Путін мене добряче перевиховав

Путін мене добряче перевиховав

Фото: УНІАН

Звільнений з російського полону Солошенко розповів ТСН історію свого ув'язнення.

Юрій Солошенко у червні 2014 року їхав до Росії, як до дружньої держави, спілкуватися з колегами, з якими не один рік пропрацював, і навіть не підозрював, що колишні друзі виманюють його з України, аби заарештувати. Майже два роки Солошенко провів у російських СІЗО та лікарнях, де йому відкритим текстом говорили, що його звільнення залежить тільки від президента Путіна. За кілька місяців після звільнення свою історію політв'язень розповів кореспонденту ТСН Неллі Ковальській.

- Звикли вже вдома?

- Так, дуже швидко освоївся. Я забув вже те швидко. Вдома ніби й не їздив нікуди.

- Онуки вас впізнали?

- Так, по телефону коли подзвонив сину, взяв онук трубку і одразу запитав – "дідусь?" Кажу – "так, дідусь". Він уточнив – "дідусь Юра?" Не повірив спочатку, бо йому ж сказали, що дід далеко й надовго поїхав та не зможе зателефонувати.

- Це вже коли сюди прилетіли?

- Ні, це коли я був у лікарні тюремній, до мене приходили дуже важливі начальники – навіть начальник Федеральної служби виконання покарань за Нижегородською областю, він зазвичай не приходить, і уповноважена з прав людини Елла Панфілова до мене приходила в камеру...

- Бо ви були дуже важливим "злочинцем"…

- Я був настільки важливим "злочинцем", що коли мене везли до лікарні на обстеження, мене супроводжували два автоматники, і мене в наручниках везли. Було й смішно, й незручно, бо люди дивляться – звичайна обласна лікарня і тут ведуть діда два автоматники, ніби дуже небезпечний злочинець. І от після візиту очільника ФСВП мені поставили телефон і я мав змогу офіційно зателефонувати. Нелегально я теж телефонував – у лікарні у багатьох є телефони, у СІЗО теж.

- Важко було в СІЗО?

- Неприємно було та сумно від безвиході у слідчому управлінні. Бо всі розуміли, що я не шпигун, але все було вже визначено і сенсу не було щось говорити. Але я писав клопотання до Путіна, а вони за своїми ж законами зобов'язані на клопотання відповідати протягом трьох днів. Та на 40 клопотань лише офіційно зареєстрованих, бо загалом я написав більше півсотні, я не отримав жодної відповіді. Вже перед судом я написав генпрокурору Чайці, що не отримав відповіді на жодне з клопотань, а від нього я отримав відповідь – "вам на всі клопотання відповіли". Єдину відповідь з Адміністрації президента я отримав, що моє клопотання передали до ФСБ для надання відповіді. Та з ФСБ я нічого не отримав, вони навіть за поданням з АП нічого не зробили, бо ФСБ там – найвища структура, що все контролює. За два роки я геть змінив своє ставлення до цієї країни, чесно кажучи.

- Чому ви туди поїхали?

- Я працював на заводі, який випускає вироби для систем радіоелектронного озброєння. Я контактував з усіма російськими колегами, які виготовляють подібні вироби, але інших класів. Українська армія експлуатує ті ж самі системи, що й росіяни, бо коли були однією країною, все було однакове. І ще навіть коли не почались наші складнощі з Росією, був певний дефіцит певних виробів для "Бука", і наші торгові організації домовились, що п'ять штук вони закуплять у Росії, це було у 2013 році. Домовились про закупівлю, але не було грошей. Поки не було грошей, настав 2014 рік, гроші виділили на початку року під одні ціни, а Росія підняла ціни дуже сильно. В Україні з тих керівників підприємств, хто контактував з тими російськими колегами, залишився лише я. Тоді ми всі були колегами та друзями, і в гостях один у одного були, і на семінарах зустрічались. Я зателефонував керівнику російського підприємства і запитав – чи може він нам продати за ціною минулого року. Це звичайна практика для нас. Але керівник підприємства сказав, що не може гарантувати, бо має нові контракти, та порадив звернутися до інших постачальників. Знову ж таки ми працювали за міждержавною угодою. І от від інших постачальників полковник Міноборони мені сказав, що є такі вироби – приїжджай.

