Цікаві книжки: "Дисидент Вацлав Гавел"

Цікаві книжки:  "Дисидент Вацлав Гавел"

Вахтанг Кіпіані / УНІАН

Після кількох місяців у в'язниці на волю вийшов інший Гавел - зганьблений і принижений. Він впав у глибоку депресію. Про те як він змінився, - читайте у книжці Даніела Кайзера.

Що читаємо? Книгу Даніела Кайзера "Дисидент Вацлав Гавел" (Київ, "Темпора", 2012). Політична біографія першого президента вільної від комунізму Чехії - від дитинства й юності до приходу на Празький Град.

Автор, починаючи збирати матеріали про свого героя був вільний від його впливів, ба більше - вони не були знайомі. В процесі, правда, таке знайомство відбулось. І Гавел навіть надав можливість працювати в родинному архіві.

Також активно використовувались матеріали комуністичної спецслужби, усна історія тощо. На виході - 400-сторінковий том. Читається легко.

Що цікавого? Починається інтригуюче - виявляється, що Гавел полюбляв давати так звані "керовані інтерв'ю" - коли він сам собі писав питання замість журналіста… "Старанний режисер своєї спадщини, який навіть у позірно невимушеній щирості не забуває про свій образ в історії".

За традицією, виберу окремі родзинки, на які впало око.

Вацлав Гавел походив з родини відомих буржуа, яким належав, скажімо, відомий багатьом туристам, які бували в столиці Чехії, палац "Луцерна" - там торговий центр з лабіринтом пасажів і де-факто - перший у країні розважальний центр, куди люди приходили не тільки за покупками, але й прогулятись, випити кави, там працював кінотеатр, навіть японський ресторан з "гейшами".

Розповідають, що маленький Вацлав постукував пальчиком по стінах і примовляв - "Ти мій маєточку!". Комуністична пропаганда зациклювалась на тому, представляючи його в погромних публікаціях в карикатурному образі "майнового реваншиста".

"У сімї Гавелів завжди на першому місці був бізнес, але… й політиків ніколи не уникали". Дідусь майбутнього президента був знайомий з першим прем'єр-міністром Чехословацької республіки Карелом Крамаржем, і навіть висував свою кандидатуру на виборах від його національно-демократичної партії (представляла інтереси чеської еліти та заможних громадян).

Гавел-батько був членом націонал-соціалістичної партії, яка після війни мала сміливість декларувати себе як немарксистську силу. Попри назву вони не мали нічого спільного з німецькими націонал-соціалістами попередніх десятиліть, а мріяли про соціалізм "хоч і масариківського типу".

У 1948 році, після приходу комуністів до влади, Гавели втратили все велике майно - батько - палац, а дядько - кіностудію, але перша хвиля репресій їх не зачепила. Може тому, що свого часу вони пускали теперішніх владоможців проводити свої партійні зїзди в "Луцерні", тоді, коли всі їм відмовляли в оренді…

Через рік, Гавела-батька заарештували за звинуваченням у причетності до таємної мережі, яка організовувала втечі "колишніх" на Захід. Вена - так тоді в родині звали Вацлава - написав татові у в'язницю віршика, який і став першим відомим твором майбутнього драматурга і президента:

 "Нам тебе не вистачає,

Та я все сподіваюся,

Що той час настане,

Коли ти до нас з'явишся.

Ми за тобою сумуємо

І постійно тебе згадуємо".

1952 року - нова напасть. Комуністи проводять "Акцію Б" - примусово виселяють колишню буржуазію з великих міст. Гавлам теж видали ордер на маленьку квартирку в глухомані.

Одночасно виходить декрет про заборону колишнім власникам працювати на їхніх підприємствах і родина втрачає "Луцерну".

На щастя, вони дочекались смерті Сталіна і місцевого "сталіна" - Клемента Готвальда, і змогли залишитись у власній квартирі, яку, правда, переполовинили, підселивши чужих людей.

"У родині панувала неписана традиція пристосуватися до політичної ситуації і в її рамках йти за своїм капіталістичним чи родинним щастям… Доля Вацлава Гавела за комунізму розвивалася абсолютно по-іншому. Його боротьба з режимом, у якій плавно зменшувалася частка тактики й додавалося принциповості, була також і особистим бунтом проти родинного призначення".

Освіту Вацлав отримав спочатку у реальному училищі в містечку Подебради, де, до слова, двадцятьма роками раніше вирувало українське життя великої колонії емігрантів.

