Безнадійна романтична закоханість

Навіть якщо потім у них нічого не вийде, і все завершиться прогнозовано печально – їх можна поважати бодай за спробу, за відчайдушність і довірливість.

Ось нещодавно було весілля в друзів. Якоюсь мірою я все це й спричинив, оскільки сам їх свого часу познайомив.

Вони гарна пара – він старший, вона енергійна, разом їм добре. Я від початку спостерігав за розвитком їхніх стосунків, спочатку з деякою іронією – мовляв, цікаво, як далеко це в них зайде, потім із азартом – ну що, скільки ще?

А потім із радісним передчуттям – ну все, тепер ви просто мусите бути разом, після всього того, що між вами було, інакше як ви будете мені в очі дивитися.

І ось вони одружилися, і мене вже кілька днів не полишає це приємне відчуття чесно проробленої роботи – адже ми всі, їхні друзі, їх підтримували, переживали за них, тішились чи бодай просто заважали. Хоча, здавалося б, що нам до їхнього одруження?

Це дивна річ, спостерігати за стосунками друзів. Помічати, як у твоїх приятелів з'являються нові подружки, або як твої подружки знаходять собі нових приятелів, зважати на це, запам'ятовувати імена нових персонажів, прислуховуватись до романтичних зізнань і розчарованих монологів.

Друзі на те й посилаються нам, аби ми складали їм компанію в їхніх закоханостях і розлученнях, в їхніх сердечних одкровеннях і ліричних пригодах.

Адже любов побудована на театральності, вона потребує глядацької аудиторії, потребує коментарів та співпереживання, долучення та несприйняття, причетності йвідстороненості.

Закохані так радо й щиро переповідають першому ліпшому зустрічному всі ці милі й такі важливі для них знаки й свідчення їхньої любові, що ти просто не можеш стояти осторонь, ти просто мусиш якось на це реагувати, підтримуючи їх у їхньому примарному й примхливому леті, в їхньому засліпленні й осяянні, підтримувати, розуміючи при цьому, що це легке сп'яніння швидко мине, і вони, можливо, шкодуватимуть, що були з тобою такими безборонно відвертими, що ділилися з тобою мріями та побажаннями.

І ти насправді знаєш, знаєш наперед, що вони будуть шкодувати, проте все одно не можеш відмовити їм у їхньому праві на засліплення та необачність.Друзям потрібно багато чого пробачати, перш за все – їхні нещасливі любові.

Іноді я думаю, як багато людей випадково потрапляє до нашого життя, цілком непередбачувано, абсолютно неочікувано, просто приводяться за руку до твоєї компанії кимось зі спільних знайомих.

Дехто з них швидко й назавжди зникає, так і не відбившись, як слід, у пам'яті, дехто навпаки – лишається поруч на роки, так що поступово звикаєш до нових імен, звичок, прив'язаності, переживань.

Що відбувається з тими, хто так і не став своїм для твоїх друзів? Куди вони зникають? І чи переймаються бодай якось із цього приводу? В чому сенс цього випадкового й довільного зіштовхування нас на цьому шляху, в цьому просторі?

Що би ми мали вихоплювати з цього необов'язковогоспілкування, з побіжних розмов та мимовільного втручання в чужі біографії?

Можливо, зовсім нічого, і всі ці випадкові персонажі проходять нашим життям так само безцільно, як і ми їхнім.

Можливо навпаки – всі ці побіжні погляди та приглушені голоси несуть для нас якусь приховану інформацію, якісь сигнали та натяки, які б ми мали відчитати й зрозуміти, якби мали трішки більше уваги й трішки більше любові. Одним словом, добре, коли твої друзі, зрештою, одружуються.

Бо могло бути зовсім інакше. Я, скажімо, добре пам'ятаю ту давню історію, коли мій добрий товариш теж пробував будувати стосунки. З них теж була гарна пара, я їх теж підтримував, як міг. Мирив, коли вони сварилися, підсміювався, коли вони мирилися.

А потім вони розійшлися. Різко й без варіантів. Вона десь зникла. А ми з ним лишилися товаришами. Хоча десь глибоко в душі я завжди розумів, що спілкуюся з ним лише для того, аби мати можливість хоча б іноді бачити її.