Кравчук сам зателефонував Поровському і сказав, з неприхованим роздратуванням, - "оформляйте зал як хочете. Раджу вам виставити усі прапори, усю символіку, яка була в історії України... ми даємо дозвіл на ваш з'їзд".
Що читаємо? Повість-спогад одного з чільних учасників національно-демократичного руху кінця 1980-початку 1990-х, народного депутата першого демократичного скликання Миколи Поровського "Тільки Рухом життя і обіймеш..." (Рівне, 2009).
В дні, коли ще не встигли згорнути урочисті гасла до 20-річчя незалежності, і коли наближається чергова річниця створення Народного Руху України – актуальне і пізнавальне чтиво.
Що цікавого? Книга починається з 1988-го, третього року перебудови, коли автор спогадів ще працював заступником начальника управління тресту "Рівнепромбуд". На роботі одного дня й почув про те, що "неформали" всупереч волі міськкому Компартії створюють Товариство української мови. Отак і долучився до "екстремістів".
Першою персональною справою Поровського став збір підписів з протестом проти запланованого підняття води в водосховищі, що загрожувало на місці відкритому на місці битви під Берестечком заповіднику "Козацькі могили".
Отак, «ця звістка була для мене як остання сніжинка, котра, упавши на сніговий карниз, спричиняє лавину».
Людям, які виросли не в затхлій атмосфері вічного радянського переляку перед владою буде важко, читаючи книгу, зрозуміти пафос автора. Це зараз здається, що свобода, інтернет та інші вигоди демократії були завжди.
Але ж всього двадцять з копійками років тому будь-який вчинок проти течії іноді ставав подвигом. Скажімо, нікому в голову не приходило поставити партійному чи радянському бонзі вголос запитання – чому в Рівному (тоді ще -- Ровно) збори про розвиток культури провадяться російською мовою. Не питали, бо собі дорожче. Поровський запитав і, повернувшись на місце в залі, побачив як відсідали люди подалі – мовляв, ми не з тобою...
Це зараз люди на заході, та й не тільки, країни вільно демонструють свій патріотизм. А тоді, в кінці 1988-го, більшість учасників установчих зборів товариства «Пересвіт» не змогли піднести руки, щоб проголосувати за заяву на підтримку Руху. І це найсміливіші і найпатріотичніші рівненчани! Що вже казати про пересічних обивателів?
Невдовзі відбулося знайомство Миколи Поровського з Василем Червонієм (два роки тому він загинув від удару блискавки). Цей тандем і став визначати політичні тенденції для Рівненщини 90-х.
При першому ж знайомстві Червоній сказав Поровському – "Ти розумієш, що коли берешся за нашу справу, то це аж до кулеметів?".
Важлива подія – перші альтернативні вибори на З'їзд народних депутатів СРСР в березні 1989 року. Неформали Рівного підтримали тоді полковника Радянської армії Вілена Мартиросяна, який, на словах, рвався в бій з бюрократами і гальмівниками перебудови.
Кандидат, який згодом став і депутатом, пообіцяв вивчити українську. "Варто зазначити, що обіцянку вчити українську мову Мартиросян дотримав і вчить її й досі, але поки-що безрезультатно".
Далі було створення оргкомітету НРУ в області, яке Поровський і очолив. Відтак частіше стали тягати до парткому, бо ж член КПРС, а бере участь у альтернативній політичній структурі.
Без іронії нині не можна читати, але тоді було не до сміху, коли голова міськради Марков каже про рухівців – "Все это происки интеллигенции. Руха в Ровно нет и не будет, а рабочего человека... вовсе не интересует". Номенклатура тоді ще мала ілюзії, що може на щось чи когось впливати.
За словами була дія. В Рівному апарат відмовив у проведенні установчих зборів НРУ з дивовижним резюме – "як таких, що не знайшли підтримки в радах трудових колективів".
Запам'яталась зустріч з секретарем обкому Віталієм Луценком (батьком майбутнього "польового командира Майдану", міністра та політичного в'язня Юрія Луценка), який вдавано миролюбно сказав, що теж за перебудову, не треба тільки "протипоставлять аппарат перестройке", картинно брав рухівців за руки і пропонував об'єднати зусилля "для свершения идей Коммунистической партии".
Луценко обіцяв дати зелене світло зборам місцевого Руху, але з однією категоричною умовою – жодних жовто-блакитних прапорів на сцені.
На початку серпня 89-го Поровського викликають до Києва і кидають у вогонь підготовки першого збору організації. Приїхав він "стилягою" - у блакитних штанях і жовто-золотистій сорочці. Драч потім згадував – "Подививсь я і думаю – ото буду мати із ним клопоту".
Незадовго до Установчого зїзду НРУ соціологи опитали людей про Рух. Найцікавіші відповіді були на питання – якими мусять бути взаємини міжпартією і Рухом.
Рух – помічник КПРС у перебудові – так сказали 18,5% опитаних, Рух – самостійна організація що співробітничає з партією – 38%, Рух – альтернативна організація – майже 15%, Рух повинен контролювати партію і держапарат – 5,7%.
Амбівалентність українців завжди вражала. Міняти політичну парадигму так, щоб нічого не змінювати...
Та повернімося до гарячого літа 89-го. До дати рухівських зборів лишався місяць, коли автору запропонували очолити центр підготовки. Поровський авантюристично погодився: без зарплати, не маючи жодної перевіреної людини у виконавчому органі, без зв'язків, без бодай попереднього сценарію тощо. Це був той випадок, коли мета – виправдовувала всі проблеми дороги до неї.
