У Львові завжди була своя патріотична влада із гуманітарно-історичним дискурсом, а в Донецьку – завжди неокомуністична регіональна влада з радянським бекграундом. І як жартують в Галичині: "і шо то їм помогло?". А таки допомогло.
Люди, які бували у Львові та Донецьку і мали достатньо часу роздивитися довкола, помічають разючу різницю. І вона не лише в архітектурі, історичній тяглості чи атмосфері міста. Якщо проаналізувати ці два міста-мільйонники під зрізом власності та бізнес-середовища, доходиш парадоксального висновку.
Величезною кількістю ласих шматків виробництва, торгівлі, нерухомості, інфраструктури Львова заволодів саме російський капітал. Це помітно навіть в історичному центрі туристичного Львова. У Донецьку цієї навали кремлівських капіталістів не спостерігалося. Уся власність розподілена між місцевими грошовитими авторитетами і кожен дончанин чітко знає, хто володіє конкретними будівлями, готелями, стадіонами, шахтами.
У Львові останніх двадцять літ завжди була своя патріотична влада із яскраво вираженим гуманітарно-історичним дискурсом, а в Донецьку – завжди неокомуністична регіональна влада з демонстративним неорадянським бекграундом. І як жартують в Галичині: "і шо то їм помогло?". А таки допомогло. Капіталісти Донбасу не впустили в регіон російських нафтово-газових акул, які завжди були доларовим продовженням експансії Кремля. Усі імперські проекти з Москви отримували й отримують фінансову підтримку їх бізнес-корпорацій. Усі дерипаски-абрамовичі є добровільними донорами московського неоімперіалізму.
Донбаські олігархи, які завжди були зденаціоналізованими космополітичними нуворишами, ніколи публічно не виявляли українського патріотизму, але рідний регіон відстояли. Начальство, дорогі й понтовиті маріонетки місцевих капіталістів, завжди загравало з кремлівськими братами. Хочете пам’ятник золотого співочого московського мафіозі, а може цар-гармату – ми з радістю вам їх встромимо недалечко центрового Лєніна. Бажаєте церкву з монастирем - маєте. Хочете ще наші фабрики-заводи? А от цього вже ні! Очевидно, що це був звичайний бізнесовий самозахист своїх мільойонів від кремлівських мільярдів. І жодного патріотичного пафосу чи захисту національних інтересів у мотивації не закрадалося.
Львівська патріотична влада, окрім сприяння культурним та просвітницьким проектам вдома, за двадцять років не спромоглася ні створити потужне галицьке бізнес-лобі, ні виставити на противагу російському капіталу загін самооборони з місцевих олігархів-патріотів. А порожніми деклараціями і маніфестами за всеосяжної корупії, яка нічим не відрізняється від київської, донецької чи дніпропетровської, встояти перед російською економічною експансією не вдалося.
Донбаські олігархи спромоглися взяти контроль над усією Україною і поставити своїх на київський престол. Бізнес пішов ще краще – мільйонери стали мільярдерами, не покидаючи державних кабінетів. Їх бізнес-прибутки стали державними і навіть національними інтересами. Українська держава зобов’язана їх захищати від усіх цих північно-південних потоків, митних союзів, єдиних просторів та інших наскоків.
А от усе те неприбуткове, тобто гуманітарний простір, інформаційний, увесь цей культур-мультур, з легкістю віддали кремлівським ідеологам. Імперіалісти хочуть в Україні "русскій мір" з усіма символами "общєго совєтского прошлого"? Які проблеми – Табачник вам накатає! Для пафосу "трєтьєго Ріма" замало приходів і храмів? Ласкаво просимо, кіріл-гундяєвіч. Усе це - неконвертована мішура, за яку кремлівські імперіалісти ще й чималих грошей і преференцій відвалять. У 90-их таке називали: впарити туфту лоху.
Але протверезіння підкралося непомітно. За інерцією президент ще підмахнув закон про черговий кремлівський фетиш – червоний прапор. Хай собі московські гебісти й далі граються в "общую побєду вєлікого Сталіна", аби ціни на газ не завищували і трубу не рухали – самим потрібна. Та клубок гуманітарного "пофігізму" несподівано вибухнув провокацією у Львові на 9 травня. Наступну дестабілізацію місцеві неосталіністи та заїжджі комуністи вже анонсували на 22 червня.
Стало очевидним, що міцність влади стає сумнівною на території зовнішніх провокацій. Так і до зовнішнього управління можна скотитися. А гуманітарне протистояння легко помножити на соціальне невдоволення і реалізувати на практиці мрію кремлівських імперіалістів – розколоти державу на "нєрусскую Галіцию" і решту "ісконно православно-малоросійскую зємлю". Європа перетравила Косово, змирилася із загарбанням п’ятої частини Грузії – чого б це не спробувати втретє.
Усі механізми умисного протиставлення громадян України походять з тієї не дуже капіталізованої, не прагматичної сфери, як гуманітарна. Здається, оточення президента змогло цю небезпеку втрати держави вперше донести до "міцного господарника і залізного господаря". Абстрактні категорії якоїсь там гуманітарки перевели у чіткі економічні перестороги під легким соусом абсолютної влади "а-ля Макіавеллі". І Янукович вперше за півтора роки в Криму заговорив про "нову гуманітарну політику", про гуманітарне замирення і недопустимість радикалізації. Пригрозив міністру Табачнику, який цими днями саме звітується в Москві за виконану роботу з русифікації і фальсифікації історії України, звільненням.
Чи означає це, що усі ці кроки з дискредитації українства, насильницької совєтизації і приниження національних та людських прав, які успішно проштовхували табачники-колесніченки, будуть зупинені чи ліквідовані? Не факт. Чи можливо ось так одномоментно "припинити спекуляції на питаннях історії та мови і відійти від політичного радикалізму та ідеологічних крайнощів" без десовєтизації та десталінізації України? Малоймовірно.
Якщо питання самозбереження держави і суверенітету не стане прерогативою уряду і самого президента, то хоча б інстинкт самозбереження і збереження своєї влади має зробити їх усіх українськими націоналістами. Не у комуністичному пропагандистському значенні цього слова, а так, як у всіх цивілізованих народів – патріот.
Це марксисти-лєнінці хибили, що капіталісти перебувають поза національним і патріотичним. Російський націоналіст Путін дуже швидко з інтернаціональної бригади олігархів зробив армію кремлівських економічних націоналістів. Янукович так само може першим "припинити спекуляції на питаннях історії та мови і відійти від політичного радикалізму та ідеологічних крайнощів", легко відправити у відставки міністрів-українофобів, відсіяти радикальне крило проросійських фашистів із лав своєї партії використавши сито виборів.
А коли сам президент стане хоча би економічним націоналістом, то й уся "вертикаль" в одну мить стане прагматичними патріотами. А група зденаціоналізованих олігархів дуже швидко відчує вигоду від захисту і просування реальних національних інтересів. Потягнуться за владою, як миленькі. Як наслідок, дуже швидко після цього зміниться і культурний, і інформаційний – увесь гуманітарний простір. І тут в нагоді стане попередній донбаський досвід захисту від кремлівського капіталу та галицьке прислів’я: "Хіба хочеш? Мусиш!".
____________________________________________________________
У цей тиждень після "львівського шоу" якось по-новому звучать слова недільної Святої літургії: "за правління і за все військо Господові помолімося".