"Ех, нема на вас німця!"

"Ех, нема на вас німця!"

Юрій Винничук / Фото: УНІАН

Не раз мені доводилося чути і у Львові, і в Києві, як хтось у штовханині на маршрутку чи метро візьме та й вигукне: „Ех, нема на вас німця!” І знаєте? Ніхто не обурювався, а навпаки погоджувалися.

Мій тато Павло Винничук і дід Лук’ян Сапіга були в УПА. В „Літописі УПА” т. 43 є кілька згадок про діда і його брата Никифора, які партизанили в кременецьких лісах. Чому дід воював проти червоних? Тому, що мстив за сина Юрія Сапігу, студента, талановитого художника, якого разом з іншими студентами і політзеками розстріляли енкаведисти в кременецькій тюрмі наприкінці червня 1941 року. За що поплатився життям двадцятирічний юнак? А за що було розстріляно весь цвіт української літератури в 30-тих?

Протягом літа й осені 1941 року знищення політв’язнів відбувалося по усій Україні. Бо наша Катинь – це вся Україна від Карпат до Кубані. В міру того, як німці просувалися на Схід, сталінські опричники мордували всіх, кого вважали „неблагонадежными”. Особливо ударно кати попрацювали на Західній Україні, де геть усі тюрми були залиті кров’ю. Але розстрілювали не тільки там, а й у Центральній Україні, і на Сході.

Всередині жовтня 1941 року колона з тисячі в’язнів рушила з Харкова у напрямку Куп’янська. Серед приречених на смерть був один з найбільших українських поетів Володимир Свідзінський, окрім нього був ще поет Олександр Сорока і оперний співак Григорій Донець. Швидкий наступ німців змусив колону зупинитися. В’язнів загнали у покинутий дерев’яний корівник, де всередині було багато соломи. В’язні попадали і заснули. Та недовго спали, бо прокинулися від задушливого диму. Корівник палав з усіх сторін. В’язні кинулися до дверей і почали їх вибивати. Декому вдалося вирватися, але на них чекали автоматні черги. Олександр Сорока навіть збив з ніг якогось офіцера, забрав у нього мотоцикл і помчав, але і його наздогнала куля.

Наступний етап в’язнів, який прибув на це саме місце, побачив купи обвуглених трупів. Декотрі „були ще живі, страшенно обпалені, – свідчить харків’янка Марія Манц, яка була в тому другому етапі. – Конвоїри намагалися добити їх прикладами, але люди (тобто селяни) не дали, жінки кричали: „Живий, живий, облиште!” і забирали до своїх хат”.

В полум’ї був спервовіку
І в полум’я вернуся знову...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...

Ці рядки поезії Свідзінського написані задовго до смерті.

Мій дід упізнав труп свого сина тільки завдяки черевикам, які сам і пошив, бо усе тіло було випалене вапном, а перед тим жорстоко катоване.

І ось тепер якісь виродки у Запоріжжі збираються поставити пам’ятника Сталіну – найбільшому кровопивцеві всіх часів і народів. Якби не ідіот Сталін, ми б ніколи не зазнали тих страшних жертв, яких зазнали усі народи Союзу під час війни. Бо по-перше не були б знищені полководці, які мали досвід Першої світової війни, по-друге, народ і справді сприймав би Другу світову, як Вітчизняну, і чинив би масовий опір німцям, а цілі армії не здавалися б так легко і невимушено в полон.

Тільки недоумкуватість Сталіна викликала усі ті страшні жертви, яких зазнали радянські війська, обороняючи Україну, щоразу потрапляючи в оточення. А потім, коли уже наступали, то не вважали за людей тих, хто вижив в окупацію. Хапали усіх підряд і, не навчивши навіть як слід тримати у руках гвинтівку, кидали поперед танків в атаку. Майже у кожному селі стоять обеліски, де викарбувані прізвища цілих родин – деколи по 20-30 однофамільців – що загинули в один день.

Безглузді перегони з американцями та англійцями, хто скоріше дійде до Берліну, принесли ще сотні тисяч убитих. А визволені з німецьких концтаборів солдати, потрапили у сталінські.

Воювала уся Європа і Америка, але чомусь саме народи СССР зазнали найбільших втрат. Навіть німецьких солдат загинуло значно менше. І цього нездару, хворого на манію величі, хтось вважає великим полководцем? Батьком великої перемоги? Та якби не він, перемога дісталася б з куди меншими жертвами.

Якщо порівняти ставлення Гітлера і Сталіна до українців, то це порівняння буде не на користь останнього. Дивізія СС „Галичина”, заки опинилася на фронті, півроку проходила вишкіл. Їх не кинули під танки непідготовленими.

Гітлер був, звичайно, сучим сином, але він витворив такі життєві приписи для свого режиму, що вижити було значно легше, ніж при сталінському режимі. Якщо ти не комісар, не замполіт, не комуніст, не єврей і не циган, не бандерівець і не мельниківець, ти міг зберегти життя. Хоча навіть і в цій ситуації були способи, як обхитрувати репресивну машину. Але мені зараз йдеться про українців. Отже полонених українців німці на клопотання клятих націоналістів відпускали з концтаборів додому. Завдяки цьому сотні тисяч врятувалися.

При сталінському режимі шансів вижити не мав ніхто. Розстрілювали і тих, хто славив режим, і тих, хто критикував. Розстрілювали й тих, хто заповзято клеймив внутрішніх ворогів, шкідників та різних відщепенців. А потім уже за Єжова розстріляли і тих чекістів, які шили усі ті липові справи на українську еліту.

Сталін убивав своїх. Усю колишню ленінську команду знищив. Гітлер своїх не вбивав. Він дав змогу усім інтелектуалам, які були незгідні з його політикою, емігрувати. Навіть євреям. А потім, коли німці відступали з України, з ними разом покинули Батьківщину тисячі біженців, а серед них і пів сотні письменників, які пізніше на Заході змогли створити такі твори, яких би ніколи не створили тут.

Німців зустрічали із квітами. Це правда. Після сталінських репресій прихід нової влади ніс надії на краще. Для середньостатистичного українця німець сприймався як визволитель після примусових записів у колгоспи, розкуркулень і вивозів на Сибір. Німці повідкривали тюрми, і люди побачили гори трупів. То як вони могли ставитися до більшовиків, які у 1944 прийшли їх „визволяти” вдруге? Вони брали зброю і захищали свою землю від нового окупанта. Тому в Західній Україні ніхто ніколи не святкував Дня Пабєди. За винятком „визволителів”, які визволили львів’ян з їхніх будинків-люкс у центральній частині міста.

І от я подумав собі: якщо збираються провести референдум щодо пам’ятника Сталіну, то чому б такий самий референдум не провести і щодо пам’ятника Адольфу? Просто, як науковий експеримент. А то не раз мені доводилося чути і у Львові, і в Києві, як хтось у штовханині на маршрутку чи метро візьме та й вигукне: „Ех, нема на вас німця!” І знаєте? Ніхто не обурювався, а навпаки погоджувалися, що нема в країні порядку, а от, якби був німець... А дехто ще й докидав: „Еге ж, тільки німецької нагайки й бракує! Іншого аргументу наші люди не знають”.

__________________________________________

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

Я відпускаю Крим

На Крим ми маємо таке саме право, як і Росія. Але я його відпускаю. Ідіть собі з Богом. Разом із Донбасом. Влада тоді у нас буде винятково демократична.

Повʼязані теми:

Наступна публікація