Головним у кімнаті, де жив студент Гавел, був Мілош Форман - відомий у майбутньому голлівудський режисер. Спочатку його вчили на теслю, а потім на хіміка. 1954 року він успішно складає іспити в Хіміко-технологічний університет, але через неправильне класове походження його туди не приймають.

Не допомогло ні членство в чехословацькому "комсомолі", ні запевнення, що "компенсує своє класове походження… доведу, що не боюся працювати руками".

Відверте знущання при прийомі не відбило в юнака бажання отримати вищу освіту. Він ще п'ять разів поспіль - у 1955-1960 роках вступає на різні гуманітарні університетські спеціальності.

І кожен раз його туди не пускають. Зміг вступити на "Економіку транспорту" в політехніку, але це було не те, думки линули в бік творчості.

В березні 1953 року, коли помер Сталін, молодий насмішник пише в шкільному зошиті блюзнірський варіант "Отче наш":

"Отче наш, що єси в Кремлі, нехай святиться імя твоє, нехай буде воля Твоя, як в Совєтському Союзі, так і в цілому світі, за хліб наш насущний дякуємо тобі красно і стережи святість марксистської ідеології так, як і ми стежимо за своїми ближніми і викриваємо відступників і класових ворогів".

Як поет-початківець намагається увійти в літературні та богемні кола. Чільна фігура, на яку Гавел орієнтується, - Їржі Коларж, поет, драматург і художник, який щойно виходить із в'язниці. "Його вплив Гавел вважає відправною точкою свого майбутнього дисидентства".

Першим його опозиційним середовищем став гурток "тридцятьшістьників" - ровесників, які були студентами гімназій, "які всі до одного походили з родин декласованої до лютневої еліти".

Як підкреслює автор, "самвидав у них був ще тоді, коли на позначення самвидаву ще навіть не вигадали окремого слова". Це мати Божена порадила синові почати випускати свій поетичний журнал, який отримав назву "Rozhovory 36".

"Через півстоліття по тому Гавел підкреслював, що слово соціалізм у тому значенні, у якому його вживали гуманітарії-інтелігенти першої республіки, не передбачало ні націоналізації економіки, ні колективного господарства. Це було радше означення не продуманого плану будівництва нового суспільного порядку, а почуттів: "Воно означало співчуття до ближнього і його долі. Означало те, що хтось зверне увагу на бідних і безземельних, що цілий день гнуть на полі спину і мають з цього півлітра молока".

До економіки душа не лежала. Він кидає університет і опиняється у війську, в інженерно-саперних військах. З товаришем влаштували в частині театр, і взагалі були великими оригіналами - спілкувались на "ви", ходили одягненими як того вимагав статут.

В армії Гавел пише і ставить на любительській сцені свою першу п'єсу "Життя перед собою". За іронію потрапляє під трибунал, який всерйоз доводив, що боєць чехословацької армії не може заснути на посту.

"…Повернулася людина, одержима театром. Це був жанр, який набагато надійніше, ніж теорія мистецтв чи поезія, завів його у політичні води".

Але на порозі були шістдесяті роки. "Гасло "секс, наркотики і рок-н-рол" на той час ще не було сформульовано, а молодий Гавел вже ним насолоджувався". Плюс він вправно оволодів мистецтвом "послаблених", як він сам потім сором'язливо писав, стосунків із жінками.

Як і чимало його однолітків він пробує наркотичні пігулки "Фенметразін", засіб для схуднення, який мав побічні ефекти. "Десь так через двадцять хвилин після вживання я стаю такий жвавий, активний, у мене швидше працює мозок, і веселіше пишеться".

У 1960 році його запрошують до празького театру "На поручнях". Його запрошують як декоратора, та йому вузько у визначених рамках.

"З невимовним фанатизмом я цілими ночами готував декорації… Урешті-решт я працював у цьому театрі освітлювачем, секретарем, драматургом, і виконував усі ці функції разом".

У 1964 році його запрошують до співпраці в журналі "Тварж". Може й не варто було б згадувати цей невеликий літературний часопис, якби в ньому не друкувались два перших президенти вільної від комунізму Чехії - і сам Гавел, і його наступник Вацлав Клаус.

В середині 60-х Гавел уже перебуває під контролем таємних спецслужб. "Гавел позитивно ставиться до режиму і взагалі це "підходящий агентурний тип" - хвалиться в протоколі капітан Карел Одварка".

