А троє дерев – це вже ліс?

Поети, як відомо, не йдуть від нас цілком і безповоротно. Вони залишають нам найважливішу частку себе – тексти.

Того вечора навіть заньковецькі гардеробниці вимагали показати квиток, перш ніж узяти ваш плащ, не кажучи вже про мокру парасолю. Вони професійно сканували ваш недорогий одяг, скептично зіставляючи його з коштовністю квитка. Якщо ж у вас був не квиток, а запрошення, то вони сприймали його з іще більшою недовірою, ретельно вивчаючи ваш ряд і місце.

Славнозвісний львівський театр штормило від напливу людей настільки, що дехто так і не зміг прибитися до свого берега й залишився стояти під стіною, добрі дві з половиною години переминаючись із ноги на ногу. Білетерки світили своїми одноокими ліхтариками по рядах, намагаючись посадити чергову новоприбулу пару з обласної державної адміністрації. Однак того вечора навіть їм, чиновникам, звиклим повсякчас сидіти на загартованій у нелегкій щоденній праці п'ятій точці, довелося потренувати свій опорно-руховий апарат.

Я впевнений, що героєві вечора Грицькові Чубаю все це сподобалося б. Йому сподобалося б, що його вечір зібрав цілковитий аншлаг – жодного вільного місця на весь театр! Мені здається, того вечора він посміхався до нас зі свого вирію чи раю, чи де він там сьогодні. Йому не могло не сподобатися те, що його вірші, його життя, його музика здійняли такий людський шквал і шторм.

Я свідомий того, що Григорій Чубай композитором не був. І все ж я пишу "його музика", бо не було б його, то й не було б, мабуть, ні гурту "Плач Єремії", ні стількох інших фантастично гарних пісень. Тобто Грицько для нас усіх не тільки геніальний поет, а й культовий учитель. Гуру, який сформував не одне покоління творчих людей. І, я впевнений, продовжує формувати.

За прикладом далеко не ходитиму: от, скажімо, я. Провчившися всі п'ять студентських років у Львові, я так і не перетнувся з ним. Ба більше – навіть і не знав про його існування десь поруч. А вийшло так, що мій рік завершення інституту для Грицька став останнім роком життя. Минуло лиш кілька місяців – і я потрапив до його недавнього товариства, до Грицькового кола. І всі ті нові друзі – поети, художники – тільки Грицька й згадували. Я торкався його вже потойбічної постаті через них, живих і вдячних йому за те, що він був.

Так, того вечора 18 вересня йому надзвичайно сподобалося б у театрі імені Заньковецької, де він, до речі, свого часу працював робітником сцени. Звісно, йому так само сподобалася б і розкішна книжка, що стала приводом для тієї презентації – та не одна, а ціле "П'ятикнижжя" з додатками. Її у "Видавництві Старого Лева" підготувала й видала Грицькова донька Соломія. Пошукайте й обов'язково придбайте цей книговидавничий шедевр – і не тільки заради Чубаєвих геніальних поезій.

Поети, як відомо, не йдуть від нас цілком і безповоротно. Вони залишають нам найважливішу частку себе – тексти. А Грицько Чубай залишив ще й неперевершений талант згуртовувати довкола себе талановитих і сміливих. Він об'єднує всіх нас навіть нині, будучи серед нас присутнім по-іншому. Того вечора на сцену виходили ті, що були серед найближчих – Олег Лишега, Віктор Морозов, Юрко Винничук, дружина Галя й донька Соломія, син Тарас.

"Татку, а троє дерев – це вже ліс?" Того вечора я так і не запитав у Тараса, чи цей рядок зі "Світла і сповіді" часом не був його, Тараса, дитячим запитанням, поставленим батькові. Наприклад, під час прогулянки Погулянкою. Зате ми встигли поговорити про Грицька-меломана, колекціонера вінілових платівок. Бо для поета Чубая (зрештою, як і для всіх справжніх поетів) музика була центральною віссю, сенсом існування і домом буття. І в цьому домі буття виріс на музиканта його син Тарас.

Нині з пісень на Грицькові слова можна складати повноцінну концертну програму з чудовою музикою гуртів "Файно", "Джалапіта", "Піккардійська терція", "Плач Єремії", з "Віртуозами Львова", з "Четвертим кутом" Віктора Морозова. Про таку увагу до своїх поезій з боку настільки різних і добрих музикантів Грицько міг лише мріяти. До речі, Морозов – єдиний зі згаданих, чиї пісні Чубай устиг почути за життя.

Все інше він чує вже звідти. Тобто насправді все збувається – поезія обростає музикою і знаходить собі тисячі нових прихильників. А той, хто багато-багато років тому її записав, усміхнено слухає зі своєї висоти і не каже нам прощавайте.

Юрій Андрухович

 

Залиште свій коментар