У 2010 році сталося чимало важливих подій, що, безперечно, увійдуть в історію України та світу. Проте поки що надто важко визначати ті з них, які справді стануть визначальними.
Історія, як і добре вино, потребує витримки. Лише збільшення часової дистанції додає необхідної чіткості описуваним явищам та їхньому об’єктивному оцінюванню. Тому зараз не варто писати статей із гучними назвами на кшталт "2010-й в історії". Натомість вже сьогодні можемо говорити про історію в 2010-му, її перипетії та перетворення в Україні, її вплив на сучасну політику, а особливо про вплив на неї сучасних політиків.
Здавалося б, прихід до влади в Україні "прагматичної команди" Януковича відсуне далеко на задній план політичної сцени всі дискусії про українське минуле, жорстка критика помаранчевих за їхнє любування історією виллється в ігнорування цієї теми новою владою, заміну її на обговорення перспектив майбутнього. Як показав час, цього не сталося - якщо "колишні" надмірно захоплювалися історією, то "теперішні", схоже, вирішили її захопити.
2010-й почався з подій, які і хронологічно, і змістовно стали підсумком "помаранчевої" історичної політики. 13 січня Київський апеляційний суд виніс рішення у кримінальній справі, порушеній СБУ за фактом вчинення Голодомору. Таким чином, ця трагедія після наукової оцінки, даної українськими та закордонними вченими, та політичної, даної українським та іншими парламентами, отримала юридичну класифікацію як злочин геноциду. Проте напередодні президентських виборів ця важлива подія не особливо прозвучала в інформаційному просторі.
Натомість неабиякий резонанс викликав указ Віктора Ющенка від 22 січня про присвоєння звання Героя України лідеру ОУН Степанові Бандері. Оголошений у Київській опері на урочистостях з нагоди Дня соборності він був прийнятий оваціями публіки та відразу став предметом гострих дискусій як в Україні, так і за кордоном.
Суперечки довкола Бандери стали чудовим дзеркалом для відображення внутрішньополітичної ситуації в країні (той самий суд, який у 2007 році відмовив у клопотанні щодо незаконності указу про Романа Шухевича, у 2010-му задовольнив його як щодо Шухевича, так і щодо Бандери) та зовнішньополітичних реалій (у резолюції Європарламенту, який ніколи до того чи після того не цікавився українською історією, висловлювався жаль щодо указу про Бандеру, бо той, на їхню думку, "співпрацював з нацистською Німеччиною").
28 січня видано указ №75/2010 "Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у XX столітті", який став останнім законодавчим актом помаранчевої влади в історичній політиці. Поруч з тим він став першим в українському законодавстві, в якому чітко артикулювався зв’язок теперішньої України із попередніми формами державності УНР, Гетьманату, Директорії, Карпатської України, підкреслював визначальну роль визвольного руху у відновленні незалежності.
Проте зміни на владному Олімпі дуже швидко призвели до переоцінювання українського минулого новою владою, пошуку нею нових чи, радше, поверненням її до старих радянських концепцій про витоки сучасної державності.
28 лютого, в день інавгурації нового президента країни Віктора Януковича, з офіційного сайту http://president.gov.ua вилучено сторінку з матеріалами, присвяченими Голодомору. Ця подія стала сигналом для різкого звороту в історичній політиці, початком активного наступу на здобутки попередніх років, який особливо був помітний протягом перших місяців після зміни влади. Складалося враження, що для нового керівництва немає більш важливого завдання, як наведення ладу з минулим.
11 березня на своїй першій прес-конференції новий керівник СБУ Валерій Хорошковський оголосив про згортання активної роботи з розсекречення архівів радянських спецслужб, оскільки "вся правда, яку треба було відкрити, вже відкрита".
28 квітня Янукович у своєму виступі в ПАРЄ під оплески російської делегації заявив, що "визнавати Голодомор як факт геноциду якогось народу неправильно і несправедливо. Це була загальна трагедія народів, держав, що входять у СРСР". Президент фактично розтоптав кількарічні здобутки української дипломатії щодо міжнародного визнання Голодомору як геноциду. Тож нічого дивного в тому, що в резолюції ПАРЄ, прийнятій на наступний день після виступу Януковича, автори уникнули чіткої юридичної класифікації голоду 1932-1933 років в Україні.
На хвилі "успіху" в поборюванні концепції геноциду представники нової влади оголосили про можливість перегляду закону України про Голодомор. Вже дуже швидко після цього 26 травня депутат-регіонал Кисельов зареєстрував у парламенті відповідний законопроект. Очевидно, він дуже поспішав стати першим, тому в пояснювальні записці, яка обґрунтовувала необхідність нового закону, знаходимо безліч історичних помилок.
Головним критерієм гуманітарної політики нової влади стало бажання сподобатися північно-східному сусідові. У цьому контексті відзначення Дня перемоги в Києві 9 травня 2010 року відбулося на найвищому рівні - по-радянськи помпезні урочистості з військовим парадом в центрі міста, радянська фразеологія у виступах можновладців ("Велика вітчизняна війна", "народ-переможець", "дружба народів"), повне ігнорування ролі українського національного руху у війні і його вкладу у перемогу над нацизмом. Логічним наслідком відродження на державному рівні радянських міфів та негласної реабілітації комуністичного режиму стало встановлення пам’ятника їхньому головному творцеві Йосипу Сталіну, яке відбулося з ініціативи комуністів Запоріжжя, завадити якому нібито ніяк не змогла влада.
