У період між двома революціями 1917 року з усіх загальноросійських партій тільки більшовики виступили в підтримку національних прагнень українців.
Що читаємо? Наукове видання авторства доктора історичних наук, професора Валерія Солдатенка "У пошуках соціальної й національної гармонії (ескізи до історії українського комунізму)" (Київ, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, 2006). Оскільки вчений віднедавна очолює науково-дослідну інституцію при Кабміні – Інститут національної пам’яті – тим більше варто ознайомитися.
Що цікавого? Проблему розкрито у вступі, перша частина якого має назву "Національний комунізм і Україна: контури феномена". Далі – три нариси – про видатних представників комуністичної течії революційної доби "історично першого" секретаря ЦК КП(б)У Георгія П’ятакова ("впертого нігіліста в національному питанні"), Миколи Скрипника ("найкристальнішого комуніста") та Володимира Винниченка ("одного з найцікавіших політиків і найобдарованіших вітчизняних письменників ХХ століття").
Першим реченням дослідження тов. Солдатенко вказує, що "справжньої історії унікального історичного явища – українського комунізму до цього часу не написано".
Ця книга частково заповнює цю прогалину. Тим більше, що історики КПРС "незмінно кваліфікували прихильників національно-комуністичних поглядів як зрадників інтернаціоналістської політики, відступників від соціальних пріоритетів, класового підходу, що допускали невиправдані збочення у бік національних чинників".
Здається, що книга скроєна з текстів і уривків, написаних у різні десятиліття. Не віриться, приміром, що автор навмисно вживає визначення "соціал-шовіністи" - до соціал-демократичних партій Європи початку ХХ століття – за те, що вони в ході Першої світової війни не підтримали ленінські погляди, виступили проти переростання війни в громадянську і на захист своїх національних держав – "охоронцями, захисниками інтересів національних загонів імперіалістів чи міждержавних об’єднань, на які розколовся світ".
В іншому місці подибуємо – більшовицька Росія була "оплотом світового визвольного руху". Слова з минулого – так уже ніхто не говорить.
На початку монографії трохи різонула неприхована полеміка з істориком зі США Джеймсом Мейсом, який пов’язав своє життя з постгеноцидною Україною, котрий, і з ним ще низка колег, "на генеральне питання – чи можливий симбіоз марксистсько-ленінської ідеології і національних побажань… винесли свій однозначний вердикт: ні! неможливий!".
У компанію комуніст Солдатенко бере діаспорного ліберала Івана Лисяка-Рудницького, який, швидше за все, не погодився б з такими висновками Мейса, бо для нього "боротьбисти й укапісти були суб’єктивно не меншими патріотами й самостійниками, як напр. петлюрівці".
Отже, до націонал-комунізму. У період між двома революціями 1917 року з усіх загальноросійських партій тільки більшовики виступили в підтримку національних прагнень українців. Солдатенко розлого цитує Леніна: "Ні один демократ, не кажучи вже про соціаліста, не зважиться заперечувати цілковиту законність українських вимог [йдеться про автономію України]. Ні один демократ не може також заперечувати права України на вільне відокремлення від Росії… Якраз беззастережне визнання цього права одно тільки спроможне розірвати на ділі, безповоротно, до кінця з проклятим царистським минулим… Царизм робив з великоросів катів українського народу, всіляко прищеплював йому ненависть до тих, хто забороняв навіть українським дітям говорити і вчитися українською мовою".
Влітку 17-го київський комітет РСДРП(б) на чолі з П’ятаковим увійшов навіть до Центральної Ради як представник… російської національної меншини. Але, як підкреслює дослідник, це був майже символічний акт – жодних наслідків це не мало.
Промовистий й інший факт – у день початку більшовицького заколоту в Петербурзі більшовики Києва записалися до центральнорадівського "Крайового комітету по охороні революції", причому Володимир Затонський згодом, у спогадах писав, що його туди взяли з собою, бо на відміну від інших вмів говорити українською мовою.
27 жовтня 1917-го у виступі на засіданні Рад робітничих і солдатських депутатів П’ятаков вимагав підтримки революції більшовиків – "якщо Керенський у крові потопить повстання [у Петрограді], то український народ надовго повинен забути про право на самовизначення".
Одним із концептуальних початків націонал-комунізму Солдатенко вбачає теоретизування Винниченка, який 1918 р. виступив за запровадження в Україні радянської системи влади – "зрівнявшись за ступенем радикалізму соціальних лозунгів з більшовиками, українська влада залишила б останнім єдину можливість: агітувати за те, щоб радянська влада була в Україні руською. Будь-якої перспективи це б не мало".
Але на цей прожект "радянізації" не пристала Директорія, особливий опір цьому чинив Симон Петлюра з отаманами, вони були проти "експериментів" і за тверду владу.
У Вінниці в грудні 18-го відбулося засідання українських партій і вони теж не підтримали ідею збільшення ролі класових органів – рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, оскільки боялись, що влада опиниться в руках найорганізованішого класу – робітників, "а він в Україні або ж російський, або ж зросійщений, тому й влада стане російською".
