Ти мала й матимеш сина, котрий, як небагато хто, любив свою маму, котрому та любов, разом із якостями, нею втисканими, допомогла вибороти право називатись людиною. Ось твій здобуток, ріднесенька.
Що читаємо? Книгу "Валерій Марченко. Листи до матері з неволі" (Київ, Фундація ім. О. Ольжича, 1994). Упорядник – Ніна Михайлівна Марченко, мама журналіста і дисидента, вчора упокоїлася поруч із сином у прикиївському селі Гатне. Дивовижна історія взаємин цих двох близьких людей, розділених колючим дротом, викладена у вироках, листах, офіційних заявах до радянських установ, видатних представників радянського істеблішменту і… численних відписках.
Що цікавого? Валерій – на жаль, недооцінена нами, навдивовиж світла й цілісна постать. Він пішов із життя у 37 років, у страшних муках невиліковної хвороби нирок. Не вдома, як належало б, а за гратами. Точніше – у ленінградській тюремній лікарні ім. Гааза.
Вперше Валерія заарештували 26 червня 1973 року. Під час обшуку вилучили статтю про Івана Дзюбу, кілька машинописних текстів, поштівок, листів, особисті документи. Як зазначено в протоколі – "В процесі обшуку були прослухані на магнітофоні "Романтика", який належить Смужаниці Ніні Михайлівні, 6 бабін магнітозапису українських, російських і білоруських пісень… Не вилучались".
Очікувань, що вийшла якась помилка, не було. За місяць до вироку пише мамі щодо адвоката – "ходу справи він не змінить… якщо дурень – то не треба".
29 грудня того ж року Валерія визнали винним у тому, що він "систематически занимался враждебной советскому обществу деятельностью… распространял клеветнические измышления… изготовлял, хранил и распространял документы националистического содержания…", й засудили до 6 років виправно-трудової колонії та двох років заслання. І це при тому, що підсудний Марченко "вину в совершении преступления признал полностью".
Якби не визнав, що винен, отримав би більше. Потім, уже з табору, Валерій писав листи, сповнені іронії до свого зеківського стану. Тільки зрідка прохоплювалася образа на самого себе – "Як це все-таки жорстоко: витягти каяття, визнання провини і засудити майже на максимальну міру!".
Оскільки був гіперкомунікабельним, мав багато приятелів, які його і здали, вигороджуючи себе – "ти б почитала, що вони тут вигадували, жах!".
Як з’ясувалося, донесла на Валерія знайома, стюардеса за фахом, якій він передав свої тексти для передачі за кордон з метою їх опублікування. Поведінку "стукачки" Марини він згодом опише в нарисі "Моя чарівна леді": "У неї блакитні очі і, коли зустрічаєшся з її поглядом, виникає нечасте відчуття довір'я та взаєморозуміння. Приваблива зовнішність підкреслена атестацією "пріма-стюардеcи республіки" - було від чого згубити голову…".
Ніна Михайлівна згадує: "В нашу сім’ю кинули бомбу. Бігала, просила, канючила, повзала, голосила…". Перший суд був першим досвідом для мами захищати сина. Домоглася прийому у голови Верховного суду УРСР Якименка, який відразу поцікавився, ким Ніна Михайлівна працює. Почувши, що вчителькою української мови, кинув – "Так от звідки ваш син націоналіст…".
Упросила батька, професора, колишнього ректора Львівського університету, піти до свого старого знайомого Валентина Маланчука, тодішнього головного ідеолога КПУ. Той не прийняв, передав через секретарку, – "Сам винуватий у вихованні внука".
Спочатку у Ніни Михайлівни була ілюзія, що вона зможе добитись перегляду вироку в Москві. Написала, без перебільшення, сотні листів в усі можливі інстанції. Все марно: "осужден обоснованно… поэтому для постановки вопроса о снижении наказания оснований не имеется".
А в цей час, у таборі, починається інтенсивне дорослішання 27-річного сина. Вже він вчить її як жити: "Ти була завжди така відважна, а тепер – розпач. Мамусю, ти не повинна хвилювати себе і свого сина.. Невже я в таборі не дам собі ради? Тут багато молоді, але є й старші добрі люди. Я не нервую й не займаюсь самоїдством… Коли листи звідси затримуються, не панікуйте. Адже в мене стільки читачів від Уралу до Києва… Я ж у тебе хлопець сумирний. Нікому ще морди не набив… Все буде добре".
Листи сина до матері – не перекажеш. Треба читати. Майже фізично відчуваєш трагізм ситуації. Він не скаржиться, просто констатує – аналізи щоразу гірші – лейкоцитів в крові більшає – "Я сам чудово знаю, куди звертатись і від кого що вимагати (це щодо ліків)". Але ці вимоги до гіпократів у погонах мало що дають – "не положено".
Вражає оптимізм і почуття гумору цього виснаженого хворобою юнака – "Хлопці кажуть, що я гарна білошвейка. Це – доля, фатум, перст божий повів мене в тюрму, аби змінити професію… Я зрозумів, як глибоко я помилявся, коли вчився в школі та університеті. Не писати статті, а шити торби, ось що треба було робити на волі. Це спільний педагогічний промах нашої родини". Останнє – натяк на те, що мати і батько, насправді – вітчим, кандидати наук, виховали порушника закону, якому держава довірила лише найнекваліфікованішу працю, він просить дозволити йому робити переклади з азербайджанської радянської літератури - відмова.
Через місяць продовжує тонко стібатися над життєвими обставинами – "Все шию й шию. Таки пущу їх з торбами…".