Я поїхав 11 червня подивитись, що це за вироби. Вироби були незрозумілого походження, але ми домовились їх перепровірити та узгодити вартість. Того ж дня я поїхав звідти. Тоді ще міждержавна угода діяла, але вже почались проблеми у нас з Росією. Тут вже актуальність закупівлі впала, і я перестав спілкуватися за цими питаннями з російськими партнерами. Вони ж продовжували телефонувати на надсилати електронні листи – запрошувати. Жодної ініціативи з мого боку не було, але вони наполягали. Я відмовився, сказав, що нема ані грошей, ані необхідності, тож я не приїду. Тоді цей полковник Міноборони сказав – ми все підготували, перепровірили для тебе, ти маєш приїхати розрахуватись. Крім того вигадав ще одну причину, мовляв, закупили собі вироби та хочуть перепровірити і мене запрошують це зробити, всі витрати візьмуть на себе.

Не вірив у Росію-ворога: як змінилося життя екс-політв’язня Кремля Юрія Солошенка

Не вірив у Росію-ворога: як змінилося життя екс-політв’язня Кремля Юрія Солошенка

- Тобто вас просто виманювали?

- Так. Ви розумієте, я з ним близько десяти років співпрацював, і не міг подумати.

- А вас не насторожило, що в нас війна з Росією йде, а вас запрошують?

- На той час я все не міг повірити, що ми з Росією воюємо, я думав в нас на Південному Сході свої заворушення влаштували. На Росію я не думав, в мене в голові не вкладалось, що ця країна може стати до нас ворожою. Коли я нарешті поїхав, сумніви закрались на паспортному контролі у Білгороді, коли дівчина спочатку перевірила в мене документи у потягу та пішла, а за деякий час повернулась та попросила знову паспорт. Я дав паспорт – вона вийшла у сусіднє купе, і я почув, як вона передає телефоном мої паспортні дані. І тут я зрозумів, що щось не те. Що "ведуть" мене, але чому це, що мені можуть інкримінувати – гадки не мав. Може, думаю, пов'язано з тим, що військові дії, а мене, хоча я вже у поважному віці, перевіряють як особу чоловічої статі. От головне, про що я шкодував у СІЗО, що я там не пересів на інший потяг та не поїхав назад.

Приїхав до Москви, на вокзалі мене зустрів ще один полковник і питається "а ти що, так приїхав?". А в мене нічого з собою не було, тільки три тисячі рублів, я не розумів, чого він так переймається. Почав телефонувати своїм. а перед тим мені перший полковник телефонував додому говорив "ти ж приїдь, скільки років співпрацюємо, накопичились питання, хочу порадитись". Я без сумнівів з моєю довірливістю, навіть уявити не міг, що так підло можна вчинити. Стільки років з людиною пропрацював, і тут на суді вона говорить, що мене треба ізолювати, бо я б отримав документи, які б нанесли збитків державі.

- Як вас все ж таки затримали?

- Мені сказали, що необхідно розрахуватись за перевірку приладів, дуже переживали, що я приїхав без грошей. Я подзвонив, мені передали гроші, причому більше навіть, ніж мені потрібно було. Я взяв лише необхідну суму. Причому полковник, який зі мною був, коли я гроші з електрички забирав, сховався, під приводом "не хочу світитись". Ми поїхали віддавати гроші до офісу. Там я зателефонував людям, які мені гроші передали, аби подякувати, на вечір в мене вже був квиток додому. І тут – двері навстіж, "всім залишатися на своїх місцях, це ФСБ", як в кіно. Налетіли, обличчям до стіни притиснули, я нічого не розумів. Думав, що ці хлопці, з якими я був, десь влізли, а я людина чесна, ввечері додому собі поїду. Стояв спокійно, руки на стіні тримав. Тут підійшов ФСБівець, погана людина, "редиска", давай мене по ногах, аби я їх ширше розставив. Тут підійшов лікар, фотограф, лікар капав мені краплі. Я думаю – зараз все стане по своїх місцях. Але колеги десь поділись, а я залишився "головною дієвою особою". В страшному сні не міг представити, що колись буду в наручниках. Вдягли наручники та повели до слідчого управління.

