Збірна України – звучить натхненно. Але виглядає примітивно…
За каденції Олега Блохіна на містку наставника збірної України наша команда програла четвертий матч поспіль. Такого досі не траплялося. Але, виявляється, меж немає не лишень в досконалості. А якщо врахувати, що наступним опонентом синьо-жовтої команди найімовірніше буде збірна Німеччини, сумну статистику вочевидь буде продовжено. Нічого не скажеш, добре ми готуємося до Євро-2012…
Якщо в попередній зустрічі – проти Уругваю – на тлі незадовільного результату у виконанні збірної України хоча б фрагментарно проглядалася гра, то в матчі проти Чехії вже не доводилося розраховувати ні на те, ні на інше.
Післяматчевий коментар Блохіна
Прогрес очевидний, нічого не скажеш. Більше того, можна констатувати й навіть виокремити його нові чинники. Приміром, в останніх трьох поєдинках наші хлопці пропускали м’ячі на останніх хвилинах, цього ж разу доля поєдинку фактично визначилася уже в самому дебюті. Ростемо й мужніємо на очах. Тобто, маємо уже не тільки в хвіст, а й гриву.
Післяматчеві коментарі футболістів збірної України
Проте найконтрастніше порівняння з харківським матчем буде не стільки в нюансах поразки як такої, скільки в манері гри нинішнього нашого опонента. Якщо латиноамериканська команда грала й сама, і нам не особливо заважала (і ми примудрилися їм програти!), то команда східноєвропейська здивувала жорстким пресингом та в’язкою грою. Здивувала в першу чергу наших футболістів, бо будь-кого іншого, хто хоча б одного разу бачив у ділі наших родичів-слов’ян, загнати в глухий кут навряд чи була можливість. З тієї простої причини, що чехи так чинять завжди. Навіть за славетних часів Недведа. І ще славетніших – Масопуста.
Так ось, варто було нашому опонентові нав’язати нам свою гру, перекривати зони й активно пресингувати, як підопічні Блохіна стали почуватися якось кволо і ніяково, ніби засоромлений двієчник на святковій лінійці. Власне, проти такої гри наша команда завжди почувалася саме таким чином. Проте, враховуючи нашу амбітну мету й рівень опонента, все ж хотілося побачити щось інше. Якісніше. Впевненіше. Ну, хоча б, не таку приреченість.
"Рівень опонента" - маю на увазі лише те, що збірна Чехії зразка матчу проти українців – то в ліпшому випадку друга збірна цієї країни. Через різні причини у грі не взяли участь одразу семеро-восьмеро стрижневих виконавців. Не будемо гадати, щоб сталося, аби проти отетерілих Кучера, Кривцова й компанії вийшли Росицький, Барош та інші, проте факт залишається незаперечним: національна команда України ганебно програла експериментальному складу далеко не найсильнішої на даний час чеської збірної.
Часом навіть доводилося гадати – а хто ж дійсно минулої суботи здійснив надскладний вояж до негостинних шотландців – ми чи наші супротивники? Чехи, котрі провели кількома днями раніше чи не найвирішальніший офіційний поєдинок у відборі до Євро-2012, в фактично нічого не вартій грі проти України постали навдивовижу мотивованими, зіграними й емоційно налаштованими. Наші ж, таке враження, всі свої знання, уміння та емоції вихлюпнули в Харкові, в матчі з чемпіоном Південної Америки. І на наступний поєдинок поїхали просто туристами.
А от що поєднує два останніх матчі нашої головної команди, так це гра її оборонців. Проводиться ротація, люди міняють один одного з карколомною швидкістю, проте проблема залишається, немов родинне прокляття. З Уругваєм наламали дров Кучер із Ракицьким, з Чехією осоромились Кучер із Кривцовим. Хоча, справедливості заради, варто зауважити, що й флангові наші захисники цього разу зіграли не найкращим робом: і Шевчук, і Бутко не лише програли свої локальні війни, а й примудрилися привезти результативні для своєї команди неприємності.
Мабуть, дії наших гравців захисту не стали одкровенням. Радше навпаки. Це місце в українській збірній завше вважалося причинним. Просто раніше, навіть у тій же грі проти уругвайців, слабкі дії захисту компенсовувалися більш-менш вдалими діями атакуючої ланки. Цього разу зганьбилися всі. Не знайдеш жодної світлої плями на пошарпаному тілі нашої команди. Один суцільний негатив. І тягнуче розчарування вкупі з роздратуванням. Недарма ж наприкінці матчу українську команду її ж уболівальники удостоїли малоприємних епітетів, найбільш друкованим із яких було "ганьба".
Цікаво, що й наш тренер виявився "гідним" своєї команди. Не те, що не надто сподобалася зверхньо-іронічна посмішка Олега Володимировича після чергового ляпу підопічного, просто, мабуть, у подібній ситуації він мав би поводитися скромніше. Певен, що Блохін би зумів забити там, де це не зуміли Девич чи Шиндер. Проте нині у нього інша роль. Якій потрібно відповідати за всіма пунктами. А не як кажуть, згорів сарай, гори й хата. Оборона тріщить на всі петельки, нападники наскільки інертні, настільки й невмілі, а Олег Володимирович замінює одного опорного півоборонця на іншого (в усякому разі, Ракицький, який замінив Гая, став грати саме на його позиції, а не на своїй звичній у центрі оборони). Напад явно не впорався зі своїми обов’язками – Блохін знімає з гри Коноплянку, який хоча б моментами демонстрував активність. Милевський залишив поле занадто пізно. Хоча Селезньов вийшов занадто рано. Першого, здається, не варто було випускати взагалі, другий у грі проти саме такого опонента має з’являтися хіба що хвилин на п’ять…Як не безутішно це звучить, проте наш тренер досі не навчився вносити корективи під час гри.
Ось така виходить безутішна картина. 0:4 – це повторення нашого антирекорду. І якщо недавно ми раділи за Ярмоленка, котрий забив найшвидший гол збірної, то нині можна сумувати за те, що в Празі пропустили один із найшвидших м’ячів.
Ми сердечно тривожилися, що у нас відсутня інфраструктура напередодні континентального чемпіонату, а виявилося, що переживати варто за інше. Стадіони та готелі вже майже всюди введені в експлуатацію або чекають на завершальний акорд, а національна команда як існувала тільки на папері ще рік тому, так і продовжує своє бутафорське існування.
І якщо раніше Блохіну можна було скаржитися на попередників чи брак часу, то нині подібні аргументи вже не спрацюють. Певна річ, найлегше робити погоду, маючи тверде місце під сонцем. Одначе свербіж у потилиці – не завжди від мудрощів. Команда під його орудою вміє грати лише проти суперників на кшталт Узбекистану. І це, на жаль, факт. Малувато як для мети виграти домашній Євро. Проте достатньо, аби голого короля вважати обстриженим валухом…