Все ж це була Українська Дивізія... Можуть нам закидати, що ми вибрали неправильний чи невластивий шлях боротьби, але тоді ворогів ми собі не шукали – вони в нас вже були.
Що читаємо? Мемуари колишнього вояка дивізії "Галичина" Леоніда Мухи "З Австрії на Колиму. Спогади дивізійника" (Львів, видавництво "Ліга-Прес", 2010).
Що цікавого? Доброволець сформованої з галицької молоді 14-ї дивізії Зброї СС, яка наприкінці війни перейменувалася у Першу Українську дивізію Української Національної Армії, розповідає чимало речей, які не вписуються у звичний образ війни, окупації, примусової остарбайтерської праці у фатерлянді.
Початок Другої світової війни 13-річний юнак зустрів у дитячому будинку під Дрогобичем, без п'яти хвилин учнем першого класу гімназії. Спочатку прийшли німці, відтак вони відступили назад і в'їхали танки "визволителів". Тоді ще ніхто не міг подумати, що так було домовлено комуністичними та нацистськими вождями напередодні війни.
1940-го хлопця викликають у НКВС. Питають за батька, колишнього вояка армії УНР. Спогади про школу загалом добрі, хіба навчання було на другому плані, головним було зробити з українських дітей інтернаціоналістів – врізалося в пам'ять, що одним із головних запитань на іспиті з біології було – "Що сказав Ленін про білок?"...
Після початку вже радянсько-німецької війни їде в Варшаву, де жила мати. Влаштовується в магазин, який торгував колоніальними товарами: "Працюю тяжко, але ситий".
У лютому 42-го його викликають на біржу праці і згодом скеровують аж до Франкфурта-на-Майні, на авіаційний завод. Робота починалася о шостій ранку, а потім з двома перервами тягнулася до 17.45. У неділю – вихідний. "Не пам'ятаю жодного випадку порушення цього регламенту. Може тому німці і війну програли?".
Панує жорстка дисципліна, та за роботу платять – окремо аванс і зарплата. І, судячи зі слів Мухи, цілком нормально. Якщо стягнення – за запізнення, приміром, то повідомлення приходить у конверті.
Є магазини, де можна купити, і недорого – ковбасу, помаранчі та цитрини. Кілька їдалень, де добре годують. Сніданки – хліб, сир, мармелад, маргарин, штучний мед, чай із цукром. Обіди тричі на тиждень були м'ясними, двічі – риба, омлет чи... устриці! На вечерю – суп чи каша, молочне, млинці.
Оскільки Леонід працював на важких роботах, мав додатково 600 грамів хліба, по 200 грамів м'яса та жирів. Як неповнолітній – мав ще додаткову продуктову пайку. І, нарешті, більше кілограма тістечок на місяць:
"Зайшовши в кав'ярню, я мав змогу випити каву з тістечками, на кожне треба була дати талончик 30 гр., але і заплатити. Такий то був в мене соціальний захист на "каторзі", хтось про мене думав і піклувався".
80 марок зарплати вистачало не тільки на їжу (на неї йшло лише сім марок!) та одяг, навіть на зоопарк і оперу. Леонід скористався можливістю і прослухав у місцевому театрі весь репертуар, благо квитки на балкон коштували 1-1,5 марки плюс оренда лорнета за 50 пфенінгів.
У бригадах – повний інтернаціонал: українці, поляки, бельгійці, французи. Європейцям приходять посилки через Червоний Хрест, тому у них є шоколад, цигарки тощо.
Працювала стоматологія, куди можна було піти в робочий час. Розтягнув на виробництві м'язи – дали звільнення на тиждень, причому виплатили гроші за час хвороби. На новий рік дали остарбайтерам по півлітра рому.
У липні 43-го Муха отримав двотижневу відпустку. І поїхав до матері до Варшави, "це було, коли німці мали позаду Сталінград", і на завод уже не повернувся. Не питаючи батьків, 17-річний юнак зголосився до набірної команди дивізії "Галичина", а потім, не довго думаючи – "а міг же повернутися на "каторгу" і дожити спокійно до кінця війни", і до "Українського Визвольного Війська", яким керував легендарний командир "Чорних Запорожців" полковник Дяченко.