Одним із речників нової гуманітарної політики став одіозний міністр освіти Дмитро Табачник. Він, зокрема, оголосив про підготовку спільного з російськими істориками посібника для вчителів шкіл. Міністр не приховував того, що це робиться задля усунення складних і суперечливих тем українсько-російських стосунків, узгодження оцінок певних історичних явищ.
Очевидно, найефективнішим способом узгодження визнано вилучення із текстів тем, "незручних" для російської сторони. Тож Табачник відверто заявив, що він "усуне з підручників "брєдятину" про Голодомор". Вже незабаром він повною мірою проявив свої уявлення про те, яку історію мають вивчати наші діти. За його вказівкою, без жодних дискусій у наукових колах, в обхід визначених законом процедур з підручника для п’ятого класу і шкільної програми вилучено цілий ряд подій та особистостей, які могли бути потрактовані як антиросійські.
Головним інструментом історичної політики попередньої влади мав стати спеціально створений для цього Український інститут національної пам’яті. Янукович спробував використати Інститут у власних цілях, відповідно "оновивши" - головою призначено досвідченого бійця "ідеологічного фронту", колишнього співробітника Інституту історії партії при ЦК Компартії України, теперішнього члена Комуністичної партії Валерія Солдатенка.
Проте новому керівнику УІНП так і не вдалося проявити своїх талантів. За винятком кількох несміливих заяв про "Голодомор - не геноцид" та кумедного, у ретростилі 1970-х, відзначення дня партизана він практично нічим не встиг відзначитися. Тому не дивно, що під час активного реформування органів влади президент Янукович своїм указом перетворив його з органу влади в науково-дослідну установу при Кабінеті міністрів, чим ліквідував Інститут юридично і фактично. Адже "перетворення" Інституту нацпам’яті на науково-дослідну установу - це ліквідація єдиного органу влади, відповідального за формування державної політики національної пам’яті.
Поведінка нової влади спричинила певну розгубленість у середовищі української інтелектуальної еліти, яка виявилася неготовою до таких різких і радикальних дій. Цим, власне, і вирішила скористатися влада, аби закріпити остаточно успіхи свого наступу.
Очевидно, одним із таких кроків стала "справа українських істориків". Показове затримання Руслана Забілого, інкримінування йому порушення закону про державну таємницю за використання історичних документів мало за мету не тільки злякати конкретного історика, але і його колег по ремеслу в цілому, вказати їм усім на можливі "незручності" у випадку їхнього зацікавлення "неправильними" проблемами українського минулого.
Відкриті архіви, доступ до розсекреченої інформації, публікації книг на їх основі - все це мало залишитися в минулому, адже стояло на заваді реабілітації радянського минулого. Операція, успішно завершена десять років тому у Росії, мала бути проведена і в Україні, нова влада якої послідовно узгоджувала своє минуле зі "старшим братом".
Логічним на цьому тлі стала конфіскація відеосвідчень дисидентів та комп’ютерів науковців Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" та спроби ліквідувати музей чи то за "порушення закону" під час історичних досліджень, чи в процесі розпіареної, але так і не втіленої передачі.
Проте несподівано для влади спроба залякати істориків та суспільство в цілому не спрацювала. Вуличні протести, які відбулися в Києві, інших містах України та за кордоном, заяви світової академічної громадськості зупинили розгортання російського сценарію. Отже, "справа Забілого", замість того аби стати завершальним переможним акордом упокорення історії та істориків, стала початком активної реакції української громадськості на неприпустимі гуманітарні ініціативи влади.
Скандал привернув увагу міжнародних організацій і врешті змусив Службу безпеки України призупинити репресії (хоч не змусив повернути комп’ютери та вилучені копії документів та припинити дивну риторику СБУ про необхідність "дозволів" на ті чи інші студії) і навіть повернутися до розсекречення архівів та відкриття доступу до них. Звісно, відроджена практика "вибіркового" надання документів є неприпустимою, але це означає, що активні вимоги академічної спільноти змусять-таки СБУ виконувати закон.
Під тиском української громадськості в Україні і особливо завдяки діям української діаспори на сайт президента повернено інформацію про Голодомор. Зрештою, Янукович та представники його команди на місцях не змогли проігнорувати щорічне відзначення Дня пам’яті жертв Голодоморів у листопаді і взяли у ньому участь, хоч і окремо від решти країни. Втім, Янукович не стримався і викреслив твори про Голодомор із переліку претендентів на Національну премію імені Тараса Шевченка.
А позавчора, під кінець року, в Запоріжжі хтось відпиляв голову одіозному пам’ятнику Сталіну. Ця подія символічно завершила цьогорічні історичні баталії за зразком Вікіпедії: хтось написав, хтось стер і написав інакше, хтось ще раз стер - і так без кінця. Проте пам’ять та історія - не Вікі, і осідлати її вдавалося хіба тиранам, як Гітлер та Сталін, та й тим лише тимчасово і неймовірною ціною.
У результаті політичних баталій довкола минулого є оптимістичний висновок: зацікавленість історією зростає. Це легко помітити на полицях українських книгарень, шпальтах українських журналів та газет, у публікаціях на Інтернет-сайтах. Цей інтерес стане запорукою унезалежнення історії від політики і дозволить їй повною мірою виконувати функції "вчительки життя", адже Historia est magistra vitae.
____________________________________________________________________________
Історія з грифом "Секретно": Бандерівець Ющенко. "Хитрий" проти чекістів
Останні спроби активізувати операцію з розробки Андрія Ющенка припадають аж на початок 1954 року. Йде запит у Станіславське УМГБ з пропозицією підібрати агента для відправлення до Ющенка-старшого.