Білим тут не місце

Вам доводилося коли-небудь бачити карту Філадельфії? Ні? Тоді ви нічого не втратили – вона достоту така, як сторінка з зошита у клітинку. Одні вулиці біжать поправно зі Сходу на Захід і мають назви, а інші з Півночі на Південь і лише пронумеровані, або навпаки. Гуляти таким містом миле діло.У жовтні-листопаді 2000 року я перебував в Америці та Канаді, презентуючи свою англомовну книжку прози. І ось, коли я потрапив до Філадельфії, то мав чимало вільного часу і, вирішивши провідати китайський квартал, почимчикував, орієнтуючись за картою, навпростець.Я дуже скоро потрапив на вулицю, яка виглядала так, наче тут щойно завершили знімати фільм про війну. Чотири-п’ятиповерхові чорні масивні кам’яниці з вибитими вікнами і висадженими дверима скидалися на сліпців при дорозі, всюди валялися купи сміття, вітер котив перед себе обгортки, газети, порожні пластикові пляшки, підкидав високо у повітря поліетиленові мішечки і, з усього видно, це приносило йому неабияке задоволення.Я не зрозумів, куди потрапив – довкола панувало безлюддя, та раптом неподалік від мене з гуркотом приземлилася якась пачка – хтось її пожбурив з вікна. Услід за нею вилетіло поламане крісло, я ледве встиг відхилитися, і крісло упало на брук. Я наддав ходи, але шлях мені перепинив негр, він вийшов з брами з недопитою пляшкою віскі і, похитуючись, витріщився на мене так, мовби побачив живого Мікі Мауса. – Ти що тут загубив? – поцікавився він. – Заблукав?– Ні, я йду в китайський квартал. – Китайський квартал? – не повірив він, широко роззявивши беззубого рота, потім задер голову догори і гукнув: – Він іде в китайський квартал! – і розреготався. Я спробував його обминути, але він заступив мені дорогу, дурнувато посміхаючись. – На фіга тобі китайський квартал? Ти потрапив у чорний квартал. Тобі подобається наш квартал?Я кивнув. А тим часом з брами вивалив другий негр – цей був присадкуватий, а голе пузо вивалювалося з тісної сорочки. – Давно у нас не було таких гостей, – засміявся він і видихнув на мене разом зі згаром сморід тютюну і смаженої бульби.З вікна вилущилася голова третього негра:– Е! Тягніть його сюди!Я зрозумів, що ситуація тривожна і сказав:– Я не американець, не місцевий... Я не знав про ваші порядки. – Он як? – недовірливо примружився грубас. – Ти що – емігрант? Чи сраний турист?– Я письменник з України, – хотілося додати "бідний письменник", але я стримався, – їжджу по університетах з презентацією моєї книжки. Отак і до Філадельфії потрапив. – Що він там бздить? – гарчав третій з вікна. – Нема чого заливати! Тягніть, тут розберемося. – Він письменник! – пояснив беззубий. – З якоїсь Юркен!– А що ти пишеш? – спитав грубас. – Романи. – Кому на хєр твої романи потрібні? Треба писати дюдіки. Ти вмієш писати дюдіки?– Вмію. Ось тут у цій книзі є уривки з дюдіка "Діви ночі", – і я показав їм свою англомовну книжку.Грубас вирвав її у мене з рук і став гортати. – А де малюнки? – потім тицьнув пальцем у моє фото і показав беззубому: – Ти глянь! Як живий!А з вікна:– Давай сюди цього юкрена! Біллі Підар! Давай його сюди!Біллі Підаром виявився грубас, він гукнув:– Він дюдіки пише! Дав нам книжку почитати! – а тоді до мене: – Ти ж нам її подарував, так? Тоді підпиши. На пам’ять дорогому Біллі...Поки я писав, беззубий зробив ковток з пляшки і заплющився від задоволення. – А його не треба згадувати? – кивнув я на беззубого. – Він читати не вміє. Тупе створіння. Я буду читати твою книжку для усієї нашої компанії. Живи, письменнику! – поплескав мене по животі. – Сюди білі не зазирають. Якби ти був американцем або сраним туристом, ми б з тобою порозважалися. А так – що ж робити – іди з Богом.– Біллі Підар! – кричав той згори. – Я спускаюсь! Я тобі всі кістки переламаю, якщо ти його відпустиш!– Заткнись! Він дав нам дюдік. Я буду вам, ідіотам, читати, – потім висмикнув з рук беззубого пляшку і простягнув мені. – На, випий. Просто, щоб ми розпрощалися, як друзі. Випий, щоб у тебе про нас лишилися тільки добрі спогади.Я подумав, що краще б дістав від них по писку, аніж маю пити з однієї пляшки. Привид СНІДу війнув мені перед очима, але я заспокоїв себе тим, що віскі саме по собі антисептик, узяв пляшку і ковтнув. Віскі обпекло мені горло, я закашлявся, Біллі розсміявся і штовхнув мене в плече:– Давай, вали, поки той ідіот не спустився. Того дня я напевно побив рекорд швидкої ходи, бо ж не міг я – письменник з Юкрени – бігти. А з вікна лунало:– Ти що його відпустив? Ну, все, тобі амба! Я вже йду!З гуркотом гугупнуло ще одне крісло на брук, а за ним вилетіла пляшка і, розтраскавшись, дрібно задзенькотіла. Хтось сміявся, хтось щось кричав, гулюлюкав, лаявся, я не озирався, я чесав у китайський квартал, орієнтуючись по мапі, бо ж мапа ніколи не бреше, у ній просто ніколи не зазначають дільниць, на які не варто забрідати, не замальовують їх червоним, не значать хрестиками або чорними прапорцями, і щойно коли мені на очі попалися строкаті китайські вивіски і усміхнені китаянки, я нарешті пригальмував, стулив писок і став дихати лише носом.

__________________________________________________________

Читайте також:

Один день із життя пройдисвіта

Столиця незалежної України живе якимсь своїм ненормальним життям. Ось я йду по вулиці бандита Уріцкого, звертаю на Комінтерна і відчуваю, як у мені закипає гнів. І гнів цей намагається вирватися.