Інакші

Інакші

Сергій Жадан.

З незнання постає страх, страхом у свою чергу посилюється невпевненість, невпевненість – перший крок до агресії.

Дослідники історії Донбасу, говорячи про особливості побутових реалій регіону наприкінці позаминулого століття й відзначаючи, поміж усього іншого, високий рівень алкоголізму серед місцевого населення, разом із тим стверджують, що валлійські робітники та інженери, що прибули разом із Юзом на омріяний східноєвропейський Клондайк у пошуках щастя й заробітків, у цьому сенсі (я далі про алкоголізм) мало чим різнилися від аборигенів.

Хіба що перейшли зі свого нікому тут не потрібного елю на якісний український спирт. Себто, стверджують дослідники історії, місцеві звичаї та алкогольні уподобання валлійців зовсім не шокували (на відміну від, скажімо, німців та різних там французів), а скоріше навпаки – укріпили у вірі та примирили з суворою клондайківською дійсністю.

Як натомість місцеве населення ставилось до спиртової підготовки британських прибульців дослідники не згадують, хоча припустити не складно – наші співгромадяни зазвичай позитивно й з довірою ставляться до кожного, хто не має проблем зі спиртним, справедливо вбачаючи в алкогольних симпатіях ознаку жвавості розуму, відкритості натури та чистоти сердечних імпульсів. Підозрюю, валлійці на Донбасі особливих комунікативних проблем не мали. На відміну від, скажімо, німців. Я вже мовчу про французів.

Але мова не про те. Мова про чужинців. Що відчували вони – всі ці зайди з Заходу та Півдня, прибульці, авантюристи, комерсанти й невдахи, що весь час блукали цією дивною територією, підставляючи свої гарячі голови розпеченому степовому сонцю, дивуючись із такої кількості світла, пилу та зелені? Наскільки їм легко велося поміж цих парадоксальних людей, що жили своїм химерним життям, мало зважаючи на зовнішні обставини. Що вони відчували? І головне – що вони відчувають сьогодні? Адже довкола нас живуть тисячі чужинців, інакших, прибульців із цілого світу, з іншим кольором шкіри, з іншим богом, з іншими формами атеїзму. Наскільки їм комфортно поміж нас? Я зовсім не говорю, що їм обов'язково має бути комфортно, мова, звісно ж, не про політкоректність чи мультикультуральність.

Мова про те, наскільки з нами в принципі може бути комфортно. Я добре знаю своїх сусідів, я часто спілкуюся зі своїми родичами, я тверезо оцінюю моральні якості своїх друзів. Не певен, що хотів би опинитися в еміграції саме серед них. Тим більше не певен, що саме мене вони хотіли б бачити в якості представника якої-небудь національної діаспори. Я далекий від того, аби повторювати всі ці дурниці про ксенофобію та нетерпимість моїх співгромадян. Яка нетерпимість? Просто людям, котрі не люблять самі себе, важко любити когось іншого. Ксенофобії це стосується в останню чергу. То в чому ж проблема?

Мені здається, проблема у відсутності впевненості та рівноваги. Людина невпевнена легко впадає в паніку, вона схильна закриватися й відмежовуватися, їй притаманно боронити свої ненадійні статки й підозрювати кожного зустрічного в намаганні цих статків її позбавити. З незнання постає страх, страхом у свою чергу посилюється невпевненість, невпевненість – перший крок до агресії та несприйняття. Вся наша упередженість щодо іноземців і чужинців виростає з наших власних проблем, із нашої внутрішньої незлагодженості, з наших дитячих травм і дорослих комплексів. Дитячою є наша войовничість, дитячим є наше бажання захистити сумнівні підвалини та примарні основи, по-дитячому жорстокою є наша байдужість, по-дитячому невиправданою – наша самовпевненість.

Ми намагаємося порозумітися з цим недосконалим, але таким фантастичним світом, ми намагаємося знайти спільну мову з тими, кого доля закидає на наші території. Ми говоримо з ними про любов, говоримо про коріння, говоримо про голос крові й поклик віри. Хоча сходимося, зазвичай, на темі алкоголю.

Сергій Жадан

Повʼязані теми:

Наступна публікація