Німецько-радянську угоду про дружбу та нейтралітет у випадку конфлікту з третіми країнами було підписано в 1926 р. і було домовлено про взаємні військові замовлення.
Що читаємо? Книга доктора історичних наук Юлії Кантор "Заклятая дружба: Секретное сотрудничество СССР и Германии в 1920-1930-е годы" (Санкт-Петербург, видавництво "Питер", 2009). В основі дослідження – матеріали російських та німецьких архівів, спогади, періодика.
Що цікавого? Початок військово-політичної співпраці Німеччини та РРФСР припадає на серпень 1920 р., самий пік радянсько-польської війни. Тоді Фелікс Дзержинський, водночас – глава ВЧК і член Тимчасового ревкому Польщі, керівник Польського бюро ЦК РКП (більшовиків), скерував телеграму в Москву, де було вказано – "Соприкосновением с Пруссией открываются широкие возможности приобретения в Германии предметов военного и иного потребления. Пусть пришлют нам своих уполномоченных для организации этого дела".
Кількома тижнями раніше командувач німецькою армією – рейхсвером – генерал фон Сект писав: "Разрыв версальского диктата может быть достигнут только тесным контактом с сильной Россией. Нравится нам коммунистическая Россия или нет – не играет никакой роли".
Отже, з обох сторін було бажання співпраці, продиктоване чистим розрахунком. Та й "дружити" доводилось проти одного ворога – країн Антанти. 13 серпня 1920 р. Політбюро підтримує пропозицію голови Реввоєнсовєта Льва Троцького встановити "железнодорожный стык" з Німеччиною й отримати звідти зброю для Червоної армії. У виробці нової політики щодо Німеччини брали активну участь, зокрема, і Ленін зі Сталіним. Останній, з середини 20-х рр., після витіснення з великої політики Троцького, визначає подальший курс співпраці з Берліном.
На XIV з’їзді партії у 1925 р. генсек Сталін підкреслив, що необхідно "вести работу по линии сближения с побеждёнными в империалистической войне странами, с теми странами, которые больше всего обижены и обделены из числа всех капиталистических стран". Більше ніж прозорий натяк на Веймарську Німеччину.
Зацікавленість була обопільна. У постачанні озброєнь до Росії були зацікавлені передусім великі концерни, які виготовляли артилерійські системи, підводні човни, літаки. Нарком зовнішньої торгівлі Лев Красін писав тоді Леніну – "Надо щедро сыпать деньги, работая по определённому плану, не для получения прибыли, а получения… пороха, патронов, снарядов, пушек, аэропланов и т.д.".
У жовтні 1921 р. у першій партії замовлень було 1000 літаків, 300 польових знарядь, 300 важких гармат, 200 зеніток, 200 кулеметів, 200 бронеавтомобілів, по 3000 снарядів для кожного знаряддя. В квітні 1922-го в італійському місті Рапалло була підписана угода про відновлення дипломатичних відносин між двома країнами, а також угоди про відмови від фінансових претензій та репарацій.
Незважаючи на це, до кінця 1923 р., радянське керівництво таємно продовжувало підтримувати комуністів на чолі з Ернстом Тельманом, які готували революцію в Німеччині. Напередодні там нелегально працювали в якості консультантів такі чільні діячі партії як Радек, П’ятаков, Уншліхт, Стасова, Тухачевський тощо. Радянська агентура почала створювати на території Німеччини склади зброї і навіть формувати органи "германской ЧК".
Підступність більшовиків виявилася ще й у факті закупівлі зброї нібито для Робітничо-Селянської Червоної Армії, а насправді вона передавалося місцевим комуністам для захоплення влади. Нарком закордонних справ Георгій Чичерін брехав в очі німецьким партнерам, що Радянський уряд не відповідає за діяльність ІІІ Інтернаціоналу, офіс якого розташовувався у Москві й керівниками якого були Зінов’єв, Бухарін, Троцький і сам Сталін…
Велику німецько-радянську угоду про дружбу та нейтралітет у випадку конфлікту з третіми країнами було підписано в Берліні в квітні 1926 р. Відтак було домовлено про взаємні військові замовлення, проведення в СРСР тих наукових дослідів і досліджень техніки, які були заборонені Версальською угодою, розвиток шкіл рейхсверу на території Радянського Союзу, маневрів, військових навчань, обмін розвідувальною інформацією тощо.