Однією з причин несприйняття ідеї Винниченка стало формування напередодні в районі Курська більшовицького Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з П’ятаковим. Лідери Директорії розцінили це як "червоний імперіалізм", ніж у спину, провокацію проти революції.
Натомість знайшла підтримку інша хитра ідея письменника-фантаста – "трудових рад" з представників усіх неексплуататорських класів, а не тільки пролетарів чи селян. Це була серединна лінія – не відштовхувати з революційного виру ні українського дрібнобуржуазного елементу і не лякати "більшовизмом" держави Антанти, які допомагали поборювати німецьких окупантів.
На початку 1920 р. в Україні діяли три комуністичні партії, причому національні комуністи, так звані "боротьбисти" (за назвою їхнього партійного органу – газети "Боротьба"), були реальними конкурентами по впливу місцевій філії більшовиків. Ленін особисто контролював процес ліквідації конкурентів – вимагав робити це "систематично і неухильно". Плюс заблокував їхнє прийняття до Комінтерну як ніби відступників від ідеології комунізму.
Отакі факти реальної політики більшовиків підважують ідею автора про можливість співіснування двох начал – національного та соціального – в одній партії. Українство укапістів для членів РКП(б) було одним із варіантів "контрреволюції" і неухильно поборювалося.
Дехто з керівників УКП(б) мав ілюзії на те, що можна українізувати РКП зсередини. Натомість тодішній лідер більшовиків республіки Християн Раковський не приховував іншої мети – "боротьбисти" поступово "будуть асимільовані". Отже, ні про яку національну компартію й мови не було. Вона і в планах, і по факту була територіальним відгалуженням партії Леніна.
Один лише доказ – 20 березня 1920 р. у конференції КП(б)У, яка ухвалювала рішення про абсорбцію колишніх "боротьбистів", брав участь як делегат(!) Йосип Сталін. Питання, як так склалося, що член політбюро РКП(б) з Москви вирішував долю "українських" комуністів риторичне.
1 березня 1925 р. самоліквідувалася остання, незалежна від Москви, ланка українського націонал-комунізму – Українська комуністична партія (була й така, без літери "б"). Майже п’ять років її лідери намагались переконати верхівку Комінтерну на чолі з Григорієм Зінов’євим, що саме ця невелика партія є справжнім носієм комуністичного прапору на території Української Соціалістичної Радянської Республіки. Але марно. Їм наказали "влитися" в КП(б)У.
Але "асиміляція" колишніх комуністів-небільшовиків в КП(б)У проходила не так просто. І поступово всі найяскравіші – Скрипник, Шумський, Хвильовий, Волобуєв – були піддані остракізму, репресовані або наклали на себе руки. Останнім, і це фантастично за злочинним задумом Сталіна, був убитий екс-міністр освіти Олександр Шумський – йому вкололи смертельну ін’єкцією отрути у вересні 1946-го року…
Автор вважає спадкоємцем цієї течії окремих діячів руху "шістдесятників", зокрема Івана Дзюбу. Як зазначено, "ідейно-теоретичний лейтмотив і високий гуманний пафос" його роботи "Інтернаціоналізм чи русифікація?" співпадають з пошуками українського націонал-комуністів 1920-1930-х рр.
Про справжній, не удаваний московський "інтернаціоналізм" свідчить зафіксована в спогадах іншого десятника, першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста розмова на одному з засідань московського Політбюро:
"Секретар ЦК КПРС Суслов: "А взагалі, я повинен сказати вам, що на Україні далеко не все гаразд – уся Україна говорить українською мовою!".
Я аж оторопів: "А що, вона має турецькою розмовляти, чи як?"
Тут підключився Демічев, секретар ЦК КПРС: "А взагалі, там у Шелеста українізацією займаються!".
Знову не витримую: "Де в Шелеста? Якою українізацією? Ніякою українізацією не знаймаються. Є і російські школи, є і українські школи, на великий жаль, українських шкіл менше".
Демічев: "А Шевченко в них – кумир".
Останнім в "обміні думками" взяв слово Леонід Брежнєв: "Ось у нас при Скрипникові українізацію проводили… Це був абсурд, сміх. Та й взагалі українська мова – це ж суржик російської мови…".
Не дивно, що Микола Скрипник був визнаний "реабілітованим у партійному відношенні" лише в кінці березня 1990 року. Націонал-комуніст та українізатор Скрипник, між іншим, родом із Донбасу. Чи треба говорити, що вулиці його імені в Донецьку немає, натомість карта міста прославляє його антиподів Постишева та Косіора.
Фраза. "Якщо комунізм український, то, зрозуміло – він уже національний і ніяким іншим бути просто не може".
____________________________________________________________________________
Читайте також:
Тільки у військах однієї 60-ї армії і тільки за половину весни 1944 р. було засуджено за мародерство 47 осіб, зокрема розстріляно – 15, повернуто селянам 647 коней і 24 корови.