Перші місця роботи зірок:
чим артисти заробляли на життя, перш ніж стати відомими

Зараз вони успішні, багаті та знамениті. Збирають аншлаги у найбільших залах українських міст. Однак перш ніж здобути віддану любов мільйонів, знаменитостям довелося пройти немало випробувань на своєму шляху.

Сайт ТСН.ua поспілкувався із українськими зірками та розпитав у них, чим вони заробляли на життя перш ніж стати відомими артистами.

Так, продюсер і тренер проекту "Голос. Діти-3" Потап займався різними справами – був і тренером з плавання, і товарознавцем у магазині, ба, навіть будівельником.

А от переможниця "Євробачення 2016" і тренер "Голосу країни" Джамала вже на початку кар'єри заробляла пристойні гроші своїм неймовірним голосом.
У нас вдома було правило: людина завжди повинна працювати. Я вдячна батькам за те, що вони і мене навчили працювати. Наш будинок в Криму розташований за сім хвилин ходьби від моря, але його я завжди мала "заслужити". На пляжі з'являлася о другій годині дня, коли всі ховалися від сонця і спали в прохолодному затінку. Це був мій час для відпочинку.

Ми вирощували помідори і огірки – о восьмій ранку я повинна була полоти в теплиці траву, тому що після дев'ятої там просто неможливо було перебувати. Потім тато запитував: "Ти просапала бур'яни?", "Двір замела?", "Мамі допомогла посуд помити?" І тільки коли проходився по всьому списку, відпускав мене з сестрою на море.

Я завжди дякую богові за те, що під час навчання в Києві, не заробляла собі на життя поза професією музиканта.

Наприклад, не йшла працювати до кафе і не кричала: "Вільна каса!", чи не співала в барах кавер-версії для людей, які їдять. Я співала в джазових клубах. Вже тоді були люди, які знали, що є співачка Сусанна Джамаладінова, яка співає джаз. І вже тоді я збирала навколо себе свою маленьку публіку.
У мене не було сумнівів, що я почну будувати свою кар'єру в Києві. Одразу після закінчення консерваторії я прослуховувалася в Національну оперу України, але мені сказали: "Приходьте через рік – сьогодні місць немає". Порадили взяти певну кількість уроків за сто доларів кожен, і тоді, можливо, я потраплю до театру. Це, в принципі, був гуманний хабар, тому що там є, у кого повчитися. Але я задумалася – стільки вчитися, щоб тепер брати уроки за сто доларів без будь-якої гарантії, що мене візьмуть на роботу? Як я буду жити в Києві? На гуртожиток прав не маю, потрібно знімати квартиру...

І в той момент мені нагодилася робота в мюзиклі "Па". Там я співала близько року, отримувала майже тисячу доларів на місяць, і це були дуже великі гроші для мене: я могла оплачувати квартиру і паралельно готуватися до "Нової хвилі". У 2009 році я перемогла на цьому конкурсі. Мій зліт не був стрімким. Якби я лежала на дивані, а потім отримала "Гран-прі", це було б дійсно дивно. Але я робила все для того, щоб стати співачкою.

Мені треба було прийняти важливе рішення: або я їду з батьками на море, або залишаюся в Києві і відвідую модельну школу. Я без вагань вибрала другий варіант.
До того, як потрапити на телебачення, я працювала моделлю. Це був 1997 рік. Модельний бізнес в Україні тільки зароджувався, але вже тоді на всю країну прогриміло ім'я моделі Діани Ковальчук.

Вона перемогла в престижному конкурсі Elite Model Look у Франції, і її приклад надихнув багатьох, мене в тому числі.

Тоді ще ця професія не отримала негативного забарвлення, яке з'явилося пізніше. І на хвилі популярності, в 13 років, я вмовила маму відвести мене до модельної школи. Вона була не проти, але виникла проблема. Оскільки все це сталося влітку, в липні, ми всією сім'єю вирушали на відпочинок. І мені треба було прийняти важливе рішення: або я їду з батьками на море, або залишаюся в Києві і відвідую модельну школу. Я без вагань вибрала другий варіант. І жодного разу не пошкодувала про це.
Потім почалися перельоти, кастинги, примірки, дефіле... Моделі потрібно мати залізний характер, терпіння, силу волі, щоб витримати такий ритм і психологічне навантаження. Тому що тобі часто відмовляють на кастингах, а ти все одно повинна зібрати волю в кулак і йти далі, доводячи, що ти найкраща. Тут виживає лише найсильніший. Але незважаючи на всі труднощі, відступати я не збиралася.

