Цікаві книжки з Вахтангом Кіпіані

Що читаємо? Книгу "Валерій Марченко. Листи до матері з неволі"(Київ, Фундація ім. О. Ольжича, 1994). Упорядник – Ніна Михайлівна Марченко, мама журналіста і дисидента, вчора упокоїлася поруч із сином у прикиївському селі Гатне. Дивовижна історія взаємин цих двох близьких людей, розділених колючим дротом, викладена у вироках, листах, офіційних заявах до радянських установ, видатних представників радянського істеблішменту і… численних відписках.

Що цікавого? Валерій – на жаль, недооцінена нами, навдивовиж світла й цілісна постать. Він пішов із життя у 37 років, у страшних муках невиліковної хвороби нирок. Не вдома, як належало б, а за гратами. Точніше – у ленінградській тюремній лікарні ім. Гааза.

Вперше Валерія заарештували 26 червня 1973 року. Під час обшуку вилучили статтю про Івана Дзюбу, кілька машинописних текстів, поштівок, листів, особисті документи. Як зазначено в протоколі – "В процесі обшуку були прослухані на магнітофоні "Романтика", якийналежить Смужаниці Ніні Михайлівні,6 бабінмагнітозаписуукраїнських,російськихі білоруськихпісень… Не вилучались".

Очікувань, що вийшла якась помилка, не було. За місяць до вироку пише мамі щодо адвоката – "ходу справи він не змінить… якщо дурень – то не треба".

29 грудня того ж року Валерія визнали винним у тому, що він "систематически занималсявраждебной советскому обществу деятельностью… распространял клеветническиеизмышления… изготовлял, хранили распространял документы националистического содержания…", й засудили до 6 років виправно-трудової колонії та двох років заслання. І це при тому, що підсудний Марченко "вину в совершениипреступления признал полностью".

Якби не визнав, що винен, отримав би більше. Потім, уже з табору, Валерій писав листи, сповнені іронії до свого зеківського стану. Тільки зрідка прохоплювалася образа на самого себе – "Як це все-таки жорстоко: витягти каяття, визнання провини і засудити майже на максимальну міру!".

Оскільки був гіперкомунікабельним, мав багато приятелів, які його і здали, вигороджуючи себе – "ти б почитала, що вони тут вигадували, жах!".

Як з’ясувалося, донесла на Валерія знайома, стюардеса за фахом, якій він передав свої тексти для передачі за кордон з метою їх опублікування. Поведінку "стукачки" Марини він згодом опише в нарисі "Моя чарівна леді": "У неї блакитні очі і, коли зустрічаєшся з її поглядом, виникає нечасте відчуття довір'я та взаєморозуміння. Приваблива зовнішність підкреслена атестацією "пріма-стюардеcи республіки"-було від чого згубити голову…".

Ніна Михайлівна згадує: "В нашу сім’ю кинули бомбу. Бігала, просила, канючила, повзала, голосила…". Перший суд був першим досвідом для мами захищати сина. Домоглася прийому у голови Верховного суду УРСР Якименка, який відразу поцікавився, ким Ніна Михайлівна працює. Почувши, що вчителькою української мови, кинув – "Так от звідки ваш син націоналіст…".

Упросила батька, професора, колишнього ректора Львівського університету, піти до свого старого знайомого Валентина Маланчука, тодішнього головного ідеолога КПУ. Той не прийняв, передав через секретарку, – "Сам винуватий у вихованні внука".

Спочатку у Ніни Михайлівни була ілюзія, що вона зможе добитись перегляду вироку в Москві. Написала, без перебільшення, сотні листів в усі можливі інстанції. Все марно: "осужден обоснованно… поэтому для постановки вопроса о снижении наказания оснований не имеется".

