Картопля для України – як манна. Звісно – земна, не небесна. Лиш вона, лиш вона лишилась нам зі ситих часів і середньо-статистичних цін. Тільки її наявність у коморах і льохах дає нам упевненість у майбутньому за будь-якої влади чи глобальної кризи.
"Дозвольте постачати у ваші сім'ї "здорові" продукти. Картопля з власного господарства!". Цей напис я прочитав на банері, що висить неподалік нашого залізничного вокзалу.
"Ну, нарешті народ узявся за щось корисне, повернувся до власних джерел", – подумалося мені, коли я це прочитав. Якби не лапки з обох боків від слова "здорові" (замовник, напевно, вирішив, що це така особлива графічна прикраса), то ця реклама стала б доволі радісним приводом, щоб написати про відродження в Україні землеробства.
Зі здоровими – в лапках – продуктами ми маємо справу щодня. Але постачати їх собі додому доводиться власноруч.
А тут просять дозволу постачати. Хтось бере на себе навіть це. Набираєш номер телефону – і тобі додому завозять "здорову" (!) картоплю. Може, якийсь першоквітневий жарт?
Це нагадало мені правдиву і зворушливу історію з життя мого кума, поета. Середина 90-х, заробітків ніяких. Сільська рада роздавала земельні наділи під городи. Кум, як кажуть, не по цьому ділу, та й дружина його, естонка, теж радше ні. Але вони з дружиною взяли.
Ну, й от кілька найтяжчих років поспіль жили на тій картоплі. Возили її тачкою з городу, бо він далеко від хати: годину туди й півтори назад.
Було кілька непоганих врожаїв, то він і друзям-поетам у Київ передавав мішками. Генії ж також мусять їсти. І в них же так само нуль. Так і виживала українська поезія. Навіть в одному з найкращих віршів з'явилася "картопля з немитими личками ангелів".
Там ще був задіяний кумів однокласник, він працював буфетником у потязі з Франика до Києва. От він і перевозив ті мішки – так що і у вагоні-буфеті завжди смаженим пахло. Отож можна з упевненістю сказати, що українську літературу 90-тих врятувала картопля.
Та, мабуть, і не лише її. Сини Тараса Бульби – всі як один бульбаші. Це не про білорусів, це про нас. Цифри – вперті, вони руйнують стереотипи. Українці з'їдають більше бульби, ніж білоруси. Росіяни з'їдають більше сала, ніж українці. Наші картопляні носи зраджують наше антисемітське коріння.
Аж навіть і не віриться, що вона з тої гаспидської Америки – така вона своя і рідна!
Яка порядна господиня не має за настільну книгу ще радянський довідник "150 страв з картоплі та 200 способів використання картопляного лушпиння"? Хто не знає приказки "Картопля другий хліб" і "Картопля всьому голова"? Або: "Хто ховає під кущі наші зупи та борщі?"
Або: "Ні велике, ні маленьке, ані довге, ні кругленьке". Або: "Як буде моя ласка – то буде й з мене паска".Або: "Очі має, а не бачить". Або: "Стоїть мур мурований, склеп склепований,ще не вмер, а вже похований".
Гічкок відпочиває поряд зі здатністю нашого народу містифікувати й залякувати картоплею. Дружини часто сердяться на своїх половинок: "Ти незграбний, як та картопля".
Чоловіки ж ставлять на місце невірних дружин: "Закопаю, як картоплю". Інколи картопляний фольклор українського народу нагадує переспіви з Маркіза де Сада: "З мене шкуру всі деруть. Мене варять, мене труть".
А яка висока поезія народжується в мить, коли кажуть: "Любов не картопля – не викинеш у віконце"! Або ж, як писав лемківський поет Василь Шляхтич: "Тепла картопля, як жена, што то гріє ґазду вдома".
Бо картопля ще й страшенно еротична. Згадайте-но, якої йогівської витримки і яких асан вона потребує від своїх доглядачів і під час засіву, і під час збирання. Люди, які щорічно по стільки днів стоять на городах раком – це ж краса і сила.
Є в цьому щось наше, українське, архетипове: "Картоплю копати – не руками махати". А яка насолода для вуаєристів спостерігати за напівоголеними тілами, що цілий день сходять потом, сапаючи картоплю!
Мати картопляний наділ біля свого будинку – це і є українська мрія. В цьому не можуть собі відмовити ні багаті, ні бідні українці. Один із моїх знайомих бізнесменів придбав собі будинок за містом винятково для того, щоби спекотними літніми ранками спостерігати з бінокля за жінками, які виходять на картоплю в купальниках.
От я написав цю фразу й замилувався: виходять на картоплю – як гарно. Колись цей народ виходив на печенігів чи половців, на ляха чи турка. Тепер же на картоплю.
Ми схиляємося перед нею доземно, мов Табачник перед Януковичем. Останній, до речі, недаремно наділений аж настільки святим картопляним ликом. Де нам знайти кращого президента?
А мій знайомий резюмує: "Якби я на цьому сонці так попрацював, то сто відсотків вмер би, а якби мав таку фігуру як моя сусідка, то фіг би працював".
Він навіть вибудував цілу теорію, що жінки, які цілорічно порають картоплю, мають особливо розвинуті сідничні м'язи. Таких і в Бразилії не зустрінеш.
Картопля для України – як манна. Звісно – земна, не небесна. Лиш вона, лиш вона лишилась нам зі ситих часів і середньо-статистичних цін. Тільки її наявність у коморах і льохах дає нам упевненість у майбутньому за будь-якої влади чи глобальної кризи.
І якщо дано нам вічну незнищенність від Бога, то вона перш усього в картоплі – і мертвій , і живій, і ненарожденній.