Який народ – такі й пісні. Може, років так через триста цю їхню "Мурку" так само називатимуть українською традиційною музикою, захоплюватимуться її вишуканою мелодикою?
Вам, безумовно, як і мені, добре знайоме це явище: приймеш у себе якусь пісню – і вона днями, тижнями в тобі звучить, відлунює, повторюється. Тиждень тому я дописував свою книжку про 111 міст, її останні сторінки, а в мені все крутилося:
Пийте, браття, попийте,
А на землю не лийте,
А на землю не лийте.
Напийтеся всі п’яні,
Не будете упрямі,
Веселітесь, пляшіте,
Друг друга потішіте.
Це з козацького бенкетного канту, що завершує альбом Terra Cosaccorum - чергову фантастичну збірку старовинної української музики у виконанні блискучого Тараса Компаніченка з компанією. Яка, до речі, так само блискуча: гурти "Хорея козацька" та "Гуляйгород". Слухаєш їх – і знову починаєш вірити власному віршованому рядкові 20-літньої давності: "Україна – це країна бароко".
Святкові застілля я люблю ще з дитинства. У цьому сенсі наша країна завжди була вигадлива й багата. Настільки, що я й не братимусь описувати Різдво у Франику, наші традиційні наїдки і звичаї. Так гарно, як у Юрія Павловича Винничука, в мене все одно не вийде. До того ж я не знаю назви всіх обрядових страв і зовсім не вмію їх готувати.
Проте пам’ятаю, що інколи святковий стіл бував геть простим і скромним. І щоб радості від того не меншало, нам залишалося співати. Крім колядок і щедрівок, а відтак і народних пісень, сказати б, "загального репертуару", співали й тодішню естраду – наприклад, Івасюка. Співати з усіма дорослими – це наче й самому вже дорости до них. Найчастіше я просто відкривав рота, імітуючи спів, аби лиш побути серед тієї співочої компанії.
У співах за чаркуванням, у колі друзів та близьких є щось невимовно красиве і щемке. Ніхто не має стільки улюблених пісень до столу, як українці, а всі улюблені пісні відразу стають застільними. Випивши чарку-другу, ми розчулюємось, прагнемо обіймів і братань. Об’єднуємось у багатоголоссі, закидаємо чуби, розправляємо спини, пориваємося витягнути кожен рядочок якнайкраще, стараємося не схибити. Та й пісні до того спонукають – як уже згаданий бенкетний кант. Непогано б його, до речі, вивчити, щоб за наступної нагоди й самим заспівати, влаштувавши собі вдома живе козацьке бароко.
Я дуже люблю й шаную усе, що робить Тарас Компаніченко, а цю пісню, ну просто до сліз. Бо вона ж начебто весела і святкова, до чарки й застілля, а чомусь увесь час такий щем усередині і в горлі клубок. Можливо тому, що за вікнами зовсім інший час? Які все-таки прекрасні люди були ці наші предки, як самовіддано раділи життю й одне одному:
Cпіваєм, скачем, пляшем,
Руками плещем, машем,
Руками плещем, машем.
Всі печалі заливши,
Вином ся звеселивши.
Тепер же все відбувається майже так само, як і в ті героїчні часи: люди п’ють, їдять вишукані страви, звеселяють і зміцнюють свій дух не лише вином та медом, а й бенкетними кантами. Тільки канти ті вже інші, не козацькі, а бандюцькі. Проте хто сказав, що вони гірші?
Який народ – такі й пісні. І, може, ми справді варті саме таких талантів? Може, років так через триста цю їхню "Мурку" так само називатимуть українською традиційною музикою, захоплюватимуться її вишуканою мелодикою, шляхетною лексикою, просльозившися з радості й похмілля, як я тепер? І казатимуть приблизно те ж: "Які прекрасні люди були наші предки"! Не виключаймо й такої можливості: три-чотири століття – надто довгий проміжок часу. Невідомо, які в нас будуть нащадки, якщо вони в нас будуть.
Я впевнений, що ті давні застільники, укладачі пісень і їх виконавці, теж не претендували на вічність. До того ж їхній спадок усяка влада цієї країни вічно затоптувала і нищила як могла. Тож і нащадки Terra Cosaccorum, теперішні українці, переважно нічого про неї, Терру, не знають. Зате знають, що країну, в якій ми живемо, нам подарував товариш Сталін. А незалежність – товариш Єльцин. А мову – якісь поляки чи румуни, чи галичани. От лише звідки всі ті козацькі пісні? Від галичан чи що?
Та не треба ля-ля, не було ніяких пісень, крім "старых о главном".
Отож про наші часи невідомі нащадки будуть розповідати таке. Більшу частину заробленого люди віддавали владі як оброк – за саму тільки можливість пересиджувати у своїх старих і холодних норах, званих квартирами. А також пити палену горілку з пластикових стаканців, кутатися в дешевий мотлох з якого-небудь Китаю, і головне – вмикати чорний ящичок. У ньому їм зрідка, з нагоди найбільших свят, дозволяли помилуватися вишуканим товариством своїх правителів, благородних лицарів, аристократів та їхніх прекрасних дам – усіх цих талантів, які їх (разом з усією Террою) так нахабно мали.
Здається, я вже знаю, звідки той щем і клубок у горлі.
___________________________________________________________________________
Читайте також:
Поки Європа із захватом слухає наших "ДахуБраху" чи "Гайдамаків", українські продюсери й далі клепають своїх пластикових маріонеток, силіконових рептилій.