Як історія Волині-43 стала об'єктом маніпуляцій та пропаганди

Володимир В'ятрович© УНІАН
Глава Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович роз'яснив причини виникнення кривавих подій й розповів про своє бачення спекуляцій сучасного польського політикуму. 

Волинська "трагедія", "різня", "геноцид": конфлікт між двома народами у воєнний час під різними назвами вже давно вийшов з рамок наукових фахових дискусій й став предметом та засобом маніпуляцій політиків і медіа. Насправді на побутовому рівні обсяг знань про складні взаємини між українцями та поляками під час Другої світової війни залишає бажати кращого. Оманливі висновки, не підкріплені історичними фактами, призводять до загострення проблеми, яка здавалася вже подоланою у ХХІ сторіччі після взаємопримирення.

Цьогоріч улітку польський Сейм вирішив підтримав постанову, якою визнав події на Волині у 1943-45 роках "геноцидом, вчиненим українськими націоналістами". Для українців таке рішення направду стало приголомшливим, адже останніми роками польська влада послідовно підтримувала Україну на її євроінтеграційному шляху, виступала її лобістом у ЄС. Проте зі зміною політикуму – змінилися й владні орієнтири.

Згодом у країні на широкі екрани вийшов доволі різкий фільм Войцеха Смажовського - "Волинь": він лише підлив оливи у вогонь, долучаючи до дискусії широкі кола. Так, робота істориків затьмарилася поп-культурним поглядом на справжню трагедію: стрічка здивувала українських фахівців своєю однобокістю й відвертим викривленням фактів на користь, звісно, поляків.

Незважаючи на постійну присутність теми Волині 1943 року у ЗМІ, для широкого загалу вона все ще залишається terra incognita, що, своєю чергою, множить міфи, домисли й хибні міркування. На прохання ТСН.ua директор Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович закцентував увагу на головних проблемах конфлікту. 

Хронологія і території

“Щоб зрозуміти цей конфлікт, маємо говорити про події до початку Другої світової війни”

Неправильно звужувати хронологічний і географічний контекст: для розуміння подій на Волині в 1943 році треба говорити про інші території - про Галичину, Холмщину, Надсяння, які входять до складу сучасної Польщі. Щоб говорити про події 1943 року, треба говорити і про події попередніх і наступних років. І навіть глибше, очевидно, в міжвоєнний період.

Висмикування з ширшого контексту українсько-польських стосунків винятково подій 1943 року – є певною мірою інформаційною технологією, яка застосовувалася спочатку польськими медіа, потім політиками, а тепер, на жаль, й істориками. Власне для того, аби представити цей польсько-український конфлікт винятково як страждання поляків. Справді, влітку 1943 року на Волині постраждало значно більше поляків. Якщо говорити про події попереднього 1942 року, наприклад, про Холмщину, то там ситуація інша.

Для того, щоб зрозуміти, як став можливим цей конфлікт, очевидно, що ми маємо говорити про події, які мали місце і до початку Другої світової війни.

Концепція, яку зараз підтримують багато польських істориків, і яка знайшла відображення в сумновідомому фільмі Войцеха Смажовського "Волинь", якраз полягає в тому, що нібито в міжвоєнне десятиліття між українцями та поляками було таке собі райське життя, аркадія, ідилія, яка "несподівано" обірвалася страшними злочинами. Це "несподівано" пояснюється нібито злочинною ідеологією ОУН, яка заразила місцеве населення, що, відповідно, дійшло до масових убивств.

