Найгірше – це байдужість

© pravda.if.ua
Як змінився фронт з 2014 року, що є найважчим у роботі волонтерів та чому він взявся за будівництво реабілітаційного центру для бійців АТО – розповів Ігор Чернецький в інтерв'ю ТСН.ua.

У нього оселедець, шевченківські вуса, милиця під лівою рукою і погляд того, хто в своєму житті бачив надто багато, як для однієї людини. 34-річний Ігор Чернецький, в минулому юрист та бізнесмен, приєднався до Євромайдану, коли уряд на чолі з регіоналом Миколою Азаровим відмовився від Угоди про асоціацію з ЄС. Ця заява поховала проект, над яким чоловік тяжко працював і який, як він сподівався, допоможе створити не одне робоче місце для українців.

Ігор отримав важкі поранення того страшного 18 лютого, коли в центрі Києва розстрілювали протестувальників. З того часу чоловік переніс сім операцій на нозі, але досі кульгає і змушений ходити з милицею. Від самого початку війни він допомагає бійцям на фронті. Зараз взявся за будівництво реабілітаційного центру для ветеранів АТО і їхній сімей з промовистою назвою "Бандерівський схрон". Як за більш ніж два роки війни змінилася ситуація на фронті, що найважче у роботі волонтера та чому Україна катастрофічно потребує реабілітаційних центрів – волонтер розповів в інтерв'ю ТСН.ua.

ЯКЩО ВИ БАЖАЄТЕ ДОПОМОГТИ ПОБУДУВАТИ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР "БАНДЕРІВСЬКИЙ СХРОН":

"Приватбанк"

Номер картки для перерахування в гривнях: 4149625808580813

Номер картки для перерахування в доларах: 4731185610883982

Номер картки для перерахування в євро: 4731185610884006

Ім'я власника картки: Чернецький Ігор

 

- Розкажіть про себе: звідки ви, чим займались до Євромайдану?

- Я з невеличкого містечка Городок Хмельницької області. Одружений вдруге. Від першого шлюбу є син Антон десяти років, а у другому шлюбі маю доньку Соломію, їй півтора роки. За освітою юрист. До Майдану чим тільки не займався. Працював і за спеціальністю, з 2011 по 2013 рік працював за  кордоном. Потім повернувся до України, і ми з друзями почали створювати інвестиційний фонд. Налагодили співпрацю з Великобританією. Покладали великі надії на асоціацію з ЄС, але тодішній прем'єр Азаров знищив їх своєю заявою. Той день я не забуду ніколи. Ми якраз підписали попередню угоду про виділення нам британськими партнерами одного мільйона фунтів на розвиток фонду в Україні, планували створити робочі місця. А тут бац. Все. Оскільки я був президентом фонду, то і переговори вів я. 21 листопада 2013 року після сумнозвісної заяви я отримав листа з Лондона, а потім і дзвінок. Наші партнери повідомили, що наразі не готові до співпраці, порадили спочатку розібратися в своїй країні. Наші сподівання та надії просто розбилися.

- Того дня ви і вирішили приєднатись до протестів?

- Так. Вже наступного дня, 22 листопада, я вийшов на майдан у Хмельницькому. Був одним з перших. Став комендантом місцевого майдану. А 29 листопада, коли стало остаточно зрозуміло, що влада чхати хотіла на бажання і прагнення своїх громадян, поїхали ще з двома співорганізаторами хмельницького Майдану до Києва. Потрапили якраз на розгін студентів. Залишився у Михайлівському соборі. Потім ми створили громадську організацію  "ФОНД Руху Михайлівський" і так і залишилися біля собору.

- Розкажіть про день, коли ви отримали поранення.

- Це сталося 18 лютого. Я, будучи сотником Михайлівської сотні, повів хлопців на Грушевського. Саме тоді всі пішли з мирною ходою, а Грушевського залишилася оголеною. Потім ми обороняли барикаду зі сторони Європейської площі. Під вечір спалили БТР і тоді ж повернулися на Михайлівську площу, де зі сторони Великої Житомирської та Володимирської вже збиралися невідомі люди. Близько опівночі хлопці мені повідомили, що там вже є поранені та загиблий, потім з'ясувалось, що це був журналіст газети "Вести" В'ячеслав Веремій. Тоді я вирішив організувати три групи і піти у розвідку. Я з першою групою пішов у лоб, а дві інші відправив в обхід. Моя група складалася з п'яти чоловіків. Чотири з яких, в тому числі і я, отримали вогнепальні поранення.

