Ти живеш собі, мало звертаючи увагу на власні роки, й одного разу опиняєшся саме в тому місці свого життя, де все починає сходитися на тобі...
Днями збиралися з друзями великою компанією, фактично – кілька родин. Останнім часом трапляється зустрітися не так часто – дивовижним чином у всіх минулого року народилися діти.
І у всіх, що так само дивовижно – дівчатка. Вони тепер головні й визначають настрій кожної зустрічі. Я згадував, як усі збиралися рік тому, вже в очікуванні, вже в передчутті. Як збиралися два роки тому – ще ні про що не здогадуючись, хоча щось напевне передбачаючи.
Діти – це добре, - подумалося, - діти не дають нам померти для цього світу, вони так чи інакше примушують нас стояти на ногах і дивитися вперед.
Діти потребують не лише любові до себе – вони потребують так само нашої любові до життя, бажання чіплятися за обставини, перемагати їх, брати участь у цій постійній боротьбі, не так заради нашого власного майбутнього, як заради їхнього.
Діти витягають із життєвих ям і приводять до тями – оскільки ми завжди маємо щось відповідати на їхні питання, маємо допомагати їм у їхніх проблемах, навіть якщо вони видаються нам неважливими й надуманими. Насправді, немає нічого важливішого за дитячі клопоти, немає нічого більш значимого за їхнє вростання в цей світ, за їхні відкриття, переживання та емоції.
Це речі, котрі справді не дозволяють втрачати інтерес до такої дивної й примхливої штуки як життя. Просте розуміння, котре, разом із тим, дається не так просто. Все найцікавіше приходить через досвід, хіба що іноді – через пам'ять.
І ще, - подумав я, - цікаво, як це все відчували мої батьки? Чи було в них щось подібне? У нас із ними було по-різному – були часи, коли ми майже не спілкувалися.
Себто - жодних сварок чи непорозумінь, просто життя складалося таким чином, що достатньо було самого усвідомлення їхнього існування десь поруч, розуміння того, що з ними все гаразд. Цього було цілком достатньо, усім іншим можна було не перейматися.
Навіть не знаю, внаслідок чого усе змінилося. Мабуть просто – час ішов, зростала потреба бути поруч, і в них, і в мене, зростало відчуття відірваності й необхідності цю відірваність якось залагодити. Важко сказати, кому це сьогодні більш потрібно – їм чи мені.
Мабуть, усе таки їм, хоча мені, поза всяким сумнівом, цей зв'язок стає чимдалі, тим більш важливий. Дивно, як раніше я міг не спілкуватися з ними місяцями. Дивно, наскільки змінюється протягом життя ця залежність батьків від дітей і дітей від батьків.
Можливо, це те саме розуміння, про котре я тут згадував, те саме, що дається не так просто. Те, що іноді не дається взагалі.
Цілком можливо також, що вся справа у віці. Ти живеш собі, мало звертаючи увагу на власні роки, й одного разу опиняєшся саме в тому місці свого життя, де все починає сходитися на тобі, де на тебе лягає вся відповідальність твого існування, вся вага його, вся його легкість.
Причому вага ця не так тисне, як надає стійкості, а легкість не так розслабляє, як наповнює витривалістю. Прекрасна пора, коли маєш за чим шкодувати, але так само маєш іще час бодай щось виправити. Коли маєш достатньо досвіду, аби розпізнавати всі небезпеки, проте не втратив іще азарту, аби не оминати їх.
Коли раптом усвідомлюєш, наскільки постаріли твої друзі, наскільки вразливими чи мудрими вони стали, скільки спокою чи втоми залягає в їхніх поглядах та рухах, скільки вміння чи розгубленості. Коли так само усвідомлюєш, якими дорослими стали їхні діти, як непомітно вони ввійшли в це життя, ніби в серпневе море, нічого не боячись і ні від чого не відмовляючись.
А найголовніше – помічаєш, як вони всі залежать один від одного, як один за одного тримаються, чи навпаки - як відмовляючись один від одного, вони втрачають найголовніше – впевненість у цьому часі й укоріненість у цей простір.
Все вірно, думаю я, так і має бути – ми маємо триматися разом, ми маємо допомагати один одному, саме для цього ми й народжуємося, саме тому ми так тішимося новонародженим, саме з цієї причини ми так довго пам'ятаємо померлих.
Сергій Жадан