70-і роковини Волинської трагедії: профанація і сакралізація

70-і роковини Волинської трагедії: профанація і сакралізація

Володимир В’ятрович

Подальшій профанації досліджень цієї теми в Польщі сприяла й описана вище надмірна увага до неї з боку політиків.

Вони не потребували складних і суперечливих пояснень, а прагнули простих і однозначних оцінок, які можна легко оформити в гучні заяви.

Інформаційна кампанія, присвячена польсько-українському конфлікту, вже сягнула свого піку і, очевидно, незабаром піде на спад. Усі політичні кроки (заяви окремих політиків та партій, постанови сенату та сейму, візит президента Броніслава Коморовського на Волинь) — здійснені, наукові заходи (конференції, презентації, дискусії) ― проведені. Тож можемо підвести її попередні підсумки.

Повернення політиків до цієї теми не увінчалося жодними здобутками, які можна було б назвати корисними для польсько-українського порозуміння. Попри те, що це слово постійно звучало з вуст політиків сусідньої держави.

Прийняті сенатом та сеймом формулювання про антипольські акції як "етнічні чистки з елементами геноциду" стали лише повторенням головної тези постанови 2009 року, яка далека від коректної історичної та юридичної оцінки явища і є лише результатом політичного компромісу.

Натомість гарячі дискусії довкола цих формулювань, спровоковані в парламенті (де розглядалися й значно більш жорсткі варіанти — з однозначним визначенням "геноцид", із засудженням ОУН та УПА як злочинних організацій, із призначенням 11 липня Дня мучеництва кресов'ян) та в суспільстві в цілому, засвідчили: серед польських політиків домінує однобокий погляд на трагічну історію наших народів.

Вони воліють говорити про страждання лише поляків і звинувачувати у злочинах лише українців. Тому всі політичні ініціативи 2013 року стали лише кроком назад порівняно з тим, чого вдалося досягнути десять років тому.

Нагадаю, тоді було озвучено заяви двох президентів Александра Квасневського та Леоніда Кучми, які спільно взяли участь у відкритті пам'ятника в селі Павлівка. Парламенти обох країн прийняли єдиний текст постанови з приводу трагічних подій 60-літньої давності.

Через десять років текст постанови з великим трудом узгодили між собою польські парламентарії. Їхні українські колеги просто проігнорували цю подію.

Отже, в політичній площині тема польсько-українського конфлікту, напевно, лише виграла б, якби політики взагалі не поверталися до неї і визнали здобутки, досягнуті в 2003 році.

Небагато оптимізму вселяють кроки, здійснені на громадському рівні. Ініціатива українців, які об'єдналися в громадський комітет "Примирення між народами" і звернулися до польського суспільства не допустити політизації минулої трагедії, фактично залишилася без відповіді.

Простягнута з України рука так і зависла в повітрі, а політизація цього питання сягнула небаченого досі рівня.

Проте найсумніша картина вимальовується, якщо спробувати проаналізувати історіографічні здобутки цього року. Попри надзвичайну популярність теми польсько-українського конфлікту в медіа, жодних нових досліджень (монографій, збірників документів чи концептуальних статей) так і не з'явилося.

Фактично не відбулося жодного діалогу між українськими та польськими науковцями — організовані в Україні та Польщі конференції мали виразно монологічний характер. Схоже, історики цього року делегували право сперечатися політикам, що пішло на шкоду як історії, так і політиці.

Українська історіографія цього питання лише спинається на ноги. Але за останні роки з'явилося кілька нових робіт авторів, що використовують не знані до того польськими науковцями матеріали з українських архівів.

Здавалося б, поява таких робіт інтенсифікує наукову дискусію, проте польські історики назвали нові дослідження ревізіоністськими і такими, що не варті обговорення.

Тим часом у самій польській історіографії дедалі помітнішим стає вплив політичного дискурсу. Навіть ті історики, які раніше намагалися об'єктивно оцінювати польсько-український конфлікт, сьогодні скочуються до однобоких підходів, пишуть про польські акції як виключно "відплатні" чи навіть використовують у своїх публікаціях відверто абсурдні формулювання на кшталт "попереджувально-відплатні акції".

Зацікавлення цією темою засобів масової інформації призвело до "таблоїдизації" теми — розроблені й розтиражовані ними уявлення стали змінювати історіографію, наближати її до свого рівня.

Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно й у широкому контексті поступово відійшли на задній план і були усунуті роботами, які пропонували значно простіші підходи.

Панівною стала концепція, що передбачала одновимірний, лінійний розгляд проблеми: основою конфлікту була ідеологія українського націоналізму, спроби її реалізації призвели до кривавих наслідків, масові вбивства стосувалися лише польського цивільного населення, а винними у них були формації українського націоналістичного руху.

Подальшій профанації досліджень цієї теми в Польщі сприяла й описана вище надмірна увага до неї з боку політиків. Вони не потребували складних і суперечливих пояснень, а прагнули простих і однозначних оцінок, які можна легко оформити в гучні заяви.

Чимало істориків пристосовувалися до таких вимог, вихолощуючи свої роботи до рівня простого засудження однієї зі сторін конфлікту.

Однак відхід від зважених наукових підходів в оцінці Волинської трагедії на цьому не обмежився. Ще однією особливістю цьогорічних дискусій довкола цієї теми стала її поступова сакралізація. Певні об'єктивні підстави для цього, звичайно, є, адже мова йде про трагедію, яка тривалий час замовчувалася, про смерть (часто дуже жорстоку і мученицьку) тисяч людей.

Усі вони потребують гідного поховання та вшанування, участь церкви у заходах, приурочених трагедії, є очікуваною і бажаною. Крім того, християнський підхід, який передбачає взаємне прощення, є одним зі способів подолання наслідків взаємних убивств у минулому.

Але навіть представники церкви виявилися не завжди готовими до того, аби керуватися таким підходом.

Напередодні відзначень сумних роковин представник Римо-католицької церкви в Україні архієпископ Мечислав Мокшицький виступив із радикальною заявою, в якій усю вину за конфлікт скинув виключно на українців, які, на його думку, мали би звернутися до поляків із проханням "вибачте та просимо вибачити", тому що в даному випадку неприйнятна формула "вибачаємо і просимо вибачення", використана під час польсько-німецького примирення.

Згодом високопоставлений церковник дещо змінив свою думку і поставив підпис під спільною декларацією керівників католицької та греко-католицької церков, яка містить значно м'якші твердження.

Натомість незмінними залишаються погляди іншого священика Тадеуша Ісаковича-Залеського, який є одним із головних речників радикальних сил у Польщі.

Утім сакралізація теми не обмежується активною участю представників церкви в подіях, пов'язаних із нею. Догматичні підходи, властиві для релігійних дискурсів, стають дедалі більш відчутними в наукових обговореннях.

Доповіді окремих дослідників на конференціях є більш схожими на проповіді — у них немає бажання пояснити минулі події, розібратися в них, відтворити мотиви учасників конфлікту, а звучить лише однозначне засудження однієї з його сторін.

Дедалі більше значення в дискусіях набувають не факти, а символи. Польські історики так гаряче намагаються прив'язати знищення 9 лютого 1943 року польського села Паросля до УПА, тому що таким чином можна буде не лише відсунути назад у часі початок антипольських дій, але й показати, що перша військова акція українських повстанців була саме антипольською.

Замість знань поступово починає домінувати віра — часто публікації починаються формулою "незаперечно встановлено, що...", а далі йде перелік фактів, поки ніким належним чином не обґрунтованих. Поки лише "на віру" можна сприймати вже канонічну цифру втрат у 100 тисяч убитих поляків.

Адже вона не опирається ані на надійні джерела, ані на серйозну методологію підрахунку. Спроба поставити під сумнів деякі факти (як, до прикладу, одночасну атаку близько 100 сіл 11 липня 1943 року) подається як відверта єресь і святотацтво.

Сумнів, без якого неможливий науковий підхід, відкидається як недоречний, а суперечка щодо певних положень сприймається мало не як гріх. Тому наукові конференції перетворюються в монологічні засідання без жодних дискусій.

Очевидно, що такі підходи до аналізу минулого можуть не лише остаточно зупинити розвиток наукового опрацювання теми, але й призвести до нівеляції дотеперішніх напрацювань.

Крім того, вони точно не сприятимуть налагодженню порозуміння між українцями та поляками, адже спонукають не до спроб зрозуміти іншу сторону, а лише навернути її на свою остаточну правду.

Володимир В'ятрович

Повʼязані теми:

Наступна публікація