У Валерія вистачає сил навіть давати поради навіть дідові з бабою, тітці, щоб ті не сперечалися без приводу – "якщо охота, то тільки на вулиці… Я хочу застати вас усіх у доброму здоров’ї і без неврастенії. Тому, будь ласка, обходьтеся без війни домової. Даєш мир хатам!"
Поки був в ув’язненні, вдома встановили телефон. Молодь нині не повірить, яке ж це було свято. Тим більше дивно, що влада вирішила телефонізувати родину політв’язня. Валерій вільно жартує, ризикуючи втратою листа, бо цензор, як правило, не спить. Але пронесло і ми маємо можливість оцінити його сарказм – "До речі, чи гарно чути? Це, мабуть, не всім добре, коли добре чути всім абонентам!".
Влітку 1975 року мати звертається до академіка Бориса Патона – "прошу як депутата, пройнятися тією страшною бідою… Прошу Вас посприяти і поклопотатися перед Верховною Радою УРСР про помилування мого сина". Відповідь – відписка: "по установившейся практике вопрос о помиловании Вашего сына может быть рассмотрен по истечении не менее чем половины срока наказания".
На початку 77-го довічний глава Академії Наук знову безмовно виконує роль листоноші, що приносить погані вісті, - "Президиум Верховного Совета… известил меня, что ходатайство о помиловании осужденного Марченко В.В. в Президиуме рассмотрено и оставлено без удовлетворения в связи с негативной характеристикой с места заключения".
Можна подумати, що мама питала Бориса Євгеновича, академіка, депутата і прочая, про поведінку свого сина, а не про порятунок його життя!..
Восени 1977 року Валерія перекидають у Київ, на Володимирську, 33 – на "перевиховання". Дали кілька побачень, передачі, дозволивши передати недозволені в таборі мед і фрукти. Мама погодилася спробувати переконати сина написати покаянного листа. Відповіддю став "Лист до матері", що я його цитую нижче, в кінці огляду.
За непослух покарання – 5-тижневий етап назад у табір, під час якого Валерій захворів на запалення легень, незважаючи на це його примусили вийти на роботу, поки не знепритомнів. З плеври викачали півтора літра рідини... А мамі медики і прокурори продовжують відписувати – "состояние здоровья удовлетворительное".
Наближався вихід на заслання. Ніна Михайлівна, з огляду на катастрофічний стан здоров'я сина, просить керівництво МВС за власний кошт перевезти його, аби не знову виснажливо-вбивчий етап. Відповідь як завжди – "Вопроса об этапировании его к месту ссылки самолетом не возникает". Мовляв, громадянко, будемо мучити далі, не заважайте "перевихованню"...
"Нині снився мені сон, що я в Києві на волі. А я ось опинився в степу безкраїм за Уралом, у Казахстані. Поки ще не оговтався від голодного етапу і вибиваючої нирки дороги, але все вже в минулому…".
В травні 1981 року – повернення до Києва. Неможливість знайти нормальну роботу. Показовим є такий епізод: "Я пішов до Митрополичої резиденції, де на прийомі в архієпископа Макарія запропонував послуги на вакантне місце літпрацівника до періодичного видання "Православний вісник". Заступник митрополита промовив буквально таке: "З вашою біографією ми вас до себе взяти не можемо". Коли ж я наполіг, щоб із справою ознайомили Владику [митрополита РПЦ Філарета, тепер – патріарха УПЦ КП], мені було переказано його слова: "Це нереально".
Провалилися і всі спроби влаштуватися на вчительську роботу. Влада Радянської України демонструє своє справжнє ставлення до Марченка аж до такого: "У зв'язку з тим, що лейтенант Атаманенко відмовився розмовляти зі мною українською мовою, прошу виділити для спілкування та виховної роботи службовця, який володіє державною мовою УРСР. Викликає подив його твердження, що цією мовою я говоритиму в камері із співв'язнем".
…Березень 1984-го – другий і останній суд Марченка. Смертельно хворому "рецидивісту" присуджують 15 років тюрми та заслання. Знову за "антирадянську агітацію". В останньому слові сказав те, що відчував – "В моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин суддя".
Валерій помер 5 (за документами – 7) жовтня того ж року. Символічно, що через десять років довідку про реабілітацію підпише той самий суддя Зубець, що і дав йому смертельний вирок…
Фраза. Зазвичай, вибираю коротші цитати, але сьогодні несила скоротити. Вчитайтеся в слова, що їх тридцятирічний Валерій написав найближчій на світі людині:
"…Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним: як зберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім'я наших прегарних взаємин?... Ти в мене - єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно… Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання "чи попередні 30 літ жив облудою?" мусив позичувати в Сірка очей і... згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри!
Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих найкращих слів. І я не хочу, котятко, щоб ці слова вимовлялися нечестивими вустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб цього не сталось.
Вчителько, ти ж постійно навчала принциповості, багатьох інших чеснот, з яких складається порядна людина. Завжди важко стверджувати, що правий саме ти, але мовлене опонентами взагалі поза критикою. І ти не до кінця слушна, коли кажеш, що, крім мене, в тебе нікого нема. Ти мала й матимеш сина, котрий, як небагато хто, любив свою маму, котрому та любов, разом із якостями, нею втисканими, допомогла витримати в найскрутніші хвилини, а також вибороти право називатись людиною. Ось твій здобуток, ріднесенька. Я певен, він важить непорівняно більше від умовлянь-аргументів, що ти несла на побачення. Облиш їх, вони не варті моєї матері…".
__________________________________________________________________________________
"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані
Зараз, коли відомі сотні документів, які задокументували Катинську трагедію, найбільшу ціну мають унікальні людські свідчення. Завдяки їм, тим, хто вижив, світ і зміг відновити обставини Катинського злочину.