Перша моя робота за контрактом була в 14 років в Японії, а з 15 до 18 років я вже працювала, переважно, у Франції. Але, повернувшись додому, щоб поміняти документи, я зважилася змінити і своє життя. Вирішила, що хочу стати телеведучою, і поставила крапку в модельній кар'єрі.
Зарплати у моделей немає. Є гонорари від показів, дефіле та знімань. У перший час модель-початківець живе в борг: гроші їй платить агентство, поки вона відвідує кастинги і шукає перші замовлення. Уже коли з'являються перші клієнти, агентство утримує з оплати праці моделі гроші, які були витрачені на неї раніше. Так що в перший час від гонорарів залишалося зовсім небагато. На ці гроші можна було купити продукти, відкласти трохи на одяг і кілька раз відвідати з подругами-моделями кафе.
Сильне враження на мене справила Японія, де я працювала кілька місяців. В Європі дівчата їздять по кастингах і на знімання самостійно, а в Японії їх привозять організовано на мікроавтобусі. Що мене найбільше вразило – трудоголізм японців. Вони таку кількість роботи виконують за короткий відрізок часу, що нам і не снилося. Японці дуже вимогливі до себе та інших, і європейцям непросто витримати їхній ритм і такий пресинг. Ми готували каталог весільних суконь, а їх було 26, і за один знімальний день всі вбрання потрібно було відзняти. Свій обід ми їли дуже швидко, тому що над нами мало не з секундоміром стояли. Запам'ятався мені в Японії ще один епізод, коли нас вчили міняти пози під хлопки. Нас знімали на відео – як ми змінюємо положення тіла, причому треба було вчинити певну кількість рухів за певний відрізок часу. Потім відео переглядали і нас коректували. Було досить складно витримати таке тренування, зате потім цей досвід мені дуже знадобився в роботі
Найдовше я працювала в Парижі, і більше спогадів залишилося про це місто. Приїхала я до столиці Франції в листопаді, взимку там холодно, вогко, неприємно. Тому моє перше враження про найромантичніше місто у світі було не найприємнішим. Той Париж, сонячний і романтичний, який я бачила на картинках, не мав нічого спільного з тим, що я спостерігала навколо. А тут ще накотилася моторошна депресія – перші кілька місяців цей стан був моїм незмінним супутником.

Тоді ще не був так розвинений Інтернет, листуватися або спілкуватися онлайн можливості не було. Я дуже сумувала за рідними і писала їм листи від руки. Або ж телефонувала додому: коли було дуже сумно – через день, а коли не дуже – раз на кілька днів. Це зараз я на один день їжджу в Париж у відрядження, а тоді я летіла з дому на півроку і повернутися раніше не було жодної можливості.

У Парижі у мене сталася дивна зустріч з видатним французьким кутюр'є Аззедіном Алайя. Він вів усамітнений спосіб життя, довгий час не випускав колекцій, а потім вирішив порушити творче мовчання і в той рік зібрався зробити першу за багато років колекцію прет-а-порте. На площі Готель-де-Віль в Парижі у Алайя був великий будинок, де він жив, і там же розташовувалося його ательє. І ось туди я приходила на примірку – дизайнер вибрав мене своєю моделлю і за моїми параметрами шив свою колекцію.
Спілкувалися ми з ним спочатку в основному за допомогою жестів: Аззедін не говорив англійською, а я – французькою. Але взаєморозуміння знаходили легко. У цей же час агентству, в якому я працювала, виповнювалося п'ять років, і з цього приводу влаштовувалася велика вечірка за містом, в розкішному шато. Якось я прийшла на примірку, і Алайя, дізнавшись, що я збираюся на паті, поцікавився, в якому вбранні я хочу піти. Я знизала плечима, тому що мені нічого було вдягнути. І тоді Аззедін запропонував мені взяти його сукню. Я так зраділа! На цьому світському рауті я була в його червоній сукні із щільного трикотажу (Алайя часто використовує цю тканину для створення своїх шедеврів).

