Інститут комуністичної пам'яті

Ото часи настали! Уже комуністи будуть вирішувати, що саме нам слід пам'ятати з нашої історії, а чого не варто й згадувати. Теперішній директор Інституту національної пам'яті професор Валерій Солдатенко – комуніст зі стажем. І то не просто собі комуніст, а переконаний більшовик. І чхати йому на те, що ніде у світі комуністична ідея так і не виправдала себе, а там, де вона перемогла, біда чорна. Зрештою, це добре видно на прикладі двох Корей.

Солдатенко, як комуніст, не визнає Голодомору з великої літери, а лише з маленької, і продовжує переконувати, що причини полягали зовсім не в геноциді. А, мовляв, такі обставини склалися. Чудова позиція, її варто взяти на озброєння усім, хто заперечує Голокост – бо чим завинив бідний Адольф, якщо так обставини склалися?

Призначення комуніста, ідейного послідовника терористів і катів, директором Інституту національної пам'яті – це все одно, що призначити члена нацистської партії директором інституту Голокосту.

Але Солдатенко не один. Дмитро Табачнік уже взявся розпеченим залізом випалювати з підручників "помилкове" трактування Голодомору. Під роздачу, правда, потрапили й Крути і Конотоп, аби дітки ніколи не засумнівалися в тому, що обидва братні народи жили душа в душу. Ба навіть колонізація України росіянами та заборона української мови і книги згладжена і скидається на приємну рожеву ідилію.

Парадокс полягає в тому, що запеклий борець із Голодомором Дмитро Табачнік, який рекомендував Валерія Солдатенка на нову посаду, колись дотримувався діаметрально протилежної думки. Олексій Гарань, зокрема, нагадав про цікавий факт, який багатьом призабувся. 15 травня 2003 р. Верховна рада визнала Голодомор актом геноциду. А напередодні прийняття звернення, віце-прем'єр-міністр Дмитро Табачнік, виступаючи у Раді, потрясав стіни таким ось спічем:

"Ми мусимо донести до світу, що штучні голодомори радянської епохи були нашим українським Голокостом. Це був свідомий геноцид українського народу, який наклав свій безжальний відбиток на всю нашу історію, на національну самосвідомість".

От як цікаво! Під променистим сяйвом Кучминої лисини наш Діма розгледів, що Голодомор був – такі да! – геноцидом, ба навіть – свят! свят! – Голокостом! А в тіні буйної шевелюри Януковича усе враз вкрилося туманом і недомовками.

А далі ще цікавіше. Товариш Солдатенко того ж таки 2003 року вступив з Табачніком у дискусію на сторінках "Дзеркала Тижня". Його тоді здивувало, що віце-прем'єр-міністр, історик за спеціальністю, вдався у своїй доповіді до таких термінів, як "голокост", "український голокост". Завважте! Обидва рази Солдатенко пише Голокост з малої літери, зрештою, як і Голодомор.

Виявилося, що асоціації, які викликали ці терміни в комуністичній голові Солдатенка, відразу пов'язалися з роллю "єврейства у тихих зловісних подіях. Представники цього етносу, як відомо, займали досить помітне місце в каральних органах і при цьому були далеко не сторонніми спостерігачами трагічних процесів. Про чиїсь бажання виставити рахунок російському народу – правонасліднику СРСР – за трагедію 1933 року доповідач згадав, а відносно інших – промовчав. Можливо, не випадково?"

Остання фраза дуже тонко натякала на національне походження самого Табачніка. Ясна річ, після такої публікації євреї звинуватили товариша Солдатенка у антисемітизмі. А чого вони сподівалися? Комуністи сталінської закваски усі були щирими антисемітами. Як і нацисти.

Солдатенко взагалі при згадці про Голодомор вдається до блюзнірських висловлювань типу: "Давайте поплачемо..." А коли ця фраза викликала обурення, то став боронитися тим, що вона вирвана з контексту, хоча контекст там був нічим не кращий. Тому "давайте поплачемо" і забудемо.

І справді, чого тут багато просторікувати? Скоро ми почуємо від Солдатенка справжню версію про причини Голодомору. А якою вона буде, уже можна судити з висловлювання мера Москви Лужкова, який, поки Москва задихалася в димах і пожежах, грів пузо на дорогому курорті, а приїхавши, почав пояснювати, що такі природні аномалії важко передбачити: "Достаточно вспомнить страшную засуху 20-х годов прошлого века на Украине, получившую название голодомора, — это длилось несколько лет".

Не біда, що Лужков переплутав 1920-ті роки з 1930-тими, а головне, що причина вже є – посуха! І про цю посуху ми вже чули і в совєтський час, і навіть на початку 90-тих років від комуністів, які мужньо боролися з терміном "геноцид", незважаючи на те, що вже були відомі дані Гідрометцентру про те, що жодної посухи не було, а зерно експортувалося на Захід.

Зараз Солдатенко роздає наліво і направо інтерв'ю, в яких намагається тлумачити свою роль на новій посаді і розповідає про те, чим він буде займатися. Але при цьому вдається до якихось дивних, як для історика заяв. Наприклад: "Люди повинні зрозуміти й відчути, що на початку ХХ століття в Росії не було в лексиконі слів "Україна", "українець", такого поняття не було навіть у географічному значенні, не кажучи вже про політичне. Що відбулося після прийняття Універсала 20 листопада 1917 року? Відродилася українська державність із власним українським ім'ям".

Але якщо таких слів, як "Україна" й "українці", ще не було, то звідки ж вони взялися? А-а, здогадуюся – їх вигадали галичани, а їм цю ідею підсунули австрійці. Все стало на свої місця. Тут принаймні товариш Солдатенко співає дуетом з Табачніком.

Але те, що можна вибачити Табачніку, чиї наукові досягнення вкриті загадками, не можна вибачити директорові цілого Інституту. Невже йому, як історикові, невідомо, що ще створена 1764 р. на терені Слобожанщини нова губернія спершу мала офіційну назву "Українська".

А на початку XІX ст. у Росії з'явилися друком ряд видань з промовистими титулами: "Украинский вестник" (1816–1819), "Украинский домовод" (1817), "Украинский Альманах" (1831), два випуски "Укра­инского сборника" (1838, 1841), а також упорядковані М. Максимовичем альманахи "Украинец" (1859, 1864). М. Кос­томаров опублікував "Українські балади", "Украинские сце­ны из 1649 года" і написав програмний документ Кирило-Ме­фодіївського братства "Книга битія українського народу", П. Куліш — віршовану епопею "Україна" (1843).

То як же ж "України" й "українців" не було?

У програмних засадах Братства Тарасівців (1893 р.) зазначено: "Українофільство по­казало нам і цілому світови, що існує і нидіє якийсь зне­волений, зрабований народ, що зветься Українцями". Один із засновників Братства Тарасівців, громадський і політичний діяч Микола Міхновський у брошурі, що вийшла 1900 р. під назвою "Самостійна Україна", писав: "Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України".

Цитати можна множити і множити, однак це тільки потрясіння повітря. Твердолобі комуністичні дядечки зі своїх позицій однаково не вступляться: стара гвардія вимирає, але не здається. Ну, що ж – це теж вихід.

__________________________

Читайте також:

Незалежність зі сльозами на очах

Грошовиті нувориші не є українцями, їм глибоко чхати на все українське, а Україна для них – споживчий кошик. Це з їхньої легкої руки по всій Україні зачинялися книгарні.