Протягом 1920-х у Філях під Москвою налагодили виробництво літаків за технологіями "Юнкерса", під Самарою побудували завод отруйних речовин за участю фірми "Штольценберг". У Ліпецьку відкрили школу льотчиків, де, порушуючи режим санкцій проти Берліну, готували кадри для люфтваффе під виглядом "авиаотряда Рабочее-Крестьянского Красного военно-воздушного флота". У Казані працювала танкова школа. За допомогою фахівців Круппа у СРСР створюються підприємства з виробництва боєприпасів – у Златоусті, Тулі, Ленінграді тощо.
Радянські військові з певного моменту стали виступати проти продовження співпраці ("попытки использовать германский капитал… были безуспешны, использование секретов военной техники рейхсвера оказалось невозможным, а построенные заводы оказались непригодными для производства"), тоді як дипломати наполягали на продовженні.
Один із керівників ОГПУ Артузов доповідав у Кремль, що більшість німецьких "комерсантів" та "інженерів" є колишніми військовими, які ведуть розвідувальну роботу проти СРСР. Дійшло до проведення у місті Шахти процесу над німецькими співробітниками відомої фірми AEG. Поступово фірми, залучені військовим міністерством Німеччини, були витіснені з ринку, зазнали великих фінансових втрат через втрату концесій, але їм було заборонено скаржитись і навіть не дозволяли розголошувати факт співпраці з совєтами.
5 грудня 1926 р. газета соціал-демократів "Форвертс" передрукувала інформацію британської газети "Манчестер Гардіан" про існуючі контакти між Москвою та Берліном. Видання висунуло Кремлю претензію, що той "подстрекает немецких рабочих на выступления против пулемётов, начинённых русскими боеприпасами". Комуністична та провладна преса намагалися мінімізувати скандал, причому перша ще й сумлінно виконувала "темники" з Москви.
Пропри все, співпраця тривала. Найтаємнішим об’єктом рейхсверу на території СРСР була "Школа хімічної війни" неподалік від Самари – "Вольський хімічний полігон" або "Томка". У Ліпецьку навчання проходило на 100 літаках марки "Фоккер", таємно доставлених морем з Голландії. Навчання офіцерів тривало 5-6 місяців під контролем викладачів з Німеччини. Всі видатки на облаштування установи взяли на себе німецькі партнери – за десять років сума склала 20 млн марок. Через цю авіашколу пройшло близько 700 офіцерів, за результатами випробувань було прийнято кілька нових типів літаків.
Радянські льотчики навчались паралельно з німецькими. Причому, останні носили форму радянського зразка. У випадку загибелі пілотів, а такі випадки були, рештки тіл повертали на батьківщину як "деталі машин". Існував цей заклад до 1932 р.
У 1920-х роках у Москві у Військовій академії ім. Фрунзе викладали майбутній фельдмаршал Кейтель і майбутній генерал-фельдмаршал Паулюс. Але й "наші" гризли граніт військової науки – там же. Найбільші симпатії у німецького генералітету викликав командарм Ієронім Уборевич, який 13 місяців провчився в вишах і на курсах рейхсверу, як підкреслювалося у секретних повідомленнях – його пускали практично всюди і показували майже все.
Посол СРСР у Німеччині Микола Крестинський у листі Сталіну демонструє більшовицький цинізм, що називається, у чистому вигляді: "Что касается немецких школ в СССР, то с государственной точки зрения мы не делаем ничего противоречащего каким-либо договорам или нормам международного права. Здесь немцы выступают нарушителями Версальского договора, и им нужно бояться разоблачений, им нужно думать о конспирации".
Ці слова написані 1928 року. А вже через чотири роки Клим Ворошилов пише радянському послу в Берлін – "Рейхсвер с нами "дружит" (в душе ненавидя нас) лишь в силу создавшихся условий, в силу необходимости иметь "отдушину" на востоке, имея хоть какой-нибудь козырь, чем пугать Европу". Легендарний кіннотник визнає, що обмін розвідувальною інформацією щодо Польщі відбувається, але на "обсуждение оперативных соображений, а этого добиваются немцы, мы пойти не можем и не пойдём".