“Протистояння між українцями та поляками постійно наростало”

Це дуже спрощена інтерпретація подій, тому що насправді якщо ми подивимося на це міжвоєнне двадцятиліття, ми побачимо, що це протистояння між українцями та поляками постійно наростало, воно фактично нікуди не зникало, починаючи фактично з кінця першої світової війни – у 1918-19 роках на руїнах Російської і Австро-Угорської імперії були спроби створити власну державу в українців і поляків. Дійшло навіть до збройного зіткнення українців і поляків – перша українсько-польська війна, зокрема, за Львів і Галичину. Українці програли цю війну, але це не означає, що змирилися з цією поразкою. Тож в міжвоєнне двадцятиліття маємо, з одного боку, спроби українців відстояти свою політичну, культурну незалежність різними способами: були легальні організації, а були й нелегальні – революційні організації, такі як ОУН, які вважали польську владу окупаційною і проводили, зокрема, терористичні акти проти неї.

З іншого боку, польська влада намагалася вирішити українське питання двома шляхами. Один шлях – державної асиміляції, яка полягала в тому, що українці, зберігаючи певну національну, культурну особливість стають рівноправними громадянами Польщі і за рахунок цього шанують її як державу, яка дала їм розвинутися. Цей варіант не втілився у міжвоєнний час. Натомість другий варіант став популярнішим: він полягав у національній асиміляції - українці як нація мали зникнути. Із боку польської влади проводилася дискримінація української культури, зокрема, заборонялося викладання українською мовою, починаючи зі шкіл, українці не могли навчатися у Львівському університеті, займати офіцерські посади, попри можливий талант. Відповідно, не мали можливість обіймати посади на державній службі, навіть включно із залізницею. Відчувалося щось схоже на апартеїд, який був вже пізніше – у другій половині ХХ століття в Південній Африці.

“Війни між українським і польським підпіллям не могло не бути”

Така політика підживлювала антипольські настрої. І коли 1939 року Польща була розділена між Радянським Союзом та Німеччиною після початку Другої світової війни, для багатьох українців це асоціювалося з якимось полегшенням. Вони думали, що жити стане краще. Під час війни після того, як стало зрозуміло, що німці її програють, постало питання – чиїми територіями будуть ті землі, які українці та поляками кожен вважали своїми. Польська позиція полягала у боротьбі за відновлення кордонів до 1939 року, включаючи Галичину і Волинь. Українці вважали ці землі невід'ємною частиною своєї території – і саме вони мали стати початком відновлення незалежної держави. Через це почався збройний конфлікт: по суті війна між українським і польським підпіллям – якої не могло не бути.

Визначення термінів: трагедія, геноцид, війна

“Волинська трагедія - некоректна назва через звуження географічних меж”

Я вважаю, що це війна, бо йдеться бо збройний конфлікт, в якому брали участь тисячі людей, жертвами були тисячі людей. Він часом набирав форми відвертого фронтового протистояння, попри те, що активними акторами цієї війни були підпільні рухи – з одного боку УПА, з іншого – АК. Але часом, як це було восени 1944 року на Холмщині – бойові дії розтягнулися в кількадесяткілометровий фронт.

"Волинська трагедія" - не зовсім коректна назва через звуження географічних меж. Зрозуміти, що сталося на цій території, без ширшого контексту – неможливо. Слово "трагедія" не пояснює того, що справді сталося. Самі учасники цього протистояння визнавали себе учасниками війни. Власне через це між українським і польським підпіллям часом відбувалися переговори: вони підписували навіть перемир'я. Потім, після завершення війни, коли зрозуміли, що все ж таки головним противником є комуністичний тоталітарний режим, то спромоглися навіть на якісь спільні акції.

“Масове вбивство цивільного населення було з обох боків”

Дуже некоректним є термін, який запроваджується в польському політикумі і медіа – "геноцид". Тому що геноцид передбачає відповідальність однієї сторони, а страждання – іншої. Згідно із польськими концепціями, які зараз набувають популярності, українці були тільки серед тих, що вбивали, а поляки тільки серед тих, кого вбивали. Натомість, як показують документи - українські, польські, радянські – поділити жертв і катів в цьому конфлікті за національною ознакою абсолютно неможливо: були акції, під час яких вбивали як польське цивільне населення, так і українське. Невід'ємним елементом цієї війни є власне воєнні злочини: масове вбивство цивільного населення було з обох боків.