А в цей час, у таборі, починається інтенсивне дорослішання 27-річного сина. Вже він вчить її як жити: "Ти була завжди така відважна, а тепер – розпач. Мамусю, ти не повинна хвилювати себе і свого сина.. Невже я в таборі не дам собі ради? Тут багато молоді, але є й старші добрі люди. Я не нервую й не займаюсь самоїдством… Коли листи звідси затримуються, не панікуйте. Адже в мене стільки читачів від Уралу до Києва… Я ж у тебе хлопець сумирний. Нікому ще морди не набив… Все буде добре".

Листи сина до матері – не перекажеш. Треба читати. Майже фізично відчуваєш трагізм ситуації. Він не скаржиться, просто констатує – аналізи щоразу гірші – лейкоцитів в крові більшає – "Я сам чудово знаю, куди звертатись і від кого що вимагати (це щодо ліків)". Але ці вимоги до гіпократів у погонах мало що дають – "не положено".

Вражає оптимізм і почуття гумору цього виснаженого хворобою юнака – "Хлопці кажуть, що я гарна білошвейка. Це – доля, фатум, перст божий повів мене в тюрму, аби змінити професію… Я зрозумів, як глибоко я помилявся, коли вчився в школі та університеті. Не писати статті, а шити торби, ось що треба було робити на волі. Це спільний педагогічний промах нашої родини". Останнє – натяк на те, що мати і батько, насправді – вітчим, кандидати наук, виховали порушника закону, якому держава довірила лише найнекваліфікованішу працю, він просить дозволити йому робити переклади з азербайджанської радянської літератури - відмова.

Через місяць продовжує тонко стібатися над життєвими обставинами – "Все шию й шию. Таки пущу їх з торбами…".

У Валерія вистачає сил навіть давати поради навіть дідові з бабою, тітці, щоб ті не сперечалися без приводу – "якщо охота, то тільки на вулиці… Я хочу застати вас усіх у доброму здоров’ї і без неврастенії. Тому, будь ласка, обходьтеся без війни домової. Даєш мир хатам!"

Поки був в ув’язненні, вдома встановили телефон. Молодь нині не повірить, яке ж це було свято. Тим більше дивно, що влада вирішила телефонізувати родину політв’язня. Валерій вільно жартує, ризикуючи втратою листа, бо цензор, як правило, не спить. Але пронесло і ми маємо можливість оцінити його сарказм – "До речі, чи гарно чути? Це, мабуть, не всім добре, коли добре чути всім абонентам!".

Влітку 1975 року мати звертається до академіка Бориса Патона – "прошу якдепутата, пройнятисятією страшною бідою… Прошу Вас посприяти і поклопотатисяперед Верховною Радою УРСР про помилування мого сина". Відповідь – відписка: "по установившейся практике вопрос о помиловании Вашего сына может быть рассмотрен по истечении не менее чем половины срока наказания".

На початку 77-го довічний глава Академії Наук знову безмовно виконує роль листоноші, що приносить погані вісті, - "Президиум Верховного Совета… известил меня, что ходатайство о помиловании осужденного Марченко В.В. в Президиумерассмотрено и оставленобезудовлетворенияв связи с негативной характеристикой с местазаключения".

Можна подумати, що мама питала Бориса Євгеновича, академіка, депутата і прочая, про поведінку свого сина, а не про порятунок його життя!..

Восени 1977 року Валерія перекидають у Київ, на Володимирську, 33 – на "перевиховання". Дали кілька побачень, передачі, дозволивши передати недозволені в таборі мед і фрукти. Мама погодилася спробувати переконати сина написати покаянного листа. Відповіддю став "Лист до матері", що я його цитую нижче, в кінці огляду.

За непослух покарання – 5-тижневий етап назад у табір, під час якого Валерій захворів на запалення легень, незважаючи на це його примусили вийти на роботу, поки не знепритомнів. З плеври викачали півтора літра рідини... А мамі медики і прокурори продовжують відписувати – "состояниездоровья удовлетворительное".

Наближався вихід на заслання. Ніна Михайлівна, з огляду на катастрофічний стан здоров'я сина, просить керівництво МВС за власний кошт перевезти його, аби не знову виснажливо-вбивчий етап. Відповідь як завжди – "Вопроса об этапировании его к месту ссылки самолетомне возникает". Мовляв, громадянко, будемо мучити далі, не заважайте "перевихованню"...

