Цікаві книжки: Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр.

Що читаємо? Монографію київського історика Олени Мовчан "Повсякденне життя робітників УСРР. 1920-ті рр." (Київ, Інститут історії України НАН України, 2011). Зверніть увагу на абревіатуру в назві книги. Це не помилка. Просто до 1937 року Україна мала офіційну назву Українська Соціалістична Радянська Республіка.

Що цікавого? Наклад видання – 300 примірників. А тема важлива, особливо з огляду на доволі популярні совєтофільські настрої у частини суспільства. Люди нато швидко забули як ми жили відносно недавно. Ця книга дозволяє окунутись не в ситі і сірі брежнєвські часи, а в перші десятиліття влади партії більшовиків.

Вже перший радянський Кодекс законів про працю (КЗпП) 1918 року зафіксував революційне завоювання про восьмигодинний робочий день. Таке в ті роки було лише в двох країнах – СРСР і, чомусь, Бельгії.

Для деяких категорій робітників де-юре існував навіть семигодинний робочий день – це ті, хто працювали вночі, а підлітки та ті, хто працював на шкідливих виробництвах, - навіть шестигодинний. Всі працівники отримали право на щоденну обідню перерву тривалістю від тридцяти хвилин до двох годин.

Шістнадцять діб на рік – такою була кількість святкових днів. Це, скажімо, 22 січня – День пам’яті подій Кривавої неділі 9 січня 1905 р., 12 березня – День повалення самодержавства, 18 березня – День Паризької комуни, 1 травня – День Інтернаціоналу, 7 листопада – День пролетарської революції, а також місцеві дати.

"Намагаючись "розхитати" традицію святкування релігійних свят, починаючи з Різдва", влада запровадила традицію відзначення Нового року з ялинкою та Дідом Морозом. 1924-го року уряд УСРР звернувся до Москви з пропозицією скасувати дні відпочинку на Благовіщення (25 березня) та Вознесіння (5 червня). Наступного року востаннє трудящі не працювали у дні Різдва й Великодня.

Було введено обов’язковий щотижневий відхідний. Причому, з урахуванням прав представників неправославних конфесій – їм дозволили відпочивати не в неділю, а в п’ятницю та суботу (це було актуально для мусульман та юдеїв).

Великим кроком у покращенні умов праці стало введення гарантованої двотижневої відпустки. Декому могли надати й додаткову відпустку, причому, щоб її отримати, достатньо було пропрацювати 5,5 місяців, тоді як у Польщі, Чехословаччині й Австрії – 1 рік, а в Швейцарії – аж 7 років.

Звісно, де-факто ці та інші норми не завжди виконувались. Скажімо, через дефіцит бюджетних коштів із соціального страхування обмежувалися компенсаційні виплати під час звільнення робітників.

Право на гроші було, а власне грошей не було. 30-40% працівників державної промисловості УСРР працювали понаднормово (1,1 години щоденно і 25 годин щомісячно), але на їхні зарплати це майже не впливало.

Або на початку 1920-х заборонили залучення жінок до нічних робіт, а потім влада скасувала регламентуючі документи, бо індустріалізація вимагала все нових і нових рук. 1925 року Наркомат праці фактично санкціонував жіночу працю, за винятком особливо шкідливих, де їх праця взагалі заборонялася.

Але жінки самі рвались на понаднормові або шкідливі роботи, від котрих звичайно відмовлялися чоловіки. Бо за це платили більше – "Аби заробити зайву копійку, вони працювали у вихідні та свята, скорочували обідню перерву і часто-густо відмовлялися від 30 хвилинних перерв, що надавалися робітницям, котрі мали немовлят, для їх годування". У першій половині 20-х кожен третій робітник на нічних роботах був жіночої статі.

Радянські документи фіксують факти невтішного становища жінок. Виникли навіть прислів’я – "Робітниці знають, що навіть у холодному цеху може бути гарячий майстер" або "Справа майстра боїться, але майстер може злякатися справи, наприклад, справи про переслідування робітниць". Однак до суду справи про сексуальні домагання, здебільшого, не доходили.

Документи фіксують і численні факти порушення прав молодих робітників – вони мусили проходити через так зване "трудове хрещення" - прилучення до традиції спільного розпивання спиртних напоїв, зокрема й на робочому місці. "Й тільки після такого «випробування» ті, котрі його витримали, визнавалися членами «виробничого колективу".

Дотримання відпусток де-факто почалося лише в другій половині 1920-х рр. Але їх тривалість не перевищувала 10,3 доби (1922 р.), а двома роками пізніше – 12,9 доби. Між іншим, найдовше відпочивали друкарі – 24 доби, а найменше – і, це дуже дивно, гірники – менше 12 діб.

До речі, і найвища плинність робочої сили була серед шахтарів. "На шахтах Донбасу питома вага новоприбулих гірників (62,3%) не перекривала частки тих, що звільнялися (69,3%)".

Донбасівці, які так пишаються повагою до труда гірників і металургів при соціалізмі, мали б знати про ці факти, а також про те, що їхні діди десятиліттями працювали у шкідливих умовах, їх не забезпечували навіть виробничим одягом – "траплялися й курйозні випадки, коли робітникам гарячих цехів видавали спортивний одяг (майки та шорти), а залізничникам – халати".

В 1925 р. з 608 міст та селищ міського типу республіки лише 43 мали водогони, 5 – каналізацію, 125 – електростанції, 9 – трамваї. "Навіть у такому великому місті, як Київ, вода подавалася до житлових будинків не частіше двох разів на тиждень".

