним чином звикати. І це найстрашніше в війні. Перша смерть – її сприймаєш як трагедію своєї родини. А коли вже лік іде на сотні і тисячі, починаєш віддалятися. Це психологія будь-якої людини, сидиш і думаєш, коли вже воно закінчиться.
- Ми знаємо Святослава Вакарчука, як музиканта, але мало знаємо про твої благочинні проекти. Ольга Кудіненко з фонду "Таблєточкі" написала, що ти зробив велику пожертву і страшенно тобі за неї вдячна.
- Слава Богу, ми завжди робимо пожертви, але я не думаю, що вони великі - будуть більші, ми стараємося і готуємося. Це буде певна окрема програма, я просто не готовий зараз про неї говорити, тому що вона ще андерконстракшн. Але я думаю, що найближчий місяць і це стане публічним.
- Ти взявся читати лекції студентам в регіонах. Хто цю історію придумав?
- Сам придумав. Я просто вважаю, що студенти – це в Україні те волосся, за яке Мюнхгаузен може витягнути себе з болота, якшо країна – це Мюнхгаузен. Студенти мають вже достатньо широкий кругозір, вони – найуспішніша частина молоді. Вони сміливі і авантюрні в хорошому сенсі для того, щоб сприймати будь-що. Є багато розумних дорослих людей, з якими я говорю, але переконати дорослу людину значно важче. Доросла людина набралась помилок, їй здається, що її система координат – завжди правильна.
- В президенти підеш?
- Мене вже питали про це студенти. Я не хочу займатися політикою. Найбільший страх для мене – перестати займатися творчістю. А я відчуваю, що вона (політика) забере в мене найдорожче. Дехто каже, що потрібно жертвувати, потрібно себе віддавати. Можливо, станеться колись такий етап, що я б пожертвував чимось найдорожчим заради чогось іншого.
Я своїм завданням бачу не в політику іти, а цей суспільний запит змінювати. Тому що всі хочуть іти в політику, але ніхто не хоче змінювати свідомість людей.
- Все правильно, підеш в політику років за 10.
- Ти знаєш, що з тобою буде через 15 років? І я не знаю. Я не знаю, що буде з нами всіма.
- Попри це, люди беруть кредити і роблять ф'ючерсні інвестиції. От зустрічі зі студентами - це фактично виховання майбутніх вдячних виборців. Принаймні, це так виглядає.
- Правильно. Я можу сказати, що мої інвестиції, все що я маю, я вкладаю в довіру до себе. Мені важливіше не те, щоби люди проголосували за мене на виборах, а щоб люди в важливий момент, коли їм скажуть щось важливе, мені повірили.
Я готовий бруднитися, лиш би це було ефективно. А зараз це неефективно. І можу зробити значно більше і для країни і для свого оточення, для близьких, для друзів, для шанувальників, роблячи те, що я зараз роблю.
- Як у вас зараз складаються стосунки зі старим складом? Я знайшла сьогодні інтерв'ю Гудімова, яке він дав одразу після того, як ви перестали разом грати. Обіцяв судитися з тобою за права на пісні.
- Пам'ятаєш Соломона: "Все мине і це - так само". Все нормально. Ми з Пашею в прекрасних стосунках зараз. Ми поступово владнали наші відносини, але найбільше нас зблизив Майдан. Ми випадково зустрілись о 4-й ранку, коли розганяли Майдан, прямо біля сцени. Не домовлялись і прийшли в 4-й ранку, щоб стояти.
- Стосунки потеплішали?
- Ну, це зближує зразу. Ми так обнялись там. Знаєш…
- Які шанси, що ви ще разом будете щось робити?
- Я думаю великі шанси. Наприклад, на 30-річчя. Я би був тільки радий. Але якщо ти питаєш про поточну історію, то "Океан Ельзи" це така річ, як ріка, в яку двічі не входять. У нас прекрасний склад, ми щасливі, готові робити новий альбом. Ніхто не думає про те, що треба щось повертати.
- Зі старим складом часто бачитеся?
- Ну, з Хусточкою зустрітись тяжко. Треба або в Париж літати, або щоб він в Київ прилітав. З Пашею ми давно вже домовляємось один до одного прийти в гості, десь з грудня, але поки не вийшло. Він там десь зараз в селі живе, постійно запрошує до себе. З Дімою (Шуровим) ми бачимося набагато частіше, бо він все-таки активний музикант. То там, то сям, то проект "Брюссель", де він брав участь, то ще десь, то він на концерт запросить.
- Є така думка, що ти "ОЕ" стали насправді популярними в Україні після того, як завоювали Росію. Тобто, Москва тебе затвердила. Було "Нашествие", "Наше радіо", стрічка "Брат-2".
- Тяжко сказати. Те, що це дало великий поштовх - це очевидно. Раніше Україна мала цей постімперський чи колоніальний синдром: все, що в Москві – це круто. Але мені здавалось, що наша історія розвивалась паралельно. Принаймні перші наші великі успіхи концертні, і там хіт-паради, якісь були в Україні, а не в Росії. Спочатку був кліп "Там, де нас нема". А "Брат-2", мабуть, дав щось, але я знаю, що все і тут, і там робилось паралельно. Думаю, що до виходу альбому "Модель" дуже широкої популярності "Океан Ельзи" не мав.
- В Росії збираєшся ще грати?
- А чому б і ні? От Скрипці в'їзд заборонили. Якщо заборонять в'їзд, то не поїду. А якщо не заборонять, то головні питання: коли, як, за яких обставина? І з яким почуттям в душі, з якою мотивацією, з якими принципами. Географічно я не хотів би ставити бар'єри і кордони. Більше того, я би хотів, щоб українці, Україна, як держава, ніколи не сотворила собі ні кумира, ні ворога. Тому що ворогувати можна з окремими людьми, окремими течіями, можливо, політиками, але ворогувати "країна з країною", де живуть прості люди, які насправді не мають чого ділити – це не просто нерозумно, а це така поведінка людей, якими управляють. Я не хочу таким бути.
- Якщо би зараз тебе запросили на гастролі або концерт в Москву, ти б погодився?
- Там велика кількість наших прихильників. Дуже велика. І вони так само чекають наших концертів. Так само, як і люди в Одесі. Це ті люди, які з нами серцем і душею. І вони чекають нас. Я думаю, що це залежить тільки від контексту, від ситуації. Тому, мені знаєш, здається, що навіть ти, ну, абсолютно щиро кажучи, розумна і адекватна людина, піддаєшся зараз: "Давайте розділим. А це наше, а це - не наше. Це свої, а це чужі.
- Коли війна – світ чорно-білий. Росіяни вбивають наших з тобою співгромадян.
- Не робіть світ чорно-білим. Не можна. Це знаєш, із серії: "Що було швидше – курка чи яйце?". Це питання, на яке дуже часто не можна дати однозначну відповідь. Зажди мають бути люди, які дивляться далі й бачать світ не лише у чорно-білих кольорах. Саме вони можуть забезпечити реальний мир.
Та важливо, щоб в тебе в душі були принципи, яким ти не зраджуєш. Політична кон'юнктура ніколи не змінить моїх принципів. Вони які були, такі і залишаться. І це стосується будь-чого. Відношення до людей, відношення до Бога, любові до Батьківщини. Ці принципи були вчора, є сьогодні і будуть завтра. Я це знаю точно.
Кореспондент ТСН, Наталка Пісня