У 15 років, після того, як я вступила до музичного училища, у мене почалося доросле життя – я стала працювати. Вранці співала в церкві, а вечорами – в ресторані.
У 15 років, після того, як я вступила до музичного училища, у мене почалося доросле життя – я стала працювати. Вранці співала в церкві, а вечорами – в ресторані. Добре, що ніхто не питав про мій вік! Я малювала собі величезні червоні губи і обов'язково – мушку, у мене було волосся кольору "баклажан".

Загалом на роботу я приходила в бойовій розмальовці індіанця! В церкві за одне "співання" нам платили по 5 гривень, і це були гроші! А в шинку зі мною розраховувалися іноді навіть в доларах. Так що загалом я заробляла навіть більше, ніж моя мама-лікар. І взагалі співати в ресторані мені страх, як подобалося, тому що це був не просто виступ, а ще й посиденьки після з музикантами, так мене "лабухи" всього міста знали!

Потім я знайшла собі "продюсера", це була жінка, яка побачила, яка я гарна і талановита і взяла мене "на контракт". Я "сиділа" у неї на зарплаті в 400 доларів, а за концерт отримувала по 15 баксів.
16-річна Оля Полякова разом з мамою
Вранці Оля співала у церкві, ввечері - у ресторані

Одного разу я озвучував мультфільм "Суперкнига", створений за біблійними історіями. Це був дуже цікавий і захопливий досвід – і в технічному плані, і в артистичному.
Я не обмежував себе одним напрямом, навпаки, набирався досвіду в абсолютно різних професіях: працював тренером з плавання, був журналістом у газеті, підробляв товарознавцем в кафе, навіть будівництво було в моєму житті. Але найулюбленішим видом діяльності, який до того ж приносив дохід, була сфера MC – колись я працював ведучим вечірок.

В інших галузях я працював зовсім недовго. Мене завжди притягувала музика... У той час доводилося братися за будь-яку роботу, яка приносила гроші на прожиття. Одного разу я озвучував мультфільм "Суперкнига", створений за біблійними історіями. Це був дуже цікавий і захопливий досвід – і в технічному плані, і в артистичному. Він став у пригоді мені в майбутньому.
Потап у юнацькі роки (зліва)
На місяць в середньому я заробляв 150 доларів. 100 доларів у той час коштував запис однієї пісні в студії. Вся моя зарплата йшла на творчий розвиток. За 150 доларів я примудрявся домовитися на запис двох пісень. Як я жив, що їв, на які кошти купував одяг... навіть не уявляю.

Одним з моїх короткочасних місць роботи була компанія, яка проводить інтернет і радіокабель у квартири. Доводилося довго перебувати в екстремальних умовах: більшу частину робочого дня проводити на даху, зустрічаючи щурів, голубів та іншу живність.

Пам'ятаю, як у 16 років я працював промоутером. В одязі з логотипом торговельної марки стояв біля магазину і запрошував людей продегустувати продукт або взяти участь в акції. Працював кілька місяців.

Займався цією роботою, тому що хотів заробити на свої витрати. Мама до того моменту вже жила в Римі і намагалася допомагати нам фінансово, але я дуже хотів стати хоч трохи незалежним у фінансовому плані і почав працювати.

Пам'ятаю, що за перший час заробив 500 гривень. Тоді для мене це була дуже гідна сума. купив на ці гроші взуття, вітрівку і джинси, а ще пригостив друзів морозивом у кафе.

Пам'ятаю, що в один із перших робочих днів я запрошував людей на дегустацію. Але всі проходили повз. В ті часи такі акції були новими і незвичними для людей. І вони, мабуть, не зовсім розуміли, куди їх запрошують. І тоді я до чергової фрази із запрошенням спробувати продукцію додав слово "безкоштовно". Після цього народ пожвавився і біля дегустаційного столика відбою не було від клієнтів.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
Made on
Tilda