Його заносять до картотеки під криптонімом КА - "кандидат на агента". Згодом, місцеві чекісти з'ясували, що він не такий і простий хлопець. І заводять на нього справу оперативної розробки. Це було визнання небезпечності молодого драматурга для комуністичного режиму.

Йому вдома вмонтовують "жучка", і вже незабаром в спецслужбі з'являється рапорт, що Гавел вихваляється запрошенням на конференцію міжнародного ПЕН-клубу в Сполучених Штатах.

І ще багато інших відомостей - про контакти із закордонними видавцями, розмови в контркультурному середовищі тощо.

Він не був дисидентом, бо дисидентів ще не було - "Я був тоді в іншому положенні, належав до суспільного простору". Інакше кажучи, "при всій своїй розпущеності Гавел належав до офіційної культури".

Празька весна 1968 року, яка закінчилась радянською окупацією - одна з найважливіших віх історії країни. Але Гавела ті події майже не захопили, бо він ніколи не мав надій щодо "комуністів-реформаторів" Александра Дубчека, тримався осторонь від них.

Він теж був дитям цього часу, але не мріяв про демократичний соціалізм - "Я - ровесник Beatles… у мене якась невиліковна слабкість до всього бунтарського". Він теж був патлатим, закоханим у музику та алкоголь.

Початок 1970-х - це суцільний туман. Гавел впадає у розпач від "байдужості людей до самих себе, яка сьогодні розростається до такої міри, що я й не пригадаю такої".

Його 68-й рік - це 1977-й. Саме тоді Гавел став відомий світові як один із підписантів "Хартії 77" - громадянської ініціативи, що ставила за мету змусити владу Чехословаччини зобов'язати дотримуватись духу і букви Гельсінкських домовленостей, власне - те саме, чого прагнули інакодумці з Української, Московської, Литовської та Вірменської Гельсінкських груп.

"Вільне об'єднання особистостей, куди кожен вступає від свого імені" виникло як реакція на масштабні чистки, що їх здійснювала Державна безпека в середовищі опозиційно налаштованих інтелектуалів.

Гавел та його наближчий товариш Їржи Нємец починають роботу зі збирання підписів на захист заарештованих, проти погрому андеграундної культури.

Спочатку вони мріяли про бодай дві сотні підписів сміливців. Але спілка з виключеними з комуністичної партії реформаторами, інтелектуалами, які орієнтувались на масариківську Чехію, та християнами принесла неочікувані 242 підписи.

Заява, яка вийшла в провідних світових часописах, черзе дипломатичні канали потрапила урядам - стала найяскравішою декларацією свободи. Урядова газета "Руде право" виступила з передовицею "Ті, що потерпіли поразку, й самозванці".

15 січня 1977 року Гавела як одного з авторів "Хартії" заарештували. Кількість підписантів відтак зросла до тисячі. "Говорячи без прикрас, це була невдача - досить навіть порівняти з Польщею, де незалежна "Солідарність" після проголошення надзвичайного стану в 1981 році розрослася в десятимільйонну організацію".

Гавел погано переносив перебування за гратами і просив, щоб йому виписували заспокійливе. Він поводить себе не надто героїчно.

Розповідає про те як займався самвидавом і навіть просить відпустити його додому з обіцянкою не продовжувати "свою злочинну діяльність", яка до того ж "тенденційно інтерпретується закордонними медіа".

"Я зрозумів, що існують більш конструктивні способи втілити мої задуми в життя, ніж ті, до яких я вдавався в минулому" - це була прелюдія покаяння. В іншому поясненні слідчому він висловлює тезу, що "брудну білизну треба прати вдома", тобто ситуацію треба покращувати в діалозі з державною владою, а не через публікації на Заході.

І, нарешті, він пише, що обіцяє припинити політичну діяльність і виступи критичного характеру, "які могли б використовуватись пропагандою проти ЧССР".

Після кількох місяців у в'язниці на волю вийшов інший Гавел - зганьблений і принижений. Він впав у глибоку депресію.

Про те як він вийшов із ситуації морального падіння і став тим Гавелом, якого ми знаємо і якого вважають мірилом моралі в політиці, - читайте у книжці Даніела Кайзера.

Фраза. "Йому потрібно було відповідати своїм уявленням про інтелектуала, який мусить брати на себе особисту відповідальність за історію… ".

Наступна публікація