У кінці жовтня нарешті приходить виклик у дивізію. "Сьогодні наші недруги вперто акцентують на абревіатурі "СС", інші – стидливо замовчують – хіба це має аж таке велике значення? На цей час війська СС були елітарними в німецькій армії – і німці дуже оберігали міф вищої раси. Та й хтось повинен був відповідати за вишкіл і організацію чужоземних формацій".
У боях під Бродами участі не брав, бо якраз закінчував навчання у підстаршинській школі в Лявенбургу, відтак був скерований у Словаччину. Воювати з тамтешніми комуністичними партизанами та "інтербригадами" з радянських червоноармійців. Останні, до речі, вбивали українських біженців, які йшли з Галичини на захід, подалі від "визволителів".
Словаки були залякані пропагандою, тікали в гори при підході "Галичини". Одна жінка розповіла – "нам казали про вас, що ріжете та рубаєте, розбиваєте маленьким дітям голови до стін".
В кінці 1943-го поранений. Через Відень їде в Словенію, куди перекинули дивізію. Відтак знову навчання – "у нас продовжували виховувати абсолютну слухняність, бо вояк повинен виконувати наказ, не задумуючись".
В історії "Галичини" лише четверо її вояків були нагороджені командуванням срібною відзнакою за рукопашний бій (після двадцяти днів близького бою). Серед них і кулеметник Леонід Муха. Кінець війни зустрів в Австрії, в окопах неподалік Бад Гляйхенбергу. 2 травня стало відомо про смерть Гітлера – "як каже "старший брат": помер Максим ну і Бог з ним". За кілька днів до "перемоги" їхня дивізія перейменувалася в Першу Українську Дивізію Української Національної Армії, очолив її генерал-хорунжий, колишній старшина армії УНР Павло Шандрук.
Поранення в руку. Відхід разом із німцями та російськими козаками подалі від, як пише, "асвабадітєлєй". Американці забирають стрільця зі шпиталю і передають радянській місії. Перевірка СМЕРШем. Телячі вагони і вперед, на Сибір! Пункт призначення – Кузбас.
Спецпоселення. Ліс. Шахта. Цікаво порівнювати побут і зеківську пайку з тим, що давали молодим людям "прокляті фашисти": "Сплю на голих деревяних нарах... визбирують промерзлу картоплю, печуть з неї "ташнотікі"... "здохни ти сьогодні, а я завтра"...
Коли отримав черепно-мозкову травму куском породи і потрапив до лікаря – почув таке – "а наших біл, так нє болєло?".
Посилений продуктовий пайок – порція пшоняної каші з цукром і 50 грамів солонини. Порівняйте з остарбайтерським... Гроші за роботу затримували – "спали на підлозі в коридорі, щоб о 9-00 почути, що грошей сьогодні немає".
У 1948 році виклик у органи безпеки. Звинувачення стандартне як на ті часи – зрада батьківщини (цікаво, якої?) та антирадянська агітація. 58-та стаття. "Вихваляв життя в панській Польщі", висловлював терористичні наміри щодо керівників Радянської держави – це про кинуту фразу, що добре було б товариша Сталіна пустити в шахту попрацювати. Був звинувачений у тому, що поступив у німецьку армію, "участвовал в боях против Советской армии, славянских [виявляється, були й такі] и югославских партизан".
Вирок: вища міра покарання – розстріл, з заміною на 25 років позбавлення волі та позбавленням громадянських прав на 5 років. Комедією була участь у суді... адвоката. Жінка сказала, що оскільки Муха виріс у "ворожому оточенні", заслуговує найсуворішого покарання.
Колима як Колима. Після хрущовської амністії повернувся в Кузбас, де були друзі. Там і одружився. Звідти, вдалося, не без проблем – бо не прописували, повернувся додому. Не в Варшаву, де народився, а на Львівщину. Живе у місті Миколаєві. Очолює крайову станицю вояків 1 УД УНА.
Фраза. "...Все ж це була Українська Дивізія і метою була Самостійна Соборна Українська Держава. Можуть нам закидати, що ми вибрали неправильний чи невластивий шлях боротьби, але тоді ворогів ми собі не шукали – вони в нас вже були".
_______________________________
Читайте також:
"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані
"Кто не желает быть сообщником развязавших 2-ю мировую войну Гитлера и Сталина, должен вернуть Польше Львов и всю Западную Украину вообще. А то, понимаешь, "наїлись..."