Розкол Німеччини під час холодної війни може послужити уроком для України - Foreign Policy

© AFP
Україна буде успішною, якщо збереже свою прихильність західному шляху.

Післявоєнна Німеччина колись зіткнулася з тими ж проблемами, що й Україна сьогодні. Ось як можна з ними впоратися.

Про це пише Олександр Мотиль у статті "Розкол Німеччини під час холодної війни може послужити уроком для України", опублікованій на сайті видання Foreign Policy.

Україна щаслива у своєму нещасті. Російський лідер Володимир Путін формально анексував Крим і неформально – східний Донбас. За час конфлікту загинули тисячі українців. Але велика частина Заходу підтримала Київ, ввела санкції відносно Росії і підтримала реформи в Україні. З 2014 року Україна стала більш сильною, стабільною і безпечною.

Читайте також: Війна на Донбасі і Мінськ: небезпека від "зон безпеки"

Але Києву все ще належить пройти складний шлях – не в останню чергу тому, що в країні існує внутрішнє протиріччя між спробами возз'єднатися зі своїми сепаратистськими регіонами і реалізацією прозахідних реформ. Мало того, що Україна не знає, що робити з 35,000 сепаратистами з важким озброєнням, які наразі контролюють східний Донбас, окуповані території також є домом для проросійських еліт і населення, які блокували б реформи, якби залишились у складі України.

Маневрувати між цими протиріччями буде легше, якщо Київ введе в своїй політиці модель повоєнної Західної Німеччини. Схожість разюча. Як і післявоєнна Німеччина, Україна розколота на дві зони – орієнтовану на Захід і окуповану Росією; їй необхідно відновити державу, суспільство і економіку, вона перебуває на кордоні між демократичним Заходом і авторитарним Сходом. Найголовніше, також як Києву сьогодні, Бонну довелося піти на складні компроміси між об'єднанням і побудовою прозахідної держави - і їм це вдалося, врешті вони досягли успіху в обох напрямках.

Жодна історична аналогія не може бути досконалою. Тоді розділена Німеччина тільки-но програла війну, а Україна постала з руїн імперії 25 років тому. Західна Німеччина була фактично окупована західними союзниками, в той час як Україна отримала їх підтримку. Східна Німеччина була справжньою державою, а східний Донбас і Крим залишаються спірними територіями.

Читайте також: Друга річниця Мінських домовленостей, 10 тисяч загиблих і понад 14 тисяч вибухів. Інфографіка

Тим не менш, німецький досвід може навчити Україну, як продовжувати свій розвиток, тимчасово поступившись контролем над частиною своєї території зовнішній владі. Хороший підхід полягає в тому, щоб розглянути, як три ключових західнонімецьких канцлера - Конрад Аденауер, Віллі Брандт і Гельмут Коль – провели свою країну на цьому складному шляху.

Від Конрада Аденауера, який став канцлером незабаром після війни, Україна може дізнатися, чому важливо прийняти втрату своєї території, і як це допоможе в довгостроковій перспективі. Аденауер твердо вірив, що Західна Німеччина стояла перед вибором – єдність чи свобода. Вільна і прозахідна Німеччина, думав він, ніколи не зможе об'єднатися з підконтрольним Радам сходом. І хоча він як і раніше повністю дотримувався принципу остаточного об'єднання і неподільності німецької нації, але зрозумів ще в 1945 році, що "окупована Росією частина втрачена для Німеччини на невизначений час".

Оскільки Аденауер зробив вибір на користь Заходу, Західна Німеччина отримала допомогу за планом Маршала, вступила в Європейське об'єднання вугілля і сталі, і в НАТО, переозброїлася, і скористалася перевагами "економічного дива" 1950-х років. Ця політика дорого обійшлася. Повернувшись на Захід, Аденауер, таким чином, дозволив Східній Німеччині придбати риси державності, що ще більше роз'єднало німецький народ.