- Тоді ви зрозуміли, що вас заарештовують?

- Так, але зовсім не розумів, за що. Одразу сказав – вимагаю зустрічі з консулом. Слідчий сказав: добре, ми зараз повідомимо консула. І повезли мене одразу до суду для обрання запобіжного заходу. Там мені зачитали, що я "з метою нанесення шкоди Російській Федерації збирав секретні матеріали". При тому, що на нашому підприємстві такі самі прибори випускають, ніякої таємниці в цьому давно не було, вся ця документація в Україні давно є, я брав участь в семінарах в Росії, на яких все це було, 46 років на цьому підприємстві пропрацював. Суддя каже "справа не у вашій винуватості, а у запобіжному заході". Вони мені дали свого захисника. Він мені каже – "місяців за вісім розберемось…". Я перелякався – в мене квиток на вечір, а тут вісім місяців. Мені відкритим текстом сказали, що з Києва мені нічого не допоможе, взяли під руки та у Лефортово.

- Сильно перелякались тоді?

- Тоді ще не встиг. Чекав свого консула, а слідчий мені сказав – "повідомили у ваше посольство, але там сказали, що вами ніхто займатись не буде. Навіть посольства "бананових республік" про своїх громадян піклуються, а ви нікому не потрібні". Такого страху не було, мене закрили в одиночну камеру на три дні на карантин. Камера без телевізора, без холодильника, просто сидів закритим три дні, навіть на прогулянку не виводили.

- Зрозуміли, що на потяг не встигли…

- Так, на потяг запізнився. Речі мої у потягу залишилися. Провідниця, з якою я домовився, що я з нею їду, поїхала без мене, а я залишився. Я почав з першого дня писати клопотання щодо абсурдності обвинувачень.

- Що було у СІЗО?

- Камери мінялись й співкамерники мінялись. Це так незручно, всі ці перетасовки. Речі таскати. Слідчі приходили, говорять "завтра будуть слідчі дії". А назавтра ніхто не приходить, і місяць не приходить, і півтора не приходить… Все на психіку давилось. За місяць, як мене затримали, приїхав син, привіз мої речі. А слідчий в цей час поїхав у відрядження. Мені потім сказали, якби він не поїхав тоді у відрядження, то сина також би "закрили", і потім мене б давили, щоб я погоджувався інакше син сидітиме. І я би погодився вже, що приїхав Путіна вбивати, а не просто їхні секрети красти. Бо дитина маленька в Україні в сина. Я більше всього переживав, що мої рідні страждатимуть. І дружина хворіти почала. Дуже було все це неприємно. Поїхав на один день, а сиджу і не знаю, наскільки я тут.

Коли вже минуло вісім місяців, до мене прийшов консул український консул Геннадій Брезкаленко. Я йому і писав, і згодом телеграми почав давати – відповіді не було. А коли вже його пустили – він мені показав 30 запитів з вимогою зі мною зустрітися, а йому говорили, що я не хочу з ним зустрічатись. А мені казали, що він зі мною зустрічатися не хоче.

Коли вже доходив кінця термін слідства, слідчий мені каже: "Якщо я вас виправдаю, це рівнозначно тому, що я піду до відділу кадрів звільнятись. Тому виправдувального висновку ви від мене не дочекаєтесь. Але в нас є пропозиція – якщо ви підпишете зізнання, тоді ми вам обіцяємо спочатку перевести під домашній арешт, а потім на суді обіцяємо умовне покарання й вас звільнять з судової зали".