Бракувало чистої питної води, відхожих місць, лазень та навіть умивальників. "Через незадовільні санітарні умови праці 60% шахтарів були заражені гельмінтами. Звичайно після 10-12 років роботи вони втрачали працездатність та ставали інвалідами".

Був надзвичайно поширений алкоголізм. На деяких шахтах Кадіївського (нині – Стахановського району Луганщини) району після після свят не виходили на роботу до 50% працюючих.

 "Видача липових листків із непрацездатності не була рідкісним явищем. У 1920-ті рр. робітники звичайно отримували їх не за хабарі, а, зважаючи на «антиспецівські» настрої в суспільстві, шляхом морального й фізичного тиску на лікарів. Не випадково на сторінках тогочасних сатирично-гумористичних журналів систематично з’являлася інформація про побиття робітниками незговірливих лікарів і карикатури на хуліганів".

 Різко і низько впала дисципліна. "Відомий радянський економіст С. Струмилін писав: "Авторитет господарів або їхніх найближчих помічників з числа адміністрації впав до мінімуму. Інженерів і майстрів весь час вивозили із заводу на тачці та спроваджували в сміттєві ями. Й хоча при цьому було спроваджено чимало нікудишнього старого капіталістичного сміття, разом із тим із цим сміттям нерідко зникали із заводів і такі необхідні для них речі, як дисципліна праці. Робітники отримали таким чином певну передишку. Але продуктивність праці впала, нерідко досягаючи рівня у десятки разів нижчого за норми "доброго старого капіталістичного часу".

Не дивно, що в цих умовах виростає кількість аварій та жертв на виробництві. "За 1928-1929 рр. у вугільній промисловості України трапилося 5 великих аварій, у кожній із яких потерпіли від 11 до 35 гірників, та 31 катастрофа з кількістю постраждалих від 3 до 10 осіб. Усього потерпіли від виробничих катастроф 228 осіб, з них 68 – загинули. Найбільшою була аварія на шахті "Марія", що трапилася 3 березня 1929 р., під час котрої загинули 27 шахтарів".

Щоб працівники не кидали таку роботу адміністрації не дозволялося звільняти працівників, котрі без поважних причин не з’являлися на роботу впродовж трьох днів підряд або шести на місяць. "КЗпП легалізував право на прогули без поважних причин у кількості 72 днів на рік, або чверті річного робочого часу. Цим правом широко користувалися не тільки п’яниці та ледарі, а й ті робітники, які мали побічні доходи від сільського господарства або промислів".

В першій половині 1920-х р. держава мала монополію «трудового посередництва», тобто підприємства самі не мали можливості набирати собі тих працівників, які були їм потрібні. Біржі праці надсилали некваліфіковану робсилу, які ще й були членами профспілок. Кваліфікація цих кадрів була вкрай низькою, але відмовитись було неможливо.

"Волюнтаристська практика постачання робочої сили для Донбасу з Російської Федерації… Зокрема восени 1925 р. Наркомат праці РСФРР надіслав у басейн 25 тис. гірників, більшість із котрих було набрано в Казанській губернії та Центрально-Чорноземному районі Російської Федерації".

Іноді доходило до передстрайкового стану. З довідок ГПУ про політичне становище можна тепер дізнатись, що «настрій безробітних був дуже напружений, особливо в великих містах – Києві та Одесі… Бурхливе незадоволення у них викликало повідомлення про грошову допомогу ВЦРПС [комуністичних профспілок] китайським робітникам, надану у сумі 50 тис. руб. Не маючи можливості відкрито висловлювати обурення щодо здійснення акту інтернаціональної допомоги за рахунок їхнього добробуту, безробітні залишали анонімні написи антирадянського змісту на стінах бірж праці: "Краще жити з царем, ніж при радвладі!".

Надзвичайно поганими були житлові умови працівників. У 1926 році на робітника припадало у середньому по 4,9 кв. м житлової площі, а в Донбасі – 3,8 кв. м на особу (як правило, у бараках). І це за офіційними даними!

Щаслива нагода покращити житлові умови випадала робітникам дуже рідко – здебільшого, після "ущільнення" "непманів". Цікаво, що багато трударів відмовлялись покращувати таким чином своє життя, бо не хотіли, як вказується в документах, "опинитися у ворожому соціальному оточенні".

"Фактичні ж норми житлової забезпеченості робітників були нижчими, оскільки житлоплоща, котра призначалася для них у відомчих будинках і житлокооперативах, від часу до часу надавалася "стороннім особам". Зокрема по Гірничому та Дніпровському промислових районах частка житлового фонду, що використовувалася не за призначенням, становила від 8,3% до 14,6 %».

Страшні цифри: від третини до половини шахтарів Донбасу не мали постілі й використовували замість ковдр верхній одяг. Лише 40% робітничих родин мали окреме ліжко на кожного свого члена…

Виникає феномен "червоного бандитизму". Майже у всіх губерніях виникають невеликі збройні загони у кількості 10-20 осіб, котрі складалися з молодих незаможних селян і безробітних, демобілізованих червоноармійців. Серед повстанців було чимало комуністів.

Фраза. "В умовах "воєнного комунізму" проголошена більшовиками вільна праця трансформувалася у "палочну" дисципліну. Право на працю було замінено обов’язком. Згідно із гаслом більшовиків "хто не працює, той не їсть" було введено принцип примусу як головний, а по суті й єдиний у залученні найманих працівників до праці".

_____________________________________________________________________________

Читайте також:

Цікаві книжки: Наше життя і боротьба

"Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї — ось першооснова нашої ідеології. Основна маса членів ОУН не засвоїла ні тієї, ні іншої філософії, а боролась і вмирала за волю Батьківщини".