"Спілка письменників тоді нагадувала бджолиний вулик. Сюди йшли люди зі всієї України – всі знедолені і ображені владою і ті, які роками судилися за межу, і ті, які були тероризовані радянськими органами влади, і посланці від обласних і районних ініціативних груп створення РУХу, і скаржники на те, що КДБ опромінює їх радіо променями і сипле чорнобильський попіл у ліжко...".
Вирішивши не вигадувати велосипед, Поровський пішов до бібліотеки і замовив матеріали з'їздів... профспілок і комсомолу. Звідти й запозичив технологію, часу на сентименти не було.
Накидав план і структуру центру підготовки зборів. Виходило, що треба щонайменше кілька десятків людей, місце, де їх розмістити, і телефони. Драч опустив молодого організатора на землю – сказав, що людей доведеться брати з тих, "що ходять отут", але дозволив користуватись його телефоном і, у випадку відсутності, ще й кабінетом.
За зібраними документами виходило, що членами ще не існуючого де-юре Руху є 60 тис. осіб. "Ці дані були, звісно, дуже завищені".
Влада поборювала Рух як могла. Переповідали, що після чергової розмови з Леонідом Кравчуком, тоді ще – секретарем ЦК КПУ з ідеології, Іван Драч гримнув по столу кулаком і сказав: "Як не дозволите, то в лісі чи на пляжі проведемо Установчий з'їзд Руху. В Прибалтику поїдемо, як для нас місця в Україні нема".
Перша зустріч з Кравчуком у його кабінеті. Вимога надати, всі без винятку, проекти документів з'їзду – мовляв, "не для редагування чи ревізії, а для ознайомлення".
Майбутній президент категорично вимагав – на з'їзді не має бути жодної незареєстрованої, читайте – синьо-жовтої, символіки. Погрожував, що інакше не прийде на рухівське зібрання, а відтак і ставлення до Руху буде зовсім інше.
Галичани та "примкнувшие" Заєць і Головатий перед з'їздом збирались і обговорювали, щоб обрати на голову авторитетного політв'язня Михайла Гориня. Та він відмовився, кажучи, що всесвітня слава Івана Драча допоможе Рухові.
Згодом виявилося, що хтось "настучав", і Драч дав знати, що в курсі сепаратних домовлянь. Навіть спересердя кинув – "Здається, ваші однодумці збираються використати нас, як ракету-носія, що витягне всіх вас на політичну орбіту".
Один із розділів супроводжено епіграфом – "De se ipso modifice, de aliis honorifice" ("Про себе скромно, а про інших з повагою"). Загалом так і є – за винятком.
Поровський наводить факти "дивної" поведінки Сергія Головатого – тоді молодого юриста. Спершу той "накручував" людей проти "угодовців" Драча та Яворівського, потім з'явився на закритій львівській нараді, куди його не кликали і про яку мало хто знав, і, нарешті, самовільно надрукував у Литві не узгоджений з редакційною комісією проект статуту НРУ – "від того випадку щодо С. Головатого в мене остаточно сформувалася думка".
Найголовнішою проблемою підготовки Установчих зборів була непевність – чи дасть партія згоду на проведення чи ні. Почали обговорювати варіант проведення заходу в Прибалтиці. Це був лише робочий варіант навпіл з "дезою". Але це спрацювало.
За два тижні до часу ікс, Кравчук сам зателефонував Поровському і сказав, з неприхованим роздратуванням, - "оформляйте зал як хочете. Раджу вам виставити усі прапори, усю символіку, яка була в історії України... ми даємо дозвіл на ваш з'їзд".
Львів'яни вимагали, щоб форум був уквітчаний в синьо-жовті кольори. Кияни, зокрема такі авторитети як В'ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Юрій Мушкетик та й Драч-Павличко-Яворівський, стояли назасадах обережності. З'явився навіть лист, де центр підготовки з'їзду, що ним керував Поровський, названо як такий, що нав'язує "цілком певні" акценти.
Поровський описує, як розривався думками, розуміючи як логіку "поступовців", так і тих, хто, відчуваючи дихання і настрої вулиці, вимагали всього і відразу.
Хитрістю Поровський протягнув через оргкомітет оформлення сцени з тризубом – навмисно замовивши художниці Ларисі Скорик три варіанти графіки, щоб при перегляді першого "у них кров похолола в жилах". Звісно, інші були теж прийнятні – просто реалізм у переломний час це якраз означає вимагати неможливого.
10 вересня 1989 року, після того як збори завершились і натхненний люд відправився мітингувати до пам'ятника Шевченкові, автор зауважив, що неподалік Палацу культури КПІ на проспекті Перемоги стояли довжелезні колони військових машин і автобусів:
"Із дворів будинків до них тягнулися шеренги солдат – неначе сіро-зелені гадюки ховалися під брезентами кузовів". Скільки ж їх нагнали, мамо рідно... Певно десятки тисяч".
Як це нагадує те, що ми могли спостерігати днями, 24 серпня, в центрі Києва. Двадцять років минуло, а цироз мозку влади виявився невиліковним.
Фраза. "На печатці [Установчого з'їзду НРУ] є все, що потрібно. – І тризуб є? – саркастично примружився Драч. – Ну, не те, щоб тризуб, - під сміх залу сказав я – а так, тризубчик...".
___________________________________________________________________________________________________________________________
Попри колективно, всією нацією пережите двадцятиліття – у кожного свій людський і професійний досвід, свої політичні та культурні асоціації. Стільки подій, облич, миттєвостей у калейдоскопі, що й не згадати. Та все ж – спробуємо. Це скельця мозаїки, через грані яких краще видно країну і самих себе.