Погіршення стосунків, зміна формату співпраці пов’язана з внутрішньополітичною ситуацією в Німеччині і приходом нацистів до влади. А буквально напередодні, восени 32-го маршал Тухачевський зустрічався з президентом Веймарської республіки генерал-фельдмаршалом Гінденбургом, побував на навчаннях і на провідних підприємствах.
Згодом, більшість червоних командирів, які пізнали германську армію зсередини, були репресовані в кінці 30-х – ті самі Тухачевський з Уборевичем, Дибенко, Єгоров, Путна тощо. Але були й ті, які дивом вижили – Василевський, Мерецков, Тимошенко.
У другій половині 1930-х в керівництві СРСР було дві лінії – Сталіна-Молотова – її доволі умовно можна назвати пронімецькою, та Литвинова з Тухачевським, які вважали, що компроміс з нацистами повинен мати межі. Їх, звісно, не можна назвати "антинацистами", але їхній підхід був обережніший, відмінний від сталінського "шлюбу за розрахунком".
Гітлер став рейхсканцлером 30 січня 1933 р. Він рішуче відкинув версальські обмеження, це стало початком кінця "системи Рапалло". В травні РСЧА висловила партнерам протест з приводу повідомлень у німецькій пресі про "спільні дії" двох країн у військовій сфері. Соромно, значить, буває навіть більшовикам.
Гітлер проголосив суттю своєї політики боротьбу з марксизмом, "на нём сосредоточена вся наша пропаганда и вся наша предвыборная борьба". 2 березня прем’єр заявив – "Устранил ли марксизм нищету там, где он одержал стопроцентную победу… в России? Действительность говорит здесь прямо потрясающим языком. Миллионы людей умерли от голода в стране, которая могла бы быть житницей для всего мира".
Через два дні міністр закордонних справ фон Нейрат довірливо каже колезі-наркому Максиму Литвинову – "Хочу вас предупредить… Рейхсканцлер, возможно, перед выборами будет в своих речах резок по отношению к вам, но это, увы, реальности предвыборной тактики. Как только будет созван рейхстаг, фюрер сделает декларацию в дружественном для вас духе". І дійсно, 23 березня Гітлер виступив за врегулювання добрих стосунків з Радянською Росією при продовженні боротьби проти комунізму в самій Німеччині.
5 травня Гітлер продовжив дію торгово-економічної угоди, яку не підписували попередні уряди. В двох числах партійного органу НСДАП "Фолькішер беобахтер" виходить стаття Йозефа Геббельса, де було наголошено на збереженні і розвитку стосунків з СРСР "в дружественном духе".
Звісно, не варто вірити крокодилячим нацистським сльозам в захист знищеного Голодомором українського селянства, бо через два роки Гітлер заявив про свої наміри гранично відверто – "Если бы… Украина с необозримыми плодородными землями находилась в Германии, то под национал-социалистическим руководством наступило бы изобилие. Мы будем производить столько, что каждый отдельный немецкий гражданин будет иметь больше, чем нужно для жизни". Українцям в планах наці місця не було. На закритих партійних форумах істинна ціль не приховувалась – "захват нового жизненного пространства и его беспощадная германизация".
Подальші події – особливо другої половини 1939 р. – заслуговують окремого огляду. СРСР повністю припинив антифашистську політику та риторику. Агресором було призначено "англо-французский империализм", саме на нього було спрямовано пропаганду та агітацію Кремля та його сателітів.
Фраза. "Конечно, мы далеки от того, чтобы восторгаться фашистским режимом в Германии. Но дело здесь не в фашизме, хотя бы потому, что фашизм, например, в Италии не помешал СССР установить наилучшие отношения с этой страной" (Й.В. Сталін).
_________________________________________________________________________
"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані
У період між двома революціями 1917 року з усіх загальноросійських партій тільки більшовики виступили в підтримку національних прагнень українців.