Рівні конфлікту: політика, релігія, соціальна площина

“Поляки часом поводилися з українцями як колоністи з аборигенами”

Ця війна розвивалася в кількох площинах, які часом перетинали і посилювали одна одну.

  • Військово-політичний конфлікт між підпільними рухами Української повстанської армії – Армії Крайової
  • Конфлікт на релігійному ґрунті. Був найсильнішим на теренах з православною більшістю українців: на Волині і Холмщині. Однією з причин стала пам'ять про репресії з боку польської влади у міжвоєнний період проти православної церкви. Так, 1938 року близько 150 українських церков було зруйновано рішенням органів державної влади безпосередньо Польщі
  • Протистояння в соціальній площині – знову йдуть корінням до міжвоєнного періоду. Справа в тому, що на території Західної України, крім поляків, які тут жили, з'явилася нова категорія – "колоністи". Здебільшого це були ветерани польської армії, часом учасники українсько-польської війни, які за свої заслуги перед державою отримували пільгову землю в той час, коли на територіях Західної України був реальний земельний голод – українським селянам реально бракувало землі. Поляки отримували підтримку держави і часом поводилися реально як колоністи з аборигенами - як ті, що несуть якусь високу цивілізацію місцевим "диким" мешканцям. Очевидно, що у роки Другої світової війни пам'ять про це соціальне приниження зіграла величезну роль і через це в цій війні ми можемо побачити елементи того, що ми називаємо жакерією – елементи селянської війни: маємо використання не вогнепальної зброї, а сільськогосподарських знарядь.
  • Також в цьому конфлікті важливу роль відігравали і треті чинники: нацистська Німеччина і Радянський Союз. По-перше тому, що цей конфлікт між українцями та поляками був війною у війні: відповідно та ширша війна – Друга світова – мала свій вплив на аморалізацію й бруталізацію війни між українцями й поляками. По-друге, часом треті чинники відігравали безпосередню роль в цьому конфлікті, підтримуючи то одну, то іншу сторону. До прикладу, ми знаємо, що німці під час цього протистояння часом надавали зброю для польської самооборони або навпаки давали зброю українцям, які були в німецькій службі – для проведення каральних операцій проти польського населення. Радянські партизани офіційно вважалися союзниками підпільної Польщі, через це вони часто використовували польські села як свої бази. Це, своєю чергою, підставляло під удар ці населенні пункти, оскільки партизани були одними із головних ворогів для Української повстанської армії.

звернення української самооборони до поляків
Звернення української самооборони до поляків

Наскільки це все складно було, можна пояснити на прикладі знищення 1944 року одного із польських сіл на Львівщині - Гути Пеняцької, яка стало базою для радянсько-партизанського загону. Так, радянські партизани провели диверсійну акцію, в результаті якої загинуло кілька німців. Німці ж вирішили покарати за це село, оскільки використовували принцип збірної відповідальності. Звичайно, що радянські партизани його негайно залишили на поталу, а німці провели каральну операцію українськими силами, які були в складі поліційних полків СС. Відповідно, цій події надалося забарвлення польсько-українського протистояння. Хоча за лаштунками діяли радянські партизани і німецькі карателі – які хотіли зіштовхнути підпільні рухи для їхнього послаблення.

Поширення війни на Галичину

“Армія Крайова проводила спільні операції з радянською армією спочатку проти німців, а потім проти українських повстанців”

Коли ми говоримо про хронологію, очевидно, що цей конфлікт не завершився в 1943 році. Він тривав і в 1944 році та географічно поширився на Галичину, де особливо яскраво проявився у вигляді підпільної війни обох армій (АК і УПА). Влітку 1944 року польське підпілля намагалося поставити Червону армію перед доконаним фактом, що вони визволили від німців Львів як головне польське місто на території Західної України і через це організовували операцію "Буря". Коли німці відступили, поляки на деякий час навіть повивішували наді Львовом біло-червоні прапори.