Читайте також: Військова прокуратура вперше назвала підрозділи російської армії, які захоплювали Крим

Аденауер був правий, він вибрав свободу, коли Німеччина потребувала відновлення. І Київ також має прагнути до того, щоб залишитися прозахідною державою перед лицем російської ворожості. Тому розумним рішенням буде, якщо Україна відмовиться від своєї риторики про возз'єднання і офіційно заявить, що східний Крим і Донбас перебувають під окупацією Росії. Тим самим вона зможе не підпускати антиукраїнські елементи і населення в цих регіонах до своїх справ і передасть всю відповідальність за їх благополуччя Москві. Потім Київ повинен зосередитися на розвитку політичних, військових, економічних і культурних установ, щоб зробити їх повністю сумісними з західними інститутами.

Україна може отримати ще один практичний урок від Віллі Брандта, який був канцлером на початку 1970-х років. Під час його перебування на посаді Сполучені Штати і Радянський Союз прагнули поліпшити відносини і скоротити свої арсенали ядерної зброї, а Східна Німеччина стала доконаним фактом. Брандт прийшов до висновку, що в політиці зневаги до Східної Німеччини мало переваг.

Його нова "Східна політика" (Остполітік) нормалізувала відносини з СРСР, Польщею і Чехословаччиною, прийняла непорушність післявоєнних кордонів, і продовжила офіційне дипломатичне визнання Східної Німеччини. Такий підхід відкрив нові способи впливу на Східну Німеччину і, отже, просування німецьких національних інтересів.

Читайте також: У Лаврова пояснили, за що Росія воює на Донбасі

Як і Брандту, Києву коли-небудь, можливо, доведеться зробити немислиме: почати вести переговори з сепаратистами і кримською владою напряму. Зараз виключення з української політики значної частини антизахідних елементів і населення вигідно для України, це дозволить їй взяти прозахідні реформи. Але як тільки Україна стане досить західною, щоб зрозуміти, що продовження бойових дій і вбивств не служить великим цілям, Києву знадобиться щось на зразок політики Брандта, щоб покласти край конфлікту. Приклад Німеччини свідчить, що війну не можна зупинити без будь-якого компромісу з сепаратистами, як з реальними учасниками мирних переговорів. Справа навіть може дійти до певної форми квазі-визнання.

Фінальний і обнадійливий урок може люб'язно надати Гельмут Коль, який пояснить, як Україна може, в кінцевому рахунку, отримати свої території назад, перемігши у соціальному та економічному змаганні між українською і російською системами, а не з допомогою прямої військової сили.

До 1980 року багато німців прийшли до висновку, що возз'єднання Німеччини було неможливим. Здавалося, новий статус-кво встановився навічно – але це тривало до тих пір, поки реформи радянського лідера Михайла Горбачова, і його заяви про те, що заблукалі соціалістичні держави не піддадуться радянській військовій інтервенції, не дестабілізували допоміжні режими і підірвали сам сенс існування східнонімецької держави.

Читайте також: Тука анонсував стратегію деокупації Криму і Донбасу

Східна Німеччина зберігала свій законний статус в якості соціалістичної альтернативи своєго капіталістичного кузена; як тільки соціалізм почав розпадатися, гра була закінчена. Масові протести в жовтні 1989 року і потоки східних німців, які ринули на захід, ще більше похитнули легітимність режиму. Через два тижні після того, як пала Берлінська стіна, Коль сформулював своє бачення об'єднання. До кінця 1990 року це бачення стало реальністю – але не тому, що Бонн люто його просував, а тому, що східнонімецький режим розпався, його економіка перебувала на межі краху, переважна більшість східних німців хотіли возз'єднання, а Радянський Союз був занадто слабкий, щоб зупинити його.

Як і Німеччина часів Коля, Україна повинна думати про возз'єднання як про віддалену перспективу, яка стане реальністю тільки тоді, коли успіх реформованої, європеїзованої України буде контрастувати з життям в слабкій і ізольованій Росії. Україна може успішно просувати возз'єднання, але для цього їй потрібно перемогти не Росію та її військових маріонеток, а виграти змагання між двома конкуруючими системами. Як і Західна Німеччина, Україна легко може перемогти, якщо вона збереже свою прихильність західному шляху.

Дізнавайтеся головні новини першими — підписуйтесь на наші push-сповіщення.
Обіцяємо повідомляти лише про найважливіше.

Відправити другу Надрукувати Написати до редакції © За матеріалами foreignpolicy / ЛЛ
Побачили помилку - контрол+ентер
Останні Перші Популярні Всього коментарів: 6
Вибір редакції