Читаючи цю книгу, можна відчути те, що відчував автор, коли пізнавав грузинську цивілізацію.
Що читаємо? Книжку спеціального кореспондента "1+1" Олексія Бобровникова "Краями Грузії. У пошуках скарбу країни вовків" (Харків, "Клуб сімейного дозвілля", 2015). Журналіст і сценарист прожив кілька років на Кавказі. Видання є підсумком кількамісячних велосипедних поїздок Сакартвело. "Всі люди і події, описані тут – справжні. Маршрути – реальні до виконання". Тож, поїхали.
Що цікавого? Автор придумав цікавий жанр – "емоційний гід". Це дозволяє відчути те, що відчував автор, коли пізнавав грузинську цивілізацію. Через мову, їжу, архітектуру, традиції, водночас християнські і язичницькі.
Книга є мозаїкою. Приморська Аджарія і гірська Сванетія, монастирі і пляжі, шакали й свині, дивовижне хлібосольство і спогади про невимовну бідність недавніх 1990-х. Її можна читати з будь-якого місця і навіть з кінця. Розглядаючи стилізовані рукописні карти мандрівок, майстерно зроблені Кобою Самхарадзе.
Автор придумав цікавий жанр – "емоційний гід". Це дозволяє відчути те, що відчував автор, коли пізнавав грузинську цивілізацію.
Бобровников вміє бачити деталі. Мене, приміром, теж завжди зупиняє табличка на колишньому тбіліському "Гранд-отелі" з лаконічним написом про те, що саме тут трагічно обірвалося життя норвезької літераторки з якимсь не дуже скандинавським іменем Дагні Юль.
Тієї самої, з кого знаменитий Едвард Мунк писав свою "Мадонну". Завжди не вистачало часу подивитись хоча б у "Вікіпедію" і прочитати – хто ця жінка і чому її молоде життя обірвалося в країні, де саме повітря, не кажучи про кухню і вино, натякає на сторічне, щонайменше, майбутнє. Дякуючи Олексію, тепер знаю про неї більше. Він її називає "секс-туристкою". Тепер наступає ваша черга лізти до енциклопедії і дізнатись про неї більше…
Тбілісі саме такий і є. "Місто старе й обшарпане, але гарне, як буває гарною жінка, яка вже в'яне, але в'яне пікантно й зі смаком".
"Друг мого друга" в Грузії автоматично означає, що під час зустрічі з людиною, яку бачиш уперше, тобі доведеться боротися за незалежність у питанні "пити чи не пити?", а також у виборі місця ночівлі".
"Грузія – це не місце для снобів, акуратистів і людей, підпорядкованих режиму. Грузія – це країна чоловіків у найкращому і найгіршому розумінні цього слова".
Тут згадується один з тбіліських діалогів, наведених у книзі. Один чоловік дуже поспішав і гнав з явно недозволеною швидкістю. Краєм ока побачив, що дорогою у тому ж керунку іде священик. Грузини – народ побожний. Взяв старця на борт і знову розігнав машину, щоб надолужити дорогоцінні хвилини.
"- А знаєш, сину мій, мені здається, що в машини нашого ангела-охоронця не такий потужний двигун, як у твоєї.
-І що з цього?
- А те, що він може не встигнути за нами…
Водій, який нарешті второпав сенс цієї короткої проповіді, скинув швидкість до ста.
- А так, отче? Як ви гадаєте, так він встигне? – усміхнувся той.
- Ну, так у нього вже трішечки більше шансів – відповів священик…".
У цьому діалозі – вся Грузія. Мудра і безумна. Віруюча і фаталістична.
Олексій описує, з вуст своїх співрозмовників, і те, якою має бути справжня грузинська жінка. "Назі" - тобто "ніжна", "ламазі" - "красива" і "кдемо-мосілеба". Останнє навряд чи можна дослівно перекласти на інші мови. Приятель Гоча розповідає – "це цілий комплекс понять… Не лише грація, а ще й безгрішність і трішечки наївності".
Моє прізвище, як і інші, котрі закінчуються на –ані, сванського походження. Це місцевий народ, горяни (місцеві "гуцули", тільки ще більш суворі й дикі), говорить мовою, яку інші грузини взагалі не розуміють, і живуть за традиціями предків. Причому останнє – це зовсім не банальність, "формула речи".
Інститут кревної помсти ("ліцврі") у сванів – це реальність, а не артефакт з етнографічного музею – "вендета для сванів це радше не поняття, а процес". За переказами місцевих, близько 200 родів було повністю винищено під час "взяття крові" - таким евфемізмом тут нині говорять про криваву дань.
З моменту розвалу Радянського Союзу і до 2005 року Сванетія жила за своїми – кримінально-клановими – законами. Поліції і інших атрибутів центральної влади тут не було. Вони могли, звісно, прийти, але повертатись у домовині нікому не хотілося. Силових аргументів там не боялись, і тільки коли команда Міхеіла Саакашвілі почала проводити реформи, змогли – силами спецназу – знищити владу місцевих баронів. Тепер це безпечний і улюблений туристами край.
Олександр Дюма колись написав про грузин – "Це народ узагалі без вад, з усіма чеснотами". Захоплені розповіді про людей, які зустрічались на шляху, можуть у цьому переконати. Тим більше, що в будинку Кетіно, праправнучки останнього грузинського царя Іраклія ІІ, автору постелили на ліжкові, на якому колись спав і автор "Трьох мушкетерів". Дізнавшись про це, стає зрозумілим, що купуючи путівник, ви купили трошечки більше – гарну літературу.
Фраза. "Забудьте про час, ви в Грузії… З досвіду попередніх подорожей я знаю: у будь-якому з містечок, що лежать на шляху, можна зупинитися на чашку кави… і затриматися на тиждень… В Грузії годинники ніколи не визначають час і не спонукають на рішення, даючи, скоріше, орієнтир, або ж привід для дискусії".