"Нині снився мені сон, що я в Києві на волі. А я ось опинився в степу безкраїм за Уралом, уКазахстані.Покище не оговтався від голодного етапуі вибиваючої нирки дороги, але всевжевминулому…".

В травні 1981 року – повернення до Києва. Неможливість знайти нормальну роботу. Показовим є такий епізод: "Я пішов до Митрополичої резиденції, де наприйомі вархієпископаМакаріязапропонував послуги на вакантне місцелітпрацівника доперіодичноговидання "Православний вісник". Заступник митрополитапромовивбуквальнотаке: "З вашою біографією ми вас до себе взяти не можемо". Коли ж янаполіг,щобіз справоюознайомили Владику [митрополита РПЦ Філарета, тепер – патріарха УПЦ КП], мені було переказано його слова: "Це нереально".

Провалилися і всі спроби влаштуватися на вчительську роботу. Влада Радянської України демонструє своє справжнє ставлення до Марченка аж до такого: "У зв'язку з тим, що лейтенант Атаманенко відмовився розмовляти зі мною українською мовою, прошу виділитидля спілкування тавиховної роботислужбовця, який володіє державною мовоюУРСР.Викликаєподив його твердження,що цією мовою я говоритимув камері ізспівв'язнем".

…Березень 1984-го – другий і останній суд Марченка. Смертельно хворому "рецидивісту" присуджують 15 років тюрми та заслання. Знову за "антирадянську агітацію". В останньому слові сказав те, що відчував – "В моїй смерті в умовах табору будетевинніви,громадянин суддя".

Валерій помер 5 (за документами – 7) жовтня того ж року. Символічно, що через десять років довідку про реабілітацію підпише той самий суддя Зубець, що і дав йому смертельний вирок…

Фраза. Зазвичай, вибираю коротші цитати, але сьогодні несила скоротити. Вчитайтеся в слова, що їх тридцятирічний Валерій написав найближчій на світі людині:

"…Я повернувся до камери і запитав у Бога:навіщовесьцей світ,якщо страждає такалюдина,як ти?Навіщотодіісную я, щоб завдаватиболюнайкоханішійістоті? Цепроклятіпитання,на котрі сам я не здатнийвідповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним:якзберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім'янашихпрегарних взаємин?... Ти в мене -єдина, і я не бажаю нікого,нічого слухати,щозадлябіологічного буття біля матері можнаперекреслитися духовно…Невже матеріпотрібенморальний покруч, який би на питання "чи попередні 30 літ живоблудою?" мусивпозичувати в Сірка очей і... згоджуватись, белькочучи там щосьпро хворобу,нестерпність?Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри!

Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненькагіднанайвищихнайкращих слів. І я не хочу, котятко,щоб ці слова вимовлялисянечестивимивустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб цього не сталось.

Вчителько,тижпостійнонавчалапринциповості,багатьох інших чеснот,з якихскладаєтьсяпорядналюдина. Завжди важко стверджувати,що правий саме ти,алемовлене опонентами взагалі поза критикою. Іти не до кінця слушна, коли кажеш,що,кріммене,в тебе нікого нема. Ти мала й матимеш сина, котрий, як небагатохто, любивсвоюмаму, котромуталюбов, разомізякостями, нею втисканими,допомоглавитримативнайскрутніші хвилини, а також вибороти правоназиватись людиною. Ось твій здобуток, ріднесенька. Я певен, він важить непорівняно більше від умовлянь-аргументів, що ти несла на побачення. Облиш їх, вони не варті моєї матері…".

__________________________________________________________________________________

Читайте також:

"Цікаві книжки" з Вахтангом Кіпіані

Зараз, коли відомі сотні документів, які задокументували Катинську трагедію, найбільшу ціну мають унікальні людські свідчення. Завдяки їм, тим, хто вижив, світ і зміг відновити обставини Катинського злочину.