Боронити духовність і "українськість" почали саме тому, що ставати на захист "звичайної" свободи висловлювань борцям не дуже хочеться. Бо вона стосується всіх.
Зарано, схоже, журналісти зраділи рішенню президента ліквідувати Нацкоммор. Бо, як виявилося, охочі боротися за захист громадської цнотливості знайдуться завжди.
І одна справа коли цим займається Василь Костицький із Богданом Бенюком, здатні хіба що рекомендувати заборонити South Park чи обматюкати журналістку, а зовсім інша коли за справу беруться підлеглі Анатолія Могильова і Віктора Пшонки, з їхнім багаторічним досвідом боротьби з "ворогами трудового народу". Ці, як казав герой одного з анекдотів, "точно жартувати не будуть".
Першою специфічне розуміння цими хлопцями міцної статури терміну "демократія" отримала змогу відчути письменниця Марія Матіос. Все почалося з того, що в лауреатки Шевченківської премії пам'ятник Невідомому Солдату у київському Парку Слави, викликав асоціації з фалосом. Про що вона відверто написала у своїй книжці. Ну, викликав і викликав. У людей творчих виникають і не такі асоціації.
Проте, як виявилось, читають книжки Матіос не лише її палкі прихильники, що поділяють чи принаймні пробачають мисткині усі її фантазії. Суворих людей з якоїсь ветеранської організації порівняння письменниці таки обурили. Вони поскаржилися комуністу Петру Цибенку, а той написав листа до прокуратури. І на пошуки Матіос вирушили звитяжні міліціянти з Печерського РОВС, які, мабуть, переловили усі інших правопорушників на теренах свого району і тепер мають купу часу на виконання функцій "моральної поліції".
Письменниця перелякана, б'є на сполох, пише листи керівникам ГПУ і МВС, скаржиться правозахисникам, а журналістам розповідає, що сприймає дії силовиків не лише як замах на її особисту творчу свободу і право вільно висловлювати свої думки, але й як наступ "на все українське".
Матіос зрозуміти можна, вона захищається, як може. Проте чи означає це, що здатність до фалічних асоціацій є специфічною ознакою "українськості"? А у "зайд" і "манкуртів" асоціації виникають цілком протилежні - в дусі "червоноармійського" анекдоту про солдата, який "завжди думає про НЕЇ"? Питання не зайві, бо профільний комітет Верховної Ради вже оголосив зазіхання на фалічні порівняння Матіос "цензурою на духовність". Можна лише уявити, що в такому разі на думку депутатів є одиницею вимірювання цієї "духовності" і якою лінійкою вони її вимірюватимуть надалі.
Утім, справа не лише в недолугості і неоковирності думок народних обранців. Врешті решт комітет очолює справжній "літературний генерал", що за посадою мав би вміти збирати слова до купи. Тому й закрадається підозра, що боронити духовність і "українськість" почали саме тому, що ставати на захист "звичайної" свободи висловлювань борцям не дуже хочеться. Бо ця свобода стосується всіх, а не лише носіїв "української духовності". І мати її повинні не лише Марія Матіос і Володимир Яворівський, але й Олесь Бузина і Дмитро Табачник.
В останнього, між іншим, теж час від часу виникають фалічні асоціації. І теж в зв'язку із пам'ятником у столичному Парку Слави. Щоправда, у Табачника збудження викликав не обеліск Невідомому Солдату, а свічка у пам'ять жертв Голодомору. Про що він теж відверто розповів в одному з своїх інтерв'ю ще коли був опозиціонером.
Інша справа, що за обуреними листами читачів ніхто не шукав Табачника із собаками. І не натякав на можливість вилучення з продажу усього накладу газети із текстом його інтерв'ю. Бо тоді, підозрюю, про переслідування інакодумців регіонали волали б куди гучніше за Матіос з Яворівським. На це власне і варто звертати увагу. На подвійні стандарти, що їх застосовують нинішні можновладці. І на неадекватність дій силовиків, коли справою, яка в інших європейських країнах є предметом цивільної суперечки (там теж висловлювання письменника/публіциста можуть здатися якомусь громадянину обурливими, але й домагатися санкцій він це повинен сам в суді), чомусь зайнялися генпрокуратура з міністерством внутрішніх справ.
Той же Табачник любить не завжди, між іншим, доречно цитувати вольтерівське «ненавиджу Ваші переконання, проте готовий пожертвувати життям за право їх висловлювати». Але насправді не лише українські політики, але й чимало їхніх виборців якщо й готові на жертви заради права іншого висловлювати думки, то лише тоді, коли ці думки збігаються з їхніми власними.
От, скажімо, чимало людей стало на захист вінницького правозахисника Дмитра Гройсмана, якого місцеві міліціянти хочуть запроторити до буцегарні за публікації в його блозі. Бо підсвідомо розуміли, що публікації це просто зачіпка, аби помститися правозахисинкові за його принциповість в боротьбі за права засуджених та імігрантів.
Проте, як тільки з'ясувалося, що серед публікацій - колаж із зображенням фалосу (знову ж таки!), спрямованого в бік Віктора Ющенка, захисників поменшало. А в багатьох інших ентузіазм впав після того, як вони довідалися, що той самий Гройсман вимагав від Януковича скасувати указ про присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Хоча, здавалося, до чого тут Бандера, Ющенко і прутень невідомого походження, якщо справа йде про спроби покарати людину за записи у його власному (!) щоденнику?
____________________________________________________________
Читайте також:
Коли Калігула зробив сенатором свого коня Інцитата, він не порушив цим жодного з тодішніх законів. Стельмашенко і Цюрко нардепами теж стали на законних підставах.