- Після стількох місяців пропозиція здається заманливою…

- З одного боку – так, з іншого – не такий великий начальник пропонував. Я сказав: "дайте мені керівника вищого рангу, який може мені це все гарантувати". Прийшов начальник відділу – полковник Растворов. Каже, "в мене батько - ваш тезка, і ваш ровесник, ви мені як батько рідний. Звичайно ми вас в такому поважному віці випустимо одразу з судової зали. Головне – підпишіть". І водночас споряджають емісарів до мого друга, що живе у Підмосков'ї, що він мені забезпечить умови утримання під домашнім арештом. І такі всі радісні, ніби мене хоч зараз під домашній арешт.

Потім за якийсь час мене під конвоєм приводять до слідчого управління, вже ніхто не посміхається, заводять мене до якогось кабінету з бідненько накритим столом, і слідчий каже "знаєте, ми все підготували, і наш генерал підписав, і генерал оперативників підписав згоду, а Бортніков (директор ФСБ) не підписав". І такий сякий на Бортнікова, "гонять" на нього. Він мовляв сказав, що у вас немає реєстрації у Москві чи Підмосков'ї, що ви можете втекти. І такі засмучені наче більше, ніж я. Цей Растворов приходить з пляшкою коньяку і каже "ну це не вийшло, ви ще посидите у СІЗО, але ж потім вийдете під умовний термін, це все погоджено". Ще мені співкамерника підсадили, який все мені говорив "ти погоджуйся, ці хлопці такі, що не оманять". Але я зрозумів, як це не вийшло з домашнім арештом… А коли я ще взяв той документ, що мені пропонували підписати, то зрозумів, що за таке не те, що умовне покарання, за таке й до стінки поставлять. Навіть не став дочитувати до кінця.

Якби до кінця дочитав, то певно не став би підпитувати. Але вже підписав. А після того, як підписав, вже ані Растворова, ані того слідчого вже не бачив. Дочекався початку суду, а вже після того процес так швидко було організовано, за три засідання в усьому "розібрались", всю провину типу довели. Хоча ніхто нічого й не доказував, бо всі докази будувались на свідченнях тих двох негідників. Після трьох засідань оголосили моє останнє слово – я знову все розповів. Але мене майже не слухали, суддя все сидів кивав головою, а потім написав, що мої доводи "сприйняті скептично", тобто взагалі не взяті до уваги.

- Страшна країна, правда?

- Не те слово. Коли я зайшов вперше до слідчого управління я вперше відчув якийсь холодок, наче жах. В мене в голові заграло "Лебедине озеро", бо такою "радянськістю" в найгіршому прояві повіяло. Хоча я більшу частину життя в цій країні прожив, і ніколи до неї вороже не ставився. Але ця сторона цього життя – вона жахлива. Батько мій під час війни сидів у німецькому концтаборі, а коли звідти втік, в нашому таборі опинився, ще відсидів. І тут я думаю, невже те ж саме, що батько пережив, і я нині переживаю. А мати тоді страждала з двома дітьми. Мені не стільки себе шкода було, скільки шкода тих років, бо скільки мені ще залишилось, хочеться цей час з родиною провести, з онуками.

- Ви тепер вже вірите у війну?

- Так, повірив. Там я ще відзначав повне зомбування – оці Дмитро Кисельов, Петро Толстой, що вони тільки про Україну не говорять. Такі вже насміхання, такі імперські амбіції, синдром "старшого брата" присутній постійно. Я туди їхав, я не був прибічником НАТО, тепер я вважаю, що це єдиний шлях до захисту від їхніх амбіцій. Мені у слідчому управлінні прямо сказали, що вони не виключають відкритої агресії. І те, що вони називають "Малоросією" від Одеської до Сумської області, вони збираються від України відтяти.