Разом з Євгеном Гарагулею нас, поранених, взяли у полон "тітушки". Вони били нас залізними трубами. Не знаю чому, але нас не вбили. Серед них була жінка, яка впросила "тітушок" відправити нас на "швидкій" до лікарні. В мене було вогнепальне поранення з переломом кістки правої ноги, перелом лівої руки, осколкове поранення правої руки та контузія. Євген отримав такі самі поранення, як і я. Ми разом лежали в дев'ятій київській лікарні в одній палаті. За три тижні його відправили на лікування до Німеччини. Сьогодні він допомагає створювати реабілітаційний центр. У двох інших хлопців, Сергія та Микити, були легші поранення. У Сергія вогнепальне поранення в руку, а в Микити куля пройшла на виліт через ногу, але нічого не заціпила. Сергій разом з Євгеном лікувався у Німеччині. Микита з літа 2014 року воює, Сергій також пішов на фронт, але те поранення не дало йому повноцінно тримати зброю в руках. Мене ж тоді після двох тижнів лікування в Україні відправили завершувати лікування до Чехії, де я пробув до 16 квітня 2014 року. За період від поранення і до сьогодні мені зробили сім операцій на нозі. Та я ще і до сьогодні продовжую ходити з милицею.

Ігор Чернецький_4
facebook.com/Ігор Чернецький
Ігор Чернецький в центрі Києва 18 лютого 2014 року. Фото зроблене за кілька годин до початку розстрілів

- Як ви стали волонтером?

- Чоловік моє сестри колишній військовий. Він звільнився з армії, але коли почалася анексія Криму, повернувся на військову службу. З цих перших хлопців-добровольців був створений підрозділ з відновлення Старокостянтинівського аеродрому. Їх просто туди вивезли і все. Робіть що хочете. Ми з дружиною вирішили допомогти їм. Одягли та взули, закупили все необхідне для відновлення аеродрому. Витратили три тисячі євро. На початок війни це були великі гроші. А потім пішло-поїхало. До кінця жовтня ми витрачали виключно власні кошти, а потім почали збирати гроші на волонтерську картку.

- На ваш погляд, що кардинально змінилося на фронті з 2014 року? Які проблеми лишилися?

- Змін на фронті у порівнянні з 2014 роком дуже багато. Тоді допомагали всім підряд і фактично усім, чим тільки можна. Потрібно було все. Кожний раз везеш повну машину, а просять ще і ще. Тепер допомога точкова. Приміром, це ремонт транспорту, який купили у 2014-2015 рр волонтери ж, але який не взяло на баланс Міноборони. Це плетіння маскувальних сіток, їх потрібно тисячі. Однак "на нулі" (на передовій – ред.), як і раніше, допомога потрібна усім і в усьому. Знову доводиться купляти носки з трусами, форму, взуття. "Горить" все, а Міноборони вперто виділяє тільки за нормами.

- Чогось всі думали, що от зміняться чиновники, зміниться влада, зміниться погляд на армію, на її важливість – і потреба у волонтерах відпаде сама собою. Чому цього не сталося?

- Відверто кажучи, погляди на армію змінилися. Кошти виділяються великі, але на моє глибоке переконання змінити все за два-три роки просто неможливо навіть за великого бажання і зусиль. Чиновники справді змінилися, але змінилися вони де? В Міноборони, Генштабі, військкоматах і штабах в АТО майже не змінилися. Ще одна велика проблема – викладацький склад військових вишів. Навчання досі відбувається за "совковим" шаблоном. Рідко коли офіцер у військовому училищі розуміє, що з його подачі молодий офіцер уже після випуску на службі використовуватиме совдепівські методи та шляхи. Змінимо чиновників саме у військовій сфері, змінимо наставників у навчальних військових закладах на бойових офіцерів, тоді і почне розвиватися армія у правильному напрямку.

“Волонтерам також потрібна ротація, але її не буде. Як це не прикро визнавати, але суспільство теж майже не змінилося.”