Реалізовуючи цю операцію, польські підпільники розуміли, що їхнім супротивником можуть бути українці. Через те напередодні провели зачистку підльвівських сіл, тому що в місті українці на той момент були меншістю, натомість в сільській – більшістю. Через те власне і почали ліквідовувати села, мешканці яких могли оточити "польське" місто. А потім в самому місті протягом кількох годин, коли вони тримали владу, почали проводити чистку: по списках знаходили українських інтелігентів, громадсько-політичних діячів – і по суті всіх ліквідовували. Між іншим, намагалися вбити відому діячку Першої світової війни – Олену Степанів, яка діяла в УСС, матір Ярослава Дашкевича (українського історика, який постраждав від сталінських репресій, - ред.).

Але прийшла радянська влада, яка не збиралася рахуватися з жодними польськими амбіціями і претензіями на Львів. Ще один показовий приклад цього – події на Волині 1944 року: польська АК проводила спільні операції з радянською армією спочатку проти німців, а потім проти українських повстанців. Радянський фронт пересунувся далі, воляки АК підпільно залишилися на місці і вирішили встановити прикордонні стовпи на тих місцях, де вони стояли до 1939 року – вони простояли кілька годин, а на ранок на них повісили польських підпільників НКВДисти для того, щоб показати – польського кордону тут не буде. 

Українсько-польська війна на території сучасної східної Польщі 

Але конфлікт між поляками та українцями тривав далі – і 1945 року, особливо на території теперішньої східної Польщі – Надсяння, Лемківщина, Холмщина. Поляки намагалися досягнути того, щоб українці лишили ці території: для цього почали проводити залякувальні акції, зокрема, знищували цілі населені пункти. Навідомішим селом, яке було тоді знищене, стали Павлокоми, де близько 400 людей було вбито – повністю цивільне населення. 

Але тоді між польським та українським підпіллям все-таки вдалося налагодити переговори, потім навіть співпрацю. І 1946 року вони провели спільну акцію – напад на Грубешів – містечко на території східної Польщі, де була залога НКВД і польського комуністичного війська. Натомість польська офіційна влада – комуністична на той момент – остаточно "вирішила" українське питання, депортувавши українців, що залишалися на території сходу в рамках акції "Вісла" - це сталося весною 1947 року: близько 150 тисяч українців було виселено і розселено дрібними групами по території північно західної теперішньої Польщі – таким чином українське питання вважалося вирішеним. 

І таким чином фактично закінчилася війна між поляками та українцями. 

Чому сучасна польська влада акцентує на конфлікті з українцями під час Другої світової війни

“Є прагнення запустити дискусію, в якій поляки постають винятково в благородних шатах жертв”

На жаль, зараз ті люди, які вибудовували польсько-українське примирення, не представлені в сучасному політикумі. Натомість більшість політичної влади – це люди більш правих поглядів і люди, підтримка яких складається з так званих кресов'яків – члени різного роду громадських організацій, які є нащадками поляків, що походили із Західної України, і які на громадському рівні проводили тривалий час інформаційну кампанію, щоб розповісти про цей українсько-польський конфлікт своє бачення, де вони представляються тільки жертвами. Ці люди є достатньо сильно зорганізованими на громадському рівні і зуміли створити досить сильне політичне лобі, що отримало підтримку у теперішньої політичної влади. 

