А правда де?

А правда де?

Чому для іноземних журналістів слова представників української влади і сепаратистів майже рівноцінні.

Укладено чергову угоду про припинення вогню на Донбасі, й знову, здається, ніхто не впевнений, що цієї домовленості врешті дотримаються. Навіть на сьогодні вже є численні порушення цієї угоди, і кожна зі сторін звинувачує у відкритті вогню – іншу. Так само, як кожна сторона звинувачує іншу у провокаціях. І кожна сторона буде наполягати, що саме вона дотримується режиму припинення вогню у той час, як інша продовжує стріляти.

Журналісти дуже рідко дійсно здатні перевірити, хто почав першим, коли ракети літають туди-сюди у Донецьку, Дебальцевому чи деінде. Все, що ми можемо, це зробити висновки з опосередкованих доказів і... оцінити, хто є надійним співрозмовником.

І ось тут Україна могла би мати величезні переваги. Російська сторона, скажімо так, має дефіцит довіри. Вони брехали про мародерство українських націоналістів, які "загрожували Криму". Брехали про відсутність російських військових у Криму. І брешуть просто зараз про те, що на Донбасі росіяни не воюють. Самопроголошені лідери в Донецьку та Луганську спираються здебільшого на ту підтримку, яку мають у складанні казок про вигадані злочини уявних українських "фашистів", які нібито чинять геноцид. Справедливо зазначити, що Кремль, як пропагандистська машина, а також лідери сепаратистів, яких ця машина підтримує, є просто кримінальними злочинцями.

Але водночас вони є професіонали своєї справи. Ви не можете перемогти кремлівський бруд просто ллючи ще більше бруду, і це трагедія, що так багато українців цього не розуміють. Українська сторона, яка стоїть на захисті територіальної цілісності суверенної демократії, могла б укріпити демократичні цінності, просто залишаючись "стороною конфлікту, яка каже правду". Натомість ми маємо епізоди, подібні до цього: напередодні угоди про припинення вогню Семен Семенченко разом із групою інших депутатів представив сенатору Сполучених Штатів як доказ присутності російських військових на Донбасі у 2014 році світлини, зроблені в Грузії у 2008 році. Про що вони думали? Вони вважають, що це хороша ідея – обманювати сенаторів США?

Навіть сьогодні Euromaidan PR на своїй сторінці у Twitter, за якою я слідкую, наполягають – українські військові не стріляють у відповідь, коли проросійські сили відкривають по них вогонь. В той самий час інші твіти від журналістів, яких я знаю, яким довіряю і які перебувають в епіцентрі подій, свідчать: вони чули на власні вуха – українські військові стріляють у відповідь.

Ще за часів першої Мінської угоди про припинення вогню Владислав Селезньов, речник АТО, казав мені, що вони ніколи не цілять по житлових районах, навіть якщо їх обстрілювали саме звідти. Однак я щойно з Донецька, де на власні очі бачив серйозно пошкоджені будинки у мирних осередках – тож мені складно у це вірити.

Ви не можете перемогти кремлівський бруд просто ллючи ще більше бруду

Нишком, у приватних бесідах, українські бійці та інші, пов'язані із силами АТО, підтверджують, що по житлових районах стріляли. І вони вочевидь це робили – адже проросійські сили використовують людей як живий щит.

Одні можуть критикувати Україну за те, що дає відсіч, інші скажуть, що бійці не мають вибору, якщо хочуть захистити себе. Визнання власних військових помилок та невдач, звісно ж, не найкращим чином позначиться на іміджі України. Але водночас принесе й відчутні переваги: відновлення довіри. І в підсумку шальки терезів опиняться на боці Україні (якщо лише мене та й більшу частину спільноти західних журналістів не ввели в оману!).

Незалежні спостерігачі знають, що Україна у відчайдушному становищі, вона намагається відбити невиправдані напади сильнішого сусіда. І є багато можливостей викликати співчуття і розуміння навіть там, де помилки української сторони призвели до численних втрат серед мирного населення. Але досягти цього розуміння було б набагато легше, якби існувала атмосфера довіри між журналістами та українськими політичними і військовими спікерами.

Натомість українські офіційні особи неухильно підривають запаси довіри, які і так майже вичерпані. Наприклад, більшість з того, про що звітує речник АТО полковник Андрій Лисенко, цілком може бути правдивим. Але після його заяви (наведу лише один приклад) 12 липня 2014 року про вбивство українськими військовими тисяч бойовиків-сепаратистів за один день без надання жодних доказів, іноземні журналісти з підозрою ставляться до його слів.

Якщо дійсно угоду про припинення вогню порушили в основному проросійські сили, які намагаються взяти під контроль Дебальцеве, то це має викликати потужну реакцію з боку Заходу – байдуже, буде це посилення санкцій проти Росії чи надання допомоги Україні. Ви занадто добре знаєте, що деякі західні політики усіма силами прагнуть цього уникнути і хапатимуться за будь-який шанс сказати, що "все складніше, ніж здається". Росіяни теж про це знають і каламутять воду, переводячи стрілки у порушенні режиму припинення вогню на українців.

І з огляду на те, що українські речники далеко не завжди казали громаді правду, ми, іноземні журналісти, не можемо довіряти їм набагато більше, ніж спікерам від сепаратистів. Тож нам лишається усе частіше казати своїм читачам та глядачам, що "українська влада сказала так, а сепаратисти – інакше", надаючи їхнім точкам зору майже рівнозначну цінність. Та чи так вже наївно з мого боку вірити, що все може бути по-іншому?

Гуллівер Крег - британський журналіст, висвітлює події в Україні для France24 з 2010 року. Часто відвідує зону АТО - як території, які підконтрольні Україні, так і ті, що контролюють сепаратисти.

Наступна публікація