Саме тому, що у нас ще існує різкий контраст між офіцерами старої та нової закалки, саме тому, що продовжують грабувати армію старі офіцери та прапорщики, саме тому, що бойові хлопці довіряють більше офіцерам, які є їхніми справжніми бойовими побратимами, що готові боротися за кожного свого солдата, ми, волонтери, ще продовжуємо працювати. Хоча, відверто кажучи, уже багато з нас перегоріли. Волонтерам також потрібна ротація, але її не буде. Як це не прикро визнавати, але суспільство теж майже не змінилося.

- Що найважче для вас як для волонтера?

- Розумієте, насправді я себе не вважаю волонтером. Я просто не підходжу під це визначення. Я тим, що роблю, просто живу. На свою працю я витрачаю 24 години на добу, сім днів на тиждень і так вже майже три роки. Я просто вже не зможу жити по-іншому. Маючи пенсію інваліда війни другої групи, можу більш-менш давати життя сім'ї. Пенсія більша, ніж на Франківщині у людей зарплати.

Бандерівський схрон_1
facebook.com/Ігор Чернецький
Ігор Чернецький біля буса з вантажем для "Бандерівського схрону"

- Держава допомагає чи заважає працювати волонтерам?

- Допомоги від влади волонтерам немає (в моєму розумінні влада це ті, що сидять у посадових кріслах, а держава то є ми, тобто кожна людина). Тому що владі не вигідний волонтерський рух. Ми постійно тримаємо їх в напруженні, ставимо складні запитання, заставляємо хоч щось робити. Багатьох волонтерів влада боїться, бо чимало з нас мають прямі зв'язки з діаспорою, а ті також можуть поставити складні питання можновладцям. Також влада боїться, що об'єднані волонтери можуть змістити їх на наступних виборах, тому або знищує, або купляє, або створює такі умови, що багато хто кидає цю справу. Тільки за останній місяць двоє моїх знайомих волонтерів вкоротили собі віку, ще один почав безбожно пити. Я вважаю, що у цьому вина влада, яка не працює, як потрібно, і тим самим доводить справжніх патріотів України до таких вчинків. Та й ті, що стали помічниками нардепів, а колись були волонтерами, спокусилися на гроші і пропагують політику своїх роботодавців. Таких прикладів за майже як три роки моє волонтерської роботи можу навести безліч.

- Розкажіть про центр для учасників АТО і їхніх родин "Бандерівських схрон". З чого все починалося?

- Мрія створити центр психологічної реабілітації та соціальної адаптації з'явилася ще в кінці 2014 року, після того, як я почав часто бувати на війні. На ціль ця мрія перетворилася вже після дебальцевських подій, після виходу з котла, після всього того, що тоді відбувалося, і коли я побачив, в якому стані звідти повернулись хлопці. Це було страшно і важко. Тоді я зрозумів, що якщо ми не почнемо боротися за їхній психоемоційний стан вже сьогодні, то за ті роки війни, які ще попереду, ми просто втратимо здорову чоловічу частину суспільства. Тож разом з моєю дружиною Наталею ми почали збирати кошти на створення Центру та шукати приміщення для нього – ми хочемо, аби їх було кілька і різних місцях.

“Тільки за останній місяць двоє моїх знайомих волонтерів вкоротили собі віку, ще один почав безбожно пити.”

Спочатку планували відкрити на Київщині, та нам казали такі суми за оренду, що ми хапалися за голову. Хоч ми і просили нам дати закинуті туристичні бази та колишні піонерські табори. Рік пошуків ніяких результатів не приніс. На початку цього року ми поїхали до друзів у Франківськ. І буквально за березень знайшли чотири місця для створення Центру. Зупинили свій вибір на двох. Перший у селі Клубівці Тисменицького району, а другий у селі Грабівка Калушського району. Розпочали з Клубівців. Будинок старий 1936 року. Кілька десятків років у ньому ніхто не жив. Роботи зробили дуже багато, щоб про все розповісти, знадобиться не один день. 

- Кому належить ідея назви - "Бандерівський Схрон"?

- Назва прийшла сама собою. За 800 метрів від будинку у Клубівцях розташована відновлена криївка УПА, де 13 березня 1951 року загинули вісім хлопців. Ми давно вже дійшли висновку, що їхня війна з московитами та наша війна – це одне і те саме. Так і з'явилася назва "Бандерівський Схрон".

- Що він собою представлятиме після завершення будівництва? Які послуги надаватиме, скільки людей зможе прийняти? Скільки персоналу плануєте?