Очевидно, що уряд намагається вибудовувати сучасну історичну політику Польщі, опираючись на давній міф, давні суспільні стереотипи про поляків винятково як жертв. Після гарячих дискусій в польському суспільстві протягом 2000-х років щодо участі поляків в Голокості (йдеться про погроми в Єдвабному, Кельце і т.д.) зараз є прагнення запустити іншу дискусію, в якій поляки постають винятково в благородних шатах жертв. І тут згодилася ця тема українсько-польського конфлікту в спрощеному і однобокому вигляді. Я переконаний, що цією інформаційною кампанією значною мірою користується російська пропаганда. Не думаю, що вона нею керує

“Дуже багато українців шукають просту відповідь: це інспірувала Росія”

В Україні для багатьох політизація цієї кампанії стала несподіванкою, тому що люди не простежували ті події, які відбувалися в Польщі. Насправді ця кампанія розвивалася від 2000-х років, зараз вона досягнула просто піку. І через цю несподіванку дуже багато українців шукають просту відповідь: що це інспірувала Росія. Ні. Насправді все значно складніше: це запит польського суспільства на представлення себе як жертв, на пошук "слабкого ворога", якого можна звинуватити в теперішніх негараздах. І такого слабкого ворога бачать в теперішніх українцях, яких є багато в Польщі як заробітчан. 

Я переконаний, що російська пропаганда діє в цьому, але вона була б дуже помітною, дуже неефективною, якби не було б такого загального наростання антиукраїнських настроїв. Саме за рахунок такої загальної суспільної атмосфери її дуже важко вирахувати і зрозуміти, де є провокація, а де є реально українофобські настрої. До прикладу, ми бачимо такі дії, як знищення українських могил: за останні півтора року 14 випадків. З одного боку, тут дуже чітко простежується російський слід, тому що ультраправа організація, яка бере на себе відповідальність за такі дії - Oboz Wielkiej Polski - розміщує це відео на різних сайтах "Новоросії", "ДНР", "ЛНР" і про це постійно повідомляють російські чи проросійські медіа.

вандалізм памятник упа_3
Facebook/Богдан Червак
Розгромлений пам’ятник воїнам УПА у с. Верхрата

Але сам факт того, що тривалий час – півтора року – не було заяв з боку польської влади щодо розслідування цієї справи свідчить принаймні про те, що це сприймається польським суспільством. 

Водночас є інша частина польського суспільства - польські інтелектуали, колишні діячі "Солідарності" приїхали до останнього села, де були знищені могили – у Верхраті, взялися за упорядкування цих могил і сказали: "Ми, поляки, беремо на себе відповідальність не допустити війни могил, війни довкола мертвих". Це є показник того, що в польському суспільстві є інші сили. Але вони, на жаль, зараз не домінують. 

“Абсолютна більшість українців приязно ставиться до поляків”

Очевидно, що реакція на такого роду кроки – зростання антипольських настроїв в Україні. Але наразі, як показує соціологія, абсолютна більшість українців приязно ставиться до поляків, поляки очолюють список найкращих сусідів для українців.

Між іншим, ще одна цікава теза: дуже часто з польського боку звучить звинувачення щодо того, що в Україні шанують УПА чи Бандеру і це є виявом антипольських настроїв. Як показує соціологія, саме в тих регіонах, де найбільше шанують Бандеру і УПА, там найбільше шанують і Польщу. Жодної кореляції абсолютно немає. 

Кроки для деполітизації теми "Волині 43"

На щастя, ми не маємо жодних випадків плюндрування польських могил: це приклад зрілості українського суспільства. Я думаю, що прикладом такої зрілості також є реакція на ухвалення резолюції польського сейму у Верховній Раді у вересні цього року: вона стримана, вона не дає оцінок минулому, вона дає оцінку власне кроку польського сейму як недружнього. Я вважаю, що саме так ми повинні рухатися далі.

“Обом сторонам є за що просити вибачення”

Крім того, ми повинні докладати зусиль для розвитку українського-польського історичного діалогу. Для мене єдиний шлях, яким можна рухатися: історикам – дискутувати, сперечатися, досліджувати, а політикам й громадськості – діяти в рамках єдино припустимої моделі: вибачаємо – просимо вибачити. Тому що насправді обом сторонам є за що просити вибачення. Це була взаємна боротьба, в якій були взаємні злочини. Це означає, що нам потрібне взаємне примирення. На жаль, з польського боку зараз домінує думка, що це було одностороннє знищення польського населення, через що має бути одностороннє засудження української сторони.