- Ви стали справжнім патріотом…

- Став. І путінський режим зненавидів, коли побачив його зсередини. Я ніколи не був анти-українцем, завжди пишався тим, що в Україні і за радянських часів вважав Українську республіку найкращою. А тепер я за неї й взагалі готовий з майстром спорту з самбо Путіним поборотись. Наша країна дорогого варта.

- Мені розповіли, що ви стали волонтерити після звільнення.

- Ну, я одиначка в цьому питанні. Що роблю, так це в усіх виступах кажу про необхідність звільнення українських заручників – і про Сенцова, і про Кольченка. Я розумію всі їхні страждання, бо сам все це на собі відчув. Я заявив, що не згоден з позицією Надії Савченко, що необхідно домовлятись з бойовиками. А те, що вона сказала Гені Афанасьєву (Савченко звинуватила Афанасьєва, що той "здав Сенцова та Кольченка"), то я вважаю, що вона просто сорому не має. Вона не пережила тих катувань, що Гені дісталися. І в нього не було іншого варіанта. Це до неї на суд пускали і пресу й все, а до нас нікого не пускали.

Роман Сущенко став ще одним українцем, затриманим РФ за шпигунство

Роман Сущенко став ще одним українцем, затриманим РФ за шпигунство

- Як у вас зі здоров'ям зараз?

- Це така хвороба, вона ж не лікується, кажуть. Може вона десь "заглухла". П'ю пігулки дуже сильні, вони ніби подавляють розвиток. Коли я дізнався про хворобу, на мене це зовсім не справило враження. Мені б тільки було додому потрапити до родини.

- Чим ви зараз займаєтесь?

- В основному – лікуюсь. Збираюсь поїхати підлікуватись десь за кордоном, і дружину підлікувати. Мене її стан більше непокоїть, від всіх цих стресів, переживань.

- Що було може хорошого в Росії?

- Хорошого? Звільнення. Мене навіть начальник СІЗО прийшов привітати, руку потиснув. Є там і хороші люди, і ті, хто допомагав мені, але загальні настрої такі, що жах. Це тільки під Гаазький трибунал.

- Якби почалась відкрита агресія, взяли б до рук зброю?

- Звичайно. В мене дорослі діти, онуку 25 років, я би пішов, аби тільки вони жили, насолоджувались життям, любили свою країну.

- А з ними разом?

- Може й з ними. Зараз онука, який прикордонником служить, посилають, я кажу "може щось зробити, аби в інше місце відправили?". Син каже – "а хто ж батьківщину буде захищати". Мені навіть незручно стало, що я таке запропонував. Діти мої до мого арешту були більш свідомі, ніж я, вони зі мною не погоджувались, коли я говорив, що Росія – нормальна країна. Це я вже зараз навчений. Путін мене добряче перевиховав. Патріотизм дуже піднявся, і так і повинно було бути.

В Росії люди вже почали пошепки по кухнях тільки говорити. У сестри по лінії чоловіка є родич у Москві – прокурор. Вона його попросила, як тільки мене затримали, піти з'ясувати, що трапилось. Він їй відкритим текстом сказав: "якщо я туди піду, я звідти можу не повернутись".

- Вас тут всі так чекали…

- Для мене це було так неочікувано. Мене везли у швидкій, і я не знав, куди мене везуть, відкрили двері, і перший, кого я бачу – президент. Я кажу "Петро Олексійовичу, не вірю своїм очам". А потім виходжу – бачу цілу армію репортерів. І мене президент підводить до мікрофона, і я ледь не почав говорити перед президентом. Такий конфуз ледь не вийшов.

- З Афанасьєвим спілкуєтесь?

- Гену я своїм онуком тепер називаю. Зідзвонюємося кожного дня. Він мені через волонтерів допоміг дуже дорогі ліки купити. Ми не тільки потоваришували, а стали майже родиною.

Повʼязані теми:

Наступна публікація