- Після завершення будівництва саме у Клубівцях це буде центр на 12 осіб. Там планується творча майстерня, де будуть розташовані майстерні по роботі з деревом, глиною, кузня та художня майстерня. З хлопцями будуть працювати художники, скульптори, ковалі, арт-терапевти, масажисти, психологи – всі професійні та дипломовані спеціалісти.

- На якому етапі будівництво? Скільки коштів встигли витратити?

- Будівництво розпочали у квітні цього року. Зробили ремонт у будинку,  прибудували велику прибудову для санвузлів, де будуть знаходитися туалет та душ для візочників, два окремих туалети та ще один душ. На сьогодні у грошах витратили майже 223 тисячі гривень, а якщо взяти і вартість подарованих будівельних матеріалів, то понад 400 тисяч гривень.

Бандерівський схрон_2
facebook.com/Ігор Чернецький
Збір врожаю на ділянці біля майбутнього реабілітаційного центру, вересень цього року

- Хто допомагає будувати? Держава надає якусь підтримку?

- Будувати допомагають мої друзі, побратими, прості волонтери. Матеріалами допомагають підприємці. Фінансово допомагає діаспора та прості люди,  витратили з дружиною майже всі заощадження. Ще трішки маємо, але за них плануємо купити вантажопасажирський бус. Без автомобіля просто ніяк. Від місцевої районної ради допомоги ніякої. Допомагає міський голова Івано-Франківська. Будинок ми взяли в оренду в місцевої церковної громади. Він стояв закинутий. Прикро, але, здається, владу не цікавить психологічна реабілітація та соціальна адаптація бійців. Минулого року на психологічну реабілітацію на всю країну було виділено "аж" 52 млн грн – це про які знаю я. Їх просто відали на п'ять санаторіїв. Хлопці, які туди їздили, розповідали, що вони там тільки пили і більше нічого. Ось туди і виділяються кошти, бо там можна вкрасти, а у нас ні. Ми рахуємо кожну гривню та кожну цеглину. У нас людські гроші, але й там людські гроші, бо то є податки.

- З якими труднощами стикаєтесь під час будівництва?

- Труднощів надзвичайно багато. Не вистачає грошей,  будівельних матеріалів,  елементарно рук, які б хотіли допомогти у будівництві. І що найгірше – це байдужість влади та суспільства до нашої роботи. Прикро, але сім'ї, яких війна не торкнулася хоча б якось, ставляться до нашої роботи з нерозумінням. Українська приказка про мою хату з краю сьогодні є актуальною як ніколи.

- Чого найбільше потребуєте для того, щоб центр запрацював?

- Найбільше потребуємо, як завжди в таких ситуаціях, допомоги грошима,  будівельними матеріалами та допомоги власними руками. Якщо все буде так, як ми розраховуємо з дружиною,  то максимум через місяць ми проведемо перший повноцінний заїзд.  

Бандерівський схрон_3
facebook.com/Ігор Чернецький
"Бандерівський схрон", вересень цього року

- Як ви оцінюєте ситуацію з такими центрами в Україні? Скільки їх є скільки, на ваш погляд, їх ще треба побудувати?

- Ситуація з такими центрами дуже важка. За нашими підрахунками, таких центрів в Україні лише з десяток, не більше. А на сьогоднішній день війну пройшли більше 200 тисяч бійців. В мене є мрія, щоб у кожному районі був хоча б один центр. Ми зобов'язані відновлювати наших захисників.

- Наостанок можете звернутися до усіх українців і не тільки, небайдужих і байдужих: що би хотіли сказати, до чого закликати, про що попросити?

- В мене тільки одне прохання. Зрозумійте, що війна, яка йде в Україні, має стосуватися кожного. Коли кожний прийме це серцем та душею, тоді у нас все налагодиться і ми переможемо. Ось і все.

Розмовляла Світлана Кузьменко

 

ЯКЩО ВИ БАЖАЄТЕ ДОПОМОГТИ ПОБУДУВАТИ РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР "БАНДЕРІВСЬКИЙ СХРОН":

"Приватбанк"

Номер картки для перерахування в гривнях: 4149625808580813

Номер картки для перерахування в доларах: 4731185610883982

Номер картки для перерахування в євро: 4731185610884006

Ім'я власника картки: Чернецький Ігор

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції © За матеріалами ТСН.ua /
Побачили помилку - контрол+ентер
Всього коментарів: 0
Вибір редакції