“Відбулася таблоїдизація теми українсько-польського конфлікту”

Сподіваюся, але не думаю, що деполітизація цього питання станеться дуже швидко, зважаючи на те, як зараз наростає ця хвиля в медіа. Відбулося те, що можна назвати таблоїдизацією цієї теми: вона почала дуже спрощено представлятися в мас-медіа в жовтому відтінку. Наступною хвилею була політизація, коли політики стали головними речниками цієї теми. 

Зараз, завдяки фільму Смажовського ця дискусія переходить на побутовий рівень. Це небезпечно. Чимало моїх знайомих, які були нещодавно в Польщі чи ті, що живуть там, фіксують антиукраїнські вияви не в радикальних організаціях, а на побутовому рівні: звичайних будинках, під'їздах і т.д. Через Смажовського ця тема стає елементом поп-культури, а це потужний інструмент формування свідомості в сучасний період. Я прекрасно розумію, скільки б ми не писали розумних книжок, вони ніколи не зможуть позмагатися із впливом на суспільство з яскравим, добре знятим фільмом. 

Польська стрічка "Волинь"
tvn24.pl
Кадр із польського фільму "Волинь"

Дехто представляє фільм "Волинь" містком. Я мав можливість ознайомитися із сценарієм, прочитав вже, мабуть, десятки рецензій на нього і переконаний, що він абсолютно односторонній і все-таки спрямований на засудження українців. 

Як можна дізнатися про українсько-польську війну більше? 

Восени в Україні була представлена книжка Володимира В'ятровича "За лаштунками Волині-43". В Інституті національної пам'яті її назвали "чи не першою спробою науково-популярного викладення історії польсько-українського конфлікту середини минулого століття". Її презентації вже відбулися, зокрема, в Києві та Харкові.

Книжка "Волинь - 43"
ТСН.ua

Раніше автор вже публікував монографію "Друга польсько-українська війна", яка виходила двічі – 2011 року і доповнене видання 2012-го. 2011 року також вийшов збірник "Польсько-українські стосунки в 1942—1947 роках у документах ОУН та УПА" (близько 400 документів, які розповідають про конфлікт з точки зору документів українського підпілля), також він автор кільканадцяти статей на цю тему. Однак, сам В'ятрович пояснює, що насправді цього наукового доробку недостатньо для поширення інформації в українському суспільстві:

“Всім українцям, незалежно від того, де вони живуть, треба знати цю тему”

"Рівень знань про цю проблему дуже незначний і, відповідно, цим рівнем можна маніпулювати – чи то з боку російської пропаганди, чи то з боку польської. Через це я відгукнувся на пропозицію видавництва "Клуб сімейного дозвілля", щоб зробити науково-популярний проект свого дослідження. Але це не є скорочений варіант монографії, ця книжка навпаки ширша: додав матеріали про міжвоєнний період", - розповів про свою працю науковець.

Він уточнив, що пишучи про "Волинь 43", має на увазі конкретні події, які відбувалися на цій території того року, а також "бренд інформаційної кампанії". Власне цьому питанню - інформаційним та політичним елементам він присвячує одну із частин книжки.

"Ми розуміємо, що ця тема стає цікавою вже поза межами територій, де безпосередньо відбувалися ці події – за межами Західної України. Переконаний, що всім українцям, незалежно від того, де вони живуть, треба знати цю тему, бо її незнання дозволяє проводити маніпуляції", - наголошує В'ятрович.

Також про конфлікт можна дізнатися із архівів документів, оприлюднених на сайті Українського визвольного руху – у розділі "Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках".

Розмовляла Аліна Денисенко

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції © За матеріалами ТСН.ua / А.